Глава 21. Пожежа

Буй ненав’язливо гепнув Артура в плече, щоб нагадати нинішню ситуацію.

- Ей, романтику, в нас зараз взагалі-то проблеми. Потім будете обійматися.

- Ой, вибач, - вирвався з ніжних рук Дани хлопець.

- Гобліне, що пропонуєш? – спитав Теодор. – Я не настільки добре вправляюсь з мечами… точніше, з мене боєць такий собі.

- Нічого страшного. Зараз ти набагато важливіший, ніж цей ось, - і тицьнув ще раз в Артура. – Та досить вже!

Різко зі стіни пролунав гучний крик! Він змусив на стіні миттю активізуватися всій охороні. Виглядаючи з густих зелених насаджень, Артур та інші побачили, як над таємним проходом до міста сформувалась крихітна фаланга з кількох десятків гвардійців. Через мить знайомий для Теодора голос почав роздавати команди.

- До мене дійшла інформація, що зараз поблизу міста знаходяться огидні шпигуни. Три людини та гоблін. Вони вбили двох наших людей і намагаються пробратися в середину міста. Так захистимо ж рідний дім від ворогів!

- Та-а-а-ак, - заволали охоронці.

- Слухай мою команду. Правий фланг відправляється на пошуки ворога, тил залишається біля секретного проходу, останні… - далі нічого не було чути.

- Дідько! Ми володіємо не всієї інформацією. Цей ідіот так просто і легко все розповів. Добре, що тепер ми знаємо, дії гвардійців, напружив м’язи Теодор

- Зачекай, ти дійсно такий ще зелений, - посерйознішав Артур. – Навіть дитина зрозуміє, що це пастка. Жоден справжній воїн не буде так легко та відкрито віддавати накази.

- Серйозно? Запам’ятаю. Тоді що робити?

- Та нічого, атакувати в лоб! Ніяких хитрощів чи обманок, - розлючений Буй так й палав.

- Ні, зачекай, - задумався Артур. – Є ідея.

Не минуло й трьох хвилин, як Теодор та Дана повільно відійшли в глибину лісової посадки. Артур схопив довгу, майже в його зріст палицю та встромив кілька кристалів червоного та синього кольорів. Буй усміхнено чекав, щоб почати виконувати план, адже в нього найнебезпечніша роль.

- Ти ще довго?

- Ні, залишилось порахувати кількість потенційних ударів, які я зможу нанести таким імпровізованим посохом. Так, три, сім… Дванадцять! Добре, тоді приступаємо!

Постійні кроки гвардійців змушували Артура та Буя акуратно, без зайвих звуків вийти на галявину та приготуватися. Артур різко замахнувся та запустив сильне магічне заклинання, яке звільнювало з кристалу червоний елемент сили. В сотні метрів від стіни стався масштабний, неймовірний вибух, що змусив половину солдат рухатися.

- Он там, швидко! Вороги, про яких говорив Рахт можуть таке сильне заклинання використати і в місті. Їх треба зупинити.

Невеличкий землетрус дістався навіть Теодора з Даною. Вони за лічені секунди після початку плану, вискочили на дорогу, яка вела в місто та упали. Здавалося, що силова хвиля вирубила їх.

Тільки-но гвардійці почали злагодженою групою виходити з міста, як вздовж стіни їх окликав Буй. Червоні очі напружені м’язи та злісна посмішка миттю мотивувала людей приготуватися до бою.

- Як же я чекав цього, якщо не встигнете мене зупинити, то наступний вибух я організую в центрі міста… на площі, ха-ха-ха.

- Капітане, що робити?

- Так, слухай команду, - вернувся до підлеглих гвардієць, чиї обладунки перефарбовані в золотий колір. – Дорі, веди своїх до вибуху, щоб оцінити масштаб пошкодження. Всі інші за мною, я знав, що гобліни – це завжди проблеми, не варто було впускати його в місто.

Група з сотні гвардійців розділилась. До вибуху попрямувала лише чверть. Буй ще сильніше розтягнув посмішку на устах: «А Артур мав рацію! Ці телепні миттю попалися на відволікаючий трюк».

- Ну давайте, - і підняв над головою меч.

Гоблін повільно задкував до лісу, щоб гвардійцям не вдалося взяти його в кліщі.

