Химери Калітрасу

Кая

Кая неслася вулицями Діли, не розбираючи дороги річковики, упізнаючи її, щось кричали вслід, але вона не відповідала — берегла енергію та подих.

— Стратег на північній заставі! — гукали знайомі солдати, вочевидь думаючи, що вона поспішає до чоловіка, і від того Каї ставало ще зліше. Вона лише скрипіла зубами, подумки підбираючи «привітання», якими зустріне мішікатанське кодло ботаніків.

Невдовзі шифтерські патрулі змінили загони Зеленої варти. Драеллі чатували вздовж країв понтонів, напружено вдивляючись у воду, а один із них раптом дав довгу автоматну чергу у темну поверхню. Каю пройняв озноб: невже таргуни вже в місті, а електрична сітка — їхній головний щит — остаточно прорвана?

На блокпості оглянули з підозрою, проте пропустили без затримок — Наялі, не інакше, віддала наказ. Перестрибуючи через стоси ящиків, металеві пластини та наспіх зведені барикади, Кая нарешті побачила знайомий силует.

Коло Древніх розташовувалося на широкому плоту посеред затопленої площі. Текумі Кан також облаштував тут штаб Зеленої варти; він коротко кивнув Каї, не відриваючись від монітора, на якому крізь статичні перешкоди миготіло обличчя Ламана. Охоронці, що стояли по периметру, інстинктивно розступилися перед нею, і Кая чітко відчула запах їхнього страху. Мабуть, вони добре запам’ятали її перевтілення і тепер перейнялися належною повагою, тож вона не втрималася й мимохідь вишкірила ікла у їхній бік — так, для профілактики.

— Я на місці, — сказала вона через плече Текумі, звертаючись до Ламана — Як тримаєшся?

—Диверсія у пункті керування. Наші інженери роблять що можуть, але пошкодження значні. Пильнуйте воду, — похмуро відгукнувся Ламан. Його голос ледь перекривав гуркіт вибухів.

Навіть з її гострим зором важко було розгледіти щось у мутній глибині— забагато водорості і сміття вкривали дно.

— Довго ти добиралася.

Кая обернулася до Наялі та її помічників. Те, що відбувалося перед нею, виглядало повною дичиною навіть за мішікатанськими стандартами. Усі ті ящики з землею, які драеллі перли з самого лісу, тепер стояли щільними рядами, і з них у воду тяглися товсті, пульсуючі зелені стебла. Жреці занурили руки глибоко в перегній і ритмічно розгойдувалися з боку в бік, ніби читали закляття або молилися.

— Що за чортівня?! — крикнула Кая, підскакуючи до Хранительки. — Це і є ваша магія? Садівництво в розпал облоги? Я заради цього кинула чоловіка на передовій?!

Наялі підняла голову, і Кая заціпеніла. Судини в очах жриці полопалися, шкіра стала сухою, пергаментною, наче з неї висмоктали всі соки. Решта драеллі виглядали не краще.

— Годі грати, Кая, — хрипко мовила Хранителька. — Твоя енергія потрібна Колу. Зараз.

Решта «садівників» обурено зашипіли.

— Так бездумно витрачати потенціал! — старий драеллі зиркнув засудливо з-під кущистих брів. — Її сили вистачило б на дві лінії оборони!

— Молодь… Нехтують обов’язками, — докинув хлопець, з виду молодший за Каю років на десять.

– Поки ми працювали, з останніх сил засівали кордони, ця ледарка прохолоджувалася в тилу!

Засівали кордони? Каї здалося, що вона невірно почула.

На екрані за спиною Ламана почулися крики. Текумі рвучко обернувся.

— Сітка прорвана! — гаркнув капітан. — Підводники заходять у місто!

— Тепер вся надія на нас, —сказала жінка з пурпуровим волоссям. — Хутчіше, ставай у Коло!

Кая розгубилася. Вона готувалася захищати площу зі зброєю в руках, а не брати участь у чомусь, що нагадувало вечірку в секті.

— Але... я не вмію чаклувати! Ви мене не вчили! — бравада зникла, лишився розпач.

— І не треба. Просто тримай мене за руку. Ми поведемо, ти — не заважай.

Поряд просвистів згусток полум’я і з шипінням пірнув у воду, але Коло навіть не здригнулося.

— Гелурії на підльоті! — крикнув хтось із варти. — Пильнуйте небо!

Кая вилаялася і всунула автомат першому-ліпшому охоронцеві.

— На, стріляй. Тобі корисніше буде!

Вона впала на коліна поруч із Наялі й з силою встромила руки в землю, переплітаючи пальці з пальцями жриці. Ґрунт здався гарячим і пульсував.

