Глава 22. Конфлікти рідної крові

Теодору відразу ж здалося, що голос знайомий. Він напружився та інстинктивно прикрив собою дівчину. Знаходячись у вузькому, крихітному коридорі, переповненому запахом гнилі та трупів, Теодор миттєво активував пелену.

- Зачекаємо, нехай вони пройдуть, - і окутав магією дівчину.

Один п’яний гвардієць миттєво промайнув крізь прохід, другий ледь не зіткнувся з хлопцем. Коли звуки поступово почали віддалятися, Теодор та Дана чимдуж продовжили дорогу.

- Я чогось не розумію, - несподівано заявив юнак. – Цей голос я точно знаю. Тим паче, що повз нас не пробігали жінки, а голос однозначно жіночий.

- Може це була Міранда?

- Не знаю, прискоримося краще.

- Та ми майже прибули.

Різко Теодор забігає до досить просторого кам’яного залу. Освітлення підтримувалося трьома-чотирма вцілілими уламками з магічною енергією. Сморід різко з трупного став бридким, наче вирвало кілька десятків людей одночасно.

Десятиметрова кімната за лічені секунди опинилася заповненою двома декадами гвардійців н чолі з Рахтом.

- Невже ви думали, що на таку дитячу хитрість я поведуся? Я відразу ж зрозумів, в чому справа, коли помітив того сміливця, що ліз по стіні. Чи ви думали, що направлений вогонь складно помітити? Було ж чітко помітно, що в протилежну сторону вогонь не розповсюджувався…

Зухвала посмішка та повна впевненість в правильності зроблених висновків миттєво споловинила впевненість та адреналін Теодора. Він прийняв стійку та приготувався до бою. Варові Ліберті у відповідь виставили власні списи.

- Дано, можеш відійти, - махнув рукою.

Теодор взяв під контроль власне дихання. Очі блищали рішучістю, незважаючи на колосальну численну перевагу ворога.

Тиша запанувала в залі, інколи досягали звуки палаючих дерев’яних колон, дахів будинків поблизу стіни. Незважаючи на це, до зали ні вогню, ні диму добратися не вдалося. Вперше з початку цього хаосу вдалося досягти дійсно гробової тиші.

- Любий, нащо ти наставляєш зброю на наших захисників?

- Знову цей голос, - розхвалювався юнак.

Він й подумати не міг, що із-за спин гвардійців, поклавши руку на плече Рахта, вийде рідна мати.

- Мамо? Що… - не міг нормально сформулювати питання. – Що ти тут робиш?

- Як це що? Я – один з найкращих фехтувальників міста. Це ж правильно, якщо я працюватиму на нашу армію, готуватиму воїнів.

- Але ти ж казала… казала… - розлючено та відчайдушно закричав хлопчина. – І зір… и ж не бачила. А наші рідні?

- Все, що я розповідала, це обман. Такий жалюгідний син, як ти не потрібен подібній матері як я. Мені було соромно, що подібну нікчему називають сином славнозвісної Мари. Щоб вміло фехтувати, мені зір не потрібний був. Я з легкістю і без очей, використовуючи магію, могла виконувати свою роботу.

- Теодоре, - хотіла доткнутися до псини Дана.

- Не чіпай мене, - дуже різко відмахнувся від дівчини.

- О, а це не те стерво, що сьогодні було викинуте в болота? Рахте, - і подивилася в очі. – Бачу, що ти не допрацьовуєш.

- Не смійте її чіпати, - з нахиленою головою мовив Теодор.

Витер з очей сльози та повернувся до бойової стойки. Подібна рішучість не на жарт розвеселила всіх оточуючих, включаючи Мару. Жінка без страху попрямувала на сина, уперлась грудьми, які навіть не прикривалися обладунками. Клинок трохи прорізав досить тонку сорочку та уперся в шкіру.

- Давай синку, - але натомість побачила лише злякане обличчя сина. – Я так і знала, з тебе ніколи б не вийшло зробити дійсно гідного воїна.

Вона без зайвих рухів вбила з рук Теодора меч та одним прийомом повалила на землю. Він не міг взагалі нічого зробити. Тіло, розум не приймали того факту, що мама – найповажніша жінка-лицар міста разом з тими, хто катує, вбиває та ґвалтує дівчат, перетворює їх на звичайнісінький товар.

