Глава 18. Несподівані проблеми

Артур не міг зорієнтуватися – чи швидше бігти до Міранди, яка залишилась за межами міста, чи рушати відразу ж додому. Звістка про Червоного паладина пробирала до мурашок, подібного монстра, якому під силу здолати самотужки химеру північних боліт. В голові хлопця влізли сумніви, що Іларіону вдасться справитися с ним.

Якщо чутки про Скелета Погибелі дійшли до такого віддаленого міста, то нічого доброго чекати в найближчі тижні не треба. Схопивши один червоний кристал, він жбурляє в Іларіона, який знаходився у відключці. Загорілися блакитним очі і Скелет досить швидко прийшов до тями. Здивований подібними особливостями, Теодор підсвідомо знову напружився. Яким би святим не була ця дивна істота, але серце відчуває небезпеку.

Мати різко поклала руку на синове плече, щоб зупинити. Хлопчина подивився на Артура, який без зайвого страху підійшов до Скелета та почав говорити.

- Іларіоне, в нас серйозні проблеми. Червоний паладин намагається тебе знайти. Чутки говорять, що він зараз намагається знайти наше поселення, що робитимемо? Я розгубився, тому прийшлось розбити один з кристалів на продаж.

Клац! Щелепа опустилась, вогні змінили колір та почали палати червоним. Іларіон став в повний зріст та мовчки попрямував до виходу. Артур не здивувався подібній поведінці. Він дивився услід Іларіону.

- Невже ти знову все візьмеш на себе? – розлючено. – Скажи, що робити? Я ж твоя сім’я, - і вдарив себе лівою рукою в груди, прямо в області серця.

- Не хвилюйся. Я не допущу, щоб хтось з вас загинув, - не повертаючись мовив Скелет та зник за дверима.

За мить прогримів гучний звук і Теодор стрімко вискочив на поріг. Скелета вже не було, лише крихітна зірка в небі, що несамовито прямувала в невідомому напрямку.

- Дідько, який же я слабак, - стукнув кулаком до крові Артур по столі.

- Друже, повіримо господарю, - по передпліччю похлопав Буй.

- Який же в нього голос страшний, коли серйозний, - випадково видала Мара. – Ой. Вибачте, я не…

- Все добре. Ми звикли, всі спочатку його боялись. Хіба що Міранда з самого початку з ним.

- Міранда? – перепитав Теодор. – Знайоме ім’я, я його чув від… Мусті .

- Міранда – це дівчина, якою більше всього дорожить Іларіон. Ті плітки про знищене місто, немов його розтрощив Скелет. Насправді, на Остан напала зграя віверн. Багато загинуло, а Міранда втратила тоді руку. В той момент Іларіон вперше використав якусь силу чи то пов’язану на гніві, чи ще на чомусь. Тоді він порізав кожну тварюку…

- Так це не він змусив людей тікати в страхі, як говорять? – здивовано перепитав Теодор.

- Можна я залишу кристали у вас і провірю, як там Міранда? – немов проігнорував питання Теодора Артур.

- Так, можеш не перейматися, - посміхнулась Мара та витягнула меч. – Я ще не втратила своїх навиків, ха-ха.

- Я з тобою піду, добре? Мусті багато розповідав про Міранду. Якщо вона дійсно дорога для спасителя моєї матері, то я зобов’язаний віддати борг.

- Буде добре, а то блукати по вуличками вашого великого міста часу нема.

- Я також чогось хвилююсь, - мовив Буй. – А в гоблінів подібне – це передчуття проблем.

Вони за мить вискочили з будиночка та попрямували до виходу. Теодор з легкістю направляв нових знайомих через короткі доріжки. Ніч була в самому розпалі, але на вулицях кількість жебраків, бездомних та п’яниць не зменшилось. То й діло, приходилось на дорозі відштовхувати чергову п’янь, яка вийшла з таверни проблюватися.

Мара тримала в руках клинок, намагаючись підібрати правильну рівновагу тіла. Зайшла за будинок та накинула щільну тканину на кристали. А потім повернулась до будинку. Вона поклала меч на стіл, щоб при необхідності миттю відреагувати та почала колихати на руках дитя. А подумками побажала старшому сину удачі.

