Химери Калітрасу

Калебу завжди подобалися гори. Ні, він ніколи не присвячував їм поем і не малював пейзажів — не те щоб він не цінував мистецтво, просто залишив цю справу професіоналам на кшталт Келана та Нолі.

Він і сам не міг виразно пояснити, чим його так приваблювали висоти.

Альпінізм спочатку був лише частиною обов’язкової підготовки учнів у Калітрасі, але згодом переріс у цілком щире захоплення. Коли Калебу виповнилося вісімнадцять і Гестія подарувала відносну свободу, той скористався нею не лише для розваг у Намсалі. Займатися коханням і бавитися з речовинами у «Щасливому паломнику» йому, звісно, подобалося — як і будь-якому бунтівному підлітку. Але гори — то було зовсім інше.

На межі виживання, насамоті, без вантажу відповідальності й без постійних докорів сумління перед молодшими, мозок нарешті вимикався. Він просто жив у моменті. Цілих два роки Калеб досліджував хребет Тенглар, і той період став найщасливішим спогадом його юності.

І ось тепер на Занґомі він переживав дежавю. Руки й ноги самі пригадали потрібні рухи, тіло точно знало, як поводитися, щоб не полетіти вниз і не стати черговою жертвою величної кам'яної стихії. «Приємно повертатися до коріння», — вирішив він.

Якби ж тільки не одне «але»…

Згори на плечі посипалося дрібне каміння. Рей ледь не зірвався і, випустивши соковиту лайку, тоненько пропищав вибачення.

На цьому пригоди молодшого не завершилися.

— Мені на голову насрав птах! — заверещав він за хвилину. — Присягаюся, ця каменюка мене ненавидить! Тут щойно був зручний виступ! Потягнувся — і він зник!

— Ти просто втратив форму! — крикнув Калеб, від несподіванки забувши про ментальний зв’язок. — Заспокойся й згадай, чому нас навчали!

Але було пізно.

Він підвів голову й побачив чоботи Рея, що безпорадно теліпалися в метрі над ним. Якщо цей ідіот зараз впаде — то просто на нього, і в Летангу полетять уже обидва…

— Тримайся! Я йду! — Калеб узяв лівіше від найнебезпечнішої ділянки. Підтягнувся, обережно втиснув пальці у вузьку щілину й поліз угору, оминаючи брата.

Закріпившись на вузькому карнизі, він перехопив страхувальну мотузку з карабіном, яку Рей причепив до пояса, і з’єднав зі своєю. Калеб ще раз вилаяв себе: це був його прорахунок. Потрібно було одразу йти у зв’язці, але хто ж міг подумати — підйом здавався таким простим! Зціпивши зуби, він утримував вагу брата, поки той гарячково намацував точку опори.

— Дякую! — віддихавшись, видав Рей. — Тільки Марі не кажи! Вона мені цього точно не подарує!

Коли Калеб очолив зв’язку, проблеми в Рея зникли, і вони швидко подолали складну ділянку. Мара вже визирала з невеликого уступу.

— Тут печера! — крикнула вона. — Чого ви там теліпаєтеся?

Вони перевалили через виступ і справді побачили затишну западину між двома валунами. Справжньою печерою це назвати було важко, але навислий карниз утворював подобу стелі, а каміння непогано захищало від вітру.

— Зробимо привал, — вирішив Калеб. — Рею, готуй сніданок.

Усе ще бідкаючись, що став жертвою якесь прокляття, Рей витер пташиний послід із шиї і взявся за наплічники.

Калеб замислився. Брат міг мати рацію: на тренуваннях у Калітрасі вони долали значно складніші перепони, і в Рея ніколи не виникало труднощів, а тут раптом послизнувся... Звісно, останніми роками братові довелося несолодко, однак він не міг повністю втратити навички й стати настільки незграбним. Чи може каміння мати власну волю — подібну до дерев у лісі Текумахо?

Цікава теорія, буде над чим поміркувати пізніше. А зараз потрібно оцінити складність подальшого шляху. Знизу скеля здавалася високою, на таку за день не зійдеш, тим паче якщо доведеться й надалі долати подібні кручі. Втім, за словами дільських шифтерів, стежки тут усе ж існували.

За допомогою очей дракона Калеб планував провести розвідку: навіть якщо гора не допускала Тайрена до себе, той міг роздивитися її з повітря.

Калеб спробував дотягнутися до Тайрена і… наштовхнувся на перепону. Спробував знову — перед ним ніби постала глуха стіна, і власних сил не вистачало, щоб крізь неї пробитися.

