Становлення Монарха

Свідомість поверталася до Те Шаня повільно, крізь густий, липкий туман похмілля. Першим, що він відчув, був біль. Тупий, пульсуючий молот, що бив у його скроні зсередини. Другим — знайома, огидна гіркота в роті. Гіркота самотності та самоненависті.

Він простогнав і перекотився на бік. Його першою думкою, як і завжди протягом останніх десяти років, була думка про вино. Ще один глек. Ще кілька годин благословенної порожнечі.

Його каламутний погляд натрапив на щось на підлозі. Шкіряний гаманець. Він кліпнув. Марення? Тремтячою рукою він простягнувся і схопив його. Вага срібних монет була реальною. Хвиля полегшення прокотилася його тілом. Він зможе пити. Він зможе забути ще один проклятий день.

Стискаючи гаманець, як рятівний круг, його пальці торкнулися чогось іншого. Холодного і твердого. Камінь. Якийсь непотрібний шматок темного каменю. Роздратовано він хотів відкинути його, але завмер. Щось у ньому було не так.

Він підняв його.

Камінь був важчим, ніж мав би бути. І холодним. Неприродним, глибоким холодом, що, здавалося, висмоктував тепло з його руки.

І в цю мить туман у його голові розсіявся. Думки про вино зникли.

Пальці, ті самі пальці, що колись відчували душу сталі, почали обмацувати поверхню руди. Його очі, зазвичай тьмяні й розфокусовані, загострилися з такою інтенсивністю, якої він не відчував ціле десятиліття. Він знав цю текстуру. Він знав цю неймовірну щільність. Він лише читав про неї в стародавніх фоліантах, вважаючи це легендою.

Холодне Залізо.

Він подивився на гаманець в одній руці і на шматок руди в іншій.

Срібло. Воно означало втечу. Забуття. Кілька днів без болю та спогадів.

Руда. Вона означала роботу. Вогонь. Біль іншого роду. Вона означала все те, від чого він намагався втекти.

На мить у його душі розгорілася війна. П'яниця проти коваля. Жалюгідний каліка проти гордого майстра. Спокуса була величезною — взяти гроші, піти й ніколи не озиратися.

Але потім він уявив це. Рев горна, розпеченого до білого полум'я, здатного приборкати цей метал. Важкий молот у руці, що слухняно чекає на його команду. Дзвінка пісня сталі, що народжується на ковадлі.

Іскра.

Та сама іскра, що померла в ньому десять років тому разом з його родиною, спалахнула знову. Це вже була не просто цікавість. Це була одержимість. Хто? Хто міг принести йому цей божественний матеріал? Хто знав, що він, міський п'яниця, один із небагатьох у світі, хто зможе не просто розпізнати цю руду, а й працювати з нею?

Це не було випадковістю. Це був виклик.

Він, хитаючись, підвівся на ноги, стискаючи шматок руди так, ніби це було серце його покійної доньки. Він вивалився зі своєї нори на вулицю. У найближчій таверні він не купив вина. Він кинув на стіл срібну монету і купив інформацію.

Плітки були скрізь. Божевільний спадкоємець Цзюнь, що дивом одужав, найняв робітників і розчищає стару, покинуту кузню на краю кварталу. Ту саму, про яку ходили легенди, що вона стоїть на особливій жилі.

Фрагменти мозаїки склалися в єдину картину.

З новою, страшною рішучістю в очах, Те Шань, все ще брудний і розпатланий, але вже не жалюгідний, попрямував у бік кузні роду Цзюнь. Він йшов на звук молотів, що розбивали старий мотлох.

Він знайде того, хто кинув запалений сірник у порохову бочку його душі.