Глава 17. Бойова діва

Гаряча вечеря дозволила набрати сил Артуру. Він краєм ока уважно роздивлявся будиночок, намагаючись спланувати шлях до відступу, якщо виникне якийсь конфлікт. Іларіон в броні стояв біля заднього входу. Інколи чути тяжке дихання, з-під шолому. Жінка стримано обслужила випадкових гостей й стала біля столу, немов чекаючи дозволу сісти.

- Ой, вибачте, - і миттю сіла. – Це звичка.

- Та нічого страшного, - махнув рукою Артур.

Він навіть не здогадувався, що буде така дивна реакція. Жінка відразу ж закрила очі та прикрила руками голову. Хлопець здивувався цьому та розгубився. Дитина продовжувала розглядати кремезні обладунки Іларіона.

- Що з вами? – миттю намагався розрядити атмосферу Артур.

- Нічого, - і відразу ж сіла прямо. – Через поганий я частенько…

Запанувала тиша, яку порушив гоблін. Він прийшов до тями.

- Господарю, а ми де?

- А це ваш син? – спитала жінка, не маючи змоги розгледіти Буя.

- Т-так, правда жінка в мене була дивною, та назвала його Буєм.

- Артуре, який я ще… - і відразу ж побачив вираз обличчя хлопця. – Так, ось тільки голосові зв’язки простудив.

- Зрозуміло, - вперше посміхнилась жінка.

- А як ви… - поцікавився.

- А, ви про домашні клопоти… я власний дім знаю ідеально. Мені не треба очі, щоб знати, що і де знаходиться, а продукти дин раз на тиждень приносить старший.

Артур миттю пройнявся проблемами жінки, що люб’язно дозволила ввійти в дім та переночувати. Тим паче, що на вулиці ставало дедалі холодніше. Через кілька хвилин вона стала та без зайвих проблем прибрала зі столу.

- Я не називала власного імені, тому приємно познайомитися, я – Мара.

- О, так, вибачте, - перепросив Артур. Я – Артур, коваль та будівник, Буй – син, що зараз в мене підмайстром, а той, що обладунками дзеленчить, Іларіон. Він… Він охоронець з нашого поселення, мене оберігає.

- Приємно, - і вклонилась. – Я вам розповім, де знаходиться лавка Хонтеса, але в мене буде невеличке прохання.

- Так-так, проси що хочеш, - відчув жалість до жінки.

Артуру здавалося, що подібні відчайдушні люди с задами завжди страждають від нормальних. Він обперся на простий дерев’яний стіл та почав дивитися в очі Марі.

- Старший прийде додому під ранок, щоб принести продуктів. Але прохання не в цьому, - і замовкла. – У вас, випадково, нема ніякого меча з собою. Ви сказали, що займаєтесь куванням. Мені б простий, навіть тренувального було б достатньо. Після того, як чоловік мене кинув з дітьми на руках, з будинку крадії миттю виносили все, що мало хоч якусь цінність.

- Є кілька штук, - здивовано відповів Артур. – Ви хочете подарувати сину?

- Ні, що ви, старший стане торговцем, або майстром роботи з загадковими елементами. Це… для мене.

- Для вас? - і унісон здивувалися всі.

Навіть Іларіон прийшов до тями, коли почув таке. Жінка знову, від страху закрила руками голову та трохи нахилилась. Артур почав вибачатися за те. що підвищив голос. Він просто ніяк не очікував, що незряча жінка попросить для себе справжній меч.

- Я не завжди була такою. До магії, що відбирає зір, як знаходилась на службі його величності. Хороший меч зміг би трохи заспокоїти мою поранену душу.

Різко зі свого місця рушив до жінки Іларіон. Він проігнорував крихітного хлопчика, який взагалі думав, що це обладунки для продажу. Став перед Марою та зняв рукавиці.

- Можливо я зможу допомогти, - прохрипів Іларіон. – Але у мене прохання. Не лякайтеся того, що побачите, якщо все спрацює.

