Глава 6. Рідне поселення

- А ви точно вирішили далі прямувати? Зроблені мною протези довго не витримають, - хвилювався Нод.

- Та все нормально, он я вже майже звикнувся зі сталевою ногою, - помахав протезом Мусті.

- Та й мені стало набагато краще. Шкода, що руку не вдалося врятувати, - приклала Міранда праву руку до сталевого протезу.

- Вибач, ще раз, - засумував Мусті.

- Та годі тобі вже вибачатися. Якби не Іларіон, то ніхто серед нас зараз взагалі б не стояв.

Скелет мовчки стояв в напрямку свого дому й смиренно чекав закінчення діалогу. Місто остаточно перетворилося в пустелю. Зграя віверн встигла розтрощити майже всі будівлі. Нод закинув через плече кілька мечів помахав рукою та став на чолі тих, кому пощастило вижити.

- Хоча б з ними все було б добре, - склала дівчинка руки для молитви. – Складно звикати до того, що тепер замість лівої руки в мене сталевий протез.

- Нод сказав, що вони попрямують вздовж лісу, прямо до ріки у підніжжя гір. Там їх більше зненацька подібні монстри не будуть атакувати.

- Але чого ж віверни напали саме в цей момент? Я не думаю, що це через вбиту першу тушу.

Клац! Скелет клацнув щелепою та почав повільно прямувати. Дівчинка миттю відреагувала та наздогнала. Мусті через пару секунд теж йшов з ними в ногу. Повни помахали на прощання Ноду й останнім. Тепер скелет виглядав, як справжнісінький воїн. Як не як, але бородатому вдалось вчасно закінчити обладунки. Шолома нема та він і особливо не потрібний.

Через півгодини Міранда не бачила каравану. Люди, чиє місто за лічені хвилини перетворилося в попіл, покинули територію. Скелет без зайвих рухів пришвидшувався, що помітила дівчинка та Мусті.

- Іларіон… - звернулась.

Скелет став та повернув голову. Загорілися крихітні вогники в очних ямках. Міранда дивилась йому в очі після чого несподівано задала досить складне питання.

- Ти ж все же людина? Якщо в тебе є ім’я та дім, то раніше ти був людиною.

- Я… я не пам’ятаю цього, - прохрипів скелет та продовжив дорогу.

Дні пролітали зі скаженою швидкістю. Вся подорож зменшилась до типової ходьби та перепочинку вночі. Миттями вони ховалися в найближчих лісополосах від випадкових мандрівників та груп кавалеристів королівської армії. Хоч Скелету було б нескладно їх перемогти, дівчинка не переслідувала подібну жорстокість.

Дівчинка дивилась на скелета та навчалась правильно тримати холодну зброю. Він не був схожим на вчителя, тому приходилось ось так викручуватися. Та й Мусті місцями давав дієві поради. Міранда дізналась, що найголовнішим в будь-якому мистецтві найважливішим буде не сила удару чи захист, а правильна позиція й дихання.

Коли скелет використовував свій меч, щоб спіймати здобич, то інколи використовував дивні прийому. Саме на них Мусті і вказав дівчинці на ноги. Як вони трішки згинаються під час нанесення удару, або перед метанням в ціль клинком вперед меча.

Десь за тиждень подорожі, Міранда постійно тренувалася. Хоч в неї був невеличкий ніж, але сама система тренувань ніяк не відрізнялась.

- Мірандо, ти така вправна дівчинка. Скільки ми в дорозі? Сім днів? Десять? А в тебе вже виходить непогано.

- Це таткова заслуга, - спокійно вимовила Міранда.

Час поступово загоював рани від болючої втрати. Зараз вона має нових близьких людей. Мусті перетворився в такого собі наставника, старшого брата, а скелет… Він за день міг вимовити кілька слів, ніяк не проявляв турботу, за винятком порятунку від небезпек, але цього було достатньо, щоб почати відчувати якесь тепло в душі.

- Дім, - прохрипів і показав кістлявим пальцем.

Вони добралися до загадкового місця, яке скелет Іларіон вважає своїм домом. Мусті та Міранда із захватом почали вдивлятися вдалечінь. До поселення було метрів шістсот, але цього достатньо, щоб зрозуміти, що там стоять будиночки. На жаль, з кожним метром всі розуміли, що очікувати теплий прийом не варто.

Коли вони дійшли до умовного входу в поселення то зупинилися. Це було розвалене, знищене поселення. Ніяких натяків на живих людей чи монстрів. Здавалося, що поселення вимерло багато років тому.

Скелет заворожено стояв на місці, перед головними воротами в поселення та без зайвих рухів дивився вперед. Запанувала загадкова тиша, що здавлювала серце Міранді. Мусті різко почав оглядати різні напіврозвалені будиночки, щоб хоч якось підбадьорити друзів. Тут різко дівчинка взяла за руку Скелета сталевим протезом, а правою витерла сльози. Більше ніяких слів. Вони стояли так багато часу. Здавалося. що й сонце повільно почало зникати за обрієм. Скелет клацнув щелепою та видав грізний рев…

Вперше Мусті та Міранда почули чуттєві нотки в крику особливого товариша. Скелет зробив крок та опинився на територій поселення. потім почав рухатися до певного будиночка. Тепер вже він стояв перед розваленою будівлею, від якої залишилася одна стіна. Він знову показав кістлявим пальцем і промовив:

- Мій дім.

