Глава 19. Дівчина

- Яка ж вона смердюча, мене зараз знудить, - мовив один з чоловіків.

- Тихо ти, важливо, щоб гвардія не почула нас, - перебив інший. – Але я погоджусь, ця паскуда дійсно огидна.

- Я чув, що її ґвалтували кілька тижнів сотня ув’язнених, хоча раніше вона славилась красою в місті.

- Ну, я недавно на службі в лорда, тому ще не знаю нічого.

Вони відійшли на сотню метрів в сторону, да так, щоб не було видно повороту. Завдяки нелінійній формі міста, їм вдалося зайти за певний поворот. Дійшовши до кількох посаджених дерев, один з чоловіків зупинився.

- Гадаю, що тут можна її викинути.

- А хіба нам не приказали тягнути її до самого лісу? – здивувався.

- О, та забий ти, вона все одно здохне, коли в болото потрапить. Воно засосе її, ти ж бачиш, що дівка майже мертва.

- Ха-ха-ха, ти правий.

Чоловіки продовжували сміятися, тримаючи бездиханне тіло за ноги. Стали поближче до урвища взяли за руки та почали гойдати.

Тільки приготуватися до того, щоб відпустити тіло, як один з чоловіків різко випустив дівчину та завмер на місці. Ноги дівчини упали поруч з ним.

- Ей, ти чого упустив її, - інший ледь не розізлився.

Чоловім мовчки стояв, не реагував на слова товариша. Той також випустив з руки тіло дівчини та підійшов.

- Ей, я до тебе звертаюсь, - і штурхнув.

Несподівано голова першого упала з шиї прямо в руки другому. Миттю бризки крові заляпали обличчя. Зляканий чолов’яга в капюшоні завмер на місці. Голова в руці демонструвала здивоване обличчя, а по руках прямо на землю стікала червона тепла кров.

Тіло упало, а за ним з червоними очима стояв Буй. Різкий блиск, і інший чоловік миттю опинився на землі.

- Що? Я впав? – про себе подумав чоловік. – Ні, а чому моє тіло он там стоїть?

Буй без зайвих зусиль підійшов до другої відрубаної голови та з легкістю зафутболив прямо в болото.

- Туди тобі, паскудо, і дорога.

В Буя очі повернулися до нормального стану. Сміх цих виродків викликав в нього неймовірну злість, і він не зміг стриматися, тому перейшов в стан божевілля. Згодом до нього підійшли люди.

- Буй. Нащо ти їх вбив? Як нам тепер інформацію отримати, - різко упрікнув Артур.

- Начхати, - вперше серйозно відповів гоблін. – В мене слух вночі кращий за ваш, ви не чули того, що вони казали. Я ще легку смерть їм подарував, хоча… Я до сих пір переповнений ненавистю…

Буй міцніше зжав меч та почав кромсати два безголових тіла. Десятки, сотні поранень за долі секунди заповнили спини цих чоловіків. Він побачив, що біля одного з тіл голова ще лежала. Зціпив зуби та одним точним ударом вткнув меч прямо в сконю.

- Чим далі я знайомлюсь з людьми, тим сильніше мене переповнює ненависть. Як так можна?

- Буй… - намагався заспокоїти Артур.

- Це був перший заступник лорда, генерал Рахт, - дивився на тонучі голови в болоті Теодор. – Але ж… Він, як і лорд користується великою повагою. Навіть має орден короля. Відомий і доблесний лицар… Як він може поступати так з…?

- Стоп, стоп, стоп, - перебив їх Артур. – Якщо знову почнете занадто багато думати, то Міранду нам не вдасться врятувати. Прийдіть до тями.

- Ой, щось я знову ледве не почав винити себе в… - різко згадав. – Дівчина!

- О, тепер правильно мислиш Теодоре, і ти перестань впадати в гнів щоразу, коли бачиш несправедливість, - намагався вставити мізки гобліну.

- Д-д-добре, я постараюсь, - штурхаючи трупи людей погодився Буй.

Теодор різко нахилився, щоб перевірити дівчину. Зняв з ременя блискучу бляху та підставив до носа.

- Це перевірити дихання. Завжди спрацьовує, - миттю відповів Теодор, коли побачив здивоване обличчя Артура.

- Непоганий спосіб, я запам’ятаю. Ну, що вона? Жива?

- Зараз, зачекай. Так! – ледь не криком, - Вона вижила!

- Та не крити ти так, - стукнув по тім’ячку Артур. – Гляди ще гвардійці зараз заявляться.

- Ей, Артуре, походу вони вже пруть, - попередив Буй.

- Дідько! Добре, Теодоре, веди нас, я візьму дівчину на руки, а ти Буй контролюй тил, щоб не було переслідування.

- Але… куди? Нас не пустять в місто з дівчиною в такому стані…

- Зараза, попереду ж ліси? Вони говорили, що скинуть її поближче до якихось лісів. Давай гони туди.

За мить вони опинилися серед дерев. Брязкання обладунків досягало вух одного гобліна. Артур та Теодор намагалися більш-менш облаштувати місце та акуратно поклали дівчину. В Буя знову почервоніли очі, адже звуки підказували, що гвардійці наближалися. Зжавши міцніше меч, він різко вискочив на просторе місце і погнав в іншу сторону, вздовж лісу, подалі він Артура.

- Я повернусь, не переживай. Я заплутаю їх!

І зник в темряві. Гоблін навмисне створював гучні звуки, щоб гвардійці відволіклися на нього. Хороші фізичні дані дозволили Бую з легкістю зробити коло та повести за собою варту в протилежну сторону.

- Давайте, паскуди… ідіть за мною, - злісно посміхнувся гоблін та продовжив робити величезну дугу.

Артур дістав з кармана блакитний кристал та розбив над головою дівчини. Синя енергія повільно розлилась по тілу дівчини. Прямо на очах деякі рани затягнулися, а шкіра змогла набути рожевого відтінку.

- Це ж…

- Я не одні бойові кристали здатний робити. Так. Це синє зілля зцілення.

- І воно…

- Так, воно також створене за допомогою сили Іларіона. Слухай, а ми з тобою непогано почали розуміти один одного.

- Кхем-кхем, - закашляла дівчина.

Хлопці знервовано нахилилися над нею. Тільки-но вона розплющила очі, як зі страху вмазала ляпас Артуру. Від нього хлопчина аж відлетів на кілька метрів. Але Теодор встиг відреагувати та зупинити ще один змах.

- Стій, зачекай. Ми нічого тобі не зробимо. Тим паче, тобі варто зараз поменше рухатися. Інакше рани знову відкриються.

- А? - здивувалась дівчина, роздивляючись кисть руки, яка здавалося б, повинна бути зламаною.

- Ось так і допомагай людям, а потім отримуй від них же по пиці, - приклав руку до щоки.

Розгублена дівчина почала оглядатися. Дерева, двоє незнайомців… нічого не розуміючи, почала мацати себе. Почервонівши, вона зрозуміла, що повністю гола. Та з криком постаралась прикритися, але Теодор миттю закрив рукою рота.

- Тихо, не варто зараз кричати, гвардійці поруч.

- Ну, - сором’язливо зняв з себе кофту Артур. – Тримай. Краще одягнися, а то простудишся.

Вона остаточно прийшла до тями та швиденько накинула на себе кофту Артура. Вона не лише повністю приховувала груди, але й інші частини тіла. Завдяки тому, що Хлопчина постійно носив довгі кофти, щоб під час роботи менше тіла виглядало, то на дівчині вона більше нагадувала туніку.

Вона перестала тремтіти, а в очах ніякого страху… лише суцільні сльози, які не вдається зупинити. вона за долю секунди нависла на шиї Артура.

- Дякую, боже мій, дякую, що врятували мене, - і продовжувала плакати.

Артур миттю відчув теплоту її тіла. Йому стало добре, дівчина дякує за порятунок і плаче від щастя, обіймаючи. Хіба не такого завжди бажають хлопці. Він повільно підвів руки до талії незнайомки та акуратно доторкнувся.

- Все тепер добре. Ти в безпеці.

- Я… Вибачте, я не можу сказати, що сталося зі мною, - і відвела погляд від Артура. – Благаю вас, не змушуйте мене розповідати про той жах.

Артур продовжив обіймати дівчину. Це перші його обійми. Він нічого не розумів, але здогадувався, що зараз незнайомці буде краще поряд. Незважаючи на такі приємні відчуття… Дівчина зуміла знайти в його обіймах безпеку. Він легенько приклав руку до потилиці та прижав міцніше.

- Все добре. Якщо боляче, то не варто розповідати, тільки скажи одне. Ти не бачила дівчину з протезом замість руки та з короткою зачіскою?

- Зачіскою? Я… я не знаю. Через постійні побої в мене очі майже не відкривалися. Я не знаю про кого ви говорите.

- Дідько!

- І що будемо робити далі? Я хочу розібратися в тому, що там насправді відбувається. Є там Міранда чи нема, мене це не особливо хвилює. Я хочу врятувати інших, - сміливо промовив Теодор.

Він зробив легенький поріз біля ока та зціпив зуби, продовжуючи дивитися в очі Артуру. По ньому було видно, що залишати все ось так теж не планував.

- Якщо вам цікаво, - знову різко заговорила дівчина. – То я чула, як сьогодні якусь нову дівчину приволокли в притон. Не знаю, це вона чи ні, але огризатися вона могла. Давно такого шуму від дівчини я не чула. Зазвичай всі падають духом вже через кілька годин знущань. А вона, подібно несамовитому берсерку продовжувала провокувати спостерігачів.

- А, точно наша Міранда, - виникла надія в Артура.

- За той час, скільки я там була… але таких ні разу не зустрічала.

- Що ти маєш на увазі? – вся романтика миттю вивітрилась, коли мова зайшла про Міранду.

Артур підвищеним тоном почав легенько трусити ослаблену дівчину. Через секунду він відчув на плечі руку Теодора, який намагався його заспокоїти. Несподівано почувся звук. Він лунав з середини цих насаджень. Теодор різко розвернувся на прийняв хвостату стійку, щоб миттю нанести удар. Але це був Буй.

- Фух, довго же прийшлось кружляти навколо міста, щоб заплутати цих гвардійців, - вийшов до друзів та різко натрапив на два меча. – Воу. Хлопці, спокійніше. Це я, Буй.

- Г-гоблін, - різко намагалась закричати дівчина, але Артур вже знав, як варто поступати.

- Тс-с-с, цей тобі не зашкодить. Завдяки йому ми зуміли тебе врятувати.

Дівчина заспокоїлась. І рукою дала зрозуміти, що більше не закричить. Після цього Буй всівся на зелену травичку та схрестив руки.

- Ну, незнайомко, а тепер розповідай, що там?

- Буй, їй складно про це… - вмить заступився Артур.

- Складно говорити? Зараз в тому огидному місці наша Міранда. Я щойно ризикував власним життям, щоб відволікти від вас гвардійців. А вони, на хвилиночку, в прямому бою без всяких зусиль можуть мене заколоти. І я хочу знати - дарма чи ні я ризикував життям, так що розповідай, - в встромив в землю свій блискучий клинок.

В хащах, недалеко від галявини та стін Ліберті подув невеличкий вітерець. Він підхопив волосся дівчини та змусив їх кружляти в дивовижному танці. Вона набралась сміливості, зжала маленькі кулачки та також вмостилась напроти гобліна. Теодору та Артур переглянулися та поступили аналогічно.

- Добре, пане гобліне, я розповім вам.

- Буй, мене звати Буй.

- Добре, пане Буй. Я – Дана. Служниця в маєтку графа Дольського… Точніше, раніше була служницею. Але після чотирнадцятиліття пан Рахт люб’язно повідомив про те, що мене переводять. Він сказав, що син лорда набирає служниць, і я, як наймолодша можу стати однією з них. Зізнатися чесно, я була рада такій новині та погодилась. Але це був обман! – починають капати сльози з очей. – Я потрапила в незнайоме приміщення без вікон та дверей. Я… Я стала способом зняти напруження для солдатів Ліберті. В цій кімнаті я любила тьму. Це означало, що мене не потривожать. Кинуть шматок хліба, щоб не вмерла і на тому дякувала. Страшно ставало, коли в цій кімнаті починали горіти кристали. Це приводило лише до одного – я була іграшкою в руках десятків, сотень чоловіків…

- Зачекай, ти не повинна… - побачив відчай Артур та взяв за руку Дану.

- Ні! – гаркнув Буй. – До кінця.

- Мені соромно це говорити, але я погоджуюсь з Буєм, - переповнений злістю, підтримав гобліна Теодор. – Подумати тільки, людина яку ставлять в приклад дітям на таке здатна.

- Я… постараюсь… - витерла очі дівчина. – Коли моє тіло переставало видавати свіжість, то…

Вона замовкла. Слова немов застрягли в горлі. Дівчина обперлась руками на землю та почала важко дихати. Хлопці миттю рознервувалися, але не Буй. Гоблін навіть бровами не повів.

- Кажи… - ледь не наказом.

- Буй, май співчуття, - вирвалось з Артурових уст.

- Дано? – вимовив ім’я та продовжив. – Якщо ми будемо влазити в ці проблеми, то треба розуміти про масштаби. Хто, скільки жертв, скільки ворогів. Чи ти хочеш, щоб Ліберті став ворогом нашому Господарю?

- Ні, але… - різко замовк Артур, розуміючи, що не відразу зрозумів складність ситуації.

- Мене самого пробирає до кісток така несправедливість. Але… Якщо ми вліземо в ці проблеми, то серйозно підставило пана Іларіона. Варто знати все детальніше, тому кажи… Я… я не хочу, щоб з новим домом сталося те ж саме, що зі старим.

Всі різко замовкли. Навіть Теодор, який нічого не розумів, не наважився мовити щось проти слова гобліна.

- Д-добре, я зможу все розповісти, пане гобліне.

- Артуре, якщо хочеш допомогти, то перестань маятися нісенітницями. Бракує романтики? Давай спочатку розберемося з проблемами, - і знову уперся поглядом в дівчину.

- Я готова. Я була в тій жахливій кімнаті багато часу. Від солдатів, які… які знущалися наді мною, я зуміла зрозуміти, що два довгих роки знаходилась в тій кімнаті. Але настала пора змінити список клієнтів. Так казав Рахт, коли дівчина остаточно втратила свіжість. Тоді в мене був крихітний промінчик надії, що я зможу вибратися, але то був початок, - замнулась, але не переставала говорити. – Мене перевели в іншу камеру, саме в ту, яка ближче до стін. Рахт все ще годував мене, водив до туалету, при необхідності навіть лікував. Я протрималась довше інших дівчат. Завдяки бажанню жити, я трималась з останніх сил. Але то був лише початок. З того моменту, як мене перевели, я стала задовольняти всяких негідників, крадіїв та інших представників злочинного світу.

- Тобто…? – вирвалось з уст Теодора, який вже палав від злості.

- Так, я стала сексуальною іграшкою для всіх бажаючих, хто міг заплатити Рахту хоча б п’ять мідних. Мене… - сльози знову почали йти, але тембр голосу не змінився. - Мене використовували сотні разів на день. Серед них були і такі, що обожнювали під час процесу бити мене. Життя в мені повільно угасало, коли я вже не могла навіть стояти на колінах… щоб… - і тут навіть Буй не зумів змусити її продовжити. – Я ледь не замертво упала в тій клітці.

- Боже мій, - прикрив рота Теодор. – А я… я жив спокійно в цьому місті, не знаючи про подібні жахіття. Треба негайно розповісти про все лорду. Впевнений, що Рахт все це робив за спиною в пана Дольського.

- Тоді мене просто викинули… як використаний матеріал. Останні місяці моє обличчя остаточно заплило синяками. Я ледве могла бачити правим оком, - і тут вона зрозуміла, настільки сильним була та цілюща магія, яку використав Артур. – Я вдячна за порятунок вам. Боже мій, як ще я вдячна за те, що ви опинилися в цьому місці. Я б загинула… І ніхто б мене не згадав…

- Міранда? Ти бачила Міранду? – тремтів від злості гоблін.

- Міранда? Якщо я правильно зрозуміла її характер зі слів Артура, то вона потрапила в першу кімнату, та що для солдатів. Лише з тієї кімнати згори я могла чути різні крики жіночим голосом, який не відчаївся.

- Я все зрозумів. Мені цього достатньо, щоб приймати рішення, - став Буй та витягнув із землі меч. – Я розворошу це огидне кубло і власноруч відправлю на той світ всіх покидьків!!!

- Пане… Ой, Буй! Але ж… це не ваша справа. Чому ви так близько берете до серця проблеми людей? – поцікавилась Дана.

- Мого вождя врятувала та сама дівчина, Міранда, цього достатньо, щоб зрівняти вщент цю здоровенну стіну.

Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.

Вподобати!
Щоб залишити коментар, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.