Химери Калітрасу

Кассіан

На східному боці Текумахо, у горах Санґарлунґа починалася буря — без попередження, раптово й потужно. Фіолетове небо пронизав спалах блискавки, грім луною покотився над срібними дахами Калітрасу — різкий, наче вибух снаряда.

Сільвана здригнулася. Кассіан глибоко вдихнув: дощ іще не почався, проте в повітрі вже виразно пахло озоном і вологою. Здійнявся вітер, балконні двері розчинилися навстіж, піднявши до стелі стовп червоного пилу. Потемнішало, і далекі гірські піки втратили свої обриси.

— Зачини, — озвалася Сільвана з глибини зали.

Кассіан неохоче повернувся до супутниці. Та скрутилася у великому кріслі, підтягнувши коліна під підборіддя. Тонкі пальці з довгими срібними нігтями запустила у густу біляву шевелюру.

— Ця пилюка вже скрізь, — застогнала вона. — Від неї важко дихати. Ненавиджу Терру.

Вона підняла голову: очі набрякли й почервоніли від сліз. Після панічних атак Сільвану зазвичай переслідували жорсткі мігрені, від яких не рятували жодні ліки. Лікарі-менталісти теж виявилися безсилими. Одні вважали стан спадкоємиці прямим наслідком психологічної травми від суворих реалій війни, інші…

«Леді Сільвана давно не відпочивала, останній раз перебувала в астелії тисячу років тому», — сказано це було пошепки, медик озирався на двері, наче боявся бути впійманим на гарячому. «Леді… боїться повертатися».

Було чого озиратися. Те, про що торочив лікар, балансувало на межі єресі — ніхто не мав права критикувати або піддавати сумніву закони, сформовані тисячоліття тому в Едені. Вони шептали, відводили очі, здригалися по кутках, але терпіли. Сам Кассіан ще ні разу не відпочивав у астелії, військових позбавили цього обов’язку. Він міг тільки уявляти, як це — лежати століттями в оточенні стерильної тиші, життєзабезпечувальних приладів і непливної течії часу.

Декого це справді ламало.

— Ферілан казав, що на тебе чекають вдома, — кинув він, промацуючи ґрунт.

Замість відповіді Сільвана ще дужче вчепилася пальцями у волосся. Вона оселилася у покоях Гестії з панорамними вікнами, бо сама так забажала, а тепер скаржилася на краєвид. Освітлення різало їй зіниці, гори видавалися дикими. Але назад в Еден вона не просилася, що дедалі частіше наводило на підозру: той переляканий менталіст мав рацію.

Кассіан знову вдивився в обрій. Десь там, за стіною дощу, тягнувся ліс Текумахо і долина Летанги. Країна Туала — величезна, хаотична й проблемна.

Інші регіони були не кращими. Драеллі, шифтери, мермени… Надто багато народів, надто різні культури й системи управління. Бандитські структури Ноктюрна, монархія Андейї, анархія Морської Хартії — про що думала Гестія, коли формувала й підтримувала такі складні, вибухонебезпечні суспільства? Навіщо це було їй потрібно?

Як він має змусити цей зброд об’єднатися перед небезпекою? Тим паче з такими спільниками, як у нього. Таргунів зневажали навіть найближчі сусіди.

Хоча чому він дивується? Сенарх Ферілан мав рідкісний дар знаходити найогидніших союзників серед усіх можливих. Диктатори, бандити, тирани й шахраї притягували його, наче магнітом. Захоплення подібним непотребом межувало у «золотого хлопчика» імператорського двору зі збоченою, майже сексуальною пристрастю. Вони примудрилися нажити ворогів серед тих нечисленних адекватних еліт, що існували на Террі, натомість зробивши ставку на варварів.

– Що думаєш про Тугало? – спитав Кассіан скоріше заради розваги, ніж через бажання почути її аналіз.

— Покидьок, який не заслуговує на життя, — відповідь виявилася цілком гідною квітки Едену.

Кассіан постукав пальцями по холодному металу серрата. Якою б екзальтованою чи божевільною не здавалася Сільвана, інтуїція в неї завжди залишалася гострою.

— Терра приречена.