- Тепер ти, сучко, - і грізно подивилася на Дану. – Як ти так швидко змогла вилікуватися? Буквально, годинами раніше, тобі не вдавалося навіть очі розплющити, стояти не могла. Зараз же я бачу досить ніжне та ціле тіло.

- Маро, я думаю, що це ті чужоземці, що прийшли від імені Мусті.

- Ах так, як я могла забути.

Мара легко крутила власного палаша в одній руці. Крок за кроком вона змушувала біду Дану відходити до самісінької стіни. Упала! Молодичка приховала обличчя та почала плакати. І цю жінку вона добре знала… адже саме її прискіпливе око вирішувало, коли саме «товар остаточно перестав бути свіжим».

- І-і-і-і, - почули абсолютно всі в залі. – Останній покидьок!

Знищивши двері на протилежному боці кімнати, влітає на побитому гвардійцю Міранда. Розтрощені двері приземлилися майже біля ніг Рахта. Дівчина стола на лібертійському захиснику та поправляла ручний протез.

- Дідько, через вас, покидьки, в мене одного пальця не вистачає,- і смачно вмаже оголеними ногами по пиці вже знепритомнілому гвардійцю. – Ого, а тут що за пристрасті?

Атмосфера знову почала загостюватися. Дівчина вцілілою рукою струсила з себе бруд та пил. Деякі речі Міранди були розірвані, місцями виглядала спідня білизна. Нітрохи не засоромившись, дівчина підняла із підлоги гвардійський меч та кілька секунд покрутила в руці.

- Нарешті я звільнилася, останній був особливо живучим, - а потім звернулася. – Теодоре, ми не такі з тобою близькі друзі, але я зараз по повній програмі розлючена на твою почесну мамцю. Ти не проти, якщо я зараз приб’ю її ось цим мечем прямісінько на о-о-он ту стіну. А це ще хто? Черговий товар? Так, пані Маро?

- Оточити її, - миттю наказав Рахт.

- Ні, не варто, - посміхнулася Мара. – З цією паскудою я розберуся власноруч. Ти мені з першого погляду не сподобалася.

Рахт відмахнув рукою та наказав гвардійцям відійти. Теодор все ще не міг нормально прийти до тями. Лише тендітний дотик Дани повернув хлопцеві трохи впевненості. Він подивився у вічі дівчині та із гумором запропонував:

- Знаєш, якщо у вас з Артуром нічого не вийде, то спробуємо ми, добре?

Теодор підскочив та підняв із землі власного меча. Хоч в голові був суцільний хаос, розбирати ворогів та союзників ще міг.

- Мірандо, я допоможу.

- Не дай добратися до мене цим жалюгідним гвардійцям. Думаю, що вони тобі під силу, - і посміхнулася. – Ну як тобі, класно битися проти власного сина. Я не надто сильна в мистецтві меча, але кілька хитрих прийомчиків Мусті все ж таки показав.

- Та мені все дно на нього, - закричала та нанесла стрімкий удар.

Звуки сталі лунали звідусіль. Міранда та Мара лихо фехтували, відблиски холодної зброї інколи могли засвітити очі. Місцями схрещення клинків було настільки гнівним та різким, що виникали справжні іскри.

- Я не дозволю вам вдарити Міранду в спину,- тримав на певній відстані гвардійців.

- Що? Та наша Марочка легко знищить цю малолітню наволоч. Ти за собою слідкуй!

Гвардійці повільно почали оточувати Теодора та Дану. На задньому плані Міранда з легкістю відбивала всі можливі атаки. Дивна посмішка показувала, що дівчина навіть не планує здаватися чи в неї страх перед величною Дівою.

- Що нам робити? Яне вмію битися, а тут гвардійців повно?

- Є в мене одна ідея, - та посміхнувся.

Несподівано Теодор різко жбурляє меч в сторону входу. Голосно, немов спеціально, щоб всі чули закричав:

- Телепортація до власної зброї!

Несподівано хлопчина та дівчина зникли. Здивовані гвардійці почали трохи метушитися, кілька побігло до кинутого меча, інші розгублено шукати очима противника.

- Рахт, це – об… - але різко замовчала, адже Міранда почала атакувати.

