1%

Хоч моя душа і не відлетіла в далекі краї, якщо нічого не робити, вона неодмінно це зробить. За моїми приблизними підрахунками мені знадобиться більше тижня часу, щоби розщепити для себе виямки під імпровізовану драбину до самого верху. Крім того, я встиг зламати два ребра під час приземлення. Тож прийдеться чекати, поки вони зростутся. За цей час я можу доволі прикро померти від спраги. Не надто епічний кінець для того, хто позбавив рід демонів потомства.

- Вілсон!!! – Крикнув я у зграю монстрів, але жодного слова у відповідь не почув.

- Віііілсоооон!!! – І знову тільки грізне гарчання. З одного боку це звісно добре, але з іншого… мені треба звідкись брати їжу.

- ВІІІІЛСОООН!!!

Я помітив якийсь рух. Демони зібралися біля краю урвища, іноді зіштовхуючи вниз невезучих побратимів. За кілька годин у лаві вже скупалося близько тридцяти штук. Один клієнт почав що є сил просуватися до переднього краю з глибини. Деяким особам це не дуже подобалося, і вони намагалися йому завадити. Звідти до мене й долинули обривки фраз.

- Та шфоб фас… Пфопуфтіть мене!

Ясно. Он він де.

- Гей! Іфон! Я тутф!

Прийдеться йому допомогти. В мене ще залишилось трохи мани, тож я викосив з її допомогою практично весь перший ряд собакенів. Пара десятків трупів залишилась лежати на краю прірви. Один із них миттєво піднявся на чотири лапи і щосили постарався не бути скинутим вниз зграєю.

- А я дфумаф, фо тфи помеф.

- Справді? А хто казав, що все буде добре!?

- Ну, фрефтою фве добфе. Я бфув пфавий.

- Як же мені хочеться тебе вбити, ти собі не уявляєш.

- Фо? Я ф тфебе вфятував!

- Слухай, Вілсоне. Ти ж знав, що на смерть Сирії збіжиться орда демонів, чи не так?

- Ні, не фнав.

- Не бреши мені!

- Лифе підофвював… - Пробурмотів Вілсон під ніс.

- ЩО!?

- Ніфого.

- Ні, я все чув!

- Тобфі пофулофя.

- Ти сказав, що підозрював!

- Ні, я фкафав, фо фіфофував.

- І що це означає взагалі?!

- Ніфого офобливого.

- А конкретніше?

- Фе коли хтофь фіфофує.

- Так, да?... Ну гаразд… Короля ночі заріже Ар'я Старк. Живи тепер з цим.

- ФООО?

- Кинжалом своїм маленьким прямо в живіт.

- Ти бфефеф!

- Ха ха ха. Ні разу.

- Тфак не фефно! Все ф дфобфе фкінчилофя. Фа фо?

- Це в якому місці у нас хоча б щось закінчилося добре?!

- Тфа годфі тфобі. Нам фе бфуло вефело.

- Це я щойно почув слово «весело»?

- Нііііііф? – Заперечно замахав головою Вілсон. В мене почало сіпатись око. Я стиснув зуби так сильно, що вони ледь не тріснули. Довго не думаючи, я розрядив електрикою по Вілсону, після чого той впав у лаву.

- Обфефевніфе! – Запротестував новий Вілсон.

- Скажи мені гамнюк ти малий, ти це все спеціально зробив?

- Тфи пфо фо?

Удар струмом.

- Чому ти не попередив мене до того, як я зняв бар’єр?!

- Тфи не пфитав.

Удар струмом.

- Так і знав, що не можна тобі довіряти…

- Я тфобі фиття вфятував.

- Щоб потім подивитись, як мене зжеруть собакени.

- Не фовфім…

- Що? Ах ти ж!...

Удар струмом.

Удар струмом.

- Я пфофто..

Удар струмом.

- Я хотів поміфяти тфіло Фіфії. Хотфів фпфобувати походфити на вофьми ногах.