Висновок, висловлений вголос, прозвучав наче вирок.

– Мені її не шкода, – відгукнулася напарниця.

За вікном, десь у гущавині наближення бурі, протяжно й тужливо завив таргун. Різка зміна погоди завжди збуджувала цих напівдиких істот, пробуджуючи в них первісні інстинкти.

— Це провина Гестії, — Сільвана підвелася з крісла. Спалах блискавки вихопив її обличчя, загостривши риси. — Ми дали їй забагато волі. Вона перетворила цілий сектор на власну іграшку. Її дослідження…

— …доступ до яких ми втратили, — хмикнув Кассіан, відвернувшись від скла саме в мить гучного гуркоту. — Гестія завжди вирізнялася надмірними амбіціями, і нам варто було передбачити такий фінал. Але що саме вона вивчала ці п’ять тисяч років?

Порив вітру заніс важкі краплі дощу всередину зали, і на світлій підлозі розпливлася темна пляма.

— Щльондра підірвала лабораторію! — просичала Сільвана крізь зуби. Її лють на згадку про шадварку була такою дикою, що за інших обставин це могло б навіть розважити. — Я могла б вибити зізнання з тієї тварюки, якби ти не завадив.

Кассіан з огидою скривився й нарешті зачинив вікно, відсікаючи шум стихії.

— Катування з нею не спрацюють. Вона радше спалить себе, ніж розколеться. Потрібен інший підхід. Якби ти ретельніше працювала з інформантами…

— Вона промила їм мізки так, що вони власні імена заледве пам’ятають. Шадварська відьма не пошкодувала навіть найближчих слуг.

— Тоді шукай далі. У неї обов’язково мають бути вороги. Серед тих самих делегацій…

Сільвана насупилася ще дужче. Сама думка про те, щоб опускатися до плебсу, викликала в неї фізичну відразу. Кассіан помітив це і ледь помітно всміхнувся — у ньому теж іноді прокидався садист.

— Зачаруй їх, — промовив він м’яко. — Ти ж це вмієш. Якщо знадобиться — будь з ними дружньою, спокушай, спи, роби що завгодно, але інформація має бути в мене.

Сільвана відсахнулася, наче від удару, і схрестила руки на грудях.

— Це принизливо.

— Це необхідність, — тихо відрізав він. — І це входить у твої прямі обов’язки. Виконуй або повертайся до Ферілана.

Запала тиша. Сільвана зціпила зуби, в її очах спалахнула злість, проте вона не вимовила жодного слова заперечення. Кассіан виявився правим: спадкоємиця престолу була готова на все, аби лише не повертатися додому.

Нола

Десь далеко на сході прогримів грім. Нола відчула всім єством: з Санґарлунґи насувається велика буря. Тонни води зависли в повітрі, готові будь-якої миті обрушитися на долину.

— Так, знаю, — буркнув Келан. — Багато води. Гроза.

Вони їхали крізь місто. Нола розглядала кам’яні споруди, високі ліхтарі та людей, які, попри пізню годину, снували вздовж вулиць.

Архітектурі Діли бракувало вишуканості й екзотичності у порівнянні з її лісовим суперником, Мішікатаном — тут переважали практичні, доцільні форми. Будинки стояли на міцних металевих палях, вмурованих у бетонні фундаменти, мали вузькі вікна та пласкі, подекуди округлі дахи.

Захист від води і вітру.

Брак архітектурних надлишків Діла компенсувала кольорами. Майже всі фасади прикрашали яскраві картини: обличчя людей, звірі, квіти чи просто абстракції.

У деяких місцях вулиці і провулки проходили прямо під будинками.

— Розумно пристосувались, — пробурмотів Калеб, крутячи кермо. — Цікаво, де вони переховують наземний транспорт під час повені?

— У гаражах, звичайно! — відгукнувся Ламан через рацію. — Вони в нас на верхніх поверхах. Пів року там зберігаємо човни, пів року — автівки. Зручно. Найважче в останні місяці, коли вода йде на спад. Тут усе перетворюється на болото, і ми пересуваємося лише пішки — по мостах і понтонах.

