Глава 23. Прощавай Ліберті

Пролунав потужний вибух вздовж стіни. Вогонь поступово почав розповсюджуватися в хаотичних напрямках. Артур ледве стримував його, не допускав о мирного населення, але надзвичайна енергія Іларіона, поглинувши кілька десятків, а може й сотень життів, почала розростатися.

- Біда, - побачив, як останні уламки енергії почали потрохи розпадатися. – Що там Теодор робить? В мене ні сил, ні часу не залишилося.

Через хвилину уламки остаточно розсипалися, що змусило Артура миттю зіскочити зі стіни. Щоб трохи пом’якшити приземлення, він вирішив сплигнути в болото. В’язке мокре болотище миттєво почало засмоктувати хлопця. Вогонь досить швидко почав розповсюджуватися у всі сторони. Ніхто не тримав його під контролем. Місто поступово почало палати, наче святкова ялинка. Тепер не лише стіна та найближчі вулички опинилися в факторі ризику, а й кожний дім, магазин чи палац лорда. Заходячись в кількох сотнях метрів від головного в’їзду, Артур намагався вибратися з болотяної маси. Ноги миттєво опинилися в холодній, майже льодяній багнюці.

- Воно зачароване? Якого… Теодор про це ні слова не мовив. І уламки закінчилися.

Намагаючись пробити собі дорогу, Артур глибше і глибше занурювався. Рятувало одне – ніхто більше не звертав на бідолашного одинокого хлопця уваги, всі гвардійці, люди та лорд намагалися чимдуж розібратися з пожежею.

- Дурні, це магічна пожежа, - здогадався Дольський.

Тільки-но подібне пролунало, як гвардійці миттю вистроїлися вздовж палаючої стіни та встромили холодну зброю в землю. На кінці рукоятки в кожного знаходився невеличкий уламок магічної сили. Під кожного окремого воїна був заточений власний унікальний камінь. Синхронно, кожний дістав джерело магії…секунда і вони почали світитися блакитними та синіми відтінками. Чим більше магії гвардієць наповнював у власний уламок, тим темнішим сині від віддавав. Різко над головами воїнів почала формуватися здоровенна магічна хмара.

Ще кілька хвилин і спустився досить дивний дощ. Дольський зухвало посміхнувся… пожежа почала вщухати. Ворота, стіна, випалені будинки – все почало задимлюватися. Потроху пожежа гасла. Магічний, масовий дощ, майже кавалерії солдат спромігся взяти ситуацію під контроль. Ніхто не міг передбачити, що за ці нікчемні хвилини майже вся жива оборона міста повністю знесилиться. Гвардійці одне за одним почали непритомніти.

- Такий сильний вогонь? – здивувався лорд. – Хто ж творцем подібної неймовірної магії?

Артур різко розхвилювався, тепер його всі намагання вбратися з магічного болота досить помітні. Власної магії хлопчина не мав, тому прийдеться вкручуватися за допомогою кмітливості. Артур миттєво розставив максимально сильно руки та розслабився. Набрав побільше повітря в груди та заплющив очі. Хоч ноги до колін і були засмоктані в болоті, розпластане на поверхневій водній пелені тіло не дозволило далі погружатися.

- Ну,- лежачи подібно зірці, риторично спитав Артур.

Різко на голову упала класична туристична мотузка і пролунав достатньо знайомий голос:

- Ти чого розлігся, хватайся за мотузку.

- Невже, - і радісно кліпнув очима.

За сім метрів від Артура, на безпечному березі стояв невеличкий зеленошкірий товариш. Буй досить швидко привів до тями побратима. Різко потягнув за мотузку. Хлопчина відчув, як засмоктані ноги повільно почали звільнятися.

Тільки-но полум’я було остаточно ліквідоване, як навколо опустилася тьма. Єдині джерела світла – це невеличкі залишки тлінного магічного вогню. Розуміючи, що вночі люди недостатньо добре орієнтуються, гоблін без зайвих сумнів тягнув Артура до берега.

- Дожився, мене, як останню спійману качку гоблін тягне по болоті, - беззахисно обдумував ситуацію хлопчина.

Буй прекрасно розумів, що часу небагато, а з кожним кроком тягнути все складніше і складніше. Магічні нитки з кожним рухом Артура обвивали ноги сильніше. Якісь два метри залишилося, а гоблін остаточно втомився.

- Тобі б не заважало схуднути, такий тяжкий.

- Це магічне болото, чим більше в ньому рухаєшся, тим сильніше магічні нитки тебе обвивають. Я не тяжкий, тягни мовчки, хоча б один метр ще, а там, думаю, дим ривком я зможу зачепитися за край.

За кілька хвилин, Артур вже знаходився краю та вичищав знайденою палицею всю багнюку. Поступово почало світати, небокрай повільно переливався світлими блакитними фарбами. Давалося, що ось-ось зійде сонце.

- Не люблю сонце, тікаймо вже до лісу.

- Стій, а як же Міранда? Ми навіть не знаємо, чи взагалі вони живі. Треба чекати тут? Гадаю, що Теодор її приведе сюди.

- Ось та юрба після такої великої пожежі від тебе і мокрого місця не залишить. Вони без сумнівів повірять в благородність власного лорда та капітанів, щоб ти їм не розповідав. Хочеш, щоб вони тебе на шматочки роздерли? Як хочеш, а я чекатиму наших подалі від цієї огидної людської маси, - гоблін без зайвої метушні тицьнув пальцем прямо в натовп.

- Окей, - із трохи зляканими очима усвідомив слова Буя.

