Химери Калітрасу

Каміння шурхотіло під колесами джипа. Дорога іржавою стрічкою вилася вгору поміж скель, проміння заходу фарбувало схили багряно-мідним полиском. Тіні лягали важкими проваллями, з яких, наче дим, виповзала ніч.

Калеб мружився, до болю в очах вдивляючись туди, де гострий край каменя врізався в сніги. Водоспади здалеку здавалися нерухомими сивими нитками, застиглими над прірвою.

Гора чекала на них. Гора завжди чекає.

Хребет Санґарлунґа розтинав континент навпіл. На заході простяглися хащі Текумахо та повноводна Летанґа. На сході — галасливі міста, затягнуті в сітку автобанів. Тут, у серці Вальбарри, сходилися всі шляхи, і над ними домінував Тенґлар. Монолітний фундамент світу, чиї вертикальні стіни нагадували гігантські двотаврові балки, посічені ерозією. Його вершина танула у фіолетовому мареві — ніби незавершена конструкція, що сягає верхніх ярусів Вісі Світу.

— Дім, рідний дім... — пробурмотів Калеб. — Як же ти нас зустрінеш?

Крізь тріск статичних перешкод раптом ожило радіо. Із динаміка зазвучав знайомий голос — звабливий, меланхолійний: «О моє рідне небо, зустрінеш ти мене скоро...» Калеб мимоволі посміхнувся. Попзірка Алія ідеально влучила в резонанс із його настроєм.

— Про що ти там бубниш? — Рей, молодший брат, і за сумісництвом постійне джерело Калебової мігрені, відірвався від вікна. — Дивись на дорогу, а не в небо, бо зустрінемося ми не з Алією, а з дном найближчої прірви.

— Часто бачив ці скелі уві сні, — зізнався Калеб.

Рей замовк, перварюючи почуте.Калеб і сам не чекав від себе подібного одкровення, тому вирішив не підливати олії до вогню. Він знав: Рей це запам’ятає і обов’язково використає як важку артилерію у наступній суперечці.

— Чорт, я вже думав, ти зараз вірші цитувати почнеш, — розчаровано протягнув той.

Невже справді чекав лірики?

Калеб вдихнув густу суміш спецій, гірських трав і пилу. Запах був до болю знайомим і водночас давно забутим.

— Та годі тобі соромитися! — Рей випнув підборіддя. — П’ятнадцять років минуло. Звісно, ми ностальгуємо. Мені вони теж сняться. І знаєш... тут навіть небо інакше, ніж в Андейї. “Фіолетове небо — колір загадки. А червоний... червоний — то кохання навік”. - процитував він строки популярного поета.

Калеб міцніше стиснув обплетене шкірою кермо. Мабуть, він ніколи не зможе дивитися на світ очима брата. Для нього дійсність складалася з фізичних величин.

— Червоний колір — це оксид заліза в гірській породі, — сухо відчеканив він. — А фіолетове небо — результат розрідженого повітря, віддзеркалення від каньйонів та близькості до Північної аномалії. Магнітні бурі дають такий спектр.

— Все, я здаюся. Офіційно: ти безнадійний. І що тільки жінки в тобі знаходять?

Рей набундючився, і Калеб зрозумів, що таки зачепив брата. Тим паче той мав рацію. Калеб ніколи не вважав себе чутливим до краси, але ця палітра — від мідного до глибокого пурпуру — пробудила в ньому щось приховане.

Калітрас. Серце гірської гряди біля підніжжя Тенґлару. Генетична колиска серед червоних каньйонів і гіпнотичних прірв, де вони з братами й сестрами з’явилися на світ. Усе дитинство вони досліджували ці гори: дерлися на скелі наввипередки, шукали таємні печери, пробиралися в розломи, куди ніколи не заглядало сонце. Випробовували власні тіла на міцність і мріяли про свободу, не розуміючи, що вона — лише ілюзія, обмежена довжиною ланцюга Гестії.

