Химери Калітрасу

Далеко від Діли, на тотемній горі Зангома, Мара виповзла з печери. Навколо вирувала негода: небо розривалося блискавками навпіл, гриміло так, що вібрувало каміння, а рев Летанги долітав знизу суцільним низькочастотним гулом.

Зорієнтуватися в часі не вдавалося. День, ніч — усе змішалося в сіру водяну кашу. Натомість нова чіткість відчуттів безжально била по мізках, дезорієнтувала. Запах озону, мокрого каменю та землі гостро врізався в ніздрі, вуха вловлювали дріб кожної краплини, що в’язла в густій темній шерсті. Зір став занадто гострим: вона бачила кожну тріщину в скелі навіть у проміжках між спалахами, коли світ занурювався в непроглядну темінь.

Вона спробувала зробити крок. Лапи слухалися погано, хода була непевною — так пересувається істота, яка раптово забула, як користуватися власними кінцівками. Мара перетнула майданчик, де минулої ночі вони з Калебом і Реєм розбили табір. Брати пішли, але подбали про неї: на камені сиротів наплічник із провізією та пляшка спирту для розпалу багаття.

«Дякую, любі. Знати б ще, як відкоркувати це багатство щелепами».

Струмені дощу сікли шкіру, мов різки. Шерсть обважніла й тягнула до землі. Вона спробувала повернутися до печери, але провалля, яке щойно виплюнуло її назовні, зникло. Мара відчайдушно шкрябала кігтями по стіні — жодного натяку на тріщину. Тільки мокрий моноліт.

Замість пристойного прокльону з горла вирвалося жалюгідне скавчання. Вона заціпила зуби. Тільки б ніхто не почув: такої ганьби вона б не пережила.

«Мисли конструктивно, кицюню. Для початку потрібно захистити себе від негоди.».

Вона скосила очі на наплічник. Зроблений із водонепроникної тканини, він міг послужити непоганим укриттям. Вона вчепилася зубами в лямку, і потягнула сумку до стіни. Міцні щелепи зімкнулися на тканині з несподіваною силою. Прикусивши язика до металевого присмаку крові, роздерла вузол шнурівки.

На каміння посипався вміст: запасний одяг, консервні бляшанки, розпалювач, ніж... і сукулент у маленькому горщику.

«Ох… Це вже нікуди не годиться».

Вона обережно перехопила квітку зубами, і запхнула її назад у наплічник. Надмірний полив цій крихітці зашкодить.

«У цій формі я маю бути гнучкішою за людину»

Звісно, вона була більша за звичайного кота, і роги трохи заважали, але…

Мара просунула голову всередину наплічника. Тіло піддалося, склалося, немов пружина. Хребет виявився неймовірно гнучким: вона знала, що так має бути, але одна річ — суха теорія, і зовсім інша — власний досвід. Потроху, підтягуючи лапу за лапою, Мара скрутилася в клубок, намагаючись утримати залишки тепла. Волога шерсть неприємно липла до шкіри, але цупка тканина відсікла крижаний вітер. Всередині пахло Реєвим одеколоном і тушованим м’ясом — знайомі заспокійливі аромати.

Подбавши про тимчасовий прихисток, можна було повернутися до головного — біомеханіки метаморфози. Вона спробувала сконцентруватися на структурі м’язів і кісток, але тіло не поспішало відгукуватися. Як, чорт забирай, це мало працювати?

Минали години.

Перекинутися назад у людину так і не вдавалося. Вона випробувала всі можливі техніки: медитувала, розслаблялася, напружувалася, уявляла себе на двох ногах, візуалізувала внутрішні органи, пригадуючи численні анатомічні атласи… Навіть уявляла секс із Текумі, припустивши, що один із найпотужніших інстинктів запустить потрібну зміну — нічого не спрацьовувало. Гора не відпускала.

Зрештою Мара полишила спроби, заспокоївши себе тим, що густе хутро принаймні захистить від холоду краще за мокрий одяг.

Наступним провалом була спроба дотягнутися до братів через лінк. Ефір був абсолютно пустим. Такий саме, як тоді, коли Гестія обірвала зв’язок. Ментальний щуп впирався в щільну невидиму завісу, наче Зангома заблокувала всі частоти.

Вона притиснулася до холодного каменю крізь тканину сумки. Виснаження, що накопичувалося з моменту початку сходження, нарешті взяло своє. Повіки обважніли.

Потім…Потрібно бути прийняти рішення. Чекати братів…Спускатися самій… Але що тоді? Кішки — непогані плавці, але перевіряти цю теорію у стрімкій течії Летанги вкрай ризиковано.

«Порівняно з льодовиками Тенглару — майже курорт», — подумки огризнулася вона гірським духам, відчуваючи, як свідомість повільно провалюється в сон під монотонний шурхіт зливи. «Ви мене не зламаєте…»

*******

Роздуми поволі перейшли у яскравий сон-спогад.

Кілька годин — чи, може, днів? — тому Зангома розверзлася перед нею, відкриваючи шлях у свої глибини.

