Становлення Монарха

Першими їх знайшов нічний патруль міської варти. Двоє вартових, яких привабили тихі стогони, зайшли до провулку і застигли від жаху. Сцена була жорстокою. Чотири тіла в дорогих шовках, понівечені з холодною точністю. Це не було схоже на звичайну бійку п'яних аристократів. Кожна травма була нанесена з певною метою: зламані коліна, вивихнуті суглоби. А найстрашнішим було те, що вони побачили у спадкоємця роду Лі — його права рука була перетворена на криваве місиво, кістки були роздроблені навмисно і методично.

Це було не побиття. Це було послання.

До ранку новина вибухнула.

Столиця імперії жила чутками. Вони поширювалися швидше за чуму, передаючись від торговців до слуг, від слуг до їхніх панів. Історія змінювалася з кожним переказом.

«Спадкоємець Цзюнь захищався від нападу!»

«Ні, він використав якусь темну, заборонену техніку!»

«Кажуть, він збожеволів після хвороби і тепер нападає на всіх, хто колись сміявся з нього!»

Версії різнилися, але суть залишалася незмінною: Цзюнь Мосе, «сміттяр столиці», «ганьба роду Цзюнь», більше не був беззахисним. Він став небезпечним. Непередбачуваним. Страшним.

В маєтку роду Лі панувала лють. Глава роду, Лі Юань, стояв біля ліжка свого сина. Найкращі цілителі міста зробили все, що могли, але вирок був остаточним: рука Лі Ю ніколи не відновиться, а його дух бойових мистецтв був зламаний назавжди.

«Помста! Негайно знайти і вбити його!» — ревів Лі Юань.

Але його радники закликали до обережності. Як? Як нікчемний слабак міг таке зробити? Чи не ховався за ним хтось інший? Можливо, старий маршал Цзюнь залишив онукові таємного охоронця? Або, що гірше, він не такий вже й ізольований на кордоні, як усі думали?

Вперше за багато років ім'я роду Цзюнь почали вимовляти з ноткою страху та невпевненості.

А в епіцентрі цього шторму, в маєтку Цзюнь, панувала ідеальна тиша.

Хуан Фен сидів у своїй кімнаті, спокійно гортаючи книгу з історії імперії, яку йому приніс дядько Лін. Він був втіленням образу старанного юнака, що надолужує втрачений час.

Двері з гуркотом відчинилися. До кімнати увірвався блідий, як полотно, дядько Лін.

«Паничу! Що... що ви наробили?! Усе місто гуде! Кажуть, ви... ви скалічили молодого пана Лі!»

Хуан Фен повільно підняв голову від книги. На його обличчі був написаний щирий подив, який потім змінився на втомлене роздратування. Він вислухав плутану розповідь слуги про чутки, що ширилися містом.

Коли Лін замовк, Хуан Фен гірко посміхнувся.

«Вони знову напали на мене, дядьку Лін. Коли я повертався додому. Вони хотіли "завершити почате". Що я мав робити? Дозволити їм знову відправити мене на смертне ложе?»

Він підвівся, і в його голосі з'явилися нотки сили.

«Мабуть, небеса, що подарували мені дивовижне зцілення, дали мені й трохи сил для захисту. Я й сам не очікував, що вони виявляться такими крихкими».

Пояснення було бездоганним. Воно було логічним. Воно виставляло його жертвою, яка була змушена дати відсіч. Воно пояснювало його нову силу як божественне втручання.

Дядько Лін дивився на свого панича, і його страх змінився на гордість. Він бачив не жорстокого месника, а свого хлопчика, який нарешті знайшов у собі сили постояти за себе.

Хуан Фен подумки відзначив успіх маніпуляції. Перші хвилі розійшлися саме так, як він і планував. Він змінив презирство міста на страх і збентеження.

Це була набагато краща основа для подальших дій.