— Тут скелі вищі, — тихо сказав Калеб, вдивляючись у кам’яні вертикалі. — Мені бракувало цього відчуття висоти.

Він сподівався, що для вразливого его Рея цього визнання вистачить. Брат не вмів довго тримати образу.

— От бачиш! Ми обидва — діти гір, романтики й поети, просто ти ретельно це приховуєш! — Рей широко всміхнувся, але тут же нервово потер долоні. — Ну що, раз ми з цим розібралися, так і будемо на закат витріщатися? Ми ж наче поспішали.

Тайрен втрутився, інтерпретувавши розмову на свій лад. У свідомості Калеба спалахнули послідовні кадри їхнього маршруту — важке залізне єство партнера ніби заново прокреслювало подоланий шлях. Калеб відчув легку вібрацію під ногами, схожу на низьке, задоволене гарчання.

Два тижні безперервного руху. Спершу — морем, у череві вантажного судна, а далі — автошляхами через увесь східний сектор континенту. Перед очима замиготіли порти Нокторну, переправи через Борисфен та Амітру — забиті трафіком магістралі та брудні перевалочні станції.

Вони свідомо проклали маршрут в обхід великих мегаполісів. Комфорт був принесений у жертву єдиній меті: якнайшвидше дістатися до стін Санґарлунґи.

— Ми майже на місці, —звернувся одночасно до брата і до автівки, і скинув передачу.

*****

Тайрен почав обережний спуск. Рей нервово совався на сидінні. Що ближче вони під’їжджали до Намсалу, то стрімкіше вивітрювалася його показова веселість.

І як завжди, коли нервував, зривався на ньому. Калеб помітив характерний глибокий вдих і приготувався.

Коли Рей впадав у такий стан, він ставав примхливим підлітком, викликаючи спокусу викинути засранця з салону і змусити бігти слідом. Якби не Хоук, він би вже давно це зробив.

— Як ти міг не помітити?

Почалося, бляха.

Рей витягав це питання щоразу, коли йому ставало страшно або просто кортіло побути скалкою в дупі. Одне й те саме по колу.

Ціль їхньої подорожі до Калітрасу не мала нічого спільного з ностальгією. Вони втратили зв’язок із сім’єю, і провина за це цілком лежала на Калебі.

— Так, не помітив, — процідив він крізь зуби. — Пам’ятаєш, які в нас були проблеми? Тайрен і Хоук — такі собі домашні улюбленці, що спалюють мізки якщо даси слабину. Ти не міг впоратися з Хоук, і мені довелося приймати рішення - вибирати між твоїм життям і зв’язком.

Спогад пройшов тілом, як розряд струму. Він був за крок від того, щоб втратити брата. І себе разом із ним. Рею добре - майже весь час провалявся без тями, і нічого не пам’ятав, а тепер вдає з себе єдину жертву.

Тайрен зреагував на сплеск адреналіну й незадоволено гаркнув двигуном. Калеб провів долонею по панелі: «Спокійно, друже, це не про тебе». Рей лише дужче вчепився в сумку. Хоук всередині спала, не підозрюючи про бурю в кабіні.

— То це я винен?.

Калеб відчув, як на скроні пульсує вена. Наставники в вмовляли: «Відпусти, інакше загинете обоє». Але він уперся. Зробив неможливе. Якою ціною — згадувати не хотілося. Психіка зрештою відновилася, але мігрені все ще переслідували, біль міг скувати у будь який момент.

— Ні, винен я. Мав дати тобі згоріти, як радили.

Це вийшло різкіше, ніж хотілося. Брат відсахнувся.

— Ох, як же тобі було важко... — У голосі Рея з'явилася отрута. — Мабуть, довго зважував варіанти, поки обирав?

Потрібно було знижати рівень напруги, інакше Рей точно піде ковтати пил, з Хоук чи без.