Тільки Теодор та Артур вискочили на дорогу перед виходом з міста, як помітили, що гобліна немає поруч.

- От же, - легенько вдарив себе в чоло долонею Артур. – Знову забув, що гобліни не настільки швидкі.

- Фух, - вискочив з повороту Буй. – Як же я не люблю коли такі моменти стаються. Ви б трохи повільніше бігли.

- Ну, вибач, - ледь посміхнувся Артур. – Але ж якщо річ пішла про Червоного, то… в цілому варто поспішити.

Вони без зайвих проблем вибігли за межі міста та почали поглядом шукати натяки на кострище. Але нічого не бачили.

- Так, Міранда та гобліни повинні бути десь неподалік. Буй, в темноті гобліни краще орієнтуються. Давай, тепер ти веди нас.

- Знаю, - різко дістав клинок. – Раджу приготуватися. Відчуваю, що зараз будуть проблеми.

Через кілька хвилин вони віддалилися за добрі двісті метрів від входу до міста. Бую вдалось знайти місце, де особливо добре відчувається запах побратимів. Але поблизу того дерева вони нічого не знайшли… окрім розтерзаних тіл двох гоблінів. Буй ледь не випустив меч з рук. Ще теплі тіла валялися так, немов їх застали зненацька. Порізи натякнули на те, що це зроблено мечами.

Очі в Буя налилися кров’ю, Артур теж в шоці продовжував шукати поглядом Міранду. Здивований такими звірствами Теодор почав відчувати себе винним. Пролунав крик в повітря. Гобліна переповнив гнів. Разом із запахом побратимів, він відчував такий же запах, як і в гвардійців перед входом.

- Я вб’ю їх. Я поріжу кожного, - почав йти назад гоблін.

- Та що ж це таке, - відчайдушно мовив Артур. – Чому дорогі мені… Чому так сталося?

Артур упав на коліна та знову продовжив несамовито лупити кулаками землю. Біль не відчував, а під постійними ударами земля стала пропитуватися кров’ю. Теодор постарався зупинити його, але був відкинутий на кілька метрів. Хлопчина, який нормально жодного разу не бачив смерть не знав, що робити. Гоблін вже віддалився на півсотні метрів. Всі розуміли, тримаючи клинок в руках, він створить масу проблем… Гвардійці – непрості противники. Для них гобліни – це закуска на сніданок.

Сльози почали повільно капати з очей Артура. Втома взяла своє, завдяки чому удари припинилися. Побачивши розгубленого Теодора, який тремтів від страху, прийшлось взяти себе в руки.

- Міранди тут нема. Значить її не вбили, - і тут він помітив дивну лінію, яка простягалась прямо до здорового загородження міста далеко від входу.

Артур миттю почав рискати на землі за знайшов сталевий палець від протеза. Він знаходився прямо на початку цієї дивної лінії.

- Боже мій, яка ж ти молодчинка, - посмішка виникла на устах Артура. – Як ж ти молодчинка.

Тільки-но йому вдалося повернути над собою контроль, як миттю підскочив та попрямував за Буєм. Ще якихось п’ятдесят метрів, і гоблін почне бійку з гвардійцями. Ті стояли біля входу та виставили вперед щити та клинки. Мовчки, без всіляких попереджень. Але Артуру вдалося зупинити гобліна та привести до тями.

- Що це таке? – дивився на руки Теодор. – Я тремчу. Мені страшно?

В цей момент, тримаючи на руках гобліна, який ще не повернувся до нормального стану, Артур подивився в сторону найближчого дерева, де стояв Теодор. Тепер його очі блистіли розумінням всієї ситуації. Він зі всієї сили жбурнув Буя о дерево.

- Та заспокойся ти вже. Так, в нас є напрямок. Міранда зуміла натякнути нам про те, де вона зараз. І без тебе, Буй, я не зможу розібратися з проблемою. Годі вже божеволіти!

Тримаючись за голову, Буй зміг відповісти позитивно. Сильний удар повернув йому нормальний стан.

- Значить так, Міранда знаходиться там, куди веде ось ця лінія. Треба йти рятувати її.

- А я… Що я зробив? Лише впав в ступор… - вперше привернув увагу до себе Теодор.