Усе почалося з непереборного потягу. З гострої потреби опинитися в конкретній точці простору, з вимоги звестися на ноги й йти, залишивши позаду все — братів, власні речі… З дивної вібрації, що пульсувала в ритмі її серця.

Калеб і Рей нічого не помітили: вони були занадто захоплені вечерею та суперечками.

Уночі той тиск став нестерпним. Мара ледь встигла кинути коротке попередження Калебу, перш ніж пірнула в темряву.

Її немов штовхали в спину невидимі лапи.

Щойно кам’яні щелепи проходу зімкнулися, зовнішній світ перестав існувати. Замість нього розгорнулася інша реальність, зіткана з примар та видінь.

Мара пам’ятала нескінченний спуск, як через вологий слизький наліт дивом втримувала рівновагу на крутих сходах, дзюркотіння води під черевиками. Світло, позбавлене видимого джерела, срібними голками вихоплювало з мороку величезні сталактити. Її і тут супроводжували анімалістичні фігури — гротескні, спотворені водою барельєфи висічені у стінах по обидва боки від сходів.

Коти. Малі, завбільшки з домашніх, і велетенські, що нагадували вимерлих прадавніх хижаків. Їхні очі — фосфоресцентні плями жовто-зеленого спектра — випромінювали м’яке сяйво. Мара чула їхні голоси: вимогливе гарчання, муркотіння, жалібне скавуління. Страшно не було. Страх застряг десь на периферії свідомості, приглушений цікавістю дослідника. Попереду світло мерехтіло дедалі яскравіше, і вона йшла на цей маяк.

Нарешті спуск обірвався. Минувши вузьку горловину коридору, Мара опинилася в просторій круглій печері. Сумнівів не залишалося: тут на неї чекали. Прозорі коти лише підтвердили здогадку — розлетілися по периметру зали й вмостилися у заглибленнях стін.

Мара пройшлася колом.

Зала зовсім не скидалася на природне утворення: стіни й підлога виявилися занадто гладкими, наче над ними десятиліттями працювала гільдія каменярів-перфекціоністів. Стеля губилася десь у темряві, а вздовж периметра застигли круглі валуни, що нагадували крісла.

Перша думка, яка спливла на поверхню: хтось облаштував тут залу для медитацій. Але для кого? Аянора ніколи про подібне не згадувала, хоча, за її словами, Зангома кожному вказувала свій шлях.

У самому центрі здіймалася гігантська скульптура, що нагадувала пісочний годинник: сталактит і сталагміт тисячоліттями тягнулися один до одного, застигнувши за долоню до возз’єднання. Між ними, на вершині нижнього піку, хтось прилаштував чашу, куди по краплині стікала чиста вода.

Посудина була повною.

Мара повільно обійшла природну скульптуру. Привиди мовчки стежили за кожним її рухом, розливаючи навколо холодне сріблясте сяйво. Вона зиркнула на безмовних супутників, потім знову на чашу. Примарні коти збуджено й синхронно закивали.

— Гаразд, гратимемо за вашими правилами.

Якщо духи вимагають ритуалу, вони його отримають.

Вона простягнула руку. Чаша виявилася напрочуд легкою, а вода — смачною, з виразним мінерально-солонуватим присмаком. Мара одним спраглим ковтком осушила її до краплі.

Вона опустилася на найближчий валун, намагаючись налаштуватися на довгу ніч. Поступово тиша, розбавлена лише ритмічним метрономом крапель, зробила свою справу: свідомість почала розшаровуватися. Десь на периферії вона ще пам’ятала, що це лише спогад, що зараз вона — мокра рогата звірюка, згорнута в рюкзаку на вершині гори. Але тут, у круглій залі, час розмивався, перетворюючись на в’язку субстанцію. Сон у сні, марево у мареві — межа між «тоді» й «зараз» остаточно зникла.

У печері було тихо. Навіть занадто. Мара вже встигла звикнути до постійного галасу: у тісному джипі, у клубах Мішікатану, у вітальні Аянори Санґо…

Півтора десятиліття самотності в Нокторні тепер здавалися чужим, вицвілим спогадом. Зміни в лікарні, апартаменти на останньому поверсі, випадкові, неважливі коханці...Колись здавалося, що такий спосіб існування їй підходить. Її колишнє життя було таким саме бездоганно стерильним, як квартира Текумі.

Вона не хотіла туди повертатися.

— Мала ціна, — прошепотіла вона в порожнечу. — І справа навіть не в амбіціях...Не у лабораторії…

– Ціна має бути справедливою, — пролунав холодний жіночий голос. — Але чи готова ти її сплатити?

Повітря перед Марою здригнулося, закрутилося у срібний коловорот порталу, її потягнуло всередину з тією ж невідворотністю, з якою раніше привело у печеру. Мара стиснула зуби, відкинула сумніви й ступила в сіре марево.

Пустельний, срібний ландшафт під темним небом, холодні зірки блищать мільйонами застиглих очей. У зеніті застиг яскравий жовтий супутник. Ані Селени, ані Мірри — небо було чужим до останнього сузір’я. Її викинуло в інший світ.

