Глава 10. Вибратися з полону

Міранда прокинулась від неймовірного болю в нозі. Руки немов прибиті до кам’яної стіни. вона із жахом подивилась, як її тендітне тіло було побите, синє від сильного урону. В правій нозі стирчав широкий спис. Здавалося, що ще трішки і він повністю проткне кітку, пройде крізь ногу. Вона зціпила зуби, намагаючись не заплакати. Почала роздивлятися.

Гнила, волога печера ледве освітлювалась кількома факелами. Шуршання ніг підказало, що печера досить простора, легко почути відлуння. Дівчина намагалась вирвати руки, але вони зверху були притиснуті кам’яними кільцями. Як би дівчина не старалась, але вибратися не могла, а поранена нога ще й ускладняла нормально стояти.

- Чортівня якась.

Очі ще не звикли до темряви, тому бачити далеко вона не могла. Всі зусилля були марними. Різко перед нею почала виникати постать. Кремезний силует поступово наближався, лінії тіла ставали чіткішими. Дівчина завмерла, затамувала подих. Ніякого шансу захиститися, живіт та груди захищала лише посіріла від недавнього бою сорочка. Місцями були плями від крові. Відчуваючи небезпеку, дівчина ледве стримувалась…

Перед нею опинився огр, що зі збоченим поглядом дивився на її ніжки та тіло. Подібного приниження дівчина ще ні разу не відчувала. Все було значно гірше, адже в будь-який момент він міг до неї доторкнутися. Різко рев ззаду змусив цього огра відійти в сторону. В печері був ще хтось. Силует нагадував людину. Здавалося, що Міранда може понадіятися на порятунок. Але ні…

Відлунням до неї діставалися дивні слова. дівчина зрозуміла, що та людина має вплив на огрів. Через грізне дихання стоячого огра поруч, майже нічого не було чути. Різко факели почали горіти яскравіше, а в печері виник ще один дивний силует. Здоровий огр, що стояв поруч, здавався на його фоні дитиною. З кожним кроком зі стелі печери описалась земля. З темряви почав виходити грізний монстр, що не лише здатний похизуватися надмірним камінням в шкірі на спині, але й повністю скам’янілою рукою, в середині якої сяяли червоними відтінками вени.

- Грохт! – і вдарив себе в груди перший огр.

Дівчина здогадалась, що це не простий безмозглий монстр, якого легко обманути. Дівчина знизу вверх кинула погляд та показала оскал. Огр підняв руку… іншу, що не кам’яна та вдарив бідну Міранду прямо в живіт. Без слів чи якихось попереджень. Та відхаркнула кров’ю, закашлялась. Він почав крутити спис в нозі, щоб змусити її кричати. Нестерпний біль, напівсвідомий стан та агонія. Здавалося, що зараз її голова лусне від того відчаю, що її переповнював.

Грохт зупинився та за долю секунди висмикнув списа с ноги. Дівчина не втрималась та закричала. Під нею вже почала формуватися калюжа крові. Через больовий шок, Міранда відрубилась. Втратила свідомість.

- Стече кров’ю, тягни її до казану.

- Грохт, - вдарив себе в груди огр та став рівно.

- От і добре, сьогодні на вечерю ніяких гоблінів. А ця людина, ммм, яке ї її м’ясо буде ніжним.

Повільно розвернувся та широким кроком зник в темряві. Здавалося. що дівчина більше не має ніяких шансів вижити. Печера невідомо де знаходиться, зв’язку нема, Мусті теж без свідомості валяється в лісі.

Поступово, маленькими каплями, калюжа під дівчиною продовжувала збільшуватися. Огр безвідмовно виконував приказ та дивися, як кров капала. Тільки перестане, як він її понесе до головної печери. Міранда через кілька хвилин зуміла прийти до тями. Болю не було, але слабкість змушувала стогнати.