- Я постараюсь, - смиренно мовила жінка та стала в повний зріст перед загадковим скелетом в обладунках.

- Іларіоне, - спохватився Артур.

- Не переживай, я не буду використовувати червону магію.

- Я не про це, - а потім звернувся до Мари. – Дивно, що ви ось так просто відкриваєте свою душу незнайомцям, яких навіть не бачите.

- Не знаю чому, але я прекрасно відчуваю аури людей. може це дивно, чи виглядить надумано, але я без всіляких вагань здатна відчути наміри людей. Ви пахнете інакше, хоча вашого охоронця я ніяк не можу рознюхати. Таке враження, що його не існує.

- Ну…

- Артуре, нехай сама побачить.

- Так, - мить погодився хлопець та піднявся.

Кістлявими руками він доторкнувся до висків жінки. За мить їх поглинуло насичене блакитне сяйво. Буй та Артур в шоці стояли з відкритими ротами. Вони не могли повірити, що спектр здібностей Скелета настільки широкий. Він не лише сильний та безсмертний, але й може творити справжні чудеса. Не минуло й хвилини, як до Артура звернувся Іларіон.

- Далі справа за тобою, мені треба трохи відпочити. Це зайняло занадто багато часу… - і скелет в обладунках рухнув на підлогу.

- Як же сильно сяє, - прикрила рукою очі Мара.

Жінка не могла повірити, що таке буває. Вона побачила перед собою Артура, гобліна та тушу, що валяється на підлозі. Артур присів та по підняв захисну сітку на шоломі, щоб пересвідчитися, що скелет дійсно знаходиться у відключці.

Мара ледь не зі сльозами на очах упала на коліна, тільки крихітка синок швиденько під повз та почав гладити її по голові.

- Я бачу, бачу.

- Маро… - почав нервуватися Артур, розуміючи, що зараз вона побачить їхню сумнівну компанію.

- Я знала, не переймайся. Я знала, що Буй не син, а Іларіон – не охоронець. Не хвилюйся, я більше не вірна служниця імперії.

- Що? – здивувався, намагаючись відтягнути Іларіона до стіни.

- Я вже казала, що була на службі корони. Два роки тому, коли ще наймолодшого не було, я зіткнулась з незрозумілим магом. Саме після бою з ним, я втратила зір. А потім, потім, - і трохи сумно. – А потім мене викинули, як непотріб на вулицю.

- Так значить…

- Я, - і обійняла синочка. – Я допоможу вам, якщо треба, то пану Іларіону можу присягнути на вірність, якщо він того забажає.

Різко з парадного входу в будинок заходить досить молодий, але підкачаний та мускулистий хлопець…

- Мамо, я вдома… я…тут… - здивувався хлопець випадковим гостям. – Що? Гобліни?

Він миттю дістав тренувальний меч та приготувався до бою. Ззаду двері під натиском вітру продовжували скрипіти. Здавалося, що зараз розпочнеться чергова непотрібна сутичка, але Мара миттю вискочила з кухні та постаралась заспокоїти сина.

- Стій, не треба, Теодоре, вони не причинили нам шкоди, - і чітко, новим отриманим мечем заблокувала атаку.

- Ого, - здивувався. – Як тобі це вдалося?

Хлопець повільно опустив зброю, завдяки чому і спала вся напруга в домі. Артур також сів на місце. Лише Буй продовжував тримати меч напоготові. Він прискіпливо вдивлявся в очі юнаку, намагаючись побачити чергову провокацію. Але через кілька секунд заспокоївся.

- Ці мені людинки, постійно намагаються напасти, тільки привід дай, - врешті-решт сховав в піхви зброю.

- Гоблін в нашому домі, - повторив Теодор, гадаючи, що це мерещиться.