- Будьте обережнішими, цей гоблін досить дивний, - попередив капітан.

Буй за спиною тримав ще один кристал червоного кольору. Хаотично махаючи мечем, він провокував ворогів уважніше спостерігати за всіма діями. Коли не було куди відступати, він з несамовитим криком показав всім червоний кристал та розбив о меч.

- Ну тепер давайте розважатися, - і посміхнувся.

Клинок гобліна миттю запалав неймовірним червоним вогнем, неначе його наситив магією Іларіон. Гоблін ледве втримував таку силу під контролем та продовжував провокувати гвардійців.

- Ого, неймовірна сила, - прошепотів Буй та одним змахом повалив половину солдат.

Велика вогняна стіна з легкістю пройшла повз кожного гвардійця. Половина миттю почала палати, а останні – завдяки магії змогли підкорити вогонь. Капітан приготувався нанести удар та одним випадом схрестив клинки з гобліном.

- Ти мерзотна паскуда, та як в тебе вистачило сміливості напасти на доблесних та гордих воїнів міста Ліберті та самої Імперії? Я тебе за це на шматочки розрубаю.

- Начхати мені на вашого імператора та на імперію. Я… сам вибираю свій шлях, - закричав гоблін за сильним стрибком влетів в залишки гвардійської раті.

«Артур, сказав, що одного кристала достатньо для п’яти ударів. Треба перемогти за зі п’ять ударів, а що найголовніше… не дати й шансу помітити його… на стіні!»

Гвардійці мали перевагу в силі, але до швидкості гоблінів ще далеченько. Завдяки цьому, Буй міг обходити атаки ворога. Щоразу, коли перед обличчям виблискував меч, він легко ухилявся. Здавалося, що таким нехитрим трюком вдасться виснажити людей, але не все так просто.

Коли Буй відчув, що повітря в легенях починає закінчуватися, почалась віддишка. В цей нехитний момент він дістає залишені кристали та розбиває над власною зброєю. В той самий час вона стає легкою.

- Ого, ідеальне балансування. З такою масою, я зможу ним фехтувати набагато краще, - здивувався гоблін. – варто трохи уважніше придивлятися до різноманітних винаходів цієї людини.

Артур з легкістю заплигнув на стіну та повільно в напівприсяді почав просуватися до місця, де знаходиться секретний прохід. Інколи до нього доходив рик Буя та крики розгублених гвардійців, але він з легкістю перемагав спокусу подивитися на товариша у всій красі. Він прекрасно розумів, що за стіною Буй бореться з солдатами, використовуючи кристали. Повільно дійшовши до потрібного місця, він помітив невелику драбину. Хоч він без зайвих зусиль, зумів би сплигнути вниз, але так прийшлось використати ще один кристал. Їх мало залишилося, половина, тим паче, зараз знаходиться в руках Буя. Тому хлопець акуратно та тихо почав злазити.

Здавалося, що все йде чітко за планом. Ще трохи і Артуру б вдалося добратися до проходу. Буй несамовито продовжував трощити щити та холодну зброю ворога. Поступово до передмістя збіглась майже вся варта.

Відчуваючи поступове закінчення сил, гоблін чимдуж почав відступати до найближчої лісової смуги.

- Вибачай, друже, - подумав про себе Буй. – Далі відволікати цих недоумків я не в змозі.

Розуміючи, що ініціатива перейшла до гвардійців. Одинокий гоблін з легкої руки миттю загубився поміж перших дерев.

- Він в посадці, чимдуж знайдіть та вбийте його. Гобліни – це групові тварюки, він може покликати на допомогу, - пролунало з уст капітана.

Ще трохи і Артуру вдасться добратися до необхідного місця… залишаються сантиметри… міліметри.

Тримаючи в зубах ще зачаклований ніж, почав в такт гвардійській зброї пробивати хоч найменшу тріщинку. На наявність тут таємного проходу вказує лише одне – крихітний, майже непомітний шов між суцільним гранітом.

Тільки в почув звук схрещених клинків, так і удар по стін, по шву.

- Дідько, цього я не передбачив. Схожу, що тут прохід зачаклований. Тоді я розумію, як його вдалося відчинити дному лише вусатому.