— Рею… Ти можеш зв’язатися з Хоук?

Рей заплющив очі, а за мить витріщив їх у справжній паніці.

— Лярво… — він ледь не задихнувся. — Такого не може бути!

— Ми втратили зв’язок із Нолою та Келаном, щойно ступили на Занґому, — промовила Мара. — Я намагалася дотягнутися до них, але марно. Тут бар’єр, і… — вона завагалася. — У мене відчуття, ніби нас розділяє величезна відстань. Не дні… Світи!

— Так і знав, що лізти сюди — дурна ідея, — проскиглив Рей, хапаючись за голову. — Бідна Хоук, одна-однісінька…

— З нею Тайрен, — Калеб спробував заспокоїти брата, хоча й сам відчув гострий дискомфорт, ніби від нього відрізали шматок душі. — Чорт забирай, я не врахував таких наслідків.

Він глибоко вдихнув, намагаючись призвичаїтися до порожнечі там, де раніше його думки постійно заповнювала Тайренова свідомість.

— Що ж… Тепер маємо чудову мотивацію завершити місію якнайшвидше. Ниття нам не допоможе, як і голод.

Він красномовно кивнув на розкладену похідну кухню.

*****

Поки Рей готував сніданок, Калеб пройшовся вздовж стін. Увесь вільний простір був вкритий малюнками — грубим, схематичним живописом, подібним до зображень у підручниках з історії примітивних культур. Жодної логіки чи системи: тварини з різних кліматичних зон, хижаки й травоїдні, велетні й крихітні створіння…

— Знайшов щось… своє? — тихо спитала Мара. — Я вже шукала, поки чекала на вас. Жодне зображення не відгукнулося.

Аянора повчала, що потрібно уважно вдивлятися у малюнки.

“Тримайте очі розплющеними, а душу відкритою – урочисто промовляла Каїна свекруха, і у ті рідкі миті дійсно ставала схожою на поважну шаманку племені, а не на бабусю-домогосподарку. – Кожен напис, кожен малюнок на скелі має значення, і жоден шукач не пройде однаковий шлях.”

Під час їхніх таких розмов Аянора описувала Зангому як «Скелю мільйона тотемів». Вона розповідала про стовпи з образами всіх відомих істот: реальних, вимерлих, міфічних. Звідки взялися ці символи, не знала ні шаманка, ні будь-хто інший. За легендою, вони з’явилися тут разом із Зангомою, а саму скелю занесло на Терру прадавнім катаклізмом, що пронісся Віссю Світів і про який не пам’ятали навіть селсарі.

Мара вмостилася на наплічнику, підібгавши ноги, і уважно спостерігала за Калебом. Помаранчева юката зовсім не пасувала до її шкіри — сестра здавалася занадто блідою. Калеб на мить завмер, приголомшений здогадкою. У Ділі Мара не могла задовольнити свої… специфічні потреби, а наскільки він знав, сангвінари все ж мусили час від часу підживлюватися. Зазвичай вони використовували коханців або добровільних донорів, але після її пригод із Текумі минув цілий місяць.

— Коли ти востаннє пила кров? — спитав він прямо.

— У Мішікатані, — Мара хижо всміхнулася. — Пропонуєш?

Калеб стиснув кулаки. Слабка Мара перед випробуванням — останнє, що йому було потрібно.

— Якщо треба, — процідив він крізь зуби.

Мара розсміялася, відкинувши голову. Рей відступив із переляканим виразом обличчя.

— О, я впевнена, тобі б це сподобалося! — заявила Мара. — Не хвилюйся, я поки в нормі, бували й довші перерви. Але дякую за пропозицію, за потреби скористаюся.

Далі вона сказала більш серйозно.

– Якщо вже мова зайшла про мій апетит… Жага до червоної рідини зникла. Магія чи ні, але поки того, що готує Рей, мені достатньо.

— Ця місцина відрізала нас від найважливішого. – пробурмотів Рей – Гадаю, це не випадково — гора хоче зробити нас беззахисними.

Калеб знову подивися на стіни, де в нерівних тінях печери застигли прадавні малюнки. Силив себе розгледіти потойбічну магію у невмілих відображеннях живих істот, але його раціональна сторона противилась. Скеля дійсно могла потрапити на Терру під час однієї з катастроф, що стрясла вісь світів, деякі джерела бібліотеки Калітрасу натякали на подібні. Можливо, Зангома закапсулювалась у одному з енергетичних вузлів всесвіту, існувала у двох поясах чи системах одночасно. Нажаль, він не мав можливості бачити такі потоки і вузли, але селсарі могли. Можливо Тайрен міг їх відчувати, тому навіть підходив до скелі вкрай неохоче.

