1%

Погані манери демонів вкотре стали для них проблемою. Ніхто їх не вчив, що хапати мене за горло небезпечно для життя. Хоч і рівень моєї концентрації впав, це не завадило мені зруйнувати кайдани. Але прийшлось витратити багато мани, тому із рештою ворогів я розібрався за допомогою залишеного тут тортурного обладнання. Пробивна здатність цих предметів була значно нижчою. Я був змушений шукати альтернативні способи увігнати наконечники в їхні тіла. Тобто… Деяким збоченцям цей процес міг і сподобатись.

Коли все скінчилося, я важко видихнув і впав на землю. Аж не віриться… Я живий. Попри все, що сталось – я живий. Більше того – я їх всіх вбив. Всіх до єдиного. Мене, правда, теж кілька разів, але це вже дрібниці. Божевілля… Я став неймовірно сильним. Як довбаний супер герой. Всі, мабуть, колись мріяли про це в дитинстві. Отримати неймовірну силу, і творити всілякі добрі, або не дуже справи. В мене тоді була трохи інша фантазія. Ну… Вона ж мене любить, як не як. Я уявляв, що таку силу отримав сусідський придурок, з яким я постійно конфліктував на почві його тупості і нахабності. Я уявляв це відчуття безпорадності і приниження перед обличчям нездоланного і гидкого ворога. Знаю, я майстер налякати себе до істерики. Тоді я думав: як добре, що цього ніколи не станеться. Але дивлячись на цю гору трупів, я розумію – суспільству дуже пощастило, що дана сила дісталася такому адекватному хлопцю, як я.

Тож тепер в мене за плечима справжній подвиг. Не знаю, скільки іще цілителів залишилось на балансі пекла, але тепер кількість закатованих дітей дуже сильно скоротиться. Мені за це слід орден вручити, а не ваші штрафи дибільні. Добре… Не варто засиджуватися на місці злочину. Слід якомога швидше відшукати своїх вірних друзів Колю і Валєру, і валити звідси куди подалі.

Мої кинджали, валялися в калабатині біля залишеного мною графіті. Його, доречі, я малював кров’ю із тієї самої калабатини. Ну не своєю, ж. В мене стільки нема. Там же я підшукав собі який не який одяг. Я ніколи не цурався секонд хенду, тому зняв перші ліпші штани і накинув на спину перший ліпший плащ.

Я вже хотів було піти, як на мене нахлинула меланхолія. Ця гнітюча тиша висмоктувала мої думки. У вухах задзвеніло так гучно, що я ледь втримався на ногах. Ці кляті помаранчеві сутінки втоптували мою душу в землю. А смерть стала такою буденною. Як же я хочу кудись на море, де світить яскраве сонце і ніжні хвилі лоскочуть ноги. Можливо колись… Років за двадцять – тридцять… Я стільки не витримаю. Мені потрібна допомога. Хоча б хтось, з ким можна було б поговорити. Хто міг би мене підтримати. Коли я звільнив тих двох, на душі стало трохи світліше. Я подумав: тепер я буду не один. Але вони мене зрадили. Нічого… Я знайду їм заміну.

- Гей, народ! В когось тут іще залишилась голова? Одної вистачить! – Тиша. Ці мертві покидьки мене ігнорують.

- Гаразд… Сам пошукаю.

Багато часу не знадобилося. За рогом одного з будинків лежав практично цілий труп. А, згадав. Цього я іще в стелз режимі вбив. Ззовні він виглядає нормально, проте всередині його мізки перетворилися на запіканку. До речі… Мозок демона, який він на смак? Цікаво, цікаво…

Я відрізав голову і насадив її на спис. Прикольно вийшло. В нього гарні довгі роги, цікава чорна татуха на щоках, як у вікінгів. А ще його довгий язик дотепно звисає з відвислої щелепи.

- Чудово! Відтепер нарікаю тебе Вілсоном!

- Що? Не подобається? Зате по канону.

