Становлення Монарха

Хуан Фен чекав у кузні. Робітники, найняті дядьком Ліном, уже розчистили основне сміття, і приміщення перестало бути схожим на звалище. Пахло вогкою землею та старим металом. Хуан Фен не сидів. Він стояв біля масивного ковадла, рука спокійно лежала на його холодній, шорсткій поверхні. Він не дивився на вхід. Він слухав.

Невдовзі він почув їх. Важкі, нерівні, але сповнені рішучості кроки. Дверний отвір заступила величезна постать. Те Шань увірвався до кузні, як поранений ведмідь. Його очі, налиті кров'ю, горіли диким вогнем. Він побачив спокійного юнака біля ковадла і зупинився.

«Ти», — проревів він. Голос був хрипким від вина і невикористання, але в ньому відчувалася міць. — «Це ти залишив... це?» Він підняв руку, в якій був затиснутий шматок Холодного Заліза.

Хуан Фен повільно повернув голову. Його погляд був спокійним, аналізуючим. Він не відповів на запитання. Замість цього він поставив своє. «Ти знаєш, що це?»

«Холодне Залізо, — гаркнув Те Шань. — Руда з легенд. Проклятий метал, який зламає будь-який звичайний молот і загасить будь-яке звичайне полум'я. Хто ти такий, хлопче, і навіщо ти граєшся зі мною?»

«Я не граюся. Я наймаю», — голос Хуан Фена був тихим, але кожне слово било, як крапля води, що точить камінь. — «Я бачу перед собою найкращого коваля столиці, який топить свій геній у вині. А я маю матеріал, гідний цього генія, і кузню, здатну його приборкати. Я бачу взаємовигідну угоду».

Те Шань розреготався. Сміх був гірким, сповненим болю. «Угоду? Ти бачиш п'яницю в боргах! Що ти можеш запропонувати мені, чого не змиє перший же глек вина?»

Хуан Фен зробив крок назустріч. Його погляд вп'явся в очі коваля. «Я пропоную тобі не золото. Я пропоную тобі мету», — сказав він, вказуючи на горно. — «Я пропоную тобі полум'я, достатньо гаряче, щоб розплавити це. Я пропоную тобі молот, який не зламається. Я пропоную тобі повний доступ до всієї цієї жили, — він кивнув у бік шахти, — щоб ти міг творити не просто зброю, а шедеври, які переживуть імперії».

Він зробив паузу. «А ще я пропоную тобі помсту».

Те Шань застиг. Слово «помста» вдарило його сильніше за будь-який удар. «Що ти знаєш про помсту?»

«Я знаю, що твоя сім'я загинула не випадково, — холодно промовив Хуан Фен, використовуючи інформацію, вивуджену з найтемніших пліток кварталу. — Я знаю, що пожежа почалася дивно швидко, а твої сусіди з конкуруючої зброярні "Вогняний Дракон" раптово розбагатіли після цього. Я знаю, що ти зламався, бо думав, що втратив усе. Але ти не все втратив. У тебе залишилися твої руки. І твій гнів».

Кожне слово було розрахованим ударом, що руйнував стіну відчаю, яку Те Шань вибудовував навколо себе десять років.

«Я дам тобі ресурси, — продовжував Хуан Фен. — Я закрию твої борги. Я зроблю так, що ніхто й ніколи більше не назве тебе "Старим П'яницею Те". В обмін ти куватимеш лише для мене. Твоя майстерність. Мої знання. Разом ми створимо зброю, якої не бачив цей світ. І коли ми станемо достатньо сильними, я допоможу тобі спалити твоїх ворогів дотла».

Він простягнув руку. Не для рукостискання. Це був жест володаря, що пропонує контракт. «Ти повернеш собі своє ім'я, Майстре Те. Або повернешся в свою нору і помреш у бруді. Вибір за тобою».

Те Шань дивився на простягнуту руку, потім на шматок руди, потім на крижані, всерозуміючі очі юнака перед ним. Вперше за десять років він бачив не жалість, не презирство, а холодний, діловий розрахунок. І повагу. Повагу до його навичок, до його потенціалу.

Іскра, що спалахнула в його душі, перетворилася на ревуче полум'я.

Те Шань дивився на простягнуту руку юнака. Це не була рука друга, що пропонує допомогу. Це була рука господаря, що пропонує контракт. Важкий, безжальний, але чесний. Він бачив у цих крижаних очах не жалість, а розрахунок. І, що найдивніше, — повагу. Повагу не до нього, п'яниці, а до Майстра Те, яким він колись був.

Іскра в його душі, що спалахнула від дотику до Холодного Заліза, розгорілася в полум'я від обіцянки помсти. Десять років він топив свій гнів у вині, бо був безсилий. Тепер хтось пропонував йому стати зброєю.

Після довгої, напруженої тиші, що розтягнулася, здавалося, на вічність, Те Шань повільно підняв свою величезну, вкриту мозолями руку і міцно потиснув простягнуту долоню. Його хватка була як залізні лещата.

«Я згоден».

Слово пролунало в напівпорожній кузні, як удар молота по ковадлу. Угода була укладена.