Удар струмом на перезарядці.

- Слухай, Вілсоне, я зараз задам тобі питання, відповідь на яке може сильно вплинути на твоє майбутнє.

- І як фаме фплинути?

- Нехай це буде для тебе сюрпризом. Отож: Так чисто випадково, тобі не хотілося би приміряти моє тіло?

Вілсон дещо забарився із відповіддю.

- Ніф…

Удар струмом.

- Фе…

Удар струмом.

- Пфавда!

Удар струмом.

- Дфофить!

Мана вичерпана.

- Я фве нофив таке. Ніфого фікавого.

- Попереджаю заздалегідь, якщо ти ще раз спробуєш втягнути мене в подібну авантюру, або якимось іншим способом станеш причиною мого нервового зриву, я зжеру всі трупи в пеклі!

- Лопнеф.

Удар струмом недоступний.

- Ти мене зрозумів?!

- Та фвофумів, фафпокойфя фве.

- От і добре. А тепер кинь мені чогось поїсти. Мені тут іще довго сидіти.

- Але як?

- Не знаю, придумай шось.

Вілсон замислився. Завдання і справді в нього не просте. Будучи в тілі собакена, виконати моє прохання складно. Тож, не вигадавши нічого ліпшого, Вілсон просто стрибнув у прірву і більше не з'являвся. Нахєр виконувати завдання, якщо можна зробити камін аут? Та й хрін з ним.

Тим часом треба перевірити статус. В мене там новий рівень, здається.

/ Раса --- Напівдемон /

/ Рівень 90(+1) /

/ Спеціальність --- Раб (досвід 1%) /

/ Сила --- 50(+6) Витривалість --- 64(-19) Спритність --- 146 (-19) Маг. Сила --- 128(-24) Мана --- 182(+6)/

/ Навички: /

// Чутливість – 333(-25) Концентрація – 330(-25) Контроль Мани – 184(-25) Мислення – 162(+-25) Витримка -- 110(-20) Провокація (актив.) -- 60 //

/ Стихія – Блискавка /

/ Титули: Мученик, Вбивця демонів, Дітовбивця /

В мене нова навичка… Провокація (актив.) Активна? І як він діє? Опис!

Провокація (актив.) - Провокує найближчих ворогів атакувати того, хто застосовує навичку. Ефективність залежить від рівня. Зі зростанням рівня збільшується радіус застосування та рівень ворогів, на яких навичка спрацює. Використовує витривалість. Для активації навички необхідно подумки вибрати ціль і вимовити заклинання: «Deus Vult». Діє лише на противників зі слабким інтелектом.

Який неймовірно, фантастично, неперевершено тупий скіл! Він настільки афігєнний, шо в радіусі кілометра в корів ростуть надої, а діти не хворіють на застуду. Кому взагалі спаде на думку його використати? Хоча…

- Deus Vult!

Барсіки та собакени в перших рядах зовсім попливли від люті. Декілька особин навіть спробували дострибнути до мене, але їм звісно не вдалося. Декого витіснили з краю ті, що стояли позаду. Складно знайти ситуацію, в якій би ця навичка була хоч трохи корисною, але, здається, мені вдалося.

Тепер в мене не залишилося жодних сумнівів, що цей світ невідривно пов'язаний із моїм рідним. Але що взагалі це все означає? В цього заклинання є якийсь прихований сенс? Deus Vult. Так хоче Бог... Це виходить, що система вже досить непрозоро натякає, що хоче мене прикінчити? Гаразд… Засмучуватися нема чого. Я все одно нічого не втратив. Ця хрінь з'явилася, мабуть, від того, що мене зараз дуже багато хто хоче з'їсти. Бризки слини аж сюди долітають. Що, вже заспокоїлись?

- Deus Vult! – Як же це весело. Тільки сильно виснажує.