Вона підвела очі – нічого не знімилося. Все по-старому, факели повільно тускніли, суцільна темрява та цей огидний огр. Різко перед її очима, прямо голову монстра на повній швидкості влітає щось незрозуміле. За хвильку почувся крик, значить, це якась жива істота. Через втрату крові, рефлекси сповільнилися. Вона не встигла відреагувати та помітити, як крихітне створіння вткнуло в два ока огра невеличкі ножі, а потім відразу ж відскочило. Вона не змогла побачити, хто то був та знову відключилася.

- Де це я? – різко спохватилась дівчина.

- Ей-ей, не спіши так, рани можуть відкритися, - мовив крихітний гоблін з декількома свіжими ранами на обличчі.

Обтесуючи один камінь об інший, спиною до Міранди сидів загадковий зеленошкірий гоблін. Вона сіла та подивилась на майстерно перев’язану ногу. Потім на руку.

- Протез лежить ззаду, якщо він тобі конче потрібний, - і повернувся.

Це був гоблін. На його обличчі було кілька свіжих порізів та ран. Він відклав каміння та протягнув дівчину саморуч зроблений з зеленого листа стаканчик з зеленою незрозумілою субстанцією. Від неї противно несло.

- Випий, це дозволить швидше відновити втрачену кров в організмі.

- А-ага, - погодилась Міранда та взяла стаканчик. – А ти…

- Я – Турус. Вождь зеленошкірих гоблінів, що живуть у підніжжі гір зі сторони сходу сонця.

- Я – Міранда. Людина. Дякую, що врятував мене.

- Не варто. Мені начхати на те, хто ти і як потрапила в руки ограм. Я тебе врятував, тому що від тебе пахне гоблінами, - посерйознішав. – Скоріш за все ти подібних мені зустрічала.

- Так, - похилила голову Міранда. – Я зустріла Буя.

- Буй? Значить і останнім вдалось вижити? – пожвавішав Турус.

- Ні, - із сумом видавила із себе дівчина. – На жаль, до того моменту, як нам вдалося дістатися гоблінів, вижив лише Буй і одна дитина.

На мить було чути лише тріск сухих гілок, що повільно перетворювалися в попіл. Вираз обличчя Туруса змінився. Він став в повний зріст та відвернувся від людини. Міранда згадала, що про вождя говорив Буй та намагалась якось підбадьорити. На жаль, через неквапливу атмосферу, жодного звука так і не видала. Турус миттю всівся та продовжив точити каміння.

Міранда зафіксувала протез лівої руки та постаралась піднятися в повний зріст, але болюче стукнулась головою.

- Обережніше, тут низька стеля, - «вчасно» попередив Турус.

- Ай, міг би сказати і раніше.

- Це одне із небагатьох місць в цій системі печер, куди ні одному огру не пробратися. Чи ти хочеш, щоб я тебе повернув на місце, де ти, як остання нікчема здавала останній подих, - занадто різко, але бив прямо в ціль.

- Вибач, я не це мала на увазі. В мене очі ще не адаптувалися до темряви. Слабо бачу.

- Якщо на тобі дійсно запах Буя і ти кажеш правду, то мені нема сенсу триматися за життя, - продовжував точити каміння.

- Не зрозуміла.

- Плем’я знищене, який з мене вождь?

- Але ж двоє з твого народу в безпеці. Хіба це не добре? впевнена, що зараз вони вже знаходяться в межах моєї території. Не зважай на мене, я не занадто сильна, але моя сім’я з легкістю знищить всіх огрів.

- Огри тут не найбільша небезпека. Коли я тихо крав гілки та їжу, то помітив, що з Грохтом хтось говорить. По запаху він нагадував тебе. Скоріш за все, ограми управляє людина, - почув тупіт. – Так, тихо.

Повз їхній крихітний прохід пройшло кілька кремезних монстрів. Міранда затамувала подих та акуратно прижалась до стіни. вона була холодною, але гладкою. Через хвилину він всівся, схрестив ноги та руки.

- Ну, а тепер розповідай, як тебе занесло прямо в лігво огрів.

Міранда в деталях розповіла про випадкову зустрів, бій зі слизом та схватку з двома ограми. Незважаючи на досить жваву історію, гоблін здивувався від того, що його побратимів рятував ельф. Турус підвівся та мовив: «Значить тепер ми квити. Ти врятувала моїх гоблінів, а я тебе».