- Якому канону? Ну, як же. Кожен вигнанець повинен мати свого Вілсона. Ти взагалі не маєш права називатися виживанцем, якщо в тебе немає друга, на ім'я Вілсон. Чи ти хочеш бути п'ятницею? Я не можу гарантувати доречність цього імені, оскільки не знаю, який сьогодні день. Ти ж не хочеш, щоб тебе звали: «якийсь там день тижня, не знаю який, та й насрати, якщо чесно»

- Ой все, заткнись.

- Так, ти правий, я вигадав собі співрозмовника, щоб було кого затикати.

- Фройда перечитався? Давай краще вже підемо звідси.

- Куди?

- Так ми з неї і не вилазимо.

Тож… Моє життя повернулося у звичне русло. Я знайшов собі невеличку печеру в скелі, на висоті кількох метрів. Простому собакену туди не забратись. Для цього прийшлось обійти доволі велику територію. Кожного ранку я тепер роблю пробіжку і зарядку. Сто віджимань, сто присідань і прес. Очікуваного супер ефекту на жаль немає. Я займаюсь альпінізмом, вдосконалюю володіння пращею. Я часто полюю на різних монстрів, в тому числі і тих, що більш менш мають розум. Також я займаюся медитацією, чи шо воно таке… Короче, я просто довго сиджу, і намагаюся відчути електричне поле навколо мене. В таких випадках я залишаю Вілсона на сторожі. Ми з ним непогано ладнаємо. Він часто допомагає мені під час полювання чи в інших буденних справах. Хороший хлопець, тільки трохи мовчазний. Мабуть, інтроверт. Але все ж таки добре, що він є. Я багато розповідаю йому про своє життя. Переказую сюжети фільмів і так далі… З ним легше.

А ще я перейшов на раціон із смажених мізків. На смак вони нагадують омлет. Припустимо, що нагадують. Я не пам’ятаю, який на смак омлет. Також я куштував очі, язик, печінку та інші органи, але нічого кращого за мізки поки не зустрічалося. Взагалі-то дивно, що в мене ще досі немає цинги чи меланоми. Невже демонічне м’ясо настільки поживне на вітаміни?

Замість ліжка я використовую тіла собакенів. Якщо їх випатрати, виходить досить м'яка постіль. З моїм старим улюбленим матрацом не зрівняється, але теж непогано. Дуже зручно, що їхні тіла не розкладаються. Вони просто висихають, і перетворюються на такі собі килимки. Не знаю чому так. Ймовірно, в пеклі відсутні певні бактерії, або розробники просто забули про таке явище. Коротше, завдяки цьому багу Вілсон залишається живим, а моя спина насолоджується приємним відпочинком.

В мене було вдосталь часу, щоби подумати над загадками цього світу, але жодної відповіді, що задовільнила би мене в голову не прийшло. Наші світи абсолютно точно пов’язані. Доказом тому слугує той сраний рояль. Жодна істота тут просто не може знати, хто такий Шопен. Це все якось тупо… І той портал… Він ніби створений, щоби постібатися із реперів. Те, що вони всі потрапляють до пекла, я і раніше знав, але тепер цьому є незаперечні докази. А якщо світи пов’язані, то повинен бути спосіб повернутися додому. Але… Я навіть із цього клятого пекла вибратись не можу…

Я сів на краю печери, звісивши ноги вниз. Вілсон сів поруч. Далеко попереду розстилалася чорна долина, розкреслена загадковим візерунком із тонких жовтогарячих рік. Стовпи чорного диму здіймалися вгору і встеляли небо темною пеленою. Рідкісні крупиці попелу, мов сніг, плавно опускалися вниз. Настрій був для ностальгії. Я вирішив трохи повізуалізувати.

- Стоїш на березі, і відчуваєш солоний запах вітру, що віє з моря... І віриш - вільний ти, й життя лиш почалося... І губи обпікає коханої цілунок, просочений сльозою...

-…

- Кретин, ти мав сказати, що ніколи не був на морі.

- Та я знаю, що був. Це не важливо.