Будь яка містика залишається містикою, поки не знайдеться фізичний закон, який її описує. Втім, поки він підіграє, підкориться правилам, які пройшли перевірку віковими паломництвами.

— Не треба було кидати виклик місцевим духам, — хмикнув він, намагаючись звучати загадково. — Але ти ж ніколи не слухаєш.

На це Рей передбачувано набундючився:

— На себе б подивився! Якщо ти такий шанобливий до всієї цієї релігійної маячні, то чому відмовився взувати церемоніальні сандалії? Чому не розмалював обличчя?

Калеб скривився. Аянора наполягала на повному «обладунку», але він категорично відмовився.Слідувати правилам він погодився до певної межі. Юката була компромісом. Жінка, здається, зрозуміла, де пролягають його незрушні червоні лінії і відступила.

— Наш рятівник, — підколола Мара. — Згоден на будь-яке приниження, аби тільки не дивне взуття.

Калеб навіть не заперечував. Він ще раз потягнувся до Тайрена, у пустоту: а раптом щось відгукнеться замість партнера? “Магія” інколи проявляється в найнесподіваніших місцях. Залишив канал відкритим, і навіть візуалізував його як радіолокатор, що було досить легко - будь яка техніка одразу розкладалася у його підсвідомості на складові і частини.

Він вмостився біля вогню, поправляючи поли халата. Доїдали залишки вчорашньої рибини: Рей примудрився подати її інакше, але не менш смачно. Куховарство в його виконанні завжди здавалося простим — додав спецій, трохи винного соусу, протушкував — і готово. Калеб інколи намагався повторити ці маніпуляції, але марно. Мабуть, вміння поєднувати інгредієнти належало до тих талантів, які Гестія забула вписати в його генетичний код, або математично-інженерний талант витіснив собою всі творчі прояви.

«Уміння делегувати — теж талант», — втішив він себе, поглинаючи запашне ніжне м’ясо.

Після сніданку вони повернулися до стін, досліджуючи малюнки вже разом.

Дива не сталося, істоти мовчали.

— Тут немає птахів, — раптом зауважила Мара.

Справді. Жодного птаха. І риб теж не було. Як він одразу не помітив?

— І містичних істот катма, — додав Рей, обмацуючи шорсткий камінь. — Де мантикори, грифони чи інша пристойна нечисть?

— Це тільки початок маршруту, — припустив Калеб.

Його погляд упав на малюнок миші-полівки. Хвала Світлу, вона залишалася нерухомою.

— Гадаю, тут, унизу, зібрані найпростіші й найпоширеніші істоти, — задумливо промовила Мара.

Калеб не міг не погодитися. Десь глибоко у районі серця, він навіть відчув суміш азарту і полегшення. Зангома його зацікавила, хотілось дослідити те, як вона влаштована, і знайти свою кінцеву мету біля підніжжя було б…розчаруванням.

— Думаю, тут нам більше нема чого робити. Рушаймо далі.

*****

Вони покинули місце перепочинку. Від тераси вгору вела тонка, майже непомітна стежка — крута, ненадійна й слизька. З одного боку височіла вертикальна стіна, з іншого — різкий обрив і пінистий прибій Летанги.

Поки йшли, небо очистилося від хмар, і сонце почало припікати. Була б тут Нола — вже торочила б про «прекрасні краєвиди», а Келан наспівував би під ніс оду каменюці. «Як дивно працює прив’язаність», — розмірковував Калеб, зловивши себе на думці, що сумує за близнюками. Він не бачився з ними п’ятнадцять років і згадував не так вже й часто, а от побув разом кілька місяців — і розлука лягла на груди важкою тривогою. Обоє вже мали дістатися кордонів Туали й, можливо, навіть вступити в бій із таргунами…

Калеб першим помітив тотемні стовпи, про які попереджала Аянора. Вони стирчали просто з каміння, немов забиті туди молотом гіганта.

Він провів долонею по одному з них, щоб відчути текстуру. Пористий базальт тут плавно перетікав у щось гладеньке й важке, схоже на матову сталь. Але жоден відомий Калебу метал не здатний був так ідеально зливатися з породою. До того ж стовп не просто «стирчав» — він був впаяний у моноліт скелі без жодного шва чи тріщини, наче колись камінь і метал були єдиною розплавленою масою.