Це зайвий раз показує, що гоблінська раса не така і огидна, як здається, як писали в казках та легендах. Міранда відчула значне покращення. Настій дивним чином зумів трохи полегшити її стан. Вона хотіла встати, але утрималась. Стеля все одно не дасть вирівнятися.

- Турусе, а як ти тут…

- Чому я тут та не тікаю?

- Ага, - зацікавилась.

- Ці огидні огри знищили вщент все моє поселення. навіть дружина з сином стали жертвами їхнього нападу. Вони мене зуміли схопити кілька днів тому. я був одним із десятка, кому пощастило вижити. Але потім, коли прийшов до тями в тій же печері, то зрозумів – якщо не виберусь, то стану їжею. Два дні на моїх очах вони відводили гоблінів в якусь велику печеру. Крики підказували, що згодом там опинюся і я, - і похилив голову.

На мить він замовчав. Йому не хотілося говорити, розкривати себе людині. Але Міранда хвилиною раніше без секретів розповіла свою історію. Саме це змушувало Туруса почати довіряти незнайомці.

- Ти чесно розповіла мені про Буя та Рару, я не маю права сумніватися в тобі, - неначе навмисне вголос промовив. – Я – вождь, але закляк від страху. Я знав, що там… Де крики… огри жорстоко з’їдають моїх гоблінів. Я проявив тоді слабкість перед залишками свого народу і не міг взяти себе в руки.

- Перед смертю нема ні вождів, ні королів – одні лише жертви, - задумливо згадала той самий день Міранда. – Я не можу тебе ні в чому винити.

- Але… але ж мені вдалося втекти. Я не дав змогу втекти молодому гобліну, що лише подорослішав… чи матері Рари, - ледь не просльозився Турус. – Я ж міг залишитися в тій печері і дати змогу врятуватися їм. Але не став. Тоді я думав лише про своє життя.

Міранда прекрасно розуміла, про що саме він каже. Вона сильніше смикнула протез на руці та щиро посміхнулась.

- Але я ж жива. І нехай ти мене врятував, бо відчув запах свого побратима. Це не відмінить того факту, що я зараз жива завдяки тобі. Краще скажи мені, чому ти не втечеш з цих печер?

- Єдиний вихід – блокується Чорним Каменем, ну, такий огр, в якого в шкірі чорне каміння. В нього магія землі, що дозволяє керувати певними земляними масами. Саме він здатний відчиняти за закривати прохід в печеру. Пробитися буде занадто складно.

- І як ти так довго тут тримався? Я здивована.

- Гобліни звикли виживати і подібні місця для нас не в новинку.

- Тоді давай якось вибиратися разом.

- Я хочу помститися за смерть свого народу. Я не хочу нікуди йти, - знову почав точити каміння.

- Але ж… Як тоді Бую, Рарі бути? Ти подумав, як їм жити, знаючи, що вождь ще живий?

- Не думаю, що вони дізнаються, - махнув рукою.

- Ой, я гарантую тобі, вони дізнаються… від мене, бо я не маю намірів тут залишатися, - набралась сміливості Міранда та зжала пальці в кулак. – Мені б лише до зброї… А… в мене ж є зброя. Дівчина підтягнула до себе ногу та із чобіт дістала гострий ніж.

- Неймовірно… Ти зуміла пронести сюди справжню зброю? – здивувався гоблін. – А постійно втомлююсь, коли щоразу приходиться знаходити гостре каміння та точити його. Тим паче, що його вистачає лише на один удар.

- Коли я втратила свідомість, то в мене за спиною була якась кірка. Від неї ще холодом тягнуло.

- Кірка? Та це ж Холодний Туман, моя зброя! – вперше нормальним голосом промовив гоблін.

- Я знала, що це не просто кірка, а якась сильна зброя… але… Я не знаю, де вона зараз знаходиться, - і похилила голову.

