Глава 7. Гобліни

Шуршання в лісах – діло не нове і багато створінь не звертають на подібне увагу. Інколи це типова зграя якихось тварин, інколи – біженці, що намагаються врятувати своє життя. Завдяки тому, що зараз здійнявся неймовірний вітер, невеличка група крихітних гоблінів зуміла відірватися від більш грізної раси огрів.

Із зеленуватою шкірою, більше схожі на дітей в масках, вони злякано розсіялися неподалік величезної галявини.

- Турусе, група вже не може бігти. Всі втомилися. Треба відпочити, - промовив один з гоблінів.

- Зараз не варто, інакше нас знайдуть, - відмовив трохи більший зелень зі шрамом на пів обличчя та загадковою кіркою, яка нагадувала шмат деревини.

Він оглянув залишених гоблінів та зрозумів, що прості гобліни, які займаються ремісничими справами не витримають чергового ривка на кілька кілометрів. Він став у весь зріст та підняв над собою зачаровану кірку та закричав.

- Буй, - різко звернувся до товариша Турус. – Відведи подалі наш народ, я побіжу в протилежну сторону, щоб відволікти огрів.

- Але ж… як без тебе, - схопив за руку командира.

- Буй, я вірю в тебе. І не переймайся за мене. Я зумію обманути цих дурних огрів. Раніше ж в нас вдавалося це. От і зараз я зроблю так само.

Буй посерйознішав і погодився кивком головою. Турус знову закричав у весь свій голос та рідням льодяну кірку. На протилежній стороні різко почувся справжній гул, тупотіння та рев огрів. Ламаючи молоді дерева, на галявину вискочило три здоровенних лоба. Вони більше нагадували глиби, що з гір спускаються після землетрусу. Шкіра груба, потріскана, а самі досягали неймовірних п’яти метрів в висоту. В деяких між тріщинками на шкірі було справжнє каміння.

Воно настільки сильно вп’ялось, що поступово почало накопичувати магію та передавати тілу. Серед них особливо страшним був дивний здоровенний монстр, чиї каміння сяяли блакитним кольором. він знаходився на чолі групи. Турус збагнув, що обманути його – це головна задача. Якщо вдасться відвернути увагу від залишків його народу, то є шанси вижити. Гоблін краєм ока помітив, як його близькі та рідні вже були за сотні метрів. Добре, що невеликі габарити дозволяли переміщатися між деревами та кущами непомітно. Він виставив льодяну кірку вперед. Вона почала сяяти білим кольором. Тільки-но він зігнув ноги в колінах, як з кірки, немов з арбалету вилітає прозора заморожена стріла, яка влучає прямо в око огру з блакитними каміннями на спині. Він заричав та почав прямолінійно бігти на одинокого гобліна.

- От і славно, - посміхнувся Турус та почав рухатися в протилежну сторону тій, куди попрямував його народ.

Завдяки натренованому тілу, він без всіляких проблем тримався на безпечній відстані від переслідувачів. Здавалося, що план спрацював, як ззаду прямо в нього прилітає здоровенний молот та збиває на землю. Він не очікував подібного, тому не встиг навіть заблокувати шкоді. Поранений в груди гоблін миттєво опинився в кільці великих оргів. Здавалося. що його зараз розмажуть, але все сталося інакше.

Тут на плече особливого огра опустилася цілком людської форми рука. Турус зляканими очима ледь не випустив з руки зброю. Різко перед ним постав здоровенний дивний огр з видовженою мордою та чорним камінням в шкірі.

- Його не треба вбивати. Він потрібен хазяїну живим.

Смачний удар вирубив молодого вождя гоблінів. Він випустив з рук льодяну кірку та упав. Ограм начхати на різну зброю. Чорний Камінь схопив крихітного зеленого гобліна та закинув на плече, як якийсь мішок з овочами. Повільно огри почали відступати назад, до власних законних земель.

Буй біг останнів в крихітній колоні з десятка гоблінів та регулярно оглядався. Коли сили остаточно закінчилися, то деякі прості гобліни, що займалися ремеслом, а не військовою справою впали знесилені. Буй тримаючи напоготові короткий меч різко підскочив та нагострив слух. Ніякого переслідування дійсно не було. Коли він остаточно пересвідчився в безпеці, то сам миттю упав на спину.

