Химери Калітрасу

На іншому березі Летанги Нола уважно вдивлялася в сіре задимлене небо. Тиск у повітрі стрімко зростав, зі сходу насувалася буря, але їй було не до прогнозів. Те, що вони з Келаном бачили перед собою, було страшнішим за будь-який шторм.

Вона знала про війну з книжок: спочатку з героїчних епосів про великі баталії минулого, згодом — із сухих підручників, де суть кривавих подій обмежувалася цифрами дат і кількістю втрат. Стратегія, тактика, логістика. У Калітрасі її вчили сприймати смерть як статистику. Вона вже встигла побачити загибель зблизька й у найогидніших подобах: у неї стріляли, її душили… Вона й власноруч обривала чужі життя.

Їй здавалося, що вона давно перетворилася на монстра, якого нічим не здивувати. Але ніщо не могло підготувати її до Тарни.

Тіла ще були свіжі. Їх було надто багато — під завалами будинків, між понтонами, просто посеред вулиць. Нола йшла по задимлених містках; сльози застилали зір, а плечі трусилися. Жінки, діти… Таргуни пронеслися містом невблаганною хвилею, не пощадивши нікого.

Прикордонне містечко Тарна перестало існувати.

Нола похитнулася, перечепившись через обвуглену балку, й боляче вдарила ногу. Келан миттю підхопив її, притиснувши до себе.

— Скільки тривала ця різанина? — прошепотіла вона. — Невже ніхто не врятувався?

— Мабуть, застосували ту саму тактику, що й проти нас, — тихо відповів брат. — Вартових застали зненацька повітряною атакою. Решта просто не встигли прокинутися.

Нола стиснула кулаки. Думка про те, що смерть була «швидкою», аж ніяк не приносила полегшення. Навпаки — вона лише підкреслювала абсолютну безпорадність жертв.

Особливо люто таргуни нищили адміністративні будівлі — школу, лікарню, клуб… Їх спалили дотла. Очевидно, для нападників ці споруди були символами цивілізації, яку вони так фанатично зневажали.

Келан не випускав її руки. Уся його легковажність випарувалася, поступившись місцем крижаному гніву. Занадто глибокому гніву. Зараз Нола найбільше ненавиділа свій дар: від воїнів Діли йшли такі потужні імпульси, що їй доводилося зводити високі внутрішні мури, аби не потонути в цьому темному морі чужої скорботи й спраги відплати.

Келан відчув, як вона відгородилася, і похмуро похитав головою:

— Вони мають право на цю лють, Ноло.

— Я не засуджую, — відказала вона, ковтаючи клубок у горлі. — Просто не можу цього чути.

Попереду з’явився Ламан. Він вийшов із напівзруйнованого будинку — сутулий, наче постарішав на десять років за одну годину.

— Їх мали евакуювати, — промовив він, і його зазвичай твердий голос здригнувся. — Ми недооцінили їхню ненависть. Надто загралися в перемоги на півдні.

— Ми винні! — вигукнув хтось із річковиків. — Не треба було довіряти тому виродку Куало!

Обличчя Ламана перекосилося від гніву.

— Знаю. І я беру відповідальність на себе, — відрізав він.

Різкий порив вітру жбурнув Нолі в обличчя хмару попелу. Стало важко дихати, легені пекло, а в горлі задерло від сажі. Келан простягнув їй вологу ганчірку; вона витерла очі — тканина миттю почорніла.

— Вони відключили подачу струму й прорізали сітки, — виступив уперед сивий, жилавий річковик. — Раніше такого не бувало. Таргуни використали сучасні пристрої глушіння та електроножиці.

Ламан недовірливо примружився:

— Не може бути. Вони радше дадуть себе вбити, ніж торкнуться техніки. Кубо, ти помиляєшся. Можливо, у них з’явилися нові типи анім — як-от літуни. Або якісь магічні прояви…

— Кажу те, що бачу, — ветеран знизав плечима. — І маю ще одне спостереження.

Солдат присів біля одного з полеглих і підняв тканину, якою було прикрито обличчя.