Коли він з силою провів по поверхні рукою, стовп відгукнувся низьким, тихим гулом. Вібрація пройшла крізь кінчики пальців прямо в лікті, навіть зуби злегка занили.

— Тут немає слідів жодної обробки. Воно ніби... виросло звідси?

Мара й Рей теж спробували торкнутися — і в кожного камінь звучав інакше. Невдовзі їх супроводжував гул, наче хтось грав на гігантському органі.

Деякий час вони гралися зі звуком, наче діти, перебігаючи від одного стовпа до іншого, але це заняття швидко їм набридло: тотемів ставало дедалі більше, кожен видавав свій тон, а сили потрібно було економити.

Малюнки почали мінятися. До простих геометричних форм - схематичних зображень, додалися складніші, деталізовані. Тварини, ніби живі, сиділи на своїх кам’яних сідалах, проводжаючи мандрівників і свердлячи їм спини холодними поглядами.

— Гора схожа на їжака, — пробурмотів Рей, коли вони увійшли у справжній ліс із цих металево-кам’яних дерев. Сюрреалізм підкреслювався цілковитою відсутністю зелені: ані колючих кущів, ані моху — нічого, що було б притаманно гірській флорі.

Рей не був би Реєм, якщо б не спробував витягнути один зі стовпів із розколини, повиснувши на ньому всім тілом. Стовп навіть не ворухнувся, зате сам експериментатор мало не полетів униз — Калеб ледве встиг схопити його за комір.

До вечора всі змарніли. Коли на небі засвітилися перші зорі, у світлі Селени й Мірри проявилася нова властивість тотемів — вони почали відблискувати холодним блакитним сяйвом. “Магія” проривалася назовні під їхніми променями: малюнки оживали. Деякі виривалися зі стін і прозорими спектрами ковзали в повітрі.

Повз Калеба пролетів привид північного ведмедя, який завзято переслідував тюленя. Морда тюленя була перекошена від жаху; у спробі врятуватися, він пірнув між каменів і зник у темряві. Ожила інша сцена: невелике стадо зебр безтурботно скубло траву, а трохи нижче у засідці між високих кущів чатувала зграя гієн. Мара простягла руку, щоб торкнутися одного зі спектрів, але саме в цю мить хмара накрила супутники — і все зникло.

— Як гадаєш, це привиди минулого чи вікна в інші світи? — тихо спитала вона.

Калеб гадки не мав, що відповісти.

— Не напружуйся, я не чекаю відповіді, — додала Мара. — Просто визнай, що це красиво.

У будь-якому разі спектри не здавалися загрозливими — вони просто жили своїм життям, і Калеб волів залишити їх у спокої.

Привиди супроводжували їхній шлях до невеликого майданчика, посеред якого, як і очікувалося, стирчав одинокий кам’яний стовп. З краю тераси можна було побачити синю смугу передгір’я Санґарлунґи. Спектри розчинилися, лишивши по собі розсип прозорих іскор у повітрі.

— Заночуємо тут, — розпорядився Калеб, скидаючи наплічник.

*****

Рей, цього разу без жодного примусу, взявся готувати вечерю. Калеб примостився поруч із похідною плитою, відчуваючи, як повіки важчають від утоми. Мабуть, спокійний місяць у Ділі та ситна їжа розніжили його — він надто звик до комфорту. Тепер доводилося знову призвичаюватися до суворих польових умов… Калеб вже майже поринув у дрімоту, коли його вихопив зі сну збуджений голос Мари:

— Рею, Калебе! Дивіться! Я знайшла міфічних звірів!

Калеб підвів голову. Мара розглядала велику брилу посеред майданчика. Рей підскочив до валуна й зацікавлено взявся вивчати різьблення. Калеб підвівся й рушив слідом.

— Схожий на василіска, — він тицьнув пальцем у велетенську змію з пір’ям на голові. — Читав про такого Келану. А це… кентавр. І єдиноріг.

— А в цього купа хвостів! Як він називається? — спитав Рей.

— Кіцуне, — пригадав Калеб. — Це демон-лис.

Хто б міг подумати, що Келанове захоплення казками колись стане в пригоді? Фігури бестій світилися в темряві тим самим тьмяним сріблом, але чемно залишалися прикутими до валуна, лише зрідка похитуючи фантастичними кінцівками. Мара, яка стояла з іншого боку каменя поманила їх до себе. Тут майже всю площу займало моторошне створіння з головою лева, тілом кози та зміїним хвостом.