- Ай, іди до сраки. Весь настрій зіпсував. Тепер замість моря лише чорна жопа світу. Зрештою, як і завжди…

Рідний світ… Що б хто не казав, він був прекрасним. Хочу повернутись… Я дуже хочу повернутися. Я дуже дуже дуже дуже хочу… Блін… Сидячи на краю своєї печери, я раптом усвідомив одну просту річ – мене вже до смерті заїбало це місце. Досить! Я не можу більше сидіти без діла. Я повинен щось робити! А що, якщо цей портал був не єдиним? Раптом той розумник мені набрехав про смерть? Особисто я би так і вчинив на його місці. Чого я взагалі йому повірив? Звісно, на собі перевіряти не хочеться. Але на кому тоді? Пошукати іще затаврованих дітей? Непогана ідея. Їм-то все рівно, як померти, а для науки це був би важливий дослід. Треба навідатись до наступного міста.

Не так давно, з уст одного демона, я довідався про розташування ще одного пристановища демонів. Цілком вірогідно, що там будуть діти, або якась корисна інформація. Я зобов’язаний перевірити, тільки цього разу я зроблю все нормально. Без божевільних ідей. Ні! Пускати заряди членом заборонено! Я проведу ретельну розвідку, вивчу план міста, шляхи відходу і таке інше. Все одно, рано чи пізно мене знайдуть. Тож чому б не проявити ініціативу? З моменту останньої сутички я став сильнішим. В мене більше досвіду, але це не означає, що можна недооцінювати ворога. Вони надто небезпечні, а в мене немає страховки. Будь яке пошкодження може стати для мене фатальним. Ніхто мене не підрихтує. А якщо я нарвусь на когось, типу особистої гвардії Аша, то мені точно гайки. Але, як казав Тіль Швайгер: «боятися безглуздо».

Я взяв Вілсона, і ми рушили в дорогу. Разом веселіше. Напрямок я приблизно знав. Жодних ексцесів дорогою не трапилося. Зустрілася лише пара десятків барсиків та трохи більше собакенів. Я думав над тим, щоби знову використати тіло монстра для проникнення, але демони можуть його вбити просто так, без причини. Краще вже в режимі ніндзя. Так я хоч готовий одразу дати відсіч.

Це місто виглядало трохи більшим і... більш просунутим, чи що. Тут між скелями видніються дво та триповерхові будівлі. Архітектура, звичайно, простенька, але все одно… Це вже схоже на місто. Декілька лавових потоків пронизують його наскрізь. Через них перекинуто багато кам'яних мостів. Майже як у Венеції. Бракує лише гондол. В жодне порівняння не йде з тими похмурими печерами, де жив Німус. Тепер я розумію, чому Аша не хвилювала смерть всіх тих демонів.

Я практично раком обійшов місто навколо, тримаючись на доволі безпечній відстані. Ніде нікого не видно і не чутно. Це мене тривожить. З одного боку поселення підпирали високі скелі. Я, як тренований альпініст одразу подерся вгору. З висоти мені вдалося краще роздивитися. Місто насправді було невеликим. Будинки вишиковувалися на берегах річок, а вулиці з'єднували їх павутинням вузьких проходів. Моя фотографічна пам’ять одразу зберегла карту. В центрі виднілася величезна будівля, з пошарпаними контурами і великим куполом. Її, напевно, ще не відреставрували. Може тут мером хтось зі Львова? Хто зна… За весь цей час я не побачив жодного демона. Відчув себе Вілом Смітом з «Я легенда». Коли я вже наважився підійти ближче, на очі все ж таки явилось двоє. Я чомусь заспокоївся. І це дивно. Невже зомбаки з того фільму лякають мене більше ніж ці потвори? Демони якраз прямували до того будинку. Гаразд, пора вже і мені щось робити…

Я нагострив вуха, наточив очі, стиснув яйця в кулак і спустився по скелі на дах однієї з будов. Тихо… Знову ні душі. Оскільки ця місія є надзвичайно небезпечною, я вирішив залишити Вілсона за межами поселення. Я трохи за нього побоююся. Адже він не зможе за себе постояти в разі чого. Вілсон, він такий… Він пацифіст. Хоча іноді він починає дуріти, коли я вплутуюся в бійку, і репетує на все горло: «Вбий! Вбий їх всіх!» Його можна зрозуміти.