До Буя повільно підійшла жінка-гоблін та протягнула залишки питної води. Хоч в лісі багато різних струмків, постійне переслідування не дозволяло відновити ресурси.

- Випий, Буй. Якщо томитимусь в спразі я, то це лише мої проблеми, якщо ти, то під загрозу потраплять всі, кому вдалось вижити.

Він сумніваючись подивився на жінку, чиї лінії обличчя значно менші, ніж чоловічі та подякував. Перехилив невеличку дерев’яну ємність та разом зробив три ковтки.

- Що далі робитимемо? Наше поселення повністю знищене ограми. І тільки на тебе вся надія, - мовила жінка-гоблін.

- Я… Я планую поки що продовжити дорогу у вибраному напрямку. Треба дочекатися, доки Турус нас зможе наздогнати.

- Ми теж молімося за те, щоб вождь зумів обманути монстрів. Але зараз все лежить на ваших плечах.

- Знаю, - сів та обперся на найближче дерево. – Слухайте мене. Дві години відпочинку, а потім потрібно добратися до кінця лісу. Ближче до ночі ми обов’язково відірвемося від переслідування. Турус все зробить, щоб повести огрів по хибному напрямку.

Міранда до кінця прибрала біля місця, де зазвичай готує їжу та миттю схопила прекрасний лук, який їй зробив Артур. Футляр зі стрілами також опинився за спиною. Ніж плавно перейшов з пояси до секретного кармана в високих чоботях.

- Я все зробила. Пішла тренуватися стрільбі, - забігла на хвильку в будиночок, де знаходився Іларіон.

Завдяки часу, Скелет зумів частково повернути собі можливість нормально спілкуватися, рухатися. Він сидів в кутку вітальні та експериментував зі схованою в середині кісток магією.

- Щоб до заходу сонця була вдома, - і клацнув щелепою.

- Ой, та годі тобі, все одно територія зараз знаходиться під твоїм заклинанням локації. Навіщо це? – почала корчити з себе розумну дівчинка.

- Мірандо, я сказав, значить будь дома перед заходом сонця.

- Добре-добре, - і махнула рукою.

За довгий час їхнього особливого домашнього життя, Міранда досить серйозно підросла. Тепер в її очах неможливо побачити відчай чи страх. Скелет поступово повертався до людської подоби. Мусті зумів створити перші економічні зв’язки з найближчим людським містом, що в трьох днях дороги. Артуру вдалося за ці місяці зіткнутися з багатьма особливими каміннями, що могли накопичувати енергію. Завдяки його обробці та здатності Іларіона створювати багато енергії, вдалось створити справжні моноліти. Глиби, які при правильному використанні, здатні створювати особливі магічні бар’єри. Саме їх згадала дівчина.

Довгі два роки минуло з того часу, як востаннє скелету приходилось серйозно використовувати свої сили задля бою. Іларіон та Артур за цей час установили на відстані двох кілометрів від будинку моноліти. Завдяки єдиній природі магії, Скелет створив особливий бар’єр, що миттю дозволяє зрозуміти, що на території невідомі потенційні істоти.

Зняті обладунки, що стали подарунком від Нода, повільно почали збирати пил на стіні. Іларіон не любив обмежувати себе подібними речами. Тому їх частіше одягав Мусті, коли подорожував до міста. Грошей в них все одно не було, тому найчастіше він проводив політику рівноцінного обміну.

Артурові різноманітні артефакти досить добре продавалися, не лише в якості прикрас чи подарунків на день народження. Він навчився грамотно вкладати магічну силу в прикраси. Інколи такими речами цікавилися навіть гвардійці Ореону. Незважаючи на те, що Мусті завжди подорожував самостійно, нікому не приходило в голову на нього нападати. Обладунки з луски віверн натякали, що бій з подібним загадковим одинаком буде явно не на їхню користь.

Повернувшись додому, Мусті заходить до вітальні і відразу ж плюхається на акуратний дерев’яний диванчик.

- Боже, як же мене все це дістало.

- А, - клацнув щелепою скелет.

- Кажу, що надоїло туди-сюди бігати. Тим паче, що взагалі живемо тут, неначе якісь відлюдкуваті створіння.

- А, - знову клацнув.

- А, та тобі не зрозуміти. А де Міранда, Артур?

- Міранда тренується зі стрільбою з лука, а Артур щось там знову створює.