«Закрий очі», — наказала Наялі прямо всередині її голови. — «Розслабся. І дивись…»

Закрити очі й дивитися. Одне виключало інше, але менш абсурдно вже не буде. Приречено, Кая підкорилася. Останнім часом їй доводилося робити це аж надто часто.

Спочатку була лише темрява. Кая встигла подумати, якою дурепою має видаватися збоку: посеред битви, із заплющеними очима й по лікті в багнюці.

Але раптом чорнота здригнулася й розчинилася, перетворюючись на густе зелене марево.

Поступово стала проступати картина: залізні палі, купи брухту, намитого рікою, та поодинокі силуети дохлої риби. Під товщею мулу де-не-де виступало каміння мостової затопленої вулиці. Мимоволі Кая втягнула носом повітря, очікуючи, що легені зараз заллє водою, однак цього не сталося. Її тіло залишалося на плоту, тоді як свідомість нишпорила під дошками понтонів. Від цієї роз’єднаності почало нудити, але оговтатися їй не дали.

«Західний напрямок. Прорив».

Її підхопило, закрутило й перекинуло в іншу перспективу. Ті самі водорості — але додалися звуки. Бах. Бак. Тра-та-та… Глухо, здалеку, крізь товщу води. Повна відсутність запахів збивала з пантелику її хижацькі інстинкти.

У воду впало тіло. Кров темною хмарою здійнялася до поверхні, над головою Каї. З болем вона усвідомила, що нічим не може допомогти — лише проводила поглядом полеглого.

— Нехай Зангома прийме тебе, — пробурмотіла ритуальну фразу. Війна почала свої криваві жнива.

Перед нею простягнувся ряд металевої сітки — підводний бар’єр Діли. Просто на очах Каї таргуни різали його гострими ножицями й прослизали в місто: слизькі рептилії та їхні наїзники. Їх було багато. Надто багато. Інстинктивно Кая смикнулася кинутися у бій, але пальці Наялі на поверхні стиснули її руку до хрускоту.

«Тихо. Мені потрібна твоя сила».

Слабкість накрила раптово. Ноги й руки затремтіли, м’язи прошило тисячею голок — ніби невидимий насос почав викачувати з неї життя. Їй стало страшно… і водночас солодко-млосно. Вона не знала, чого очікувати, і лише сподівалася, що Наялі недарма прожила на світі понад п’ять тисяч років і знає, що робить. Дуже на це сподівалася…

І тут це сталося.

На дні ріки почалося збурення. Водорості хитнулися, наче вітер похилив їх до самого мулу, змієподібні тіні збаламутили чорну воду. Тонке, мов сталевий канат, стебло виникло нізвідки й обвило ногу найближчого пірнальника. Таргун заборсався, але сотні нових щупалець уже тягнулися до нього, обплітаючи і воїна, і його рептилію. Серце Каї ледь не вискочило з грудей, коли товста ліана з обвила і стиснула череп ворога, він розколовся, наче стиглий кавун.

Те, що почало відбуватися потім, нагадувало кошмар божевільного художника під дією тлімао. Драеллі не зволікали — перша смерть була лише початком. Тіла рвало ліанами, давило, прошивало наскрізь довгими шипами. І все це — у моторошній тиші. Таргуни були позбавлені навіть останнього милосердя — права на крик. Вода навколо забарвилася в бурий колір, а подекуди рослини вистрілювали отруйною жовчю, що змушувала вцілілих корчитися в судомах.

Здавалося, цей лихий танець смерті триватиме вічність. Кая, приголомшена масштабом того, що відбувається, ледь не забула, що сама є частиною цього процесу.

Зрештою, таргуни отямилися. Їх ставало дедалі більше, і, попри втрати, деякі все ж прослизали повз пастки в місто. Один із пірнальників подав знак іншим рвати ліани, і ті накинулися на стебла ножами та зубами. У воду полетіли імпульсні гранати.

Від болю і перенапруги Каю скрутило. Здалося, ніби з вух потекла гаряча кров. Вона відчула, як далеко на поверхні хтось із Кола впав, втрачаючи свідомість. Драеллі на плоту трималися на межі, латаючи діри в сітці живою тканиною стебел, але їхніх зусиль уже бракувало.

Бісові драеллі тягнули з неї останні сили! Кая не могла просто дозволити себе спустошити. Вони викачають її досуха, так і не давши впитися у ворожу плоть! Зі злістю вона вчепилася в Наяліні ліани й спробувала прикликати власний кондуїт.