Я спробував проникнути в будинок з даху через отвір, що виконує роль вікна. Скла, звісно, не було, тому шуму я не створив. Стрибок, перекид, кинджал в руці і... нікого немає вдома. Хм… Цікаво. Я знову виліз на дах. Не хочу спускатись вниз. На цих вузьких вуличках дуже небезпечно. Близьке розташування будинків дозволяє переміщатися дахами. Я перевірив ще дві квартири, але там так само порожньо. Чорт… Куди ви всі сховалися? Чи я вже приходив сюди уві сні і все зачистив? Мені такі сни сняться, що той факт, що я не страждаю сомнамбулізмом, мене сильно заспокоює. Демонів просто немає... Гаразд, двох я точно бачив раніше. Ходімо, перевіримо ту величезну споруду.

У мене вийшло дострибнути до неї із сусіднього даху. Взагалі мене трохи бентежить наявність дахів у пеклі. Ну так, іноді попіл падає, але курва, невже саме це викликало необхідність закритись згори? Гаразд, мені-то що з того? Я тільки виграю. Я вибрався вище, і опинився приблизно посередині купола. Тут мені почувся гомін. Десь збоку долинало безліч голосів, що злилися в знайомий будь-якій сучасній людині шум. Праворуч я побачив невеликий отвір в покрівлі. Подивимося… Ось ви де…

Близько двох сотень демонів зібралися у великій залі, схожій на амфітеатр. Тьмяне світло падало вниз із кількох дірок. Також біля стін знаходилися десятки великих металевих посудин, в яких палахкотів вогонь. Завдяки їм можна було все добре роздивитися. Демони спокійно сиділи, обговорюючи між собою всілякі буденні справи. Та коли на сцену перед ними спустився один довгоногий хрін, всі затихли. Я його пам'ятаю... Він був тоді з Ашем. Той, що суміш Саб-Зіро, Ельзи та циркуля… Як же його звали? А, точно. Ульфрік. Як я міг забути? Буревісник, бляха... Ім'я під стать. Що? Ульрік? Похер... Тепер Ульфрік. Страшний тип. Не хочу йому на очі попадати. Слід бути обережним. Хто знає, наскільки надійний цей дах. Якщо я впаду вниз, це буде аж надто не смішно, хоч і за законами жанру. Жанру мультиплікації, а-ля Том і Джері. Але я просто мушу послухати, про що вони говорять.

- Так, придурки, позакривали роти і слухаєм сюди. – почав Ульфрік. - Завдання просте, як ваші ноги. (Дивне порівняння. Бачу інші теж так подумали, розглядаючи свої кінцівки) Ви повинні спіймати одну людину.

- Людину?

- Так, людину. Він переховується десь в цьому районі.

- Це якийсь пранк? – Запитав хтось із залу.

- Ага… Щось типу перевірки. – Відповів хтось інший.

- А хто грає роль людини? Сподіваюся, хтось не дуже швидкий.

- Заткнулися, імбіцили, я серйозно. Той чувак умудрився злиняти з кришталевої в’язниці, яку охороняв Різ.

- А, так я знаю, де він! – Вигукнув черговий демон. – Подивіться в шлунку того психопата!

- Дуже смішно… Дивились. Його там немає. – Демони здивовано зашепотілися між собою.

- Ніхто не знає, як йому це вдалося. Відомо лише, що він володіє магією стихії блискавиць. Ще є підозри, що він якось пов'язаний із недавнім інцидентом у таборі цілителів. Як вам, можливо, відомо, генерал Пір, разом із дев'яноста відсотками цілителів та купкою нікчемних ідіотів, були знайдені мертвими два місяці тому.

