1%

Я не встиг якось запротестувати. Навіть слова не встиг вставити. Величезний шматок скелі, на якому я знаходився, вже відколовся і летів до голодних песиків, що чекали на мене з нетерпінням. Хоч у мене було багато претензій до цього заходу, всі вони залишилися при мені. Ця подія не була організована належним чином. Якщо у спостерігачів виник спортивний інтерес, то будьте ласкаві забезпечити безпеку всіх учасників. Якщо вам так хочеться розважитись, то переконайтеся, що ваша конячка випадково не здохне під час забігу! До того ж мені не надали часу на підготовку. Запас мани у мене заповнений лише на сімдесят відсотків. Та й транслювати подію лише на двох глядачів – чисте марнотратство!

Падаючи вниз, я помітив, і чітко закарбував собі в пам'яті задоволене обличчя вартового №1. Він ніби очікував на своє улюблене шоу. Зрозуміло... Друг він мені тільки доти, доки я можу його розважати. Аксіс дивився на все це з якимось заклопотаним інтересом. Він мене по-справжньому лякає. У нього якесь захисне поле, чи що… Ще він просто так стоїть у повітрі і жбурляє величезні брили направо та наліво лише силою думки. Я вклався в той удар блискавкою по-повній, але він лише трохи скривився. Блін… Я думав, що з маг. силою 184(-24) я зможу завдати нормальної шкоди генералу, але на жаль ні. Виявилося, що я даремно витратив цілий тиждень на винищення псів, і краще б я просто втік. Який же я дибіл… «Кращої нагоди для прокачки хрін знайдеш!» – думав я. «Убивай, скільки душі завгодно, і жодна тварюка тобі нічого не зробить і не втече!» - Ага... Я прямо відчуваю, скільки злоби назбиралося в них за весь цей час.

Шматок скелі, на якому я був, врізався в землю, розмазавши під собою десяток монстрів. Мені якось пощастило встояти на ньому, і не піти на корм одразу, але часу відпочити в мене все одно немає. Я оточений. Що ж... Прийдеться знову прориватися з боєм, але чи зможу я втекти від того гомодемона літаючого? Що тут думати… Не спробую – не взнаю. Я вже налаштувався до бою, але собакани, що оточували мене, зупинилися, ніби вперлися в невидиму перешкоду.

- В тебе щось випало. – Сказав Аксіс зловтішаючись, і кинув мені мій кинджал. - Гарна річ. Не можна так нею розкидатися.

- Емм... Дякую. - Я навіть не бачив, куди він полетів, а виявляється, демон його якось упіймав.

- Ну, окейчики, більше не заважатиму.

- Стій!.. - Тільки й встиг крикнути я. Невидимий бар'єр зник. Я, звичайно, дуже вдячний за те, що мені повернули Валєру, але, можливо, наше з ним возз'єднання виявиться нетривалим. Гаразд, я й так цілий тиждень відпочивав. Пора вже трохи розім'ятись.

Над пекельною пусткою засяяли блискавки. Короткі і різкі удари миттю вбивали демонів, що наближалися, але на їх місце відразу приходили нові. Аксіс, із загадковою усмішкою дивився на грандіозне шоу, ледве стримуючи свої емоції. Зверху він чудово бачив, як Ілон щосили намагався вирватися з оточення. Як він швидко прокладав собі шлях крізь натовп ворогів, не забуваючи при цьому, якимось чарівним чином ухилиться від безкінечних випадів собакенів. Здавалося, ось-ось, і один із багатьох монстрів дістане його і вчепиться своїми великими гострими зубами, але ніби сама удача спрямовувала його тіло, дозволяючи обминути майже неминучу долю. Звичайно, справа тут була зовсім не в удачі. Швидше у панічних припадках.

- Гей, Зідусіку, ходи до мене! Звідси краще видно. - Невидима сила підхопила Вілсона і підняла його прямо до Аксіса, що знаходився на висоті близько десяти метрів над землею.

- О, дякую, і справді краще.

- То де ти його знайшов?

- Емм... Його Аш знайшов.

- Аш? Зрозуміло. Ти тільки глянь, який прудкий. Вже кілька десятків вбив. Прямо винищувач собакенів.

- Ага…

- І часто ви так розважаєтесь?

- Та так, не дуже…

- Чому ж мені не сказали? Ти ж знаєш, я обожнюю подібні заходи.

- Сказати відверто, Аш тебе недолюблював.

- Що? Але чому? Я ж постійно був з ним милим. Всі свої нові пісні йому першому співав.