— Я не вагався. Твоє життя було пріоритетом. До того ж наше спільне поле усе одно контролювала Гестія. Нам вистачало її і супутника.

Рей трохи розслабився, почувши про власну важливість. Калеб саме на це й розраховував. Але за мить знову зсутулився.

—Чому, в біса, він зник?

Цього разу Рей мав на увазі сигнал супутника.За два тижні спілкування брат міг не уточнювати.

— Це ми і маємо з’ясувати, — відрізав Калеб.

Він прокручував варіанти всю дорогу. Ментальний канал міг обірватися через смерть, важке поранення або повне виснаження того, хто його тримав. Останнє щодо Гестії здавалося неможливим — не з її силою. Якщо ж причиною стали технічні перепони, справи справді кепські. Контролювати Гестію могли тільки сили іншого порядку. Ті, у чиїй владі було стерти саму Терру на порох.

Щодо супутника — сигнал відновився так само без попередження як і зник. Першою на зв’язок вийшла Мара з Нокторна. Вони домовилися зустрітися в Намсалі згідно з обіцянкою, яку дали одне одному п’ятнадцять років тому. Чи дотримаються тієї клятви Келан, Нола та Кая — лишалося тільки гадати.

— Вони можуть взагалі не з’явитися! — Рей ніби підхопив його думку. Без прямого лінку це було неможливим, тож Калеб списав це на випадкову синхронізацію — наслідок років співіснування. — Не здивуюся, якщо Келан злиняє. Скористається нагодою. А Кая заляже десь у Туалі — там самі дикуни й баобаби, це в її стилі.

— Не думаю, що їм це вдасться… — почав Калеб.

Але Рея вже несло.

— Та дай хоч помріяти! Келан точно на островах, у Морській Хартії... якщо тільки Нола не притягне його за карк. Там його шпигуни не знайдуть. Чи багато шпигунів Калітрасу за межами Вальбарри?

Питання було риторичним. Шпигуни були скрізь. Діти Гестії — найменш приватні істоти на Террі.

*****

Намсал виринув несподівано: гострі червоні дахи, що зливалися з породою, різнокольорові паркани. Тайрен скинув оберти й повільно покотив вузькою вулицею. Повітря стало густим від диму та запаху пряних спецій. Калеб пригальмував, намагаючись витягнути з пам’яті потрібний поворот, але теревені брата заважали зосередитися.

— Гестія чітко дала зрозуміти: поки не стабілізуємо «клітинний стресс», не набудемо первинних навичок, про Калітрас навіть не думати. Наче хтось туди рветься. Ти от молодець: геній, інженер, мамин улюбленець. Тебе вона прийме. А мене відправить на утилізацію або чергові досліди.

Калеб згадав, як Рей сам кілька тижнів тому вмовляв взяти його з собою. Тоді, одразу після чергового нападу й невдалої синхронізації з Хоук, він мав такий вигляд, ніби по ньому проїхала вантажівка. Очі червоні від луснулих судин, обличчя бліде, змарніле.

“Не смій, — стогнав він, хапаючись за руку Калеба. — Постійно все за мене вирішувати. Я їду додому. З тобою чи без. Не пробачу собі, якщо з братами і сестрами станеться біда.”

Калеб не сумнівався у рішучості молодшого. Ментальний зв’язок не був для них порожньою забавою, як для деяких менталістів-шадварі. Для нього це була єдина стабільна річ у всесвіті. Сім’я, безпека, приналежність. Без цього лінку всі вони ставали просто піддослідними мутантами з лабораторій Калітрасу, нехай і з елітним геномом.

— Я свідомо порушив наказ, — відрізав Калеб. — І візьму відповідальність на себе. Ми це вже закрили.

Готель мав бути десь на околиці. Калеб спрямував Тайрена у напівзнайому вуличку, де широкий корпус автівки ледь не торкався стін. Містечко буквально втискалося в скелі, відвойовуючи у каменю кожен метр.