Артур побачив, ще трохи и хлопець зламається. Він вирішив придати його знанням значення, прикрити страх проханням.

- Так, Теодоре, ти добре знаєш місто, - і підійшов до зляканого хлопчака. – Допоможи мені повернути члена родини, - і протягнув руку.

Перед Теодором, Артуром та Буєм простягнулась височенна стіна. Вздовж неї простягався глибока яма, де було в’язке болото. Але слід, який залишила дівчина натякав на те, що вона знаходиться там, за цим яром та стіною.

Завдяки ночі, незрозумілих постатей гвардійці не бачили. Місто велике, а стіна, що обороняла від нападів ще більша.

- Можливо тут є прохід, двері, що подібно воротам, здатні опуститися і зробити прохід через яму.

- Нащо робити в захисній стіні настільки ризикований недолік? – переписав Артур.

- Ну, я б не назвав це недоліком. Будь-яка фортеця має в оборонних спорудах два, а то і більшу секретних проходи, щоб правителі під час осади мали змогу втекти.

- Так це ж базове правило створення огорож, Артуре, ти цього не знав? – долучився Буй.

- Я? Ні, навіть не здогадувався про такі складнощі. Вдома я лише коваль, а у військовій справі не дуже добре розбираюсь. Махати мечем можу, батько навчив, але…

- Не переймайся, - похлопав по плечу Теодор. – Я інколи приймав участь в будівництві цих стін.

- Невже, ти знаєш де проходи?

- Що? Ні, не знаю. Звичайний люд, типу мене трудилися лише над міцними частинами огорожі. Але… були частини, куди не допускалися інші, лише приближені до нашого Лорда.

- Ну, в Остані лорд був, але не сказати, що він мав якийсь авторитет, - задумався Артур.

- Наш лорд, граф Дольський прекрасно розвиває місто, - майже загордився Теодор. – Його люблять, поважають. Він добрий та завжди допомагає народу.

- Ого, такі лорди ще існують? – здивувався Артур.

- Та що тут дивуватися, господар Мусті та господар господаря Іларіон набагато кращі за вашого лорда, - заявив Буй.

Тільки-но вони почали уважно вдивлятися в височенну стіну, намагаючись не упасти в болотяний рів, як почули розмови. На стіні проводився черговий обхід, пара гвардійців, озброєні по самі вуха спокійно прогулювалися по стіні, розповідають один одному незрозумілі історії.

Після почувся скрип і в метрах двадцяти від них в протилежну сторону головного входу опустилась велика кам’яна плита. Вони присіли… Через відсутність будь-яких місць, де можна сховатися, Теодор дістав меч та повільно вткнув в землю, завдяки чому над ними опинилась пелена.

- Це єдине заклинання, що я здатний використовувати. Воно приховає нашу присутність від непотрібних очей.

- І ти мовчав про цю свою пелену? Тоді, чого ж… - не доказав Артур.

- Я можу її використовувати лише в спокійному стані, не рухаючись. В русі пелену не використати.

- От же…

Вони побачили як по кам’яній плиті з міста вийшов досить худорлявий чоловік. В першу чергу в очі кидалися його неймовірні вуса. Крутячи один вус, він стояв та спостерігав над нічною гладдю.

- Як же я люблю ніч? – і поклав іншу руку на рукоятку.

З проходу маячіли кристали, які використовували гвардійці для освітлення. Завдяки їм вдалось побачити, що на мужику були досить яскраві червоні штани та біла сорочка. До землі плащ, що від найменшого пориву вітру колихався. Здавалося. що це повноцінний лицар, якому під силу знищити всі існуючі загрози для рідного дому.

Теодор здивовано кліпнув очима. Вони говорили Артуру, що цей дядька йому знайомий. Пелена не дозволяла хлопцеві зараз сказати хоч слово. Він тримав спокій, але очі переповнювалися якоюсь цікавістю.

Різко незнайомець на плиті махнув рукою, і з проходу вийшло двоє людей в шкіряному одязі та з капюшонами. Вони тримали попід руки якусь дівчину. Артур спочатку подумав, що це Міранда, але наявність лівої руки вказувала помилковість подібних думок.