Незважаючи на подібний промах, Артур миттєво почав підійматися вище. Метр за метром, він долав шершаву стіну. Нестерпна втома почала мучити його руки та ноги. Лише згадка про Міранду не дозволяла впасти.

Тільки-но йому вдалося акуратно перескочити на саму стіну, як вдалечині побачив поступове затухання зброї Буя.

- Як вчасно, молодець друже, далі я сам.

Артуру пощастило, що ді уламків магії в Буя протрималась настільки довго. На захисній стіні, в тій зоні, де опинився Артур, майже нікого не було. В десяти метрах лише двоє патрульних. Але й вони ґав ловили, спостерігаючи, як їхні побратими гнали від міста гобліна.

Акуратно, немов шпигун, він підійшов до чоловіків та за допомогою одного уламку магії погрузив в сон. Миттю обладунки та зброя опинилися в руках хлопчини.

- Прийдеться імпровізувати.

Буй не мав ніяких здібностей, щоб тривалий час виснажувати варту Ліберті, тому вирішив максимально глибоко зануритися в лісний масив, а там запасними шляхами добратися до Теодора та Дани, які допомагали Артурові вибрати найпростіший шлях для переходу через стіну.

- Де він? Невже втік, огидна суча тварюка, - лунало від декількох гвардійців.

- Що робити капітане? Не думаю, що нам вдасться знайти таку крихітну потвору в лісі, ще й серед ночі. А марно витрачати уламки для світла, тоді нам від лицаря матеріального забезпечення дістанеться.

- Дідько, - фиркнув капітан. – Добре, злагоджено повертаймося до входу в місто.

Буй досить високо сидів на товстезному дубі, намагався вирівняти дихання. З вершини гоблін дивився, як люди внизу метушилися, намагалися знайти його ледь не під кожною корою дерев.

«Мені це не подобається, щось швидко вони здалися» - думав про себе гоблін.

Тільки-но зелений розслабився, як несподівано в стовбур дубу прилетіли кілька палаючих стріл.

- Що? Ти ж не думав, що ми так просто тебе відпустимо, - різко навколо дерева почали з’являтися воїни.

- Так і знав, вони просто уламки зі світлом деактивували.

Гоблін морально був готовий до подібної ситуації та майстерно ухилявся від кожної стріли. Надзвичайна міцність дубу не підкорялась гвардійцям, які ледь не засипали палаючими стрілами стовбур. Не хотіло горіти!

- Теодоре, я так зрозуміла, що ти теж громадянин Ліберті, - звернулася Дана.

- Так, я від самого народження є жителем цього міста.

- І що? Ти ось так будеш сидіти спокійно, доки нашу роботу виконуватимуть чужоземці? – кольнула хлопа.

- Я? Та ні, я й не сиджу… Ти ж не чула про наш план.. – і впевнено посміхнувся.

Теодор вискочив із засідки та зі всієї сили жбурнув один уламок з насиченою червоною енергією прямо в стіну. Мить і вона зайнялась яскравим полум’ям. Дивний вогонь з легкістю поглинав навіть негорючі предмети. Здивований подібною магією, Теодор різко схопив за руку дівчину та побіг до головних воріт.

- Рятуйте, пожежа, - кричав прямісінько в сторону гвардійців.

Здивована Дана миттю здогадалася, що зараз хоче зробити Теодор та також почала несамовито кричати, але в сторону лісосмуги.

В напівтемряві побачити таке палаюче полум’я було нескладно. Капітан із власною групою чимдуж відійшли від лісосмуги. Така катастрофа переключила увагу з одного, непримітного, хоч і проблемного гобліна.

- Декада лівого флангу, залишається біля лісосмуги, - і подивився на височенний дуб, де вже слід Буя зник. – Патрулюйте територію! Сотня гвардійців, відходимо, треба зупинити вогонь.

Вираз обличчя Рахта показувало незадоволення. Саме на його зміні почалися досить незрозумілі та дивні події, пов’язані із загадковими гостями. Він підозріло провів все очима та миттєво зник в темній імлі.

- Капітан наказав швидко ліквідувати пожежу, але з цим вогнем щось не так, - здивувався один з гвардійців Ліберті. – Він не тухне, ні вода, ні земля ніяк не справляються з ним. Треба евакуація цієї частини міста.

