1%

- Гаразд, слухай сюди, Хатіко чорнобильський, коли та курва повернеться, ти мене випустиш, втямив?

- Добре, добре, не психуй тільки.

- Що? Ми не маємо права! - Запротестувала середня голова. - Якщо володар дізнається...

- Стули рота. Як він дізнається? Хіба ти йому скажеш. Але ти цього не зробиш, а знаєш, чому?

- Забери! Забери від мене руки!

- А то що? Ахахаха! Ти ж у нас такий бридливий, правда? Ти так бісишся, коли я в носі колупаюсь.

- Ні! Що ти... Що ти удумав?

- Зроблю тобі бойовий макіяж.

- Нііііііііееееее!

- Це вже переходить всі межі!

- Ти ліпше помовч, правий, бо і тебе розфарбую.

-...........

- Ото ж бо...

В мене трусилися руки від злості. Як же я хотів відірвати цю нахабну макітру, і зробити із неї грушу для биття. Але хто ж тоді відчинить браму? Я стримаюсь... Стримаюсь... Глибоко вдихнути... Видихнути... Вдихнути... Видихнути... Я спокійний... Спокійний... Треба себе відволікти. Зайнятись чимось заспокійливим. Тим, що зможе привести мій внутрішній стан в рівновагу. Що поверне мені гармонію. Так, придумав. Я піду приляжу, відпочину і заспокійливо розчленю кілька собакенів. Потім заспокійливо повідриваю їм голови, склепаю із них трьохголове опудало і буду собі спокійненько трамбувати його до товщини паперового листка. Чудова ідея.

- Коли вона повернеться?

- А фіг його знає. Може через день, може через тиждень.

- Ясно... Я буду тут неподалік.

- Як хочеш, шкет.

Я повернувся до Німуса, що чекав мене в розлогій печері неподалік від стоянки Цербера. Вигляд в нього був спустошений.

- Не кисни. Ще не все втрачено. Думаю в посланця буде що вивідати на зворотному шляху. Може навіть який-небудь лист знайдеться, чи щось подібне. Зачекаємо її тут і спіймаємо.

- Ми повинні боротись до кінця. Навіть найменший шанс вартий того, щоби за нього вчепитися. Я з тобою, Ілоне.

Мда... Не сумніваюсь що досі в Німуса було дуже нудне життя. Його дупа прямо кричала від критичної нестачі пригод. До того ж, гадаю, його задурманило відчуття власної значущості. Відчути себе корисним – той пазл, якого бракує багатьом. Багатьом тим, хто від народження має лапки замість рук.

Тож, режим ждуна активовано.

Уявлення не маю, скільки часу минуло. За словами Німуса близько трьох днів. Я, певно, помру, так і не дізнавшись, як саме вони визначають час. Він не даватиме мені заснути, коли я врешті повернусь в нормальний світ. От, будь ласка... Я вже називаю середньовіччя нормальним світом. А взагалі, що я робитиму, коли виберусь? Навіть не знаю... А що я хотів би? Дивитись серіали? Грати в ігри? Немає ні того ні іншого. А якби й було. Без ютуба на цьому грошей не заробиш. Так би я знімав реакції на відео про сапання буряків, огляди нових видів тортур, чи який небудь пізнавальний канал про дику природу, не виходячи з дому. Так чи інакше, прийдеться робити те, що я вмію. І ні, з сільським господарством я зав'язав. Принаймні, поки хтось не вигадає комбайн. Скоріш за все я піду в гільдію авантюристів, і займатимусь своїм улюбленим циклом потрапляння і вибирання із жопи. Спершу, звісно, не завадило би розжитись грошенятами в мого прийомного батечка. Надіюсь він ще не здох і не зжер все своє майно. Після цього я відірвусь на повну. Я... Ем... Ні, в бордель не піду. Принаймні без цілителя. Точно. Стану королем, і запроваджу реформу, згідно з якою в кожному борделі повинен бути цілитель. Далі... Нажрусь, як свиня. Може навіть візьму із собою Німуса за компанію. А далі? Казино? Пляж? Нічні клуби? Цілодобове споглядання у відчинене вікно? Зроблю хоча би так, щоби за тим вікном виднілось море.

Час ішов, а я не міг знайти собі місця. Ніби маленька дитина, що чекає новий рік. Було навіть важче, ніж чекати новий том «Пісні льоду та полум'я». Я спробував створити техніку, протилежну тій, якою я сповільнював час, але нічого в мене не вийшло. Я мріяв про подібні здібності, коли перебував у армії. А ще, про телепортацію. Я завжди мріяв про телепортацію. Це, мабуть, щось про мене говорить.

Я вже дещо втомився знущатися над триголовим опудалом. (так, я справді його зробив) Час від часу під руку потраплялись собакени, яких я нещадно вбивав. Барсіків видно не було. Лише один стояв на прив'язі, неподалік від брами. Це здалось мені цікавим тому я його не чіпав.