- Якщо її принесли сюди, то це вселяє в мене надію. Холодний Туман – це особлива зброя, яка проявляє свою силу лише з одним володарем. Чию кров було використано для її створення.

- Ого, тобто ти…

- Так, в моїх руках вона буде грізною зброєю.

- Тоді треба швидше знайти її, - донесла в голос думки Туруса.

Повільно вони почали розмірковувати, куди варто пробратися, де знаходиться зброя взагалі. Огри – це не ті істоти, що люблять зброю. Їхні кремезні руки – це вже зброя. Нарешті в них є щось схоже на план.

Одна за одною, печери пролітали повз очі Туруса та Міранди. Незважаючи на темряву, їм вдається використовувати неповоротність здорових монстрів. Хоч чудодійні ліки зуміли трохи відновити здоров’я дівчини, втома та страх нікуди не ділися. Вона була морально подавлена, хотілося спати. Через повну відсутність зв’язку із зовнішнім світом, неможливо було вгадати – день зараз чи ніч.

Турус регулярно різав руку, щоб пробудитися та не впасти в сон в найвідповідальніший момент. Міранді поки що вдавалося й так триматися. На крайній випадок, зуміє надавити собі на рану. Кровоточитиме, заболить – не дасть заснути. За час подібних смертельних ігор в хованки дівчина помітила, як сильно стерся одяг. Сорочка вся в дірках, штани більше нагадують шорти, а на ногах напіврозвалені чоботи.

Їй було незручно в подібному, адже підліткова сором’язливість навіть в такій ситуації не покидала голову. На п’ятий чи шостий пробіг, їм вдалося потрапити в досить простору печеру, де знаходились різні речі. Скоріш за все, огри сприймали це за для сміття. Безліч ганчір’я, зламана зброя і… несподівано серед всього непотребу дійсно опинилась кірка Туруса.

- Невже… Це дійсно вона, - зрадів. – Боже, як приємно тримати своє рідну зброю в руках. А тепер… В мене виник шанс справитися з ограми, відправити їх на той світ.

- Стій, ми про це не домовлялися, - одночасно почала шукати більш закритий одяг. –Треба тепер дочекатися, коли Чорний Камінь відчинить прохід.

- Людино, я про себе не казав. Я мовив, що допоможу тобі знайти вихід, - почав загрозливо посміхатися.

- Турусе… - але вже зрозуміла, що ніяк не вдасться його вмовити.

Інколи огри проходили повз цю частину печери. Нікому не було діла до того, що тут знаходиться. Турус з киркою миттєво зник в темряві, залишивши Міранду одну. Вона зуміла знайти досить велику тканину та огорнулась. Вперше за час після пробудження, вона відчула тепло. Дівчина ледь не заснула за уламками та ганчір’ям. Щоразу, коли чула тупіт, то пригиналась, накриваючись тканиною. Так здавалося, що нікого тут нема.

Міранда повільно, озираючись на всі сторони горизонту почала пробиратися до тієї стіни, яку Турус назвав виходом. Добре, що кількість факелів в печерах невелика. Завдяки темним прогалинам, нескладно було добратися до потрібного місця. після цього дівчина сховалась за здоровенним виступом та почала чекати. Їй – тільки побачити небо, а там ніженьки самі понесуть. Окуталась щільніше. Вона порахувала, що один раз в півгодини, до виходу підходить огр. Скоріш за все, охоронці, але не факт.

Турус тримав кирку в руках, що тепер видавала досить багато інію та морозу. Використовуючи обмежений простір в печерах, без страху почав нападати на одиноких огрів, що попадали на очі.

- Ось воно. Я обов’язково відправлю кожного огра на той світ. Чекай мене, - і зухвало посміхнувся.

Несподівано на його дорозі з-за повороту вийшов досить кремезний та незнайомий огр. Турус його ні разу не бачив за ці дні, коли він тут грається в хованки. Сконцентрувався, наповнив Кирку силою. Вона почала сяяти морозними кольорами. Коли гоблін почув, як огр підійшов буквально притик до стіни, за якою ховається, то різко напав.