- Мабуть, саме тому. А ще він казав, що ти кінчений придурок, мудак, хворий збочинець, майстер по зайобуванню, тупий кретин, сраний імбіцил, безхребетний чмошник, і просто шматок лайна………. Що? Не дивись на мене так, це все він говорив.

- Ні... Моє серце розбите... А я вважав його своїм другом... Як він міг так вчинити зі мною? - Аксіс спробував сплакнути, але в нього не вийшло. – Ось так от, живеш з кимось душа в душу, а потім тобі вставляють ніж в спину, коли ти цього зовсім не чекаєш.

- Я з тобою згоден. Навколо самі лишень лицеміри. Не розумію, навіщо брехати комусь, замість того, щоб просто сказати все, що відчуваєш? - Вілсон непомітно дістав ніж.

- Але від правди не втекти. Аш отримав свою кару.

- Він був надто підступним. Весь час крутив свої інтриги.

- Але, дякувати богам, тобі вдалося його зупинити. Мушу зізнатися, я вважав тебе безглуздим, ні на що не здатним шматком собачого лайна після того, як ти втратив сили.

- Гей... Не обов'язково бути настільки прямолінійним. Я і досі чогось вартий.

- Це було раніше, Зідусіку. Не ображайся, але рівень твоєї корисності викликає певні сумніви.

- Ти погано мене знаєш...

- І справді. Сьогодні ти відкрився для мене з нового боку. Доречі, цей хлопець намилився тікати. А він молодець. Проте нам же цього не треба, так?

Аксіс підняв руки, і слідом за ними з землі виріс високий кам'яний мур, що відділив Ілона з собакенами від усього світу в невеликому півкруглому секторі розміром з п'ять футбольних полів.

- А як тобі такий мій бік?.. – Ледь чутно пробурмотів собі під ніс Вілсон. І поки Аксіс був зайнятий будуванням стін, тіло вартового №1 завдало йому підлого удару в спину.

- Зідусіку, ти що робиш?

Рука, озброєна ножем, вперлася в невидиму перешкоду перед тілом Аксіса, так і не досягши його плоті.

- Зідусіку, не хочеш пояснити?

- Та нічого... Ем... Хотів тебе по плечах поплескати. Так би мовити, підбадьорити трохи ... - Якби трупи виділяли піт, Вілсон зараз би вмився з голови до ніг.

- Ножем?

- Що? Яким ножем?.. Стій, ЩО!? Звідки в мене в руці ніж?! Що за… Що за… Що за підла магія!? Це, напевно, справа рук прислужників Аша!

- Ахахах! Геніально! Зідусіку, беру свої слова назад. В тебе добре виходить мене смішити.

- Я цей…

- Та годі тобі, розслабся. Скажи мені краще, навіщо ви вбили праматір?

- Емм... Яяяя ж казав ...

- ...що це зробив Аш, а потім ти його вбив. Ага… Ти, звичайно, хороший хлопець, і був колись видатним генералом, але я в житті не повірю, що ти вбив Аша. А от той хлопець внизу дуже перспективний. Гадаю, Аш хотів його скормити. Він постійно хвилювався, що наші демони недостатньо сильні. Таким він був... Непохитний стовп демонічної армії... Але ти чомусь вирішив врятувати цього чоловічка. Невже тобі настільки нудно?

-……. - Вілсон спіймав ступор. Зараз він серйозно задумався над тим, щоб кинути вартового №1 і загубитися у натовпі собак.

- Не парься, Зідусіку, я тебе розумію. Хоч не збагну, як вам це вдалося.

- І що ти будеш робити? - Нарешті запитав Вілсон.

- Як що? Роооозвааажатисяяяя!

- Що ти маєш на увазі?

- Та так, дрібниці. До речі, я трохи образився, коли ти назвав мене тупим.

…

Твою швайку! Ось як він вирішив цю проблему. А я все думав, що він робитиме, коли я вирвусь із оточення. Стіна. Висотою як п'ятиповерхівка. Абсолютно рівна. Вона відгородила місце для нашого бою півколом від одного краю урвища до іншого. Карабкатися нею немає сенсу. Як він її створив, так може і знищити миттєво. Я змушений прийняти його правила, і продовжувати свій бій за життя на втіху двом садистам. Я трохи відірвався від зграї, і зараз нас відділяло близько сотні метрів. Потрібно зняти одяг, щоб їм не було за що чіплятися. Все одно він перетворився на дрантя. Зі штанів зробити шорти. Чому я цього не зробив раніше? Адже так зручніше. На моєму тілі кровоточить вже багато слідів від пазурів та зубів. Якщо так продовжиться, я можу залишитися взагалі без шкіри. Але це тільки в тому випадку, якщо виживу. Мани залишилося трохи більше половини. Ворогів лишилося близько двох тисяч. Математика не в мою користь. Не можна використовувати прямі удари блискавкою. Але якщо перейти в ближній бій, витривалість закінчиться ще швидше. Я вже навчився використовувати ману замість стаміни, але від цього страждає моє тіло. До того ж, коли м'язи починають відмовляти через втому, необхідно в рази більше мани, щоб змусити їх працювати. Те, що мені зараз потрібно – це транспорт, от тільки найбільших барсиків я вже перестріляв. Ну… В мене було багато протитанкових снарядів в арсеналі. З якого боку не підійди - картина вимальовується невтішна. Я добре почуваюся на коротких дистанціях, але в затяжних боях я слабак. Гадки не маю, що робити, але якщо вже здихати, то не на самоті.