Клята суккубша все ніяк не поверталася. Можливо це її довгоочікувана подорож на свободу. Я не здивуюсь, якщо на іншому боці мене зустрінуть десятки померлих від сифілісу молодих хлопців. Мене це не дуже турбує, якшо чесно. Головне самому не стати таким.

Взагалі, я не думаю, що зможу остаточно покинути це місце. Від таких психологічних травм неможливо оговтатись. Цей біль, це пекло навіки житимуть в мені. Кожного вечора, перед сном, я молитимусь, щоби мені знову не наснився Ваєр зі своїм ножом для зняття шкіри. Ці кошмари регулярно мене навідують. Інколи я трясусь від страху, але інколи мені вдається підкорити свої сни, і тоді я починаю довгу серію смертовбивств до самого ранку.

Цього разу Ваєр все таки взяв гору. Я різко піднявся і спробував віддихатись. По обличчю ріками збігав піт. Шкода, що через кляту маску я не можу його витерти. Я стиснув зуби. Жодного каменю між ними не було. Це лише сон... Все в минулому... Слід буде вигадати якусь техніку для подібних випадків.

Я повільно повернув голову на шурхіт поблизу і побачив дещо дахозривне. По спині пробіг табун холодних коней. Я відчув як струни моїх нервів натягнулися до межі

- Ілоне! Нарешті ти прокинувся! Я зробив це! Поки ти відпочивав, мені вдалось спіймати її! – На землі, поруч із невеликим возом, заправленим барсіком, зв'язана лежала суккубша. – Не хотів тебе будити. Я думав, що зможу впоратись самотужки. Але ця зрадниця не хоче зізнаватися.

Я обережно глянув на браму. Вона була незаймано зачинена. Струни моїх нервів з гучним лязкотом порвалися нахрін. І тільки ехо від цього огидного звуку досі дзвеніло в моїх вухах.

- Я мав би це передбачити...

- Щось не так, Ілоне? – Демон не міг збагнути, чому в моєму голосі немає ні краплі позитивних емоцій.

- Німусе, я ж просив мене розбудити...

- Але в цьому не було необхідності. Я впізнав її. Її звуть Хуілія. Спіймати її було не складно.

- Ви-вибачте... Ч-чому ви м-мене зв'язали? Я-я ні в ч-чому не в-винна. Будь ласка, відпустіть мене. Якщо я не п-повернуся вчасно, хазяїн б-буде дуже злим. Тод-ді він мене більше не пустить на п-поверхню. Б-будь ласка...

- Хм... Німусе, підійди на секунду

- Для чого?

- Хочу тобі дещо сказати по секрету.

- А, гаразд.

Мій вірний Санчо Панса прибіг до мене як старий пес. Він був збудженим мов підліток на першій дискотеці. Емоції вирували всередині. Нарешті він відчув себе важливим. Нарешті він став корисним. Його очі горіли нестримним вогнем. В ту мить він був щасливим. Мені захотілося його привітати із цим казковим почуттям. А хто вміє це робити краще, ніж Валєра?

- ТИ!

- ТУПИЙ!

- ШМАТ!

- ЛАЙНА!

- ЯК ЖЕ!

- Я!

- ТЕБЕ!

- НЕНАВИДЖУ!

- ЗДОХНИ!

- ЗДОХНИ!

- ЗДОХНИ!

- ААААААААААААА!!!....

Бідолашна Хуілія забилася в куток і з жахом спостерігала, як я вбиваю Німуса. Я трохи перевів подих і підійшов до неї.

- Ні, ні, будь ласка, не чіпай мене!

- Заткнись...

- Прошу, пустіть мене!

- Стули рота, я сказав!

- До-добре...

- Давай сюди свій дозвіл.

- Що?

- Дозвіл, блядь, давай!

- Але... але... В мене його більше немає. Він же одноразовий... І я вже й-його використала, вибачте...

- Мммммммммм СУКА!........НАХУЙ!..........БЛЯДЬ!.......ААААААААА!!! Я злий я злий я злий я дуже дуже дуже злий я сука злий як ше ніхто НА БЛЯДСЬКОМУ СВІТІ НЕ БУВ!

- Уаааа. – Почала плакати Хуілія.

- Так, ти! Як там тебе? Перевтілюватись вмієш?

- Т-так...

- Хочеш, щоб я тебе відпустив?

- Угу.

- Перевтілюйся в того демона.

- В Німуса?

- Так!

- Для чого?

- Негайно!

- Д-добре... - Перелякана суккубша задіяла свою магію. Кілька секунд їй знадобилося, щоби стати схожим на мертвого Санчо Пансу. Відмінності є, але це не важливо. Я не вибагливий...

- ТИ!

- ТУПИЙ!

- ШМАТ!

- ЛАЙНА!

- ЗДОХНИ!

- ЗДОХНИ!

- ЗДОХНИ ІЩЕ РАЗ!!!