Високий стрибок і швидка робота рук і кирка знаходиться в черепі монстра. Він плюхнувся замертво. Турус дістав зброю з очної ямки та витер брудну буру кров о шкіру самого огра.

- Які ж вони мерзотні, фе, - закривав ніс гоблін.

Тут несподівано почув ще кількох монстрів. Він миттю сховався за стіну та очікував прибуття. Турус прекрасно знав, що вони знайдуть труп і миттєво відправляться до вожака. Саме цього цьому не вистачало. Тепер є справжня можливість дістатися до головного. Якщо його вдасться вбити, то Турус зможе морально подивитися в очі тим двом гоблінам, яким вдалося вижити.

Несподівано плани обриваються, адже по іншу сторону теж виникає кремезна туша. Щоб мати шанс врятуватися, він без вагань переворотом вирішує проскочити в один прохід. Він його намагався ігнорувати, бо звідти тягнуло огидними запахами. Він влетів в загадкову печеру та миттю опинився в… столовій. Турус відразу ж втратив мовлення, адже прямо в той момент, на його очах розривають на шматочки ще одного гобліна. Він оглянувся, навколо суцільні трупи гоблінів.

Огр не відразу відреагував на випадкового гостя. Крихітний мозок не здатний миттєво перелаштуватися на іншу роботу. В гобліна миттю почервоніли очі від прилитої до голови крові. Він почав ричати, аж слина пішла разом з кров’ю. Він заплигнув на «огра-куховара» та хаотично почав втикати в морду свою зброю. Разом з цим він почав несамовито кричати. Серце обливалося від горя та агонії. Ніколи ще такого відчаю він не відчував. Кімната справжньої смерті. Посередині знаходився величезний казан, де варився м’ясний сум. Все шкварчало, кипіло…

Стан безумства негативно почав впливати на тіло молодого вождя. Різкі вдихи та видихи натякали на проблеми з серцем. Він продовжував рубати, різати… різко його кирка застрягла в черепі вже мертвого огра. Той упав замертво, навіть не рухався. Але цього Турусу було мало. Він продовжив руками виривати шматки обличчя огра. Біль, тепер і гоблін починає відчувати серйозну фізичну біль від того, що нігті не витримували подібного навантаження.

За лічені хвилини його ж руки покрилися кров’ю, на пальцях не було жодного нігтя. Справжнє пекло, але помста приглушала ці відчуття. Крики відразу ж почули інші огри, які встигли вже помітити труп в проході мі печерами. До столової зайшов монстр, в якого в шкірі наростали зелені камінці. Він заричав, подавши знак, що знайшов вбивцю та почав наближатися до Туруса.

Він розвернувся до нових потенційних жертв та сам почав ричати, як звір. Він різко смикнув Холодний Туман та приготувався нападати.

Крихітні розміри Турус компенсував неймовірною швидкістю. А в стані афекту, коли побачив цю жахливу кімнату, його вдалось би зловити, хіба що випадково. Він в стані божевілля продовжив стрибати по всій кімнаті перетворюючи морди чергових огрів в м’ясо та кров.

Повільно бійня перейшла з конкретної кімнати в проходи. Задихаючись, Турус почав відчувати, що тіло скоро відмовить. Навантаження таких розмірів ще ніколи йому не доводилося переживати. Коли він відчув, що чергова кістка зламалась, то миттю почав відступати. За якісь кілька хвилин, він відправив на той світ трьох здоровенних монстрів. Якби не втома. То він продовжив буянити і далі. один стрибок і гоблін зник в темряві коридорів. Згадавши про Міранду, він вирішив дістатися тієї самої стіни.

Дівчина акуратно, обходячи чергового патрульного, намагалась не заснути. Різкий звук, а після нього глухе падіння змусило дівчину виглянути за виступ. Турус стояв перед мертвим тілом огра, захеканий, весь в крові, в ранах. Тільки-но він побачив Міранду, як теж звалився на труп свого ж ворога. Пересвідчившись, що зараз нікого поруч нема, дівчина різко вискочила із комфортного місця та почала тягти Туруса. Руки зчесані, по тому, якими хвильками волоклися ноги нескладно здогадатися, що кілька кісток він зламав. Відхаркування крові, навіть в без свідомому стані теж багато-чого говорить.