Відірвавшись досить далеко, я зупинився перевести подих. Мені треба подумати, як винищити всі ці дві тисячі псів. Тікати від них немає особливого сенсу. Потрібна стабільно діюча стратегія. Я зачекав зграю, і коли вони мене майже дістали, почав бігти назад і вбік, не вклинюючись у натовп, і не даючи змоги мене оточити. Моя швидкість дозволяла мені бути постійно попереду, так, щоб ніхто не міг напасти на мене в лоб. Біжучи в пів оберта, в мене була хороша позиція для шинкування монстрів. Я огинав їхнє стадо плавною дугою, не підпускаючи до себе нікого ближче помаху руки. Коли з’являлася загроза потрапити в оточення, я змінював напрямок і гнув дугу в інший бік. Я використовував переважно кинджали, залишивши магію на крайні випадки. Шкода таких було досить багато. Я, звичайно ж, не рахував, скільки я вже прикінчив, як деякі, але кількість вже перевалила за пару сотень. На жаль, у відсотковому співвідношенні це число не таке вражаюче.

В цьому божевіллі я неминуче наблизився до стіни. Тепер я знову мушу прориватися. Я з усіх сил прискорився, сподіваючись не дати цим паскудам взяти мене в кліщі. На цей ривок я витратив дуже багато сил. Частина м'язових волокон в ногах порвалася. Чорт, знову... Треба було хоча б розім'ятись перед боєм. Тепер моя швидкість впаде. Я не встигну. Мене от-от розмаже по стіні хвиля псів, що вже летіла збоку. Мені вдалося виграти кілька секунд, викосивши передні ряди прямими атаками блискавок, але мої резерви вже добігають кінця. Рани від пазурів і зубів на моєму тілі стають все глибшими. Ще трохи, і мені кранти. Потрібно хоч трохи більше сил… Трохи більше часу… Щоб вижити, я мушу терміново щось придумати!

В мене абсолютно точно не було часу відволікатися, але я просто не міг не звернути увагу на вікно сповіщення, що раптово сплило перед очима.

-

/ Вітаємо, ваш титул було оновлено! /

/ Вбивця демонів ---> Мисливець на демонів /

// Мисливець на демонів //

/ Умови досягнення: Вбити 10 000 демонів /

/ Бонус титулу: +20 очок до всіх показників /

/ Штраф титулу: Атаки демонів ігнорують ваш захист /

-

Ігнорують мій що?! В мене немає такого параметра! Гаразд, ніколи про це думати. Все одно служба підтримки не працює. Не знаю, що таке «захист» і з чим його їдять, але я щиро сподіваюся, що не помру від наступної подряпини. А двадцять очок зверху – це дуже приємний та своєчасний бонус. Я відразу відчув приріст сили та витривалості. Тож перед тим, як зграя псів остаточно притисла мене до стіни, я на повній швидкості вискочив на неї, як Нео. Зробивши кілька кроків по вертикальній площині, мені все ж вдалося вирватись із кліщів.

Навіть після такого своєчасного підгону від адміна ситуація не покращилася. Щоби змінити щось кардинально потрібен був бонус не в двадцять очок, а в реактивний винищувач. Темпи винищення собакенів і темпи втрат сил на графіку смерті неминуче перетнуться. І зробити щось із цим я не можу. Хіба тільки прискорити настання смерті самостійно. Доречі, а це непогана ідея…

Мої ноги пересуваються вже на чистій силі волі. Виписуючи дугами навколо стада монстрів, я тримався з останніх сил. Якщо не помиляюся, їх було вдвічі більше, коли ця катавасія починалася. Я кинув стомлений погляд вгору, де двоє глядачів, ширяючи в повітрі, про щось розмовляли. Вілсон більше не посміхався, але всі зуби другого виродка я виразно бачив навіть звідси. Добре... Вони мають прекрасну позицію для спостереження.