Вона також сховала подарований меч і повернулась до Артура. Реверанс…

- Вибачте сина. Він часто відганяв він дому різних жебраків. Не звик бачити добрих людей.

- Кхм-кхм, - натякнув кашлем Буй.

- Ой, вибач, і гоблінів. Це мій старший син – Теодор, - сказала мама та поклала руку йому на потилицю, щоб змусити вклонитися.

- Мам, ти що… ти бачиш? – здивувався хлопець.

На якусь мить запанувала тиша. Здавалося. що зараз Мара вибухне позитивними емоціями. Вона бачила обличчя сина чітко. Кожен м’яз, перші ледь помітні морщинки. Через мить з її очей потекли сльози, але вона не плакала. З щирою посмішкою жінка кинулась сину в обійми.

- Невже ти дійсно бачиш? – не повірив Теодор. – Але як?

- Боже мій, який ти гарний став, - почала дивитися на кремезні руки. – Як же класно бачити рідні обличчя.

Здавалося, що вони забули про гобліна, Артура. Жінка приклала долоні до щік сина і щасливо розсміялась. Теодор теж не розумів як вести себе. Він також почав плакати. Складно згадати, коли сину вдавалося бачити настільки щасливу матір. Жінка шепнула на вухо сину та відійшла на два кроки.

Здивований Теодор миттю став на одне коліно перед Буєм та Артуром.

- Вибачте мене за грубість. Я не хотів нікого образити. Дякую, що змогли допомогти моїй мамі.

- Ти не нам дякуй, а он тому… - Артур показав на Іларіона, що продовжував без свідомості валятися в кутку.

- Кістляві руки? Він нечисть? – знову рознервувався Теодор.

Але хвилювання зникли, коли мама без зайвого страху та по власній волі підійшла до скелета та акуратно протерла кістляві пальці. Ніхто не наважувався будити грізного скелета, що черговий раз довів власну неймовірну силу. Але Мара наважилась так поступити, щоб остаточно розвіяти сумніви в голові старшого.

- Це – Іларіон, так, скелеті, але… - і поправила пасмо волосся. – Але він не такий, як ті скелети, які постійно знищували солдати.

- Якщо це кажеш ти, мамо, то я без вагань та сумнівів теж повірю.

Теодор випрямився. Здавалося, що в ньому всі два метри зросту. Він скинув з себе тяжку накидку, що мала імунітет до вогняної стихії та акуратно повішав. Товстезний светр хотів скинути також, але не наважився. Хлопчина радісно сів поруч з Артуром та продовжував вдивлятися в шолом Іларіона. Здавалося, що звідти на нього дивиться щось зле, страшне.

- Так це ти в Хонтеса в підмайстрах ходиш?

- Так, а нащо він вам?

- Ну, ми приїхали в місто, щоб продати кристали.

- Смію вас розчарувати, але вчитель не купує ніякі кристали. В нього давно є власний продавець.

- Це ти про ельфа Мусті? – перепивав Артур.

- Ну… так, а звідки…

- Так він привозив регулярно на продаж кристали, які створював я.

- Ви? – здивувався.

- Не Ви, а ти? Взагалі-то ми з тобою майже однолітки.

- А як…? – знову недомовив питання Теодор.

- Бачиш того скелета в броні, - і вказав пальцем на Іларіона. – Він аномальний, дивний. Я навчився його магічну силу вкладати в кристали, а Мусті, як найпротивніший з нас подорожував сюди, щоб продати.

- А… так ось чому він постійно уходив від питань Хонтеса щодо джерела кристалів з настільки чистою енергією… - і почесав підборіддя.

- А то, а в моєму місті, він за один підхід грохнув декаду справжніх віверн.

- Віверн? Так, стоп, невже це той самий Скелет Погибелі, про якого давно ходять чутки в імперії?

- Чутки? Скелет Погибелі? – перепитав Артур.

Тим часом Мара відійшла на кухню, щоб приготувати чай і за нею уплітався Буй.