Але ніхто не наважився щось мовити в ту мить. По розвалинах складно сказати, коли поселення було знищене. Ні трупів, ні чудовиськ не було. Здавалося, що воно перестало існувати багато років тому.

Тиша викликала неймовірну незручність, але слова зараз більш некоректні. Міранда та Мусті до сих пір не розуміли природу скелета та його мотивацію. Коли ельф перестав оглядати розвалені будівлі, то підійшов до дівчинки та мерця та також завмер. Іларіон повільно приблизився до крихітної хвірточки, що валялась поруч зі стіною та присів. Несподівано в голову вдарили спогади. Скелет зумів згадати ще трохи інформації про своє минуле життя. Вперше Скелет відчуває серйозну біль, адже нечисть не має ні спогадів, ні переживань, лише волю господаря, що наважився порушити їх сон. Заворожені Мусті та Міранда стояли та дивилися на страючого мерця.

Різко позаду прошелестів густий кущ. Мусті на автоматі витягує парні мечі та готовиться до бою. Але серед листя вони помічають Артура. Здивована дівчинка переключила увагу на сіна Нода, але мазнула рукою. Зараз не той час, щоб показуватися.

- Ти знала? – здивувався ельф.

- Так. Він з самого початку за нами йшов. Я випадково його помітила, коли недалеко від боліт ми зупинялися перепочити.

Скелет піднявся та розвернувся. Одна сторона його черепа палала яскравим фіолетовим полум’ям, щелепа опущена, що натякало на загрозу. Але такої не було. Дівчина вперше задумалась, що від типу полум’я залежить стан Скелета.

- Я згадав, хто я… Я – Іларіон, житель цього невеличкого поселення. Але тепер воно повністю знищене.

- Так давай відновимо поселення, зробимо його місцем, де можуть жити всі, хто забажає, - миттю відреагував Артур, щоб швидше ввійти в групу за свого.

- І що тепер робитимеш? Ти ж все одно не зможеш загинути, - приклав до підборіддя ельф.

- Ти, - і показав кістлявим пальцем на Міранду. – Ти дуже схожа на мою доньку, Василісу.

- Так ось чому ти постійно намагався мене захистити?

- А ти…

- Так, я Артур, - вискочив з кущів та швиденько порівнявся з Мірандою. – Я ремісник, тому обов’язково стану для вас корисним.

- Але чому ж ти поплентався за нами?

- Я не знаю. Мені здалося, що я зможу втілити в світ свою справжню мрію з вами.

- Я, - хрипонув. – Я хочу залишитися тут.

- Ну, якщо Іларіон вирішив залишитися тут, то я теж, - поставила руки на пояс дівчинка.

- Я теж не маю ніяких причин покидати вас, - продовжив Мусті. – Хоч я відносусь до ельфійської раси, але вже не уявляю, як жити без вас.

- А я… А я… - розгубився трохи. – А я ще доведу вам, що здатний приносити користь.

Скелет зімкнув щелепу та без роздумів почав знімати з себе обладунки. Він не відчував ніякої загрози. Поступово почав розгрібати уламки та сміття з території, де раніше знаходився його будинок.

Через хвилину, закотивши рукава на сорочці до нього приєдналася Міранда. Артур теж не пас задніх та теж долучився.

- Якщо на те твоя воля, то прийдеться підкоритися, - риторично вголос промовив Мусті та акуратно зняв з себе верхній одяг.

Вони почали розбирати завали. Дійсно… навики Артура стали незамінними. Разом зі справою коваля, він непогано розбирався в мистецтві будівництва. Батько встиг його навчити продумувати створення фундаменту, стін та даху, щоб і виглядало чудово, і витримувало найменші намагання осади.

Повільно, загальними зусиллями квартету вдавалося за кілька наступних діб налагодити хорошу схему роботи. Дівчинка повільно перестала тягати важкі глиби та займалася приготуванням їжі. Завдяки тренуванням з Мусті, вона непогано полювала в лісі, що знаходився відразу ж за останнім розваленим домом.

Левова частка фізичної роботи припадала на Іларіона. Він з легкістю міг підійняти каміння та розвалини в кілька сотень кілограмів. Артур на задньому дворі щось облаштовував. Здавалося, що це нагадує таку ж невеличку кузню, в якій працював і батько. А мусті повністю перейшов на створення меблів з деревини.

Дні проходили, погода повільно змінювалась, ставало холодніше. Але їм вдалося це зробити. Перед Мірандою, Скелетом, Мусті та Артуром велично стояв крихітний будиночок та кузня на задньому дворі.

- Дім, - прохрипів Скелет.

- Так, Іларіоне, це наш дім, - Міранда взяла його за руку та посміхнулася.

Але щасливо жити вчотирьох їм все одно не судилося. Мусті завчасно зачепив проблемну тему відсутності грошей. Якщо скелету на все начхати, то харчуватися одними кроликами неможливо, тим паче, що для створення сталевих виробів для посилення каркасу будиночка потрібні матеріали. Як би вони не старалися, але згодом прийдеться задуматися про розширення та створення поселення.

Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.

Вподобати!
Щоб залишити коментар, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.