Глава 24. Зелений вогонь

Вранішнє сонечко пробилося через тоненькі штори в кімнату Міранди. Промені ніжно огортали ланіти дівчини, а згодом і змусили прокинутися. На сусідньому ліжку тяжко спала Дана. Після повернення з Ліберті, було вирішено поставити ліжко в кімнаті Міранди. Завдяки тому, що вони одного віку, інтереси та захоплення можуть бути схожими.

- Ні! – і різко підскочила.

Тіло було мокрим, дихання тяжким. Наснилися жахіття. Міранда миттєво підскочила та приготувалася до атаки. Вона звикла до того, що крик завжди передує бійні. Тільки-но помітила злякану Дану, як ринулася обіймати.

- Що? Що таке? - вскочив Артур в кімнату. – Я чув крики.

Зніяковілі дівчата, знаходячись в піжамах почервоніли. Дана нахилила голову та прикрила руками груди (хоча через піжаму все одно не було нічого видно). Хлопчина зрозумів, що серйозно помилився, коли увірвався в кімнату дівчат без стуку.

- Ой, я.. вибачте.

Міранда з червоним обличчям миттю підскочила до Артура та одним точним ударом гепнула в живіт.

- А ти знав, що заходити в кімнату до дівчини без стуку заборонено! – крику було, наче почалась чергова війна імперій.

Тримаючись за живіт, Артур зляканими очима намагався відповзти від дверей. Міранда стояла та розлючено щось там махала руками. Оглушений хлопчина взагалі нічого не чув. Схрестивши руки, вона надула ланіти та гордо грюкнула дверима.

- От же, - фиркнула і подивилася на Дану.

За мить дівчата розсміялися.

Мусті проходив повз коридор та усміхнено звернувся:

- Знову? Знову тебе Міранда поколотила?

- Та я крик почув, думав що щось сталося, - зумів встати.

- Тут? Де живе Іларіон? – іронічно акцентував увагу на підлозі.

- Ну, ти правий, не подумав. Міранда страшніша за Іларіона в гніві, якщо подумати так.

Дана трохи посміхнулася, що помітила Міранда. Вскочивши до ліжка, почала лоскотати.

- Я бачу, що Артур тобі подобається.

- Ну, трішечки.

- Та заспокойся и, я сприймаю його за брата. В мене нема до нього жодних почуттів. Тобі дорога відкрита.

- Так, але я не знаю, чи погодиться він взяти мене.. ось таку… - і засоромилася.

- Яку? – кліпнула очима.

- Ну, я ж більше не… - почервоніла.

- А… ти про це? Знаєш що я тобі можу сказати? Як на мене, всі ці дивні та незрозумілі звичаї, так названа «чистота» дівчини і тому подібне, це повна фігня. Думаю, що Артуру все одно на це.

- Не зрозуміла? Як це? – вперше почула, що давні звичаї хтось назвав непотребом.

- Хм.. – приклала вказівний палець до уст Міранда. – Ну ось, наведу приклад. Мені зараз шістнадцять, і я вже готова до подружнього життя. Правильно? Мені Іларіон (розсміялася) почне шукати потенційного чоловіка. Хоча уявити його навіть не здатна в подібному. А раптом той суджений виявиться збоченцем, чи приховає свою злу натуру? На публіці буде таким правильним, а в подружньому житті битиме мене щодня, знущатиметься? Звичайно ж такого терпіти я не буду і покину його. Невже мене повинні вважати якоюсь там поганою чи зіпсованою, якщо я втекла від такого монстра? Не думаю. І це я ще навіть не згадувала той факт, що судженого мені нав’язали, це був не мій вибір. І чому ж я повинна відчувати сором в таких ситуаціях?

В дівчини загорілися очі. Перед собою вона бачила сильну, впевнену героїню, якій в міфах місце. Дана приємно посміхнулася та впала в обійми до подруги.

- Сподіваюсь, що я такою ж стану, як ти. Мені подобається те, як ти думаєш. Я… ми ж подруги, так?

- Та чого ти так хвилюєшся, звісно, - і посміхнулася на всі 32 зуба. – Ходімо, думаю, що Мусті вже приготував нам сніданок.

- Ого, ельф і готує сніданок? – здивувалась.

- Та забудь ти вже по ці стереотипи.

Вони швиденько спустилися з другого поверху. Опинилися в просторій вітальні, де заходився неймовірний дерев’яний стіл. Здавалося, що він був витесаний із дерева. Ніжки так щільно прилягали до поверхні, що не було навіть швів видно. Завожені дівчата миттю зайняли завчасно підготовлені місця.