— Ви все продумали, — у голосі Калеба прозвучала повага. — Мабуть, і водопостачання, і світло, і зв’язок…

— Так, чоловіче, уся інфраструктура працює як слід. До речі, ваші хлопці з Андейї колись доклалися до місцевих комунікацій.

Вони пригальмували в самому центрі, біля високого двоповерхового маєтку з внутрішнім подвір’ям, прикрашеного квітами і малюнками. З житлового поверху донизу спускалися довгі металеві сходи.

— Прибули! — урочисто проголосив Ламан. — Вітаю у родинному гнізді Санго! Транспорт можете залишити тут, внизу… Якщо тільки Тайрен не проти. Ніколи ще не доводилося приймати дракона.

Калеб запевнив, що все гаразд, і вони нарешті вийшли з салону.

Нола відсканувала маєток. Нарахувала п’ять згустків енергії: троє світили слабко — спали, а дві швидко наближалися.

– Ми з Каєю живемо разом з батьками, – зніяковіло пояснив Ламан, переступивши з ноги на ногу. – Вони доглядають Чару, поки ми носимося степом. Своє помешкання так і не встигли збудувати.

– І не тісно вам? – поцікавився Келан.

Нола фиркнула - хто б казав…

Ламан почухав потилицю:

– Ми рідко тут буваємо. Обов’язки. І Кая зайвий раз боїться світитися поруч з донькою.

У Ноли стиснуло серце. Невже Ламан подумав, що має виправдовуватись перед ними? Бачив би він Гестію в ролі матері!

– Тобі не потрібно нам нічого пояснювати – м’яко сказала вона – ми прекрасно знаємо, як це - приховувати своє походження.

Обличчя Ламана розквітло в усмішці.

– Ви не турбуйтесь, місця всім вистачить! Ми, дільці, гостинні люди, завжди тримаємо кілька кімнат для гостей! Батька зараз немає вдома — його викликали в Калітрас…

Калеб, який саме порпався в багажнику, різко випрямився. Нола теж напружилася. Вона кивнула Келану, і вони разом ще раз просканували чоловіка Каї.

«З ним усе гаразд, — передала вона братові. — Ніяких зловмисних намірів».

— Вибач, але Кая нічого не розповідала про твого батька, — сказав Калеб. — Ми не знали, що він пов’язаний із Храмом.

Ламан завмер із відкритим ротом, а потім розсміявся.

— Ох уже ж ця Кая… — промовив, віддихавшись. — І не сказала про таке! А я ще дивуюсь…

У ту ж мить двері будинку розчинилися, ледь не злетівши з петель. На подвір’я вилетіло маленьке торнадо, мало не збивши Ламана з ніг.

— Батя! — голос у дитини виявився лунким. — Чого так довго? На коровах їхав?

Нола заціпеніла. Вона безліч разів уявляла зустріч із племінницею, але бачити її перед собою, у плоті й крові — зовсім інша справа.

Слідом за дівчинкою зі сходів спустилася висока красива брюнетка. Вона широко позіхала й на ходу застібала халат.

— Ласкаво прошу до нашого дому, — крикнула вона, а тоді з посмішкою звернулася до прибулих: — Ми чекали цілий день, і…Чара готувалася.

Посмішка жінки виявилася напрочуд приємною, а голос, хоч і сонний, дуже мелодійний.

Так он як працює блок Наялі.Нола вловила ледь помітний ментальний повід, що тягнувся від Шаміри до Чари. Ця жінка контролює дівчинку, щоб вона не проговорилась, напевне через кодові слова або знаки…

Дівчинка тим часом застрибнула Ламану на руки, обвивши його, наче маленьке мавпеня. Батько закружляв із нею, а коли обережно поставив на землю, Нолі перехопило подих. Тепла хвиля чужої любові накрила її так раптово, що на очах виступили сльози. Їй до щему захотілося вхопити бодай іскру цього щирого тепла. Чара зовсім не скидалася на Каю: темношкіра, темноока, з густою копицею кучерів і посмішкою такою ж широкою, як у батька.

— Знайомтеся, — промовив Ламан, сяючи від гордості. — Це Чара Санґо, моя донька. Чаро, це брати й сестри твоєї мами, наші родичі.