— Ламане, я служив на кордоні пів століття, але такого ніколи не бачив. Таргуни — ті ще покидьки, але до вбивства дітей вони ще ніколи не опускалися. Метою їхніх рейдів завжди був грабіж. Це щось інше.

— Ти ще почни їх захищати! — вибухнув молодий боєць.

— Муне, замовкни, — гаркнув Ламан. — Кубо правий, таргуни дійсно відійшли від традицій: убили цивільних і застосували техніку. Нам потрібно заново вивчати ворога.

*****

Пізніше прибули річковики з інших застав. Ніч була неспокійною вздовж усієї лінії кордону. Ламан віддавав накази — про укріплення сіток, чергування, евакуацію поселень.

— Тих, хто відмовляється — вивозити примусово, — завершив він і втомлено передав засоби зв’язку помічнику.

Новини про Тарну розійшлися зі швидкістю вітру, тож військові сприйняли наказ без заперечень.

— Що кажуть наші агенти в Таргунії? — Ламан звернувся до Нуло, представника розвідки.

Нола наказала собі припинити жаліти себе й почати діяти професійно. Вона опустила ментальний щит, яким відгороджувалася від сторонніх емоцій, узяла на себе чергову хвилю чужої скорботи й зосередилася на доповідачі.

— Ми не маємо доступу до тилу, — Нуло нервово облизав потріскані губи, розуміючи катастрофічність становища. — Наближені Куало покинули регіон, а русалки категорично відмовляються співпрацювати. Останніх наших агентів таргуни спіймали й повернули… частинами.

— Куало теж зник, — сухо доповів один із капітанів. — Я, Гано Тан, узяв на себе обов’язки Хранителя Рубежу.

Ламан зі свистом втягнув повітря. Зрада остаточно підтвердилася.

— Капітане Гано, залишаєтеся відповідальним: проведете обряд поховання. Сітку — лагодити негайно. Відправте рапорт у Ділу. Ми рушаємо далі.

Коли офіцери почали розходитися, Ламан підкликав Келана та Нолу. Через розбите вікно було видно, як тіла вбитих складають докупи. Повітря важкшало від запаху майбутнього багаття. Ламан уважно подивився на Нолу, і в його ментальному полі вона зчитала гірку суміш невпевненості та відчаю.

— Сподіваюся, побачене вас не відлякало? — похмуро запитав він. — Я розраховував на вас, але, Ноло… я не маю права вимагати, щоб ти так ризикувала.

До неї не одразу дійшло: Стратега ввели в оману її заплакані очі. Кая, її сестра, була геть іншою — побачене в Тарні скоріше б її розлютило, і вона вже рвалася б у бій. З розгніваною сестрою міг зрівнятися хіба що кам’яний троль у свій найгірший день.

Але щодо решти…

— Ти знущаєшся? — сердито запитала Нола, змахуючи вологу з вій. — Після того, що ми побачили, нам іще дужче потрібно потрапити на ворожу територію! Якщо твої підозри щодо техніки справдяться, то тут затівається щось масштабніше за прикордонну бійню. Ми з Келаном вирушаємо негайно.

— Ламане, — додав Келан із легкою усмішкою, — ти стільки років поряд із Каєю і досі не збагнув, хто ми такі? Нас готували саме для таких місій. У нашому неперевершеному дуеті саме Нола — провідна менталістка, а стріляє вона краще за тебе. Серед нас шести хіба що Рей перевершує її як снайпер.

Нола не чекала подібного визнання від Келана й здивовано глянула на брата, але той лише задер носа й демонстративно відвернувся.

Ламан видихнув, і з його плечей ніби впав невидимий вантаж.

— Радий це чути. Вибач, Ноло, я зовсім не недооцінюю тебе. Просто мусив переконатися, що ви мене не кинете.

Він замовк, ніяково переступаючи з ноги на ногу. Було видно, що Стратегу важко дається ця розмова.

— Я не можу відмовитися від ваших послуг, — похмуро промовив Ламан, коли вони втрьох повернулися на його катер. — Місцева розвідка скомпрометована, спеціалістів бракує. Звісно, я виділю супровід, у мене є кілька досвідчених підводників…

Келан роздратовано струсив сірий наліт із сорочки.