У районі сонячного сплетіння спалахнув уже знайомий вогник — зовсім не схожий на енергію мантикори. Хижачка посунулася, мовчки спостерігала, як венами Каї тече гарячий токсичний сік. Він пік, шаленів, змішувався з чужими силами — Наялі, тієї пурпуроволосої жриці...

«Давай, мала, повбивай цих покидьків. Ти ж цього хочеш!»— благала вона невідомо кого.

Подіяло.

Із ліан Наялі почали проростати хижі пащі й ікласті бутони завбільшки з людські голови. У ніздрі раптово вдарили запахи, і найбажанішим серед них був запах крові. Тепер Кая не була безпорадним спостерігачем — вона була присутня в бою фізично. Вийшла на полювання. Наялі підтримала її: енергія жриці була спокійною, холодною, але не менш потужною. Ліани спрямовували квіти, а ті рвали нападників на шмаття.

У таргунів не залишилося жодного шансу. Останній вцілілий спробував продертися крізь діру в сітці назад до своїх, але бар’єр уже повністю затягло шипастими стеблами, і його прошило наскрізь.

Виснажена Кая впала обличчям у ящик із землею — ноги більше не тримали. Хтось підняв її за плечі. Двоє з Кола лежали нерухомо. Жриця з фіолетовим волоссям ледь дихала, а молодий хлопець схлипував над одним із полеглих.

Охоронець підніс пляшку з водою. Кая жадібно ковтнула. Наялі поруч важко дихала, але її губи розпливлися в хижій посмішці. У цю мить вони були єдиним цілим. «Сестри по зброї», — Кая відчула цей ментальний посил і змушено погодилася.

— Цю хвилю відбили, — сказала вона тремтячим голосом. — Текумі, передай Ламану: правий фланг тримаємо. Треба щось робити з небом.

— Частина таргунів прорвалася в місто, тривають вуличні бої, — відгукнувся голос у рації. — Тримаємося.

Стало темно. Кая підняла голову й завмерла. Зі сходу насувалася грозова хмара — блискавки рвали обрій. А з іншого боку… Чорна хмара крил. Усі їхні зусилля здалися піщинкою перед цією навалою. Тут навіть Наялі була безсилою.

«Чара… бережи себе… Світло, будь ласка…»

Зелена варта гриміла автоматами, збиваючи перших літунів. Лускаті тіла падали на понтони.

— Прорив! Східний напрямок!

Наялі глянула на Каю з тривогою:

— Ти як? Пий. Вода допоможе.

Кая ледве стояла: руки тремтіли, голова гуділа. Її хижі бутони ще жили під водою, висмоктуючи з неї залишки енергії, вона відірвалася від них зусиллям волі. Зробила ще один ковток і видихнула:

— Голодна як сто чортів. Але витримаю. Ходімо мочити покидьків далі.

Гелурій пішов у піке просто на їхній пліт. Текумі зняв його короткою чергою. Лускате тіло з важким плескотом шубовснуло у воду поруч із Каєю, обдавши її бризками.

Келан

У будинку патріарха напругу можна було різати ножем. Доступ до зали нарад Келану перегородили здоровенні мермени, наміри яких неможливо було зчитати: ані ментально, ані з кам’яних виразів їхніх пик.

Не всі мермени мали резистентність до ментального тиску, але ці — так. У Келана посилилася параноя. Хтось навмисно відібрав блокувальників для місії в Ділі, але проти кого спрямовані такі таланти? Проти таргунів? Навряд чи…

Шифтери та кілька присутніх драеллі явно поділяли підозри Келана, але змушені були тримати сумніви при собі. Представники Камбули виявили бажання захищати Ділу, тож мали такі самі права, як і мішікатанці. Стосунки між федераціями в межах Туали мали бути рівними.

— Краще б відсижувалися у своїх морських лігвах, як мор’кілани у Санді, — тихо пробурчав один із шифтерів. — Менше б довелося переживати за ніж у спині.

– Кляті портовики. Навіть на рівні капітанів не прибули, прислали тупих шісток. Наш Патріарх змушений витрачати час на тих, кого навіть не знає…

Один із мерменів люто зиркнув у його бік, але шифтер не знітився — вишкірив ікла у відповідь. Так, братерством і порозумінням тут і не пахло.

Келан піднявся на другий поверх, де в кімнаті Аянори переховувалися жінки та діти: сама Аянора, Алія, її менеджерка Кароліна та Чара. Патріархиня взяла внутрішнє жіноче коло під свій контроль, тому атмосфера тут здавалася відносно спокійною. Вислухавши доповідь про Туґало, Аянора несхвально цикнула й похитала головою.

