Глава 13. Клятва

Вони почути, як в кімнаті Міранди щось заскрипіло. Мусті підскочив та сильним стрибком опинився на перилах другого поверху, а Турус за лічені секунди швидко піднявся. Мусті трохи відчинив двері та побачив, як Міранда стояла біля відкритого вікна.

- Мірандо, нарешті ти змогла прийти до тями, - різко влетів в кімнаті Мусті. – Знала б ти, скільки часу я сидів над тобою та намагався вилікувати.

- О, Мусті, - розвернулась Міранда та почала зафіксовувати сталеву руку. – Турус, і ти прийшов?

- Володарко, я прийшов подякувати вам, - повільно зайшов до кімнати гоблін.

- Володарка? Він про що? – здивувався Мусті.

- Не треба мене так називати, я – проста дівчина, не повелителька і не володарка. Я просто – Міранда, - посміхнулась.

- Але ж… Ти врятувала і мене, і моїх гоблінів, - відчув якесь невдоволення Турус. – Так гласить гоблінський закон. Я не можу його порушити.

- Ну, якщо це непорушний закон, - подумала Міранда, яка повністю взялась та сіла на ліжко, закинувши ногу на ногу. – А знаєш що, Турусе, а Буя та Рару насправді врятувала не є.

- Що? Вони ж…

- Їх врятував Мусті, а я лише на задньому плані допомагала йому не натрапити на непроходимі хащі в лісі.

- А? – розгубився Мусті, коли побачив очі голбіна. – Е, ні. Я на таке не підписувався.

- Тому, давай клятву Мусті, а не мені, хі, - і несподівано вискочила з вікна прямо на задній двір. – Бувай, мені ще треба з Артуром щодо нового лука поговорити. Мусті, тримайся.

- От же, молоде дівчисько, - приклав до лоба вказівний палець Мусті.

Турус не міг противитися словам Міранді, а звичаї священні, їх не можна порушувати. Він приклав руку до серця та вклонився перед ельфом. Це трохи збило його з пантелику, адже він ні разу не був нічиїм командиром.

- Ладно, ладно, я приймаю твоє життя, - неохоче промовив ельф та похлопав по плечу гобліна.

Мусті зачинив вікно та вийшов з кімнати. Звичайно ж, гоблін слідував за ним. Ельф спустився на перший поверх та розлігся на дивані. Поруч струнко стояв Турус в очікуванні приказів чи побажань.

- От же, зараза мала. Так, слухай мій приказ, гоблін Турус. Продовжуй захищати своїх гоблінів, облаштовувати будинок.

- Д-добре, - здивувався.

Турус миттю вибіг з будинку. Почав оглядатися та помітив, як Міранда щось там обговорювала з Артуром. По жестам хлопця було чітко видно, що він сварив дівчину. Але його привернув увагу крихітний силует скелета в протилежному напрямку.

Він попрямував до Іларіона. Скелет згадував, що іноді його сильні удари не могли збити з ніг огрів. Завдяки власній силі, загадковій регенерації кісток, він вийшов переможцем. Його серйозно хвилював той факт, що в наступний раз, його можуть повністю зламати. В той час, доки він буде відновлюватися, близькі постраждають, а можливо і загинуть. Він почав освоювати не прямолінійні атаки, як раніше – щоб сильніше, щоб побільше шкоди було, а хитрі трюки та комбо з мечем.

Іларіон вправлявся з мечем прекрасно, зі сторони здавалося. що зараз бореться з невидимими ворогами. Різкі руки, ухиляння, як в справжньому бою придавали скелету якоїсь дивовижної естетики. Турус за кілька хвилин опинився поруч за заворожено спостерігав за рухами скелета. Це було одночасно і цікаво, і лячно. Іларіон крутився, плигав та майстерно крутив навколо себе клинок, а після, в сторону лісу за долю секунди запускає неймовірну ударну хвилю, що вирвала кілька дерев з корінням.

Турус відчув мурашки на шкірі, але не поворухнувся. Він відчував себе в безпеці, хоч і ніколи не довіряв ні одній нечисті. Скелет різко зупинився та подивився на крихітного гобліна. Свистячі звуки меча вже забулися. Турус звернувся.

- Пане… Королю… Вибачте, я не розумію, як до вас звертатися…

- Іларіон, - щелепа опустилась. – Цього досить. Мене не цікавлять формальності та статуси.

- Іларіоне, дозволь стати частиною твого поселення.

- Я вже казав, що треба бути мені корисним. Всіх інших викидаю.

- Гобліни вмілі працівники, майстерно обробляють тканину. Ми можемо створювати вам одяг. А то… І в Міранди, і в Володаря якийсь стертий одяг.

- Одяг? Тоді можеш стати частиною мого дому.

- Добре, - зрадів Турус і додав. – А можна ще одне прохання?

- Кажи, - повільно почав знову махати мечем.

- Дозволь іншим гоблінам приєднатися до поселення. Я надіюсь, що не весь мій народ був перебитий.

- Я не проти, - наситив зброю магією та запустив сильний заряд в дерева.

- Запевняю, - і приклав руку до серця. – Я, як вождь гоблінів. Запевняю. Ви не розчаруєтеся.

Скелет більше не відволікався від заняття, тому Турус насмілився повернутися до побудованого крихітного будиночка, який їм «подарував» Артур.

- О, дядя Турус прийшов, - і плигнула на руки Рара.

- Що мій вождь, - різко став Буй.

- Та заспокойся ти. Називай мене тепер по імені. Моє життя прийняв Володар, тому тепер наше плем’я зобов’язане йому підкорятися.

- Невже Міранда погодилась?

- Ні, я не Міранді присягнув, а ельфу.

- А, дядечко ельф теж хороший, він нас с дядечком Буєм врятував, - весело, граючись з довгими гострими вухами Туруса, промовила Рара.

- І ще, Буй, допоможеш мені відшукати в цьому величезному лісі інших гоблінів? Іларіон дав добро і погодився приютити гоблінів.

- Так, - зрадів.

Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.

Вподобати!
Щоб залишити коментар, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.