— Тільки не дай Світло перетворитися на таке, — пробурмотів Рей. — Кая вирішить, що я її дешева підробка.

— Це ж Химера, наш сімейний портрет, — засміялася Мара, і в її очах промайнув хижий вогник. — Погано ти слухав розповіді Калеба, Рею!

Рей витріщився на монстра, ніби чекав, що той будь-якої миті вистрибне з кам’яного полону й полізе з обіймами. Калеб і сам не виключав такого варіанта: козине око вп’ялося в нього, горизонтальна зіниця звузилася до тонкої лінії на отруйно-жовтому тлі. Левиця ж висунула язик і облизала довгі ікла.

Химера… Чому матір назвала власний проєкт на честь цього клаптевого створіння? Чи бачила вона в них таку ж саму мішанину чужих генів, позбавлену власної суті?

— Поєднання нез’єднуваного, така сама як і ми, — хмикнула Мара, не звертаючи уваги на його заціпеніння. — У Гестії специфічне почуття гумору.

Рей, як і Калеб жарту не оцінив. Мара ж підсміювалася весь вечір.

А ближче до опівночі розбудила Калеба, легко торкнувшись його плеча.

— Здається, я щось відчуваю, — прошепотіла вона. — Якийсь… потяг.

У світлі тліючого багаття її обличчя втратило звичну блідість, а очі палали, наче дві жарини. Калеб підвівся на лікоть — сон як рукою зняло.

— Що ти маєш на увазі? — запитав він, намагаючись звучати спокійно, хоча горло стисло від хвилювання, а по спині поповзли сироти.

— Не знаю, як точно пояснити, — так само тихо відповіла сестра. — Мене кличуть. Ніби повітря навколо закручується й вказує шлях… Кудись углиб скелі. Десь тут має бути прохід. — Вона запнулася, а тоді запитала вже менш упевнено: — Ти… нічого подібного не відчуваєш?

— Ні. — Калеб кинув погляд у бік валуна, де мирно дрімали їхні примарні сусіди. Око кози було заплющене, зміїний хвіст ледь помітно здригався.

Йому не хотілося вірити, що Скеля вимагає від них розділитися, і ще менше — відпускати Мару саму.

— Маро… — він торкнувся її руки, і вона міцно стиснула його пальці. Її долоня була холодною як лід.

Вони застигли разом. Повітря навколо стало крижаним, дихання вихоплювалося білими клубами пару.

— Я маю йти, — прошепотіла вона, зважившись. — Не хвилюйся за мене.

Він не відпускав її долоні, і вона не поспішала звільнятися. «Чорт забирай… Кая, Нола, тепер Мара…» — серце пропустило удар. Він мав захищати їх, а не втрачати одну за одною. Калеб розумів, що ці думки ірраціональні, але зараз йому було байдуже до логіки.

— Подбай краще про того дурня, — Мара кивнула на Рея, який тихо хропів біля вогнища. — Зустрінемося тут. Нехай Химера буде нашим орієнтиром.

Калеб змусив себе розтиснути пальці. Сестра підвелася й рушила вперед. Спочатку невпевнено, та вже за мить розправила плечі й зникла у тіні вузької розщелини — якої, Калеб міг би присягнути, раніше тут точно не було. Він хотів гукнути її, застерегти, але слова застрягли в горлі.

Він підхопився, ще не знаючи, що робитиме — спробує затримати її чи піде слідом. Але щось його зупинило: він спіткнувся на рівному місці й упав на коліно. Коли підвів голову, було вже запізно. Каміння за Марою зійшлося, наче розсувні двері, залишивши по собі гладку, монолітну поверхню.

Калеб глянув під ноги: що змусило його спіткнутися? Жодної перешкоди. Рівна порода. Поглянув на свій браслет зв’язку з Наялі — чи не блимне він, чи не дасть підказку? Але екран залишався мертвим, чорним склом, що лише віддзеркалювало його власне бліде обличчя.

— Чорт забирай… Я зрозумів, — прошипів він у порожнечу. — Ти не хочеш, щоб я йшов із нею.

Заснути він так і не зміг, хоча знав: завтра знадобляться сили. Лише під самий ранок його наздогнало важке марення. Кошмар гнав його крізь крижані бурі під палаючим небом, де спалахували сліпучі блискавки. У цьому сні він був беззахисним, виснаженим і відчайдушно шукав щось утрачене.

Коли переляканий Рей розбудив його, Калеб відчайдушно вчепився у помаранчеву юкату брата; його трусило, наче в лихоманці.