— Помічники нам не потрібні, — відрізав він і почав розстібати ґудзики. — Вдвох шансів прослизнути непоміченими куди більше.

Нола зайшла в каюту, щоб змінити екіпірування. Вона скинула штани й білизну, натомість одягла легкий еластичний топ і мерменську спідницю-трансформер. Звична вага зброї на поясі — «шепоту» та ножа — повернула їй відчуття контролю, якого так бракувало серед руїн Тарни.

Келан зазирнув до каюти, коли вона вже закінчувала, й швидко налаштував власне спорядження.

— Нола транслюватиме тобі картинку, як ми робили на навчаннях! — гукнув він Ламану крізь зачинені двері. — Їй буде важко дотягуватися до не-емпата, тож просто намагайся не опиратися.

З Ламаном справді було непросто. За тиждень Стратег так і не навчився приймати ментальні повідомлення — у цьому вони з Каєю були на диво схожі: закриті й непіддатливі. Допоміг досвід Калеба та Рея з драконами. Експериментуючи, Нола з’ясувала, що мозок Ламана значно краще сприймає візуальні образи, ніж слова. Вона сподівалася, що в полі цього вистачить.

Келан охайно склав свою сорочку, штани й куртку поверх її одягу та замкнув скриню. Потім випрямився й глянув у бік дверей зі своєю фірмовою зухвалою напівусмішкою:

— Пильнуй наші лахи, Стратегу. Вони коштують дорожче, ніж увесь твій іржавий флот!

Вони вийшли на край палуби й разом стрибнули в брудну, смердючу воду. Тіло відгукнулося миттєво: ноги зрослися, витягуючись у потужний хвіст, укритий тьмяною лускою. Нола спритним рухом підтягнула спідницю, перетворюючи її на широкий пояс із десятком герметичних відсіків для спорядження.

Ламан замислено почухав потилицю, спостерігаючи за їхньою трансформацією.

— Казав же собі, що мені пощастило з родичами, — на мить його обличчя осяяла слабка посмішка, але він одразу знову насупився. — Ваше завдання — розвідка, а не геройство. Оцініть обстановку — й негайно назад.

— Слухаюсь, капітане! — гаркнув Келан.

Він різко шубовснув хвостом по поверхні, навмисно обдавши Ламана каскадом брудних бризок.

— Ноло, пливемо, поки не набрали повні зябра мазуту. Тут тхне гірше, ніж у портовій каналізації.

Нола всміхнулася. Келан залишався самим собою навіть посеред згарища. Вона кинула останній погляд на схід, де горизонт уже затягувало чорним.

— Скоро шторм усе змиє: і мазут, і сажу, — видихнула вона, відчуваючи, як зябра на шиї починають пульсувати.

— Краще б він змив усе місто, — буркнув Келан крізь зуби, розвертаючись у бік течії. — Усе одно на це кладовище повертатися нікому.

*****

Пірнати в каламутну воду було небезпечно: міські токсичні відходи могли потрапити в зябра й отруїти кров, тож спочатку вони гребли, як звичайні наземники. Лише коли місто лишилося далеко позаду, Нола й Келан дозволили собі скористатися іншими органами дихання. Рухатися стало значно вільніше, і вони помчали на північ. Течія Летанги очистилася, на шляху майже не траплялося перепон, окрім поодиноких корчів та затоплених дерев.

Але досить швидко дихати знову стало важко.

Міазми боліт потягнулися назустріч — спочатку тонкими цівками, потім цілими підводними течіями, аж поки оминати їх стало майже неможливо.

Нола знала, що ці підтоплені землі займали чималу частину північно-західної Вальбарри. Природа тут була відверто ворожою до мерменів та річкових русалок — хіба що напівдикі водяники ризикували запливати в каламутні нетрі. Тепер вона на власні очі бачила причину: гази від постійного бродіння водоростей робили воду токсичною навіть для місцевих істот, тож риба тут майже не траплялася.