— Привіт! — впевнено оголосила дівчинка. — Я на вас чекала. Мама казала, ви принесете подарунки.

Нола мимоволі розсміялася. Типова Кая — одразу до суті. Швидкий скан підтвердив здогадку: усередині дитини палахкотіло знайоме полум’я — яскравий червоний згусток енергії.

— Привіт, — мовила Нола, намагаючись говорити якомога лагідніше. — Я Нола. Дуже хотіла з тобою познайомитися.

— Я — Келан, — брат простягнув руку. — Подарунки в автівці.

Калеб підійшов наступним. Він витер руки, схилив голову набік і якусь мить мовчки роздивлявся племінницю.

— Калеб Дрейкмур, старший брат твоєї мами. А ти, Чаро Санґо… якщо не помиляюся, твого діда звати Ліам?

— Так! — Чара гордо задерла курносого носика. — Мій дідусь — Ліам Санґо, патріарх Туали! — Після паузи вона додала ще драматичніше: — І його аніма — цілий слон!

Калеб кивнув і серйозно простягнув руку для потиску.

— Це багато що пояснює, — пробурмотів він собі під ніс. — Для мене честь познайомитися з тобою і зупинитися під твоїм дахом. Наялі мала попередити, але їй, мабуть, цікаво було пограти зі мною…

Побачивши Мару, Чара насупила брови й войовниче вперла руки в боки.

— Мама казала, ти любиш ображати дітей. Це правда?

— Правда, — спокійно відрізала Мара. — Але я пообіцяла бути вихованою. — Вона мигцем зиркнула на Калеба, і той демонстративно відвернувся. — Тож доведеться нам ладнати. Можу навчити тебе препарувати жаб або робити уколи.

— Годиться, — очі Чари спалахнули. Перспектива з уколами їй явно припала до душі.

Нола перевела погляд на Рея, але той заціпенів. Він не поспішав знайомитися з племінницею, натомість…Ох, Нола знала цей погляд…

— Ламан, представ мене, будь ласка!

Звісно, Рей витріщався на симпатичну жінку.

— Це Шаміра, моя сестра, — представив її Ламан. — Вона доглядає малу, поки ми в роз’їздах. Наше надійне прикриття, підставна матуся.

Шаміра махнула рукою.

— Для мене честь мати таку бешкетницю поруч. До того ж вона — дитя полювання, а це неабияк піднімає мій рейтинг серед незаміжніх дівчат, — підморгнула вона.

— Твій рейтинг і без того, мабуть, найвищий у Ділі, — озвався Рей. — Я Рей Дрейкмур, радий знайомству!

Та невже? У Рея ще після Хлої ліжко не охололо, а він знову за своє. Вона штовхнула його ментально — не так сильно, як хотілося, але достатньо, щоб брат підскочив, наче вжалений.

«Може, відірвешся на хвилину й привітаєш племінницю?» — холодно кинула вона через лінк.

«О… Звісно…» — пробурмотів той і розвернувся до Чари.

— Дозволь відрекомендуватися! Твій улюблений дядько Рей. Сподіваюся, ти покажеш мені, як тут у вас розважаються по-справжньому! — Він підморгнув і виставив долоню.

Чара з усієї сили ляснула по його руці. Рей скривився від удаваного болю й почав дути на пальці.

— Ого, яка сила! Вся в маму. До речі, знайомся — це Хоук. Вона дракон і теж рада тебе бачити.

Хоук матеріалізувалася нізвідки й кокетливо кліпнула золотистими віями. Нола бачила цей трюк не вперше, але, дідько, він завжди спрацьовував. Що вже казати про дитину. Для Чари в ту ж мить перестали існувати й дядьки, і гостинці. Очі дівчинки спалахнули, мов два ліхтарі.

— Вона така мила! Дай потримати!

Нола впіймала легке дежавю.

— Копія маманя, — прошепотів Келан, стискаючи її долоню. І Нола була з ним цілком згодна.

— Ламане, Чаро, не тримайте гостей на порозі! — схаменулася Шаміра. — Ви ж виснажені, а в нас вечеря холоне. Проходьте, будь ласка!