- А ти чим займаєшся тоді? – поцікавився та подивився на клинок, що повільно переливався блакитним та червоним відтінками.

- Я сам не знаю джерело своєї сили, але вже навчився її змішувати, контролювати.

- Хм, а нащо тобі це? В тебе ж сили безмежні?

- Не безмежні. Я, як і ти маю певний запас, що відновлюється під час сну.

- Ох ти ж, і про це я дізнаюся лише зараз? – здивовано спитав.

- Тим паче, що можуть настати часи, коли мені прийдеться вийти за межі створеного бар’єру. І як тоді підтримувати захист дому?

- А ти продумуєш все настільки далеко? Я прожив багато століть, і досі не можу сказати, чим займусь завтра, - і відкинувся на диван.

- Я не дозволю сім’ї знову загинути.

В вітальні запанувала тиша. Мусті повільно заснув, а Скелет продовжував щось робити з клинком. Десь там легко почути удари сталевим молотом по ковадлу, Артур знову щось намагається створити.

Завдяки локації, він відчуває, як Міранда швидко рухається в місці, що спеціально створене для тренувань.

Дівчина досить сильно змінилась за ці два роки, разом зі шкіряними чоботами, почала носити довгий коричневий плащ та обтягуючі штани. Волосся давно зістригла, залишивши трьохсантиметрову довжину. Спочатку Іларіон намагався її відговорити від такої ідеї, але дівчина миттю вказала, що довге волосся буде серйозно заважати полювати.

Дівчинка швидко перебігала від одної дерев’яної загорожі до іншої, тримаючи напоготові стрілу. Різким ривком вона перекочується до іншої огорожі та починає насичувати наконечник стріли магією. Стрибок і дівчина з одного коліна запускає стрілу прямо в ціль на товстому дереві. Стріла врізалась в нього достатньо глибоко, що дістати тепер навряд вдасться. Міранда підвелась та підійшла до стовбура почала обдивлятися.

- Ну ось, Артур знову буде мене сварити за те, що я стріли не повертаю додому. Але це так круто… Я прямо, як Іларіон зі своїм неймовірним мечем, - і почала захопливо кружляти.

Вона ще раз постаралась дістати стрілу, але нічого не вийшло. Після махнула рукою та розвернулась. До моноліту ще досить далеко, тому нема ніякого сенсу чогось там боятися. Тим паче, що скелет тепер в межах такого бар’єра з легкістю здатний великими стрибками переміщатися за лічені хвилини.

Міранда почала вдивлятися вдалечінь, де знаходилась чергова ціль. Але на цей раз замість коротких перебіжок та переворотів, вона дістала чергову стрілу з футляра та почала цілитися. Дівчина видихнула та закрила очі. Наконечник стріли почав потроху світитися. Завдяки тому, що вона тримала лівою сталевою рукою лук, вдалося звести до мінімуму можливі коливання. Відчуваючи легенький вітерець, дівчина трохи повернула натягнуту стрілу вліво. Зараз вона повністю злилась з природою, здавалося, що навколо нема нічого окрім неї та цілі через сотню метрів.

Різко вона відкриває очі та випускає стрілу, що могла б зрівнятися зі швидкістю першого побаченого метання клинка Іларіона в бою з віверною на пагорбі. Несподівано вся стріла почала світитися, не лише наконечник, а через секунду пролунав звук точного попадання.

- Невже попала? – і почала бігти до цілі.

Вона не могла повірити, але її стріла не лише вразила точно в яблучко, але й повністю пробила стовбур дерева та врізалась в стоячий позаду камінь.

- Ого, такого я не очікувала. Треба трохи акуратніше з цими тренуваннями. Треба спитати в Іларіона про це.

Тільки доторкнулась правою рукою до стріли, як відчула пекучу біль. Здавалося. що це була справжня пекельна стріла. Здивована дівчина постаралась вже протезом вийняти стрілу. Вона навіть трохи злякалась від того, що сама начудила. Завдяки якісній сталі, Міранда досить легко зуміла витримати жар, який виходив зі стріли.

Несподівано, дівчина почула дивний тріск гілок зі сторони лісу. Вона миттю натягнула чергову стрілу та направила в сторону шуму. Незрозуміло чому, але в даний момент її руки тряслися. Ще одне тріскання гілок і заряджена магією стріла з неймовірною силою влетіла в землі прямо перед лісом. І тут відразу ж із-за куща знесилено упав поруч зі стрілою дивне створіння.