- Викиньте цю огидну паскуду подалі від проходу. Десь там, поближче до засаджених лісних масивів. І прослідкуйте, щоб вона потонула в болоті. не треба нам зайвих неприємностей.

Накази він віддавав чітко і голосно. Гобліну та людям вдалося почути це без зайвих проблем. Ті двоє продовжили волочити незнайому дівчину по землі. Видно, що вона без свідомості. Повільно вони зникли в темряві ночі. Одночасно з цим вусатий додав:

- Повернетеся через головний прохід, не треба зайвий раз світити цей хід.

І через кілька хвилин стіна знову стала цілісною, неприступною. Очі Теодора почали переповнюватися різноманітними емоціями. Пелена спала, тільки-но він почав ледь не задихатися.

- Що він тут робить?

- Теодоре, я розумію, що тут якісь інтриги відбуваються, але… там якусь дівчину потягли. А зі слів нескладно здогадатися, що її приб’ють. Гадаю, що зараз про це треба думати.

- Т-так, - трохи невпевнено.

- А люди нас називають монстрами, - несподівано заговорив Буй. – А самі ведуть себе не краще тих самих огрів. І чогось мене це дуже злить. Артуре, ми ж врятуємо того, хто буде в біді? Ми ж поступимо так, як зробила Міранда для гоблінів?

- Так, але… - і подивився на Теодора, який продовжував стривожено задихатися.

- Він… Цей тип… - і почав триматися за груди.

- Ой, треба привести його до тями, - схопив за плечі Теодора. – Буй, в тебе зір кращий в темряв, скажи, поблизу нема ніяких гвардійців?

- Так, зараз поглянемо… Ні, – оглянув стіну та околиці міста.

- Добре, -і як вмаже кулаком по обличчю Теодора.

Шістнадцятирічний син Мари упав. Дихання вирівнялося. Він подивився на Артура, що подібно досвідченому лицарю, зміг залишитися в спокої. Доторкнувся рукою до носа. Йшла кров.

- Слухай мене, шмаркач, мене не сильно хвилюють ваші проблеми. Але та дівчина… вона з твого міста. І її напевно скоро уб’ють. Мені начхати на це, наша Міранда витримає і не таке.

- Що? Що ти хочеш сказати?

- Ти наважився нам допомогти, так доведи справу до кінця. Досить корчити з себе тендітну квіточку, що від будь-якого чобота миттю зламається. Ти мені потрібний, що знайти Міранду в цьому незнайомому місці, але… якщо ти вирішиш врятувати когось, я допоможу.

- І я теж, - стукнув лівою рукою по грудях Буй . – Господар нам показав, що будь-хто має право на порятунок.

- Але ж я… Я лише… підмайстер.

- Знаєш що? Я зараз тобі ще раз вмажу, - трохи розлючено видав Артур. - Не один ти стикнувся з жахами власного поселення. В мене теж було таке… І я тоді, я тоді як маленький нікчема сховався в бочці. Я бачив, як людей, з якими я грався, дружив, з’їдають великі монстри. Хоч я і син Нода , але тоді злякався. Я радів, що віверни в ту жахливу годину вони зжирали не мене. Але тоді… - почав скрипіти зубами. – Але тоді я побачив Міранду, яка хоч і боялась монстрів. Але не тікала. Вона була на колінах тоді перед грізною потворою, але не опустила погляду. Саме вона змогла вселить в мене крихітки рішучості.

Заворожений такими зізнаннями, Теодор насупив брови та піднявся. Гоблін також здивовано мовчав. Він дізнався, як Міранда втратила руку, став ще більше поважати її.

- Теодоре, не соромно бути слабким – соромно таким залишатися. І зараз ти нагадуєш мені ту мить, мене самого в тій бочці.

- Я зрозумів тебе, я хочу врятувати її, - став в повний зріст та продовжив, але тепер рішуче. – Артуре, Бує, допоможіть мені врятувати ту дівчину.

- Ось це інша справа, - посміхнувся Артур.

- Можеш покластися на мене, - і показав біцепс Буй.

Теодор дістав меч із землі та повільно почав направлятися вздовж болотної ями, але тепер з поглядом справжнього достойного чоловіка!

Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.

Вподобати!
Щоб залишити коментар, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.