— Не треба було тобі, хлопче, слухати мою Шаміру, — заявила вона прямо. — Завжди слухай свої інстинкти. Хочеш добити — добивай.

Келан і сам уже картав себе за нерішучість. Але що він міг зробити проти об’єднаного фронту? Цим відьмам навіть Каю вдалося переламати!

Чара відірвалася від пазла, який збирала, сидячи на підлозі.

— Мама нас усіх захистить. Вона дуже сильна! — маленький кулачок вгатив по паркету. Пазли розлетілися.

Жінки в кімнаті перезирнулися.

— Шаміра — грізна жінка, — після паузи промовила Алія, — і в неї не менш грізна аніма.

— Ваші родичі небезпечніші за таргунів! — сердито кинула Кароліна, погладжуючи невеликий дамський пістолет. — Патріарх обіцяв нам надійний захист, а замість цього натравив дику мантікору. І вона ще посміла погрожувати моїй підопічній!

— Завали хлібало! — огризнулася Чара. — Ти про мою маму говориш!

Щось відбувалося з малою. Вона вже вдруге назвала Каю мамою, і блок не спрацьовував. Келан припустив, що причиною став сильний стресс і переляк, а також відсутність обох головних у її життя жінок.

Кароліна підхопилася на ноги, але Алія вхопила її за руку і всадила на місце.

— Вгамуйся, Каро. Вона не сказала нічого такого, чого б я не схвалила.

— «Гляди мою доньку, або я тебе вб’ю» — це «нічого такого»?! — рикнула менеджерка.

Келан вилаявся про себе, тепер все стало ясно. Кая, не думаючи, сама дала дозвіл Чарі вести себе вільно. Чи помітили оговорки дівчинки Алія і Кароліна?

Алія поправила прядку, що вибилася з ідеальної зачіски, і закотила очі.

— Погрожувати заради близьких — це нормально. Я підтримую твою сестру.

Аянора кивнула з повагою.

— Ми в порядку, Келане, — сказала патріархиня. — Подбаємо одна про одну.

Вирішивши, що в Аянори все під контролем, Келан спустився в хол і всівся поміж шифтерів, якомога ближче до дверей зали нарад. Звідти долинало збуджені голоси Ліама та його радників. Рація невпинно шипіла, випльовуючи уривки фраз; хтось волав у ефір, намагаючись перекрити гуркіт вибухів.

— Східний рубіж, прорив ліквідовано! Прийом! — Гелурії на підльоті! Чекаємо на зенітні установки! Прийом! — Ндаро! Де ти, чорт забрай, Ндаро?! — Ліам ревів, наче поранений бойовий слон.

Келан і його сусіди аж підскочили на місцях.

— Відповідай! — не вгавав патріарх.

— У нас прорив! Потребуємо підмоги! — жіночий голос ледь пробився крізь статичний тріск. — Прорив на східному рубежі! Гелурії атакують! Де грьобані зенітки? Ми втрачаємо позиції!

Келан нагострив вуха. Шифтери поруч із ним почали випускати пазурі, хтось низько, по-звірячому загарчав. Він відкинувся на стільці, притиснувши потилицю до стіни. Холодний камінь трохи втихомирював пульсуючу у скронях тривогу. Нола вже кілька разів намагалася з’єднатися з ним через радіо химер — він відчував її присутність як слабке лоскотання в основі черепа, але свідомо тримав бар'єр. Йому потрібно було чути реальний світ, а не занурюватися в ментальний ефір.

Проте Нола справді потребувала допомоги. Останнім часом вона надбала небезпечну схильність діяти екстремально. Те, що сталося в Таргунії, було найкращим прикладом її необачності.

Келан заплющив очі. Знайомий океан миттєво втягнув його у свої темні глибини. Бузковий маяк сестри миготів попереду, і він рвонув слідом.

Хол патріарха залишився десь далеко в іншій реальності. Як і тоді, в Таргунії, з усіх боків його оточували «голодні» маленькі мізки гелурій. Нола мерехтіла між ними, наче розпечене лезо: там, де спалахував її вогник, свідомість літуна згасала.

Хвала світлу, їхній попередній досвід став добрим тренуванням — вони синхронізувалися майже миттєво. Келан одразу пішов в атаку. Вдвох вони вчепилися в мізки ящерів, заплутуючи інстинкти й збиваючи їх із курсу. Тактика «керування найслабшими» спрацювала: гелурії почали панікувати, врізатися одне в одного й ламати стрій.

Нола вигадала нову тактику: хапала то одного літуна, то іншого, зіштовхувала їх лобами, плутала траєкторії польоту. У ментальному ефірі різко запахло солодкуватим страхом.