Порадившись, вирішили знову сплисти на поверхню за ковтком повітря. Навчена гірким досвідом нічної облави, Нола напружено перевіряла простір на наявність чужих свідомостей — сканувала навіть примітивні мізки птахів. На щастя, таргунів вона не відчула — ані літунів, ані підводних рептилій. Ті, хто зруйнував місто, найімовірніше, давно повернулися на свої позиції або рушили далі, вглиб Туали.

«Можливо, ми повністю знищили той загін…»

Келан лише неозначено відгукнувся ментальним «знизанням плечима».

Невдовзі перед ними виросли перші загороджувальні лінії — гігантська запруда, що здалеку скидалася на ліс із повалених дерев та переплетених водоростей. У своїх фортифікаціях таргуни використовували лише природні матеріали, вірні фанатичній ненависті до всього штучного. Проте їхні пастки були не менш небезпечними за електросітки туальців: Ламан попереджав про отруйні шипи та стебла — міцні й тверді, мов залізо.

Біля першого бар’єра вони пішли на саме дно. На диво, вода тут виявилася чистішою завдяки підземним джерелам. Дрібні рибини та жаби кружляли навколо й підпливали без остраху, мабуть, приймаючи їх за екзотичних велетенських родичів.

«Дивно, що таргуни не виставили охорону»,

Келан, як і вона, напружено сканував воду.

Вони потрапили у вузьке відгалуження річки й повільно пливли крізь зелену імлу, доки не вперлися в щільну стіну запруди. Брат винирнув перевірити поверхню й одразу повернувся назад.

«Чисто, — передав він. — Але сушею лізти не раджу. Краще проріжемо отвір під водою».

Келан дістав електроножиці й методично заходився розсікати плетиво задерев’янілих ліан. Нола приєдналася до нього, і робота закипіла. Вони мовчки різали перешкоду, доки лаз не став достатнім, аби пролізти в плечах.

«Я перший. Чекай».

Вона завмерла в очікуванні, поки Келан перевіряв периметр на наявність прихованих пасток.

«Чисто», — нарешті прилетіло в лінк.

Нола обережно прослизнула на інший бік, ледь не проштрикнувши хвіст об хижий «річковий горіх», і озирнулася. Дно тут різко піднімалося вгору, і кожен помах хвоста здіймав за нею хмару чорного мулу.

Дуже повільно піднявшись на поверхню, вона винирнула і, сплюнувши гірку воду, набрала повні легені повітря. Мара колись ще в дитинстві питала, яким чином Нола перемикається з однієї дихальної системи на іншу, і тоді, як і зараз, вона не знайшла відповіді, що могла б задовольнити цікавість старшої сестри. На відміну від шифтерів, мермени й русалки народжувалися з уже готовими інстинктами.

Широка заплава, у яку Нола потрапила через прорізаний у воротах отвір, зустріла їх похмурими, затягнутими мохом та корінням кволих дерев берегами. Панувала напружена, ворожа тиша, яку порушувало лише огидне дзижчання комарів. Накрапував дрібний дощ, а над річкою стелився густий зеленуватий туман.

На березі були люди. Небагато. Якщо діяти обачно й маскуватися в мулі, можна просковзнути повз них непоміченими. Але тоді вони й нічого не розвідають.

«Виходимо,— передала вона. — З води все одно нічого не видно».

Проте Келан не поспішав. Він вказав рукою кудись уперед.

«Дивись он туди, біля самісінького берега. Бачиш?— брат ледь помітно кивнув. — Наче загорожа».

Нола придивилася: справді, у мареві течія плавно погойдувала тонку огороджувальну сітку. Всередині загороди ледь колихалися кілька масивних сірих «колод». Це було не дерево — велетенські лускаті тіла, живі істоти.

Вона подумки вилаялася. Як вони знову примудрилися прогледіти ворога? Спочатку літуни, тепер — це. Таргунські шифтери у тваринних формах майже втрачали людську ауру, стаючи невидимими для емпата.

«Або вміло ховаються, або дійсно надто примітивні для сканування, — передала вона. — Гляньмо ближче».