Дана ще не встигла прийти до тями, як відчула сильну руку у власній руці. Дівчина розуміла що біжить, підвела очі та побачила спину Міранди. Її руки були в синцях, одяг більше нагадував лахміття, але тепло руки, подібно захисному ореолу, прибавляло бідолашній впевненості.

Міранда ще мала достатньо сил, щоб пробиратися до виходу. Ці коридори такі одноманітні, непривітні, а тепер ще й змушують задувати подібні жахи. Дана вирвалася із захвату Міранди та зупинилася.

- Хто ти? Чому Теодор… чому Артур без вагань ризикує власним життям, щоб тебе врятувати?

- Що? – зупинилась дівчина. – Я не зрозуміла, до чого ти ведеш?

- Просто я… два роки.. – намагалась підібрати слова. – Коли зникла, то ніхто цього навіть не помітив. Я заздрю тобі, як мені стати такою, щоб за мене аналогічно заступалися.

- Не розумію про що ти? Артур, Буй – це моя сім’я. В нас прийнято допомагати одне одному. Таке правило Іларіона – нашого правителя.

- Іларіона? Впевнена, що він прекрасна людина.

- Що? Людина? – трохи посміхнулася. – Хочеш з нами, познайомлю тебе з Іларіоном.

- В мене все одно нема куди подітися. А можна?

- Та не переймайся, такого поселення ти ще не бачила.

Дана посміхнулася та стверджувально похитала головою. Дівчата продовжили рух до виходу. Невеличкі пориви свіжого повітря натякали на вихід. Здавалося, що ключова ціль була досягнута.

Тільки-но Міранда та Дана вискочили на вулицю, як побачили випалене, вже все в золі, місцями були присутні невеличкі димові стовбці. Здивовані дівчата встигли зорієнтуватися та під виглядом постраждалих злилися із величезним натовпом. Завдяки Міранді, це сталося настільки швидко, що жоден гвардієць не встиг помітити знайомі обличчя серед люду.

- Я так розумію, що Артур свою справу зробив, - задумалась. – А якщо це придумав Артур, тонам треба д лісу, де багато тіні. Гобліни не дуже люблять сонце. Буй, скоріш за все, змусить його створити місце очікування десь там, - і показала пальцем в невеличку лісову смугу.

Буй лежав та відпочивав за кількасот метрів від того самого випаленого дубу. Артур уважно видивлявся серед натовпу знайомі обличчя.

- Без магії дуже складно подібне робити. Звідси я нічого не бачу.

- Та заспокойся ти, все буде добре. Ще почекаємо, - ледве прошепотів гоблін.

Дана та Міранда вискочили з натовпу та швиденько почали бігти до лісу. Хаос зіграв на руку дівчатам, завдяки чому зникнути з очей ворогів не було ніяких проблем.

- Мірандо? – почув шелест листя поблизу.

- Артуре, - різко вискочила із-за чергового куща Міранда.

Вона міцно обійняла хлопця.. В цю мить тепло близької людини відразу ж змусило її заплакати. Дівчина не змогла стриматися. Ще годину тому, вона лихо зуміла розібратися з п’яними гвардійцями, які намагалися її роздягати в одній з самотніх кімнат для солдатських втіх, відсікла голову одному із найсильніших лицарів свого часу. А тут в обіймах знайомої людини миттю розтанула.

Дана мовчки стояла та дивилася на те, як смілива, рішуча та сильна дівчина без всякого сорому проявляла такі ж емоції, як і вона.

- Ем, мабуть я повинна подякувати вам за порятунок. Якщо чесно, я навіть не думала, що ще раз зможу відчути себе вільною.

- Так, стоп, ти ж зараз не збираєшся прощатися з нами? – мовив Артур. – До речі, а де Теодор. Здібний хлопчина, нам в поселенні подібних не вистачає.

- Він… - засмутилася Дана. – Він…

Вираз обличчя був набагато красномовнішим всіляких слів. Буй та Артур миттєво здогадалися, що саме дівчина не могла вимовити. Схиливши голови, навколо запанувала тиша. Лише вітерець подекуди порушував невеличку хвилинку мовчання.

- Гадаю, що в Ліберті нам більше робити нічого, - сухо, однотонно вимовив Артур. – Ходімо додому.

- Як же дітлахи… - не встигла Міранда.

- Просто не думай про це… Не думай, - зробив кілька кроків Артур.

В цю ж мить Дана трохи розгублено подивилася на гобліна, дівчину з протезом замість руки та хлопчину, який весь в бруді та золі. Більш дивної групи годі й шукати. Вона так і не наважилася мовити хоч якогось слова. Дому не було і до спопеління доброї третини Ліберті, ні знайомих, ні рідних.

- Ей, ти чого застигла? – розвернувся до дівчини Артур.

Трохи почервонів хлопчина та протягнув руку.

- Ого, так ти собі пасію знайшов? – ледь посміхнулася Міранда. – Я ж з цією дівчиною так нормально і не познайомилася.

Стала перед Даною та протягнула руку для рукостискання. Коротке волосся ледь прикривало очі, що неймовірними вогниками ближчали.

- Даною мене називали. Я мешканка Ліберті, але…

- Так, це не на часі… повернемося додому там будете знайомитися одне з одним, - грюкнув по стовбуру Буй. – А ти чого посміхаєшся, бачу, що гарненька дівчинка. Якщо господар господаря змилується, лише тоді вона зможе приєднатися до нашого невеличкого поселення.

- Ну так, треба ж Іларіонову згоду отримати. Гадаю, що він мені та Міранді не відмовить.

Дана без страху зробила кров вперед та посміхнулася. Вона гадки не мала, що з нею станеться через день, тиждень, але з цими новими знайомими душа почувається набагато спокійніше.

Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.

Вподобати!
Щоб залишити коментар, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.