- Навіщо ти себе до такого стану довів? – риторично прошепотіла дівчина.

Вона відірвала з останніх сил найчистіший клаптик тканини та витерла його зелене обличчі, потім плавно перейшла на понівечені руки. Міранді здавалося, що зараз він розсиплеться прямо на руках.

Вона вже куняла, а тут ще й Турус без свідомості. Незважаючи на всі тренування та здобуті навички, дівчина почала тихенько плакати. Повний відчай захопив її серце. Тепер, коли Турус не здатний навіть встати, а вона без зброї – шансів вибратися нема. Чорний Камінь навряд відчинить печеру. А тут ще й біля виходу мертва туша огра валяється.

Вона протираючи, худі рученята гобліна плакала. Різко по всіх проходах пролунав гучний рик. Він був настільки сильним, що Міранда зуміла побачити, як рик хвилею врізався прямо в скелю. Відчай посилився, адже тепер і Чорний Камінь, і Грохт знають, що вони не змогли знайти вихід і знаходяться десь в печерах.

Міранда для безпеки, накрила себе та Туруса тканиною та намагалась приборкати власний плач. Це здавалося нездійсненною справою. Серце билося, як навіжене, і при бажанні його можна було почути навіть з кількох метрів. Різко прохід почав відчинятися. Здавалося. що є шанс врятуватися, але в даному випадку це означає, що поруч знаходиться Чорний Камінь.

Міранда по власній недосвідченості миттю рвонула з Турусом на руках до виходу. І тільки залишилось кілька метрів до виходу, дівчина зі всієї сили жбурляє гобліна вперед. Невже вдалося врятуватися, але тут прохід миттю затягнувся. Міранда залишилась в печерах, притиснута Чорним Каменем. Вона розвернулася та втиснулась в стіну, очі почали підсвідомо благати милості. Вона впала на коліна, сльози потекли по щоках. Ніяких слів чи благань. На це вже сил не було. Чорний камінь головно заревів. Він смиренно чекав, доки інші прийдуть сюди. Грохт приказав кинути людину на стіл, а не вбивати. За кілька хвилин ця частина печери була переповнена різноманітними ограми.

Грохт повільно підійшов та схопив кремезною рукою голову дівчини та підняв в повітря. Різкий замах і удар о стіну. Дівчина ще була в свідомості, з рота потекла кров. Через сльози, вона не могла бачити нормально. Вожак огрів знову підняв дівчину рукою та повільно почав здавлювати.

Міранда почала брикатися. Відчувши наближення смерті, руки та ноги самі по собі почали штовхати та бити кам’яношкірого. Інші стояли та без зайвих рухів спостерігали. Чорний Камінь хотів відчинити прохід, але Грохт його зупинив.

- Не варто. Люди дивні істоти. якщо ти зараз відчиниш двері, то ця мерзота зуміє наповнитися цією, як її там… а, надією. Зачекай, доки я її ще кілька разів жбурну о стіну. На цей раз точно всі кістки переламаю.

- Так, вожаку, - послухався Чорний Камінь.

Грохт вже замахнувся не на жарт та впечатав тіло бідної Міранди прямо стіну. Удар був настільки сильним, що на стіні виникла тріщина. Дівчина упала на підлогу. Важке дихання та відхаркування крові підказувало на те, що вона жива. Грохт хотів зробити крок та взяти за голову людину, як несподівано із зовнішньої сторони, прямо в місці, де прохід пролунав глухий звук удару.

Гуп! І в печерах зі стелі посилалась земля. Гуп! Невеличкі камінці легенько підскочили під ногами огрів. Гуп! В проході ріко виникла здоровенна тріщина. І останній удар з легкістю зносить всю стіну, яка служила дверима в печери. Тримаючи в руках свій клинок, на території огрів ступає кістлява нога.

Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.

Вподобати!
Щоб залишити коментар, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.