Минуло півдня, а Вілсон так і не повернувся. Може, його вбив хто? Та й хрін з ним ще раз. Кістки трохи зрослися, тому спробую зловити собі їжі самостійно. Моєї мотузки не вистачить, щоб дістатись до іншого берега, але новий скіл мені в цьому допоможе.

- Ловись собакен великий і маленький. Deus Vult! - Один клієнт, знову не витримавши сказу, стрибнув на смерть, тільки цього разу я жбурнув кинджал йому назустріч. Мотузка успішно обмоталася навколо шиї та… вітаємо з успішним уловом! Bon appetite.

Тепер можна з впевненістю сказати, що я добре влаштувався. Я видовбав у скелі достатньо місця, щоб можна було прилягти. Тож моя квартира тепер нагадує японський готель. Доречі, я так і не звернув увагу на свої стати. Ніхріна собі... Спритність апунулася на двадцять очок! Маг. сила на дванадцять! Інші параметри виросли слабенько. Чому так виросла спритність, більш-менш зрозуміло. Але маг сила... Може від того, що я багато монстрів вбив безпосередньо магією поки біг? Невже саме прямі потужні атаки вплинули так сильно? А що, якщо я…

Тиждень по тому, самотній труп вартового №1 крокував пусткою у напрямку місця, де з глибокого розлому виступає висока стіна з обсидіану. Перед його одним оком з'явився натовп барсиків і собакенів, які безуспішно гарчали в тому напрямку. За приблизними підрахунками їх було близько двох тисяч. Досить багато часу минуло, і Вілсон не здивувався, що їхня кількість скоротилася вчетверо, порівняно із тим, що було раніше. Нічого незвичайного. Рано чи пізно вони всі розійдуться. Така їхня природа. Ті особини, що знаходяться далі від об’єкта бажань, швидко забудуть, навіщо вони взагалі сюди прийшли. Коли він підійшов ближче, монстри почали розступатись, пропускаючи перед собою грізного демона. Страх перед сильнішим закладений у цих істотах на рівні інстинктів. Вартовий №1 впевнено рухався вперед, створеним спеціально для нього коридором. Його трохи турбувала думка, що його друг міг померти з голоду, за час його відсутності. Адже людям потрібна їжа для життя. Він не раз бачив, як Ілон харчується собачим м'ясом, ще коли був головою на піці. Але раптом перед ним виросла двохметрова гора трупів на краю прірви. Коли він уже хотів видертися нагору, почувся знайомий голос.

- Капітане! Вороги наближаються! Їх надто багато! Потрібно відступати!

- Всім тримати позиції! – сказав той самий, але трохи змінений голос. – Якщо я ще раз почую від тебе цю хрінь, підеш під трибунал!

- Але ж капітане!

- Закрий рота, лейтенанте! Якщо ми зараз відступимо, другий батальйон опиниться під ударом. Ми повинні протриматися, доки вони не перегрупуються!

- Вони не встигнуть! Якщо ми залишимося, то всі помремо разом із ними!

- Отже так і буде... Поки вони не відійдуть, ми не зробимо і кроку назад! Ти мене зрозумів?!!

- Капітане... Я як ніхто інший вас розумію... Мій брат теж в другому, як і ваш син...

- Мовчати! Закрий свій смердючий рот, і підбери соплі, лейтенанте... Від тебе смердить лайном... Ще хоч слово, і я особисто тебе пристрелю! Ти мене зрозумів?!! А тепер хутко на позицію!

- Слухаюсь…

- Сержанте!

- Так капітане. - Той самий голос, але змінений ще інакше.

- Настав час дістати його.

- Ви маєте на увазі…

- Так…

- Ви впевнені? Якщо ви його використаєте, то помрете!

- Швидше!

- Але ж…

- Сержанте, глянь мені в очі… Ти смієш заперечувати моїм наказам!?

- Ні…

- Тоді хутчіш неси мені його!

- Слухаюсь…

- Капітане, вороги в зоні враження!

- Чудово… Нехай же проллється священний вогонь на ворогів наших!

- Всі в укриття! Капітан збирається використати це!