З кухні виходить такий собі гарненький Мусті в кухарському фартухі та виносить легенький салат у великій мисці. Через хвилину ще досить велику в діаметрі пательню, на якій ще шкварчав омлет.

- Всі до столу!

Іларіон, Артур та дівчата миттю прийнялися сідати. Дана трохи смутилася, адже подібні трапези викликали дискомфорт. І Скелет взагалі тут ні до чого. Дивно, але до нечисті дівчина звикла надзвичайно швидко.

- Аж не віриться, - ледь не просльозилася. – Я досі не мжу повірити, що можу ось так, на одному рівні з іншими снідати. Не повинна проситися до туалету, благати милість.

- Ну ти що, - відразу ж заспокоїла обіймами Міранда. – Ти вже в нашому місті живеш.

- Я, - захрипів скелет. – Якщо я дав дозвіл жити в цьому місці, то будь певна, кожний готовий заступитися за тебе. Я знаю про тебе зі слів Міранди. Не переймайся, які б тут жителі не були, чи то гобліни, чи то ельфи, чи ще хтось – жоден не наважиться порушити ті правила, які мною встановлені.

Скелет клав їжу до щелепи, і вона миттєво розпадалася на крихітні частинки, що поглиналися зубами.

- Так, - посміхнулася. – І… я вже вибрала заняття в поселенні. Мені дуже цікава справа коваля.

Артур закашлявся, адже не очікував подібного. Дана мило на нього подивилась, потім відвела погляд.

- Точно захотілося стати ковалем, чи сподобався наш коваль? А? – хитро блиснуло в очах Міранди.

- Та ні, - почервоніла. – Мені дійсно цікава ця справа. Може я не така сильна, але працювати з невеличкими уламками магії чи створювати дорогоцінні прикраси, які можуть питатися магією, я зможу.

- Та, це значить, що ти більше хочеш стати ювеліром. Це трохи інше.

- Я… - гучно пролунав голос Артура. – Я готовий взяти таку ученицю під своє крило.

Іларіон доїв власну порцію та встав зі столу. Дана миттєво підскочила. Злякалась.

- А? Ти ж й половини порції не з’їла, - подивився на тарілку скелет.

- Ой, вибачте, просто раніше, я не мала права їсти за столом, якщо за ним не було господаря.

- Коротше, Артуре, - звернулася до хлопця Міранда. – Бери ученицю та починай виховувати. Я вже втомилася говорити їй щоб забула всі ті жахливі дні. Тепер вона з нами, і вона вільна.

- Вибачте.

Іларіон ще секунду подивився на Дану та вийшов на поріг.

- О, повелителю, - помахав Турус з дітлахами, а через мить підскочив. – Наші воїни на постах, поруч з монолітами.

- Добре. Хоч і не просив, але ти молодець. В кожного є зброя, що насичена моєю магією?

- Так повелителю, і завдяки Артуру суттєво вдосконалені обладунки. Тепер кожен гоблін здатний стримати дюжину ворогів.

- Добре, добре. Значить тепер без зайвого страху можна залишити поселення на тебе. Я задоволений.

Скелет повільним кроком проходив повз гарненькі та акуратні будиночки гоблінів. Місцями знаходилися крихітні ігрові майданчики. Дітлахи без всякого страху розважалися. Інколи підбігали до Іларіона та із захватом розповідали про черговий побудований батьками будиночок. Здавалося, що гобліни зараз відчувають затишок та гармонію. Вперше за багато років, їх ніхто не винищує, не намагається прогнути чи поставити на коліна, зробити рабами.

Іларіон клацнув щелепою, що завжди лякало малечу та попрямував до досить великої будови. Майстерня Артура здавалась справжнім витвором мистецтва сталеві двері, ґрати, що не дозволяють потрапити в особливо небезпечну частину кузні випромінювали велич та силу.

Навколо будинку Іларіона прекрасно прибраний газон. Вперше за багато дів Скелет відчував себе спокійно, як вдома. Нове місце поступово почало перетворюватися на неймовірну й атмосферну місцину, що дарує незабутні враження.

Скелет ще раз оглянув видиму частину поселення. Серйозний погляд підказував наближення якоїсь небезпеки… хоч моноліти й мовчали.

- Іларіоне, ну куди ж ти зібрався? – несподівано ззаду вискочила Міранда. – Посміхнися. Зараз все добре.

- Я не можу посміхатися. Уста відсутні, - монотонно.

- А ти душею посміхнися. Ось як я, - і дівчина із серйозним виразом обличчя подивилась в очі Скелету.