Мара зробила крок уперед і ледь не перечепилася через поли власного вбрання. Воно змінилося. У цьому напівсні місцеві архітектори реальності бавилися навіть із її зовнішністю. Тіло огорнула чорна напівпрозора туніка; легка тканина сяяла сріблом і, мабуть, виглядала вкрай ефектно на тлі темного пейзажу.

Вона хмикнула: уява послужливо намалювала, як місцеві деміурги від нудьги почитвують мор’кіланівські новели про підступних відьом-імператриць.

«Хочете грати в темну володарку - забезпечте гідним сідалом»

Наче у відповідь, світло супутника впало перед нею, вказуючи шлях до кам’яного трону, що виник ніби знікуди посеред пустки. Вона не стала сперечатися — сіла. Камінь миттєво підлаштувався формою під сідниці, дозволив відкинутися на зручну спинку.

Навколо, на валунах, почали з’являтися “піддані”. Примарні міфічні істоти: мантикори з отруйними хвостами, кентаври, грифони. Вони мовчки схиляли голови, але їхні очі не відривалися від неї ні на мить.

З висоти постаменту картина володінь почала оживати. Пустелею нескінченним потоком дрейфували тисячі істот. Світло проходило крізь тіла містичних бестій та звичайних звірів, наче крізь туман. Звірі рухалися без жодного звуку, не помічаючи одне одного, але підкоряючись єдиному нечутному ритму.

«Яка мета цього маршу?»

«Ти прагнеш знань,” — пролунав жіночий голос, той саме, що в печері. Мара здригнулася на своєму троні. Тільки зараз зрозуміла, що розмова велася виключно у її голові. Телепатично

«Тебе не приваблює влада,, — продовжував голос. — Ти хочеш розібрати все на частини.»

«Мені цікаво, як влаштований світ, — сухо відрізала вона. — Я біолог і лікар».

«Ти прагнеш препарувати. Шукаєш раціональний фундамент там, де його немає».

Мара стисла кулаки так, що нігті впилися в долоні. У цих словах виразно відчувався присмак осуду.

«Мене цікавить архітектура всесвіту: генезис шифтерів, сангвінарів, селсарі... їхня анатомічна доцільність та вектори еволюції. Якщо вас бентежить моя методологія — можемо вступити в диспут.»

Замість відповіді пролунав холодний, глузливий сміх. Срібна хвиля прокотилася караваном привидів; фігури розсіялися, а потім злилися у щільну білу хмару.

З туману виступила велетенська пантера: елегантне м’язисте тіло, царствена хода, палаючі жовті очі. Її голову вінчали невеликі гострі роги, від яких тягнулися тонкі срібні нитки до всіх присутніх істот. Аніми навколо трону попадали зі своїх місць, притислися до землі в німій покорі.

Богиня Шифтерів? Альфа-Аніма? Аянора про таке навіть не заїкалася...

«У нас немає часу на теревені, — промовила пантера. — Що ти зробиш зі знаннями, коли отримаєш їх?»

«Хіба не в самому процесі полягає сенс? — Мара примружилася. — Здобути все неможливо, завжди залишиться сліпа зона».

«Тоді що ти хочеш знати просто зараз?»

«Забагато. Усе. У мене попереду вічність».

Пантера вивчала її темними, бездонними очима.

«Де я? Що це за місце?»

«Ти вже розумієш це, — голос став густим, наче мед. — Ми у світі духів. Цей шлях відкритий одиницям».

«Але чому саме я? Я ж гібрид, не чистокровна шифтерка!»

Рогата кішка знову засміялася. Одним невагомим стрибком опинилася просто перед Марою, вигнула спину й поставила лапу їй на коліно.

«Що ти знаєш про кров? Це просто рідина. Вона не має значення. У тебе виник запит. У нас — потреба. Ти маєш силу, щоб стати відповіддю. Отож — угода».

Раптом примарні ікла вп’ялися в її руку, і біль, що послідував за цим, цілком реальним спалахом прошив нервову систему. Пантера зникла, розчинившись у клубах туману.

Мара сиділа, наче паралізована, прикута до кам’яного сидіння. Її кров всотувалася в холодне тверде поруччя. Тварини з внутрішнього кола тепер дивилися на неї з голодним очікуванням. Вона наче прокинулася: уперше за цю ніч їй стало дійсно страшно.

«Зачекай... Що за угода?! Що ти від мене хочеш?»

Замість відповіді в мозок хлинув потік видінь: порожні світи, кам’яні пустки, нескінченний марш істот, позбавлених суті. Безпорадні, голодні й спраглі, вони тягнулися в порожнечу, не здатні з’єднатися зі своїм корінням. Джунглі, ліси, океани, вкриті кригою, — скрізь панували відчай та втрата.

«Вони більше не можуть бути собою,— голос Альфа-Аніми бринів сумом. — Аніми вицвітають. Джерело більше не живить світи. Воно надто слабке».

— Джерело деградує, — прошепотіла Мара. Так казала Гестія…

****

Вона розплющила очі під шурхіт дощу. Жорстка тканини наплічника, запах консервів і одеколону Рея… Але щось змінилося. Вона більше не була одна.