Келан ковзнув уперед. Через ментальне з’єднання Нола бачила світ його очима: він зупинився біля самої огорожі.

«Бісові крокодили,— прилетів його голос. — Ламан має це побачити».

Нола потяглася до прикордонників, обережно постукавши у свідомість чоловіка Каї. Якомога чіткіше передала йому зображення побачених потвор і одразу розірвала зв'язок. На такій відстані утримувати контакт було значно важче, ніж на катері, — скроні стиснуло тупим болем.

«Тварюк зафіксували. Виходимо на сушу»,— скомандував Келан.

Вони якомога тихіше проповзли крізь гострі стебла очерету. Попри те що в цій формі шкіра Ноли була значно міцнішою за людську, вона все одно дістала кілька болючих подряпин. Келан роздратовано вилаявся їй у голову: шип якоїсь водяної рослини зачепив кобуру, і він ледь не загубив свій улюблений «Кіготь».

Коли тіла повернули сухопутну подобу, вони нарешті ступили на в’язку, млисту землю. Присутність таргунів відчувалася ближче й чіткіше. Нола напружено вивчала їхні аури, але поки що навколо панував спокій. Або вороги були занадто впевнені у своїй безпеці, або серед них працював менталіст, сильніший за неї, який вміло глушив поле.

«Це навряд чи,— передав брат. — По цей бік гір ти — зірка».

«Не будь самовпевненим,— осікла його Нола. — Нас уже ставила на місце Наялі».

Їхній дар не був унікальним, а деякі раси володіли вродженими здібностями до блокування. Якщо хоча б один шадварі став на бік ворога… Нола хотіла вірити, що це лише параноя, але подорож уже подарувала їм стільки «сюрпризів», що довіряти інтуїції ставало дедалі важче.

Зарості очерету нарешті закінчилися. Келан присів і обережно розсунув стебла. Нола побачила перед собою покручені самотні дерева, сіру хворобливу рослинність і той самий туман, що піднімався від землі.

І все ж ця пустка була заселеною.

*****

Приземкуваті хати, сплетені з очерету, тулилися до невисоких пагорбів. Жодних огорож чи квітучих садочків, які так полюбляли туальські шифтери. Навіть охорони не було видно. Попри зосередженість на місії, Нола мимоволі відчула жаль до тих, хто народився й приречений померти в цій суцільній безнадії. Невже вся Таргунія — лише шматок застиглої депресії? Чи стали б мешканці боліт людянішими, якби змінили клімат?

Келан хмикнув у її голові:

«Тільки не починай їм співчувати. Вони самі обрали, де жити».

Пояснювати Келану, що не всі люди схожі на нього й готові в будь-який момент зірватися й рушити світ за очі, було не на часі. Нола занурилася в зчитування емоцій. Поодинокі спалахи, що долітали з хиж, були сповнені такого болю й жаху, що кров застигала в жилах. Вона одразу пригадала Ламанові слова про закатованих русалок.

Вимазавшись у річковому мулі, вони поповзли ближче, ховаючись за стіною дощу та випарами теплої багнюки. Туман пах перегнилою травою й липнув до тіла. Те, що Келан жодного разу не поскаржився на дискомфорт, свідчило про його граничну концентрацію. Вони притулилися до стіни першої хати — епіцентр болю був саме тут.

Почувся легкий стогін, майже нечутний. Нола промацала будівлю: всередині не більше п’яти людей. З такою групою вони легко впораються, але ризик пастки лишався.

«Ноло! Там!»

Вона обережно визирнула з-за рогу. На дальньому кінці вулиці стояла група військових. Кремезні, вкриті татуюваннями чоловіки з автоматами зовсім не нагадували тих недогодованих підлітків, що атакували флот Ламана. Хтось був одягнений у широкі штани до колін, хтось геть голий — усі мовчазні й напружені. Їхнє ментальне поле лишалося абсолютно чистим, неможливим для зчитування.

«Їх прикривають,— здогадався Келан. — Але хто? Лярво… Вони наближаються. Дамо бій?»