Незважаючи на це, Іларіон з легкістю побачив в погляді ноти радості, спокою. Міранда легко схопила скелета за кисть та ледь не почала кружляти в таночку. Її сміх змушував нечисть почуватися дивно. Наче і нічого особливого, але душа… саме та, яка десь в одній з кісток схована… також раділа.

На порозі Мусті в фартухі протирав останню чашку, а Артур з Даною Ледь не парочкою попрямували до кузні.

Якщо ігнорувати той факт, що навколо суцільні істоти, яких людський рід ледве сприймає за розумних створінь, то виглядало все досить приємно. Діти гралися, підлітки тренувальними мечами вивчали мистецтво володіння зброєю, більш старше покоління активно розвивало промислові напрямки. Гобліни старалися максимально ефективно побудувати власні будиночки, для ще більшої кількості мешканців. Турус з легкістю з побратимом носили тяжкі дошки.

- Якось дивно все це, - задумався Іларіон. – Я ніколи не планував створення нової домівки.

- Про що ти? – уважно роздивлялась новий протез від Артура, що кріпився на передпліччі.

- Я взагалі не мжу згадати перші дні свого існування в такому тілі. Чому я… живий? Хоча по-справжньому живим мене тяжко назвати. Я – якась помилка, що не повинна існувати.

- Помилка, - різко посерйознішала Міранда. – Не кажи так!

Дівчина взяла скелета за кисть та прижала до серця. Невеличкі краплинки очей розбилися на невисокій траві. Скелет стояв нерухомо та дивився на те, як молода дівчина щиро та відчайдушно намагалася правильно вилити власні емоції.

- Я не знаю, що в тебе з пам’яттю, але нашу зустріч я завжди до останніх дрібниць можу описати. Розбуди мене опівночі та спитай, кому я повинна віддячувати за врятоване життя, я без вагань скажу, що це ти, Іларіоне.

- Але… я… я нічого не відчуваю. В мені нема ніяких… - і тут несподівано кистю руки він відчув тендітне биття дівочого серця.

Гомін слів змінився на тишу, вітерець акуратно пестив, хоч і коротке але дівоче густе волосся. Несподівано очі почали палати зеленими вогниками. Здавалося що це поганий знак. Міранда відскочила на кілька метрів та розгублено приготувалася до бою.

- Це щось погане? Де? Покажи пальцем, звідки небезпека? – звернулась до Іларіона.

- Ні, зачекай, небезпеки нема. Купол над поселенням не перетинали істоти, які можуть бути потенційною небезпекою.

- Тоді що це означає? Чому твої очі запалали зеленим?

- Зеленим? – здивовано уточнив Іларіон. – Зеленим…

- Так, - і навколо миттю все завмерло.

Здавалося, що кожен мешканець поселення заходився в невеличкому напруженні. Якщо в Іларіона палають очі червоним, то чекай тяжкого бою з сильним ворогом. Сині кольори майже завжди натякали на намір Іларіона допомогти комусь, вилікувати або заспокоїти. Зелений? Вперше зелений був і це неабияк змусило всіх досить сильно розхвалюватися.

- Зелений… - повторив скелет. – Зеленими були мої очі при житті.

- Що? Що ти сказав? Ану повтори? – зникла тривога в словах Міранди. – Ти із зеленоокого роду?

- Я? Я не в курсі про який рід ти зараз кажеш, але образи в голові підказують, що я мав зелені очі при житті.

Тут не лише Міранда із здивуванням упала на сідниці, але й всі гобліни почали активно перешіптуватися. Минуло кілька хвилин і Міранда щасливо підскочила та обійняла скелета, що знову активувало зелений вогник в очних ямках.

- Схоже, що це такий черговий спосіб проявлення твоїх емоцій. Що ти відчуваєш зараз? – ввімкнула ерудита Міранда.

- Я.. нічого, - і завмер на місці.

- Нічого? Значить спокій, правильно? Так це ж прекрасно, - зраділа Міранда. – До цього в тебе було лише два стани – синій та червоний – а тепер виник і зелений. Тепер для відновлення сил тобі не треба впадати в сон, як ти це раніше робив… я так думаю.

- Може, - і сконцентрувався. – Дійсно, я зараз відновлюю сили, при тому що раніше для цього приходилося знаходитися в сплячці.

- Ура, я така рада, о тепер і ти будеш з нами святкувати пам’ятні дати, або якісь важливі моменти. А то набридло те, що замість радощів тобі приходиться бути в сплячці.

Міранда ще раз обійняла Іларіона, а потім усміхнено побігла до тренувальної зони…

Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.

Вподобати!
Щоб залишити коментар, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.