Глава 28: Сірий Камінь
Дорога була суворим вчителем. Полірований камінь столичних алей швидко змінився на розбиті ґрунтові шляхи. Заїжджі двори були брудними, їжа — грубою, а люди дивилися на будь-якого незнайомця з неприхованою підозрою. Для Хуан Фена це було звичне середовище. Це був світ без придворних масок, де єдиним законом було виживання. На третій день подорожі невелика зграя бандитів на власному досвіді переконалася в цьому, коли їхній ватажок мовчки впав з коня з чорним ножем у горлі, а його перелякані поплічники розбіглися по лісу, не наважившись навіть подивитися в бік тіні, що кинула клинок.
Через тиждень він нарешті побачив його. Сірий Камінь.
Містечко, що виросло навколо гігантської шахти, як мох на скелі. Воно було таким же похмурим і безбарвним, як і його назва. Будинки з грубого сірого каменю та темного дерева тулилися один до одного під свинцевим небом. Повітря було важким від вугільного пилу, а невпинний гуркіт із шахти здавався серцебиттям цього приреченого місця.
Під личиною Ляня, вченого-мінералога, Хуан Фен оселився в єдиному заїжджому дворі. Це було галасливе, брудне місце, переповнене втомленими, похмурими шахтарями, які заливали свою втому дешевим пивом. Він не поспішав. Весь перший день він просидів у кутку загальної зали, потягуючи одну чашку чаю годинами. Він слухав. Він вивчав ритм міста, вбирав у себе розмови, визначав місцевих авторитетів — наглядача шахти, начальника варти. Він був чужинцем, і будь-який необережний рух міг перетворити його на мішень.
Наступного вечора, коли таверна знову наповнилася людьми, він підійшов до старого шинкаря. Під приводом вивчення місцевих мінералів він зав'язав розмову. «Цікаве у вас містечко, — зауважив він. — Мабуть, сюди приїздить багато людей, які хочуть почати нове життя, втекти від минулого».
Шинкар гірко пирхнув. «Втекти? Хлопче, сюди не приїжджають, щоб втекти. Сюди приїжджають, щоб повільно померти. Від роботи, пилу чи горілки».
«Можливо, — погодився Хуан Фен. — Я, власне, шукаю одного далекого родича. Ми втратили зв'язок багато років тому. Знаю лише, що він переїхав до якогось шахтарського містечка на північному заході. Прізвище — Фан. Випадково не чули про когось такого, хто міг приїхати сюди років десять тому?»
Він поставив запитання з байдужим виглядом, ніби й не очікував позитивної відповіді. Шинкар довго вивчав його, а потім знизав плечима. «Людей тут, як каміння в кар'єрі, всіх не запам'ятаєш. Але є один. Лао Фан. Приїхав якраз десь тоді. Тихий, як тінь. Працює на шахті, сортує породу. Живе сам, на самій околиці, біля старого, покинутого кар'єру. Ні з ким не розмовляє. Наче від власної тіні ховається».
Хуан Фен подякував шинкарю і повернувся до свого столу. Він отримав те, за чим приїхав. Його ціль була тут. Самотня, налякана, ізольована. Ідеальні умови для розмови.
Він подивився у брудне вікно заїжджого двору, в напрямку околиці міста, де темнів силует старого кар'єру.
Полювання добігало кінця. Настав час поговорити зі свідком. І привид минулого знав, як змусити людей говорити.
Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.
Вподобати!