Я нарешті дочекався, поки до мене дістанеться один з небагатьох маленьких барсиків, що залишилися в зграї. Він не був швидким, але я все рівно його осідлаю. Я стрибнув йому в обійми. По виразу його морди можна було зрозуміти, як він мріяв про те, щоб я це зробив. Але замість обіймашок я встромив йому в шию кинджал з намотаною до руків’я мотузкою. Я влив трохи нітро в двигун барсіка, але це йому не дуже допомогло. Разом ми попрямували до краю урвища. Пощастило, що той виродок вважав це за достатню перешкоду і не створив там іще одну стіну. Трохи правіше, на краю, біля того місця, де я прожив цілий тиждень, залишилася гора трупів. Саме до неї я й прямую. А точніше, трохи вбік від неї. Я обмотав мотузку навколо шиї барсика і впевнено направив його прямісінько в прірву.

За кілька десятків метрів від краю, я зістрибнув зі свого транспорту та побіг паралельно із ним. Я кинув погляд через плече на тисячу голодних кровожерливих монстрів, і з останніх сил прокричав:

- Deus Vult, СУКИ!!!

Мій їздовий барсік впав замертво, не добігши буквально пару метрів до краю урвища, а я просто на повному ходу сплигнув вниз. Розлючені звірі, втративши будь-які ознаки раціонального мислення, полетіли вслід за мною. Але на відміну від мене, їх ніщо не утримувало від неминучої загибелі. Використавши мертвого барсіка як якір, я розхитався на мотузці наче на тарзанці і вилетів вгору, але вже з іншого боку. Саме з того, де лежала гора трупів. Я вчепився руками за край, і постарався якнайшвидше піднятися та сховатися десь під тілами собакенів, поки інші тварюки стрімголов продовжували падати вниз. Благо кут огляду не дозволяв спостерігачам побачити, що сталося. Вони повинні подумати, що я вирішив накласти на себе руки. Тепер залишається тільки причаїтися.

…

- Ось це так фінал! Неймовірно! - Заволав із захопленням і певним відсотком голубизни в голосі Аксіс.

- Він що помер? - Вілсон був трохи засмучений. Так, ніби в його акваріумі померла рибка, а не близький друг. - Потрібно було це передбачити, якщо ти такий розумний.

- Мда… Мій прокол, визнаю. Але тоді би ми не побачили цей вражаючий хід!

- Не вважаю самогубство чимось вражаючим. Я щодня таке роблю.

- Та годі тобі, не бубни. Тільки подивися, півтори тисячі собакенів знищив якийсь звичайний чоловічок!

- Ну так… Я розраховував, що він мене ще довго розважатиме, а через тебе він помер.

- Зідусіку... краще подумай про те, як ти будеш перед Володарем виправдовуватися.

- Ніяк. І взагалі, я вже давно не демон. Та й що він мені зробить, уб'є?

- Чом би й ні? Адже ти знаєш, що це цілком можливо здійснити. Я це знаю. І Володар, поза сумнівом, теж. Навіть якось образливо, що ти думав, ніби ми не знаємо про це.

- От же срака... Я що, влип? - Вілсон занервував ще більше.

- Якщо хочеш, я можу тебе відмазати.

- Мабуть, в мене немає вибору... - Тихо промовив Вілсон.

- Ні ні ні, стій! Навіть не думай тікати. Думаєш, я не полінюсь знищити тут кожен труп? Досить цих авантюр. Зідусік, не кисни. Ось дивись, я тобі щось покажу.

Два демони спустилися нижче і підлетіли до того місця, де лежала гора трупів. Раптом мертві тіла, як листя під садовим вітродуєм, почали розлітатися на всі боки, поки, нарешті, на моє втомлене обличчя не впало тьмяне світло. В моїй голові застрягло відразу кілька десятків матів, тому я не зміг вимовити якийсь конкретний.

- Сссшшкккссхх…. – Тільки й видавив я крізь зуби.

- От бачиш? Він живий живесенький. - Посмішка на обличчі Аксіса розпливлася до вух. Вілсон теж підбадьорився. Тільки мені одному тут хотілося лити гіркі сльози.

Демон дістав з кишені якийсь камінь і вимовив коротке заклинання, після якого той засяяв червоним. Раптом з нього почувся хриплий, стомлений голос, що пробирав до кісток якоюсь незрозумілою силою.

- Говори. - Промовив він.

- Володарю, я знайшов його. Все, як ви й припускали. – чемно заспівав Аксіс.

- Добре... Принеси...

- Слухаюсь, Мій Володарю.