Нола заперечно похитала головою. Поки вона не з’ясує, хто таємничий блокувальник — перевага не на їхньому боці.

«Спробуємо сховатися в будинку. Ті, що всередині, бояться солдатів не менше за нас».

Двері були зачинені, але примітивний замок не став перепоною для Келана. Вони легко прослизнули всередину, де в ніздрі відразу вдарив сморід гнилі. Передпокій був завалений сміттям, а підлога встелена вогкими водоростями, крізь які просвічувала гола земля.

Наступна кімната тонула в темені, завішана важкими рибальськими сітками. Якби не емпатія, Нола б не розгледіла людей, що забилися в куток. Вона миттєво спрямувала на них пістолет.

— Будь ласка… Пощадіть… — пролунав хрипкий стогін.

Нола не поспішала опускати зброю. Келан тим часом припав до завішеного ганчіркою вікна.

— Ми поранені… — у голосі прохача не було й крихти надії. — Зробимо все, що скажете…

Підійшовши ближче, Нола нарахувала п’ятьох. Худі, виснажені підлітки, не старші двадцяти років, проте з характерними таргунськими татуюваннями. Основне джерело болю містилося на солом'яному матраці — там у напівзабутті стогнала дівчина.

— Що ви тут робите? Чому не з іншими? — Келан примружився, не відходивши від вікна. — Дезертири?

Хвиля жаху від таргунів була такою потужною, що Нолі заклало вуха.

— Чому ви не у війську? — запитала вона м’якше. — Хіба не прагнете слави?

Хлопець, що здавався лідером, підвівся на лікті, вдивляючись у її обличчя:

— Ти не наша, — прошепотів він із подивом. — Не таргунка.

— Ми розвідники з Туали. Будете співпрацювати — залишитеся живими.

В очах Ліно — так звали хлопця — спалахнула недоречна надія. Вони боялися своїх значно дужче, ніж ворога.

— Допоможіть нам, і ми все розкажемо!

— Ліно, що ти верзеш! — вигукнув інший. — Вони вб’ють нас…

Дівчина знову протяжно застогнала. Нола сховала зброю. Келан може торгуватися скільки завгодно, а вона не залишить бідолаху без допомоги.

— Келане, я маю оглянути поранену, — промовила вона вголос, щоб таргуни почули й не спробували атакувати.

— Навіть не думайте рипатися, — пригрозив Келан, прикриваючи її спину. Він був невдоволений, але знав, що сперечатися з нею зараз марно. — Отримаєте кулю.

Дівчина була поранена в живіт; увесь низ тулуба посинів. Коли Нола прибрала скривавлене шмаття, що слугувало одягом, ледь не здригнулася від огиди.

— Що це… — прошепотіла вона.

— Це було покарання, — сказала таргунка, що тримала голову подруги в себе на колінах.

— Ми недостатньо швидко маніфестуємо. Те, що вони зробили з Кірою… — Ліно просичав це крізь зуби. — Казали, що для бою ми не годимося, зате для «розваг» — саме те. Ми втекли за першої-ліпшої нагоди.

Нолу нудило, але руки працювали автоматично. Вона промила рани, обробила порізи потужним антисептиком з аптечки Мари. Кров зупинилася, набряки почали спадати. Після ін’єкції знеболювального дівчина нарешті затихла.

— Цього поки вистачить, але їй потрібен лікар.

Таргуни заціпеніло спостерігали за її роботою. Нола спрямувала у свідомість Кіри заспокійливу хвилю, і та здивовано кліпнула, розслабляючись. На мить виникла спокуса спробувати ментальний бласт, який Гестія свого часу використала на слугах Калітрасу, але Нола смикнула себе. Вона не мала права робити таке без дозволу, до того ж не була впевнена, чи вийде. І скільки сил витратить на один такий акт милосердя.

Натомість вона знову прикрила дівчину чистішим ганчір’ям і відійшла вбік.

— Тепер ваша черга, — Келан тицьнув «Кігтем» у бік Ліно. — Розташування загонів, плани лідерів. Усе.

Підлітки перезирнулися.

— Насправді… у нