Глава 24.2. Маг, якому нудно

- Я здивований, - вертів на пальці незрозумілі ключі дивний чародій.

За недовгий період часу зала з кам’яними пам’ятниками значно розширилася. Появилась і алмазна віверна, і могутній одноокий мінотавр з півночі. Майстер Громус достатньо лихо кружляє з-поміж трофеїв. Одинокий замок серед високих гір нікому не здавався дивним. Легенди блукали, що це химерне місце найсильнішого демона Дрекстара. Але то лише вигади і вже як два покоління тут створює затишок той самий Громус.

- Ну чого ти такий злий, - тримав в руках невеличке дзеркало чарівник. – Твій улюбленець ще на свободі. Мене він теж надзвичайно сильно зацікавив, я не маю наміру його робити черговим експонатом… поки що. Ти тільки поглянь, що мені вдалося за минулі два роки отримати.

- Мені все одно, виродку. Тільки я зможу вибратися із задзеркалля, тобі кінець.

- Оу, ти вже зумів правильно назвати магію, яку я на тобі використав, - і посміхнувся.

- Я тобі більше скажу, скоро я вберуся, твоїй тиранії прийде кінець, - зціпив зуби образ в дзеркалі.

- Тиранії? Та що ж ти кажеш, адже я нікуди не лізу… я не влаштовую ніяких революцій та не знищую держави, - химерно посміхнувся. – А міг би… розумієш, любчику мій Громусе… Ой, я ж забув, я – Громус, я великий чародій минулого. Треба відповідати статусу.

Дивак протягнув руку, до якої через мить прилетіла палиця висотою в зріст людини. На верхньому кінці палиці парувала чорна куля. Він кілька азів змахнув нею та став в позу переможця.

- Дивися, дорогенький, я майже взяв ід контроль твій посох. Він мене слухається, - і різко посох впустив трохи чорної магії в усі сторони. – Ну, майже безвідмовно слухається. Але це неважливо.. моїй волі вистачить, щоб повністю прогнути залишки твоєї сміливості під себе.

Коли колекція кам’яних скульптур йому остаточно набридла, то він попрямував до головної здоровенної зали. Подекуди колони також нагадували людей чи інших істот. Іноді вони наганяли страху, інші були перетворені в камінь в дивних позах.

- Як же мені нудно тут. Жодної душі… тільки цей набридливий дід, чия епоха вже як кілька декад років пройшла, - і підійшов до дзеркала, що знаходилося біля трону.

Несподівано в простір замку потрапило щось невідоме для чародія. Він напружився та миттю активував чорну сферу. Погляд був серйозним, аж занадто. Ніхто й гадки не має, що саме цей замок знаходиться під контролем, що тут хтось взагалі живе.

- Гості? Дивно.

Чародій різко вискочив на поріг перед головною будівлею замку та приготувався зустрічати незнайомців. Увага миттю сконцентрувалася на тій зоні захисного куполу, де зафіксовано порушення. Але то був лише ворон… чорний здоровий птах, якому не пощастило дивним чином опинитися в гірській морозній зоні.

- Ворон? Дивно, все це дивно, - а потім явно до Громуса. – Тобі не здалося це дивним?

Ворон зробив обліт навколо замку та зник десь за хмарами. А через кілька хвилин почався холодний дощ. Погода диктувала власні правила, і їй було начхати на всесильність якихось там людей чи створінь. Чародій махнув посохом, і в усі сторони від чорної кулі розлетілася пелена. Але краплі дощу все одно спокійно проходили повз бар’єр..

- Не магія? Ну тоді добре. Як же хочеться знову поспостерігати за дивним скелетом. А натомість я мучуся з тобою, Громусе. Мені на тебе все одно, я хочу того скелета.

Замок за лічені секунди перетворився в здоровенну замасковану гору. Маг без страху, з посмішкою махнув рукою. Після зайшов до зали і в центрі зупинився.

- Стоп, а нащо мені томитися тут в самотності, якщо я маю змогу телепортуватися до скелета. Побачити це прекрасне створіння, - розвів руки та з божевільними очима почав тяжко дихати.

Секунда і зала повністю залишилася порожньою. За кількасот метрів від встановленого моноліту, чародій здивовано подивився вперед.

- Дивно, я ж планував переміститися в зону прямої видимості до Іларіончика. Моноліт? Це він не пустив мене далі? Цікаво, цікаво! Раніше подібні приколи мене не зупиняли.

Після він помітив, що неподалік від моноліту також знаходилось кілька гоблінів. Вони чатували приховано, майстерно, наче справжні вбивці. Подібні дії такої раси неабияк насторожили чародія. Піднявши над собою посох, чародій накинув пелену.

- Сподіваюся, що пелена врятує мене від виявлення.

Тільки-но маг зробив крок за межею дії моноліту, як його ледь не придавило до землі. Втриматися вдалося лише за рахунок великих запасів магічної сили. Незнайомець втримав пелену, тому гобліни не зрозуміли, що відбулося. Кілька зеленошкірих миттєво вискочили із засади та активували списи, наповнені червоною магією Іларіона.

Чародій відступив, але пелену не скинув. Приклав руку до підборіддя та задумався. Не минуло й хвилини, як поблизу моноліту приземлився Іларіон. Могутні стрибки постійно руйнували стежки та накатані дороги, тому він вирішив робити спеціальні майданчики для подібного способу переміщення.

- Повелителю, - трохи злякалися гобліни. – Що сталося?

- Я відчув неймовірну силу, чимось… схожу на свою.

Захоплено роздивляючись скелета, маг майже забув про пелену. Коли із-за пелени почав виглядати посох, то Іларіон миттю підняв здоровенну вогняну стіну за межами дії моноліту. Чародій різко склав руки навхрест та змусив полум’я обходити його особисту зону. Тиск неймовірний, здавалося, що справжня лава зараз здавлювала захисний купол мага.

Коли вогонь зник, Іларіон задумливо поглянув навколо. Ніяких ознак когось сильного не було.

Тим часом, чародій перемістився назад, до замку та із задишкою скинув із себе пелену.

- Оце так міць та сила. Я хочу його ще більше, - і посміхнувся.

Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.

Вподобати!
Щоб залишити коментар, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.