- Ховайтеся!

- AVE MARIA! DEUS VULT!

Низка потужних яскравих блискавок з гучним звуком осяяла простір. Один за одним собакени падали в прірву. Лише деякі трупи залишалися на краю, щоб іще вище підняти барикаду з тіл. На їхні місця одразу вискакували все нові і нові жертви, які миттєво гинули під безперервним шквалом вогню.

- Здохніть, покидьки!

- Капітане, на одинадцять годин ворожі танки!

- Прийняв! Заряджай протитанкові!

- Слухаюсь!

Наступна серія пострілів була іще потужнішою. Як наслідок декілька барсиків розлучилися зі своїми життями.

- Їх дедалі більше! Ми не витримаємо!

- Стояти до останнього!

- Капітане, правий фланг!

- Прийняв… Вілсон, твою мать! Як давно ти там ховаєшся, кретин? – Мене застали в одній із найдурніших ситуацій в житті. Треба терміново знайти спосіб, як вбити цю наволоч. Інакше моїй репутації кінець.

- Я тільки прибув, капітане! - відповів Вілсон, ледве стримуючи сміх. – Наш загін потрапив у засідку!

- Тобі знову смертотерапію влаштувати? Ти ж це любиш, так?

- Ні, ні, ні. Не треба.

- Не смій ржати…

- Пфффф ахаха, та годі тобі, це ж не перший раз.

- Закрий рот!

- Все, все… Я не сміюсь. А як ти взагалі зрозумів, що то я?

- Твою вдоволену пику ні з чим не сплутаєш. Де ти був стільки часу?

- Відмазував тебе від чергових неприємностей. Можеш не дякувати.

- Ти про шо?

- Ну, я повернувся до гори, щоби підібрати нормальне тіло з руками. А в цей момент прилетів Аксіс.

- Хто?

- Генерал… Неймовірно неприємна особистість, між іншим. Коротше мені довелося довго пояснювати, що там трапилося. А потім ще й чекати, доки прийде Володар.

- І що ти сказав йому?

- Я звалив все на Аша.

- А можна детальніше?

- Тобто?

- Скажи мені в точності те саме, що ти розповів тим двом.

- Добре… - Здивувався демон, не розуміючи звідки взялась ця недовіра. - Аш прийшов до праматері і вбив її, а потім я вбив його. Якось так…

- І все?

- Здебільшого, так. Аксіс ще багато всяких дурних питань ставив, але це не важливо.

- Яких питань?

- Та я вже не пам'ятаю. Їх було багато. Наприклад: Хто в пеклі найвищий? Звідки мені знати? Я що, всіх демонів знаю?

- Про прародительку він питав?

- Так. Запитував, чи зручно ходити на восьми ногах. Скажу чесно – не дуже.

- Всі питання були такими тупими?

- Майже. Але коли прийшов Володар, то довелося трохи імпровізувати. До речі, бачив би ти мою гру. «О… Велична мати всіх демонів… Чому так сталося?.. Як насмілився цей виродок підняти на тебе свою прокляту руку?.. Чому я не встиг врятувати твоє дорогоцінне життя?..»

- Ти це зараз серйозно? - В моєму серці оселилася тривога.

- Та ні, звичайно ж. Я що, ідіот?

- Я не можу повністю спростувати це твердження…

- Я був набагато артистичніший.

Блядь... В моєму серці оселився божевільний фанатик, який заліз на найвищу вежу і з усіх сил б'є в дзвін, горланячи при цьому, що нам всім пиздець. Я міцно стиснув у руках кинджали і акуратно озирнувся на всі боки, але нічого нового не побачив.

- Що було далі? - Запитав я з побоюванням.

- Ааааа... Потім почали з'їжджатися демони, що живуть неподалік. Купа народу зібралась. Влаштували цілу церемонію.

- Церемонію?

- Зжерли Сирію... Мдаааа... Церемонія, це дуже сильно сказано.

- А далі?