Схвильовано Міранда знову прицілилась. Незважаючи на розміри зеленуватого створіння, дівчина відчувала, що не варто розслаблятися. Тут різко вона побачила зелену морду з довгим носом та досить різкими лініями вилиці. Він ледве протягнув руку в сторону дівчини та вимовив: «Допоможи!» Після втратив свідомість. Міранда хотіла підійти трохи ближче до нього, але несподівано, неначе глиба з катапульти в трьох метрах опиняється Скелет.

Олна очна ямка горіла синім полум’ям, а інша – червоним. Він різко приготувався до бою та махнув рукою дівчині. Завмер. Незважаючи на поставлений бар’єр, оцінювати силу та природу створінь що в нього потрапили, він не міг. Іларіону здалося, що через моноліт пройшов якийсь монстр. Так би замертво і стояв, в очікувані нападу, якби не Міранда.

- Це він опинився в захисному полі, - і показала на крихітного зеленошкірого дивака.

- А, гоблін. Дивно, - клацнув щелепою. – Зазвичай вони групами живуть. Одиноких гоблінів дуже рідко можна зустріти.

- Так ти знаєш, що це таке?

- Ага, - грубим голосом. – Це особлива раса, що спеціалізується на створенні шовку та різних тканинних матеріалів. Загалом, мирна раса, не войовнича, але через свій зовнішній вигляд, часто опиняється в списку на одному рівні з ограми та… нечистю, - і щелепа зімкнулась.

- Значить.. треба йому допомогти. Тип паче, що він сам мене попросив. Іларіоне… ми ж допоможемо?

- Я ж бачу, що ти все вирішила, - подивився в очі Міранди скелет.

І в ту ж мить дівчина підскочила до гобліна та акуратно намагалась доторкнутися. Вона вперше подібне бачила, тому хвилювалась. Але їхній невеличкий зріст змушував дівчину допомогти. Скелет клацнув щелепою та зробив могутній стрибок назад. Ніякої небезпеки не було, тому нема й причин залишатися.

- Ей, мені його самій тягти? От завжди так, ніяких манер… - фиркнула Міранда та акуратно взяла на спину гобліна.

Він виявився важчим, ніж здавалося. Міранда напружилась та повільно почала йти в зворотному напрямку. Тяжко видихнула та почала проходити метр за метром. Сонце повільно почало опускатися. Міранда почала думати, що дарма вирішила допомагати.

- А сам не міг його взяти та за допомогою одного стрибка перемістити? А? – захекані, втомлена стояла на порозі Міранда.

- Я ж казав, таке неймовірне навантаження не витримає ні одне живе тіло. Якщо я взяв би його з собою і зробив стрибок, то він загинув.

- Ой, міг би і пройтись зі мною.

- Ого, це що ти принесла додому? – зайшов через чорних хід з заднього двору Артур. – Серйозно? Гоблін?

- Де гоблін? – різко почулося з кімнати.

За кілька хвилин в вітальні знаходилися всі. Міранда акуратно поклала на диван зеленошкірого та подивилась на всіх інших із сердитістю. Вона продовжувала дутися за те, що ніхто їй не допоміг тягнути його до будинку. Ельф зухвало пришкірився.

- Нижче створіння. Не любив ніколи гоблінів.

- Ей, взагалі-то я за нього хвилююсь… чогось. Не ображай його, - легенько в бік вдарила кулачком Міранда Мусті.

- Врятуйте, - ще з закритими очима вимовив гоблін.

- Що? – всі нахилилися, щоб краще почути.

- Врятуйте мого вождя і мій народ, - ледве відкрив очі.

- Врятувати? Від кого? – почесав тім’ячко Артур.

Міранда миттю побігла до невеличкого колодязя, що стояв неподалік від кузні Артура та принесла трохи попити.

- Тримай.

- Дякую, - і за лічені секунди спорожнив півлітрову дерев’яну чашу.

- Від кого врятувати? Ти сказав, що твій народ в небезпеці? – схвильована Міранда.