- А ви як живете в цьому місті? тут же чорт ногу зламає, - поскаржився жінці гоблін.

- Не таке місто і велике, містере гобліне, - посміхаючись мовила Мара.

- А, можна просто Буй, - поставив ріки на пояс.

- Добре, і як ти опинився в цій компанії? Я почула щось про ельфа… Це яке у вас дивне поселення, де нечисть головна, є ельфи та гобліни.

- Хм… як сказати. Життя так склалося. Дівчина Міранда та той самий ельф врятували вождя мого майже знищеного племені. Іларіон погодився взяти під власне крило кількох гоблінів, яким вже нема куди йти. Я й сам господаря не розумію, але він дуже сильний. З таким господарем мені не страшно за сім’ю.

- Значить і вам він допоміг? І ви погодились стати його підлеглими, - уточнила мара.

- Ну, не зовсім. Турус, мій вождь, запропонував себе і наше плем’я як нагороду за порятунок. Ми були готові до найскладніших робіт, готові копати ями, розбивати камінь, але… господар дозволив нам займатися тими речами, які ми робимо найкраще.

- Прекрасне у вас поселення, якщо такий доброзичливий голова. Потримай це будь ласка, - і протягнула дві чашки з чорним чаєм.

Вона також взяла дві чашки і попрямували до коридору. Тільки-но вони переступили дверний прохід, як почути сильний удар кулаком по столу. Розхвилювавшись, Мара та Буй пришвидшили хід.

- Та що це за нісенітниці такі? – розсерджено наливалися Артурові очі гнівом. – Хто такі бредні здатний видумати. Ні одного правдивого слова.

- Але саме такі чутки ходять по місту. Поговорюють, що й різня в кількох селах дворічної давності –це його рук діло. Від торговців я чув, що він тоді не пожалів ні простих селян, ні солдат імперії.

- Та брехня це все! – ще раз стукнув кулаком по столу.

- Що тут відбувається, я вже подумав, що на господаря напали, - ввірвався в діалог Буй і протягнув чашку Теодору.

- Ось, тримайте, - дала чашку Артуру. – Чого ви рознервувалися? Син вас образив?

- Ні, - поправив Артур. – Та чутки огидні ходять про Іларіона. Так, а що ще про цього кажуть.

- Ну… - почав крутити чашку в руках Теодор. – Кажуть, що він вбив дружину самого Зіфа Червоного і той йде мстити.

І тут різко Артур замовк. Буй від згадки цього імені не втримався на ногах та упав, розливши чай на підлогу. Тривога дедалі більше наростала, адже всі знали одного з кращих паладинів імперії.

- Нісенітниці, - спокійніше мовив Артур. – Ми жодного разу не були в столиці. Це брехня. Стоп… Червоний Паладин йде мстити?

Артур злякано підскочив на ноги та почав ганяти погляд по кімнаті. Теодор та Мара не розуміли причин такої поведінки. Буй бачив, що Артур починає важко дихати та намагався заспокоїти.

- Коли ти вперше про це почув? Коли? – підвищив голос та взяв за комір хлопця.

- Та перестань… Дні два-три назад, - намагався вирватися з рук Артура.

Він відпустив сина Мари, що миттєво постарався поправити светр. Мара помітила це, але не відреагувала. Зараз більше питань викликає поведінка Артура. Жінка постаралась за допомогою посмішки заспокоїти його, але не вдавалося.

- Теодоре, допоможеш дотягнути Іларіона до входу в місто? – подивився в очі.

- Так, я допоможу, - підскочив та вирівнявся в зрості з Артуром.

- Артуре, а як поступити з кристалами? Ми ж прибули сюди, щоб їх продати? – втрутився Буй.

- Ну… думаю, що…

- Можете залишити поки що в нас – впевнено сказала Мара. – Я зможу захистити кристали, якщо потрібно.

Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.

Вподобати!
Щоб залишити коментар, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.