- Далі всі розійшлися, а я пішов сюди.

- І все?

- Так.

- А Володар?

- А що Володар?

- Він не був злий?

- Та не дуже. Навіть зрадів трохи. Він після цього якийсь крутий титул отримав.

- Що за титул?

- Та хєр його знає, мені він не сказав.

- ТИТУЛ ПЕРШОГО ДЕМОНА. – Проголосив чийсь незнайомий голос із нотками гомосексуалізму звідкись згори. – Зідусіку, дорогенький, а що ти там від мене ховаєш? Маєш якусь іграшку? Я теж не проти погратися.

Так і знав… А я ж просто попросив його принести мені поїсти… По шкірі табуном пронісся табун мурах. Я обережно висунув пів ока зі своєї кишені і подивився вгору. Там на відстані кількох десятків метрів у повітрі висів якийсь хрич, із самовдоволеною демонською пикою. Іграшка?.. Погратися?.. Ні! Підародемон! Він існує! Існує!.. Це не сон? Тільки не це! Це ж саме він хотів зґвалтувати мене уві сні! Тільки тоді він був зомбі. Стоп… А чи не означає це, що той сон був віщим? Якщо я його вб'ю, а Вілсон захопить його тіло…

- Аааааксісе… - Занервував Вілсон. – Яким вітром?

- Кого ти там ховаєш? Можна подивитися? - Ні! Я активно замотав головою, демонструючи Вілсону свою яскраво виражену відсутність бажання дозволяти йому це робити.

- Це секрет.

- Там точно хтось цікавий. Я бачив блиииискаааавкиии. - Останню фразу він проспівав. Який жах… Це співаючий демон! [занадто багато кандидатів на цей титул із реального життя, тому залишу тут поле для ваших пропозицій]

- Гей, Аксісе, ти що, стежив за мною? - Нервово запитав Вілсон.

- Ну, звісно, трупику ти мій. Ти таке приголомшливе шоу влаштував, що мені стало цікаво, хто твій постачальник.

- Аха... Спасибі. - Вартовий №1 скорчив мені гордовиту гримасу, що виражала щось типу: Бачив? «Приголомшливе!»

- Та ні, я просто мимо пролітав. То що, я гляну?

- Не треба…

- Ні, ти не зрозумів. Я кажу: я гляну!

Чорт... Якщо він мене побачить, знову почнеться різня через штраф ворожості. В нас що тепер, формат лиходія тижня? Потрібно приготуватись. Не можна давати йому часу на роздуми. Цей чувак літає. Я повинен атакувати його відразу, як він спуститися трохи нижче. Я став у низький старт з кинджалом напоготові. Давай... Я готовий до всього!

Раптом величезний шматок обсидіану, під яким я ховався, відколовся і відлетів геть кудись далеко. Я постав перед поглядом демона у всій красі. До цього я не був готовий.

- Ого... Це ж чоловічок! Та ще й із титулом! До речі, він що там, гімнастикою займається?.. Гей, Зідусіку, що у вас тут за туса?

Довго не думаючи, я миттєво вистрілив блискавкою в очі і кинув услід ніж, але той просто відлетів кудись вбік, ніби його відкинуло силове поле. Провал…

- Ух ти, який бойовий... Не можна так блискавками розкидатися! Це не ввічливо.

Він не агриться... Це трохи заспокоює...

- Зідусіку, так чим ви тут займаєтеся?

Значить, тепер все залежить від Вілсона. Якщо його кмітливість та фантазія нормально спрацюють, може мені вдасться уникнути чергового бою з дохріна сильним ворогом.

- А, це... - Вілсон заговорив. Ну, давай... Доведи свою профпридатність! – Ми тут просто розважаємось.

- Так? І як саме?

- Збираємо тут собакенів і дивимося, як цей хлопець від них втікає. Він такий спритний. Ми з хлопцями ставимо ставки на те, як довго він протримається.

Вілсон, блядь….. Тікай із города.