- Ми – біженці. Залишки нашого поселення тікали від огрів. Останні два десятки моїх родичів теж на межі смерті в гущі лісу. А Турус, а мій вождь, навмисне відволікав огрів на себе а біг в протилежну сторону. А я, його друг та помічник не зміг врятувати гоблінів, - ледве підвівся та сів на диван.

Чиста вода змогла придати йому трохи більше сил. Тепер він міг нормально бачити та роздивився своїх спасителів. Три обличчя дивилися на нього зверху вниз, в надії ще почути якусь інформацію. Гоблін розхвилювався та поклав руку на рукоятку кам’яного меча. Це відразу ж спровокувало ельфа дістати з піхов свої парні клинки та відскочити.

- Мерзотна погань, впевнений, що ти хочеш обманути нашу довірливу дівчину, щоб потім вбити за зжерти, - з гидкою міною вимовив Мусті.

Гоблін трохи уважніше роздивився будинок, від якого віяло неймовірним затишком та безпекою. Після подивився на ельфа та кинув в ноги зброю.

- Нащо мені гордість гобліна, якщо я не зможу врятувати свій народ. Благаю, допоможіть мені, - і самостійно зробив два кроки та упав на коліна перед Мусті, чим останнього здивував.

- Гоблін на колінах? Рідке видовище, але не мені вирішувати – допомагати тобі чи ні, - і поглядом подивився в крайній кут вітальні, де продовжував щось там хімічити над клинком Іларіон.

Гоблін повернув голову та зі страхом почав задкувати прямо в руки Мусті. Він побачив перед собою справжню нечисть, скелета, який безтурботно насичував клинок могутньою магією.

- М-мертвяк, - закричав та різко схопив кинутий хвилиною раніше меч.

В будинку різко стало гаряче. Емоції переповняли нерозуміючого гобліна, який з тремтячими руками дивився на нечисть. Міранда миттю дістала стрілу з футляра та направила прямісінько в висок зеленошкірому.

- Це я вирішила тебе врятувати, - вела далі. – Якби цей скелет був проти твого порятунку, то я без вагань перерізала тобі горлянку. Будь ласка, заспокойся.

Скелет безтурботно продовжував хімічити зі зброєю. Він повільно повернув черепушку та подивився на гобліна, який продовжував вагатися. Клац щелепою і неймовірна сила почала переповнювати будинок. Здавалося, що зараз стіни почнуть тріскатися, а меблі розваляться. Стало тяжко дихати, а ноги ледве тримали тіло. Відчай заполонив крихітного гобліна, який миттю впав на коліна. Клац щелепою і все стало на свої місця.

- Іларіоне, ну казав же не робити так. Я будинок проектував не зі сталі. Ще кілька разів так зробиш і прийдеться все будувати знову, - ледь не почав сварити Артур.

- Добре, добре, - махнув кістлявою рукою. – Мені треба ж було показати нашому гостю, хто насправді тут головний.

- В-в-він у вас тут головний? – заїкаючись подивився на Міранду гоблін.

- Може досить сумнівів та хвилювань, краще розкажи, що сталося з твоїм поселенням, - ласкаво посміхнулася Міранда.

Гоблін похилив голову та змирився з ситуацією. Він ввічливо вклонився та сів на місце. Відчувши всім нутром ту неймовірну силу, він вперше за весь час подумав про те, що є шанс врятувати свій народ.

- Мене звати – Буй, я перший помічник вождя Туруса. Наше невеличке плем’я спокійно жило по той бік гори до неба. Але із глибин невідомо звідки вирвалися здоровенні огри. Вони за лічені години знищили всіх гоблінів. Залишилося від сили десятка два. Вони не мали ніякого милосердя. Під їхні палиці та каміння потрапляли діти, голову моєї дружини розмазали прямо перед мною, - ледве стримується, щоб не просльозитися. – Турус приказав трьом десяткам воїнів пожертвувати собою та стримати огрів, доки ми тукатимемо. Нам вдалося в лісі трохи збити слід. Туруса розривало це із самої середини…

- Почекай, огри не долюблюють світло. Як вони наважилися напасти на ваше поселення? - все ще зневажливо заговорив Мусті.

- Ви не плутайте тролів та огрів, пане ельфе. Ограм начхати на світло. Турус вів нас кілька днів. Через те, що більшість врятованих гоблінів не могли боротися, скинути зі сліду огрів не вдавалося. Тому Турус приказав мені вести залишки племені далі, а він остаточно зіб’є зі сліду огрів. Ось так ми втратили ще й вождя.