- Ти б’єшся зі мною, не раджу ловити ґав, бо приріжу, - і різким ударом з розвороту відштовхує ногою Мару.

Не розуміючи, що зараз відбувається, Рахт жбурнув один з клинків в напрямку, де розчинилися противники, зачекав кілька секунд та миттєво віддав наказ всім гвардійцям шукати іншу збою, куди міг переміститися Теодор.

Розлючений командир почав бігати очима по всій залі. Розгублений чоловік опинився в ситуації, ка не в повній мірі йому підвладна.

- Що відбувається? Якого дідька такий здібний хлопчина оминув мій соколовий погляд?

- Ні, - знову пролунав голос Мари. – Це обманка!

Тут пелена спадає, Теодор задоволено підводиться та починає зверхньо посміхатися. Діставши встромлений клинок з лівого плеча, він став в бойову стойку.

- І це капітан гвардії Ліберті? Просту пелену не зміг розкрити.

- Але ж… я в тебе влучив, якщо це пелена, то якого дідька вона не спала після отримання поранення. Я не розумію.

Хлопець повільно зігнув ноги в колінах та одним різким випадом наніс смертельний удар Рахту в груди. Чоловік дивився на себе, не мовив жодного слова, замертво впав.

- Давай перев’яжу руку, - швиденько підбігла Дана до юнака.

- Як? – знову відвернула увагу від Міранди Мара. – Як? Ти ж пелену можеш тримати лише в повному спокої.

- В кожного є свої несподівані секрети… мамо.

Розлючена жінка миттєво перестала контролювати себе та налетіла на сина. Міранду подібне трохи збило з пантелику, але можливість втрачати не можна. Зараз ворог максимально відкритий, достатньо одного – ззаду нанести смертельний удар.

Мара без всілякого страху повалила Теодора на підлогу та встромила меча прямісінько в живіт. Показуючи зверхнє відношення, покалічена духовно жінка з превеликою ненавистю проткнула холодною зброєю власного сина.

- А-а-а-а-а, - нестримний потік дійсно чорної ненависті змушувало продовжувати бити й бити власну рідну кров.

Прикривши рота, Дана не змогла подібне бачити та миттю відвернулась. Її очі наповнилися сльозами. Бездиханне тіло Рахта змушувало жінку в агонії хаотично наносити чергові смертельні удари.

- М-ма-м-мо, - ледве вдалося вимовити Теодору.

Хлопець ніскільки не пручався, біль давно покинула його тіло. Перед останнім подихом він доторкнувся до ланіт рідної матері та посміхнувся. Хвилька і життя остаточно покинуло його тіло. Мара буквально застигла над тілом сина та тяжко дихала.

- Ого, так ти ще гірше стерво, ніж я собі уявляла, - повільно підійшла Міранда до зломленої жінки та приставила меч о шиї.

Тяжко зітхнувши, Мара відкинула від себе власну зброю та завмерла. Повнісінький хаос в голові колись величною Бойової Діви ніяк не закінчувався. Вона буквально, не розуміла, що зараз відбувається.

- Що? Що я наробила…

Міранда спокійно стояла та тримала навіжену, з’їхавши з глузду, жінку на відстані меча. Погляд переводився то на огиді, заляпані кров’ю стіни, то на криваві руки Діви, то на бездиханне тіло Теодора.

- Знаєш що… - звернулася до Мари. – Адже під час першої зустрічі ти мені здалася неймовірною жінкою, на яку я хотіла б бути схожою.

Тільки-но відлуння цих слів зникло в лабіринті різноманітних коридорів, як просвистів клинок. Кілька крапель крові потрапило Міранді на обличчя. Вона стояла тихо… Без емоцій з байдужим виразом обличчя. Голова Діви упала на підлогу, а через мить і тіло.

Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.

Вподобати!
Щоб залишити коментар, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.
Незнайомка з країни мрій
06.11.2022 23:50
До частини "Глава 22. Конфлікти рідної крові"
Йой! Оце так поворотик. Ну і су... та Мара! Я в ауті , як можна було вколошкати власного сина ?! Ти вмієш дивувати Вже потираю ручки в очікуванні продовження:)
  • Поскаржитися
  • Антинаціональний контент
  • Диверсійна діяльність
  • Спам
  • Іншомовний контент
  • Порнографія
  • Порушення авторського права
  • Інше