Келан теж вирішив спробувати дещо нове. Замість того, щоб «відкушувати» стрій по краях, він вклинився у свідомість могутнішої істоти. І вперше зустрів опір. Альфа-літун відчув «паразита» і спробував виштовхнути його зі свого мозку. Келана наче струмом вдарило — біль відгукнувся навіть у далекому тілі, що залишилося сидіти на стільці, але він вчепився у ворога, мов молюск в обшивку судна.

Коротка, люта боротьба завершилася перемогою. Озирнувшись навсібіч, він подумки привітав себе: він бачив поле бою очима рептилії, і йому вдалося впіймати справді «важливого птаха». Він не знав ієрархії ящерів, але підсвідомо відчував владу, яку ця особина мала над іншими.

З цим можна було погратися. Келан блискавкою майнув убік, і десятки лускатих тіл слухняно рушили за ним. Він вів їх. Він ними керував. Він почав описувати широкі кола, збираючи навколо себе дедалі більше послідовників. Нола миттєво збагнула його задум і продовжила методично нищити тих, хто не потрапив під його вплив. Коли Келан досяг піку, на його «хвості» висіло вже пів сотні підлеглих.

«Келане, обережно! Не заплутай себе в його свідомості!»

Замість відповіді Келан спрямовував свого гелурія штопором вниз, прямо в ріку, тягнуючи за собою шлейф послідовників. За мить до того, як тіло літуна мало розбитися об поверхню Летанги, Келан розірвав зв’язок. Вже збоку, наче сторонній глядач, він спостерігав, як ящери один за одним на повній швидкості врізаються у хвилі. Хтось намагався вирівнятися в останню секунду, хтось так і не зрозумів, що його підставили.

«Видовище не з приємних», — кинув він Нолі.

Всі ці створіння були людьми... Він щойно обірвав стільки життів одним порухом думки. Келан зітхнув, зібрав рештки сил і знову закинув ментальні щупи. Те, що робили два менталісти, не могло виграти війну, але це було бодай щось.

Наступного разу так не пощастило. Гелурій виявився слабким, і за ним у Летанзі зникла лише дюжина послідовників. А потім... його витівки привернули увагу чогось значно більшого.

Нола помітила небезпеку першою. Келан був надто захоплений боротьбою за контроль над черговим літуном, коли почув її тривожний вигук:

«Стережися! Я не можу його зчитати!»

«Він» відчувався гулкою, бездонною порожнечею. Темна пляма, там де мала б бути свідомість, в оточенні кількох альфа-гелурій, чорна діра серед зірок. Блокувальник або менталіст високого рангу. У теорії з ним можна було б помірятися силами, тож Келан подвоїв зусилля і, остаточно приборкавши свідомість ящера, знову отримав можливість бачити реальний світ його очима.

БА-АХ!

Червоний снаряд зі свистом прокреслив у небі вогняну дугу і розірвався з громовим шипінням. Вибухова хвиля хитнула понтони на вулицях далеко внизу.

«Бляха, це Інфернал! Він нас засік!»

Раптовий спалах болю пронизав череп. Келан ледь встиг виставити щит. Інфернал з’явився просто перед ним. Він летів, впевнено осідлавши гелурія, стискав у руках автомат і дивився на Келана, безпомилково вирахувавши його у тілі гелурія. Невже теж менталіст? Келан міг би заприсягтися, що у того, що вони зустріли в Таргуніїї Таланта не було…

– Вимітайся, — пророкотав через шум вітру важкий, в’язкий голос.

Очі Інфернала — чорні, матові, позбавлені світла — врізалися в саму душу. Келана закрутило, потягнуло в безодню, де тріщало полум’я. На мить перед очима постала червона пустеля і жерло вулкана, що випльовувало в небо розпечену лаву.

«Що це за світ? Невже хтось може жити у такому пеклі?»

Та залякати себе Келан не дозволив. Отямившись від шоку, він ударив у відповідь — різко, наче хлистом, спробував перетворити мізки виродка на желе. Інфернал відбив, похитнувся в сідлі й люто вилаявся. А потім щось сказав, ніби задав питання.

«Вибач, не розумію ідіотської»,— Келан відправив послання, готуючи новий удар.

Тоді інфернал вишкірив гострі зуби й випустив чергу з автомата прямо Келану в груди. Не справжньому Келану — тілу гелурія, в якому той засів.

Ефект був нищівним. Келана відкинуло назад, у власне тіло. Легені й серце прошили такі судоми, ніби це його плоть щойно пошматував свинець. Останнє, що він почув у ментальному ефірі — відчайдушний крик Ноли.