- Ага. Я чув Володар ледь не вибухнув від злості. Багато демонів постраждало. (Оооо… Тааак…. Пізнай же моє палання в сраці…)

- Загалом ми маємо знайти його, щоб з'ясувати подробиці. Володар взяв цю справу під особистий контроль.

- Чому ви думаєте, що він якось із цим пов'язаний?

- Ми знайшли на стіні одного з будинків напис, що ймовірно був зроблений цією людиною. Ще будуть тупі питання, після яких я вб'ю першого, хто трапиться мені під руку?

- Ні. – Всі дружно замотали головами.

- Загалом, ви повинні розділитися на групи з трьох-чотирьох демонів. На кожну групу дається мапа місцевості. На карті вказано приблизний ареал, де може бути наша ціль. Ми склали цю карту, виходячи зі знайдених в цьому районі тіл собакенів. Ваше завдання – пошуки в області "3". В інших зонах вже працюють інші демони.

Один із демонів почав передавати шматки шкіри, розкреслені білими лініями всім присутнім. Кожен із них пильно роздивився отриману мапу.

- Не знав, що тут є портал. – Несподівано сказав один із демонів.

- Я також. Навіть не підозрював. – Відповів інший. - Тисячу років прожив і от... Ще один портал знайшовся.

- Секретний, мабуть.

(Що? Портал? Ще один? ТАК! Я знав! Він існує! Тільки для кого створено цей? Сподіваюся, для блогерів, що знімають відео-реакції. Там полюбому буде щось типу: вставте, будь ласка, відповідну фігуру в відповідний отвір.)

- Так, що я казав на рахунок питань?

- Так їх не було!

-Хмм… Ну добре. Є ще один важливий момент: коли ви зустрінете цю людину, у вас з'явиться дуже сильне бажання її вбити. Так от – це робити заборонено. Він потрібний нам живим. (Юхууу! Відмінно! Тепер я зможу вистежити одну з цих груп і забрати карту, зовсім не боячись бути вбитим. Круто! Правда те, що мене шукають - трохи тривожно.) Той, хто його вб'є... Еммм... Краще не вбивайте.

– А як він виглядає?

- Не став тупих питань, кретин!

- Ідіот, через тебе зараз когось вб'ють!

- Це ж людина, як вона може виглядати? Худа, потворна і репетує постійно! – Один перед одним демони викрикували образи в адрес того нещасного, що поставив таке безглузде питання.

- Гарне питання. – Сказав Ульфрік.

- Що? - Застрягло на обличчі решти.

- Дибіли... А як ви шукати збиралися, не знаючи прикмет? Невисокий, чорне волосся, бліда шкіра, і невеликі роги на лобі.

- Шо? Роги? Він що, олень? – В залі прогримів регіт. Ульфрік також не втримався і посміхнувся.

- Гей! Ходи но сюди! – Сказав він до автора жарту.

- Хто? Я?

- Так ти. Не хвилюйся, для тебе буде окреме доручення. – Ульфрік демонстративно тримав в руках іще один клапоть шкіри з текстом. – Спускайся.

- Ну гаразд…

Демон зійшов до сцени. Він простяг руку, однак замість обіцяного доручення він отримав неймовірної сили удар ногою в пах. Залу струсонуло від звуку, а демон, немов куля полетів угору прямісінько туди, де ховався я. Його тіло розмазало по стелі. Але це іще не все. Я відчув, як піді мною почали розростатися тоненькі тріщини. Та ну… Ні… Ну ні… Це що, сталося насправді? Не вірю... Я просто сплю... Це всього лише поганий сон... Ну не може ж таке відбуватися в реальності...

Посеред заповненої демонами зали впало кілька уламків даху. На одному з них лежало моє нещасне тіло. Сотні очей довкола вмить налилися кров'ю. Всі вони одразу забули про те, що мене суворо заборонено вбивати. Навіть цей довбаний Ульфрік. В такому прикрому становищі до мене прийшла одна дуже запізніла думка: боятися – зовсім, блядь, не безглуздо.