— Калеб, я не те щоб не вдячний… — Рей нарешті помітив його мовчання. — Вибач. Не забувай, ти везеш хвору людину…

Калеб скосив на нього погляд і важко зітхнув.

— Проїхали.

«Ще слово — і я тебе прикопаю в каньйоні. З почестями й квітами», — додав він подумки.

Місто спало. Жодних перехожих — лише мертва тиша, яку порушувало рівномірне гудіння двигуна. Калеб заплющив очі, намагаючись просканувати ефір. Тайрен незадоволено вивчав колесами нерівну бруківку, Хоук уві сні полювала десь над океаном — він відчував відлуння її азарта за межею свідомості. Але там, де завжди пульсувала присутність сім'ї, зяяла порожнеча.

— Чорт, — тихо вилаявся він. — Дарма напружую мізки.

— Я теж пробував, — відгукнувся Рей, — Гестія наче обірвала кабель. Без неї ми загублені.

Готель «Щасливий паломник» стояв на своєму місці. Вицвіла вивіска, порепана штукатурка — усе залишилося таким, як у спогадах п’ятнадцятирічної давнини. Калеб вкотився на вузеньку парковку і завмер, не вимикаючи двигуна.

Він важко ковтнув слину. У роті пересохло, як після маршу пустелею. А якщо у готелі нікого немає? Якщо сталося непоправне?

— Ну, давай. Зараз або ніколи, — підбадьорив Рей, проте сам не поворухнувся.

Калеб відчинив двері й ступив на камінь. Кожен крок до входу здавався спробою подолати невидимий опір.

Крок. Ще один. Вони мають бути на місці.

Він рвонув ручку — і напруга, що стискала легені останні два тижні, нарешті зникла. Полегшення накрило гарячою хвилею, ледь не збило з ніг. Він і поняття не мав, як заклякли від напруження м’язи…

Вони були тут. Мара. Кая. Нола. Келан.

Вони сиділи в холі й дивилися на нього з тією самою надією, що й у дитинстві. Чекали. Ніби й не було цих п’ятнадцяти років. Ніби тільки вчора вони дали ту відчайдушну обіцянку: повернутися, якщо лінк зникне.

Рей, за звичкою не дивлячись під ноги, з розгону врізався Калебові в лопатки, штовхнув вперед у темінь. Важка сумка з Хоук боляче влучила під ребра.

— Я знав! Знав, що ви нас чекатимете! — загорлав Рей прямо над вухом, вмить забувши про свою «смертельну хворобу».

— Ну нарешті! — Кая першою зірвалася з місця, ледь не перекинувши важкий дубовий стіл. — Ви що, на коровах сюди перлися?

Решта теж підвелися. Келан і Нола подалися вперед, а Мара залишилася в тіні. Калеб бачив лише її очі, що зблиснули зі звичною зверхністю. Всі знайомі. Всі рідні.

— Всі на місці. Як і домовлялися. — Калеб нарешті всміхнувся, ховаючи тремтіння рук у кишені дорожнього комбінезона.

— Нам із Нолою було по шістнадцять, коли ми бачилися востаннє, — Келан підійшов ближче, вигнувши брову. — Але ми пам’ятаємо обіцянки.

— Ти просто не давав нам забути, — додала Нола, виходячи на світло.

— Дуже схоже на тебе — починати з переклички, — Мара закотила очі й махнула рукою, але в цьому жесті було більше тепла, ніж у будь-яких обіймах. — Рада бачити, шалапути.

У цей момент Калеб зрозумів: він там, де має бути. До біса покарання. До біса накази. Діти Калітрасу. Плоди генетичних маніпуляцій. Шестеро дітей Гестії, яких вона зачала, але ніколи не народжувала. Вони мали зустріти цю небезпеку разом.

Відповідальність накрила Калеба. Впевненість, що він вчинив вірно, прибувши сюди попри заборону. У голові вже креслився план подальших дій.