За лічені секунди над великим містом почали лунати дзвони. Почали лунати крики, жителі хаотично вибігають за межі міста прямо на широку степову галявину, на якій ще місяцем раніше збирали черговий врожай.

- В місті пожежа, зберігайте спокій та прямуйте згідно з розпоряджень варти! – лунало через магічний посилювач голосу.

Захисники міста остаточно забули про надоїдливого гобліна та почали допомагати мешканцям виходити з небезпечної зони.

Гарячі язики повільно, не перебираючи еліту та простолюдинів, знищували будівлі, вдовж стіни добираються до головних воріт.

- Де рятувальники? Чому вогонь ще не погасили? – різко в оточенні охорони вискочив лорд Дольський.

- Лорде, - вклонився гвардієць. – Ми не знаємо, що це за вогонь. Його не вдається загасити.

- Де Рахт? Де перший заступник? – грізна мова лунала майже по всьому полю, а миттями і перебивала крики та панку простих жителів.

Розуміючи, що справи йдуть кепсько, лорд Дольський розвернувся до мешканців та відразу ж почав сипати заспокійливими словами. Незважаючи на значне поширення вогню, подальше знищення міста, трохи заспокоїти люд йому вдалося.

Поважний, весь в шовку та з дорогою перукою, лорд почав шукати очима Рахта. Він здогадувався, що його найближчий підданий намагається уладнати дійсно важливі справи.

Під час хаосу, Теодор та Дана зуміли проникнути в місто. Дівчина мала невеличкі клаптики пам’яті та погодилася провести хлопця до потенційного публічного дому. Паніка, подекуди валялися напівобсмажені тіла жінок та літніх людей, плач, сморід лайна та сечі. Подібне місце майже неможливо переплутати..

- Через це місце мене волочили.. – і опустила очі на землю.

- Тут нема нічого соромитися,- заспокоїв Теодор. – Твою гідність силою розчавили, не по твоїй волі. Ніхто не наважатиметься ставити на тебе клеймо повії. Тим паче, тобі вдалося зачарувати Артура, товариша та друга.

- Це тут, ось цей прохід, що веде до зачиненої кімнати, - трохи сміливіше.

На околиці стіни, майже в центрі самого полум’я, несподівано зайшлося невеличка область, що не була спалена. Там стояв Артур, в руках він тримав останні червоні уламки. Їхнє сяяння значно відрізнялося від вогню. Червоний, насичений і такий небезпечний колір навколо двох уламків рівномірно переливався в типовий колір вогню. Здавалося, що саме ними Артур контролює розповсюдження. Тримаючись з останніх сил, Артур подивився на прикріплений синій уламок на плечі.

- Дідько, довго вони ще там будуть копирсатися, сили не вічні. Тяжко вогонь підтримувати, та й нема вже чим…

Дівчина значною мірою осміліла та без всякого страху перед цим огидним місцем продовжувала вести Теодора далі коридорами. Вони настільки сильно йшли вглиб стіни, прямо під землю, що зустрічалися п’яні гвардійці, які й гадки не мали, яка вакханалія зараз в місті.

Перегар, сморід дуже сильно били по нюху та очах. Здавалося, що це місце бродячих собак. Пробиратися крізь цих п’янчуг було нескладно. Майже всі трималися на ногах лише коло стіни чи іншої опори. Швидко пробираючись до необхідного місця, Теодор остаточно ввійшов в кураж та почав посміхатися.

- Що з тобою? – розхвилювалася Дана. – Я тебе веду невідомо куди, при тому, що не маємо ніякої впевненості, що виберемося.

- Та не знаю я, зараз мені здається, що все можливо.

- Та невже, - несподівано впевнений голос зупинив Дану та Теодора.

Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.

Вподобати!
Щоб залишити коментар, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.
Альона Сохацька
28.10.2022 10:49
До частини "Глава 21. Пожежа"
Дуже класно продумані сцени бою , а події змушують затамовувати подих та переживати за головних героїв! Буй взагалі топчик ! Не знала, що він такий грізний! Закінчив на самому цікавому так , що чекаю продовження!
  • Поскаржитися
  • Антинаціональний контент
  • Диверсійна діяльність
  • Спам
  • Іншомовний контент
  • Порнографія
  • Порушення авторського права
  • Інше