Після цього він миттю зіскочив з дивану та упав на коліна в сторону Скелета. Склав руки та почав благати.

- Благаю вас, врятуйте мій народ, візьміть під свій захист залишки племені. Я не прошу нас забезпечувати, лише допоможіть налякати огрів. Моя честь та гордість воїна – це ніщо, якщо я не можу врятувати свій народ. Благаю.

Скелет лише клацнув щелепою та повільно встав. Заховав меч в піхвах та почав йти в сторону гобліна. Крок і вій його проходить, немов не було ніякого прохання. Буй в цей момент відкрив рота та з відчаєм дивився в підлогу. Скелет зупинився на порозі та подивився на жовтогаряче сонце, що вже торкалося горизонту.

- Мені начхати на розбірки інших рас, - холодно прохрипів та повільно продовжив кудись йти.

Тут впало кілька крапель на підлогу. Гоблін прекрасно розумів, настільки могутнім є ця нечисть, що сюди його народу шлях перекритий. Потім до своєї кімнати повернувся Мусті. Він презирливо подивився на цього слабкого гобліна та сховав мечі. Міранда схвильовано продовжувала дивитися на вхід до будинку, в надії, що зараз Іларіон зайде та скаже, що пожартував. Але він ніколи не жартував!

Через хвилину попрямував до іншого виходу на задній двір до кузні Артур. Він уважно подивився, як крихітній гоблін продовжував стояти на колінах не піднімаючи голову, а потім акуратно кинув погляд на Міранду. Та ще знаходилась в роздумах. Вона завжди відчувала захист батька, постійно була слабкою і потребувала захисту. Слова гобліна були для неї досить знайомими, адже в свій час її поселення було знищено таким же способом.

- Мірандо, - несподівано звернувся Артур до дівчини. – Чергова партія нових створених стріл, що здатні накопичувати магію лежать в сховищі.

Тут Міранда подивилась в спину Артуру та посміхнулась.

- Ой, щось спати хочеться, так лінь йти сховище закривати. Та все одно, нікому не вдасться непомітно пробратися через Іларіонів бар’єр, - говорив голосно, так, щоб дівчина почула, але навмисно робив це з долею іронії.

Міранда протягнула руку Бую та посміхнулась. Дівчина давно вже знала, що буде робити. Буй подивився на неї та мовчки протягнув зелену руку. Незважаючи на низький зріст, долоні в Буя все одно були трохи більшими, ніж в дівчини.

- Я допоможу.

Буй не міг вимовити ні одного слова вдячності за доброту дівчини. Гоблін підвівся та почав роздивлятися Міранду. Ззовні здавалося. що вона – проста людина, якій не вдасться навіть одного огра звалити. Але чогось в душі буй відчував певний спокій, адже тепер є помічник.

- Давай спочатку тебе нагодуємо. Не думаю, що вода здатна допомогти набратися сил.

- Ні, зі мною все в порядку. Якщо ви, о моя володарко, погодилися врятувати мій народ, то давайте чимдуж попрямуємо до залишків племені. Їм їжа та відпочинок набагато важливіші, ніж мені.

- Добре, - посміхаючись. – Тоді замість лука зі стрілами краще візьму здорову сумку з їжею.

За дверима кімнати, обпершись на стіну стояв Мусті. Так вийшло, що його раса не ладить із зеленошкірими. Його серйозно бісила ситуація з тим, що Міранда, яку він давно сприймав за молодшу сестру готова ризикувати своїм життям заради гоблінів. Він скрипів зубами, але в останній момент різко відкрив двері.

- Мірандо я піду з тобою. Не подумай, мені начхати на гоблінів, так само як Іларіону. При найменшій небезпеці, я захищатиму тебе.

- Добре, - і йому посміхнулась у відповідь.

Сонце остаточно зайшло, а разом з цим Міранда, Мусті та Буй почали прямувати до необхідного місця, де по приказу останнього сховалися залишки племені.

Скелет десь там, ближче до лісу продовжував виконувати якісь незрозумілі вправи. Здалеку було видно лише яскравий меч, що переливався, то блакитними, то червоними відтінками. Він клацнув щелепою та подивився услід Міранді та Мусті…

Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.

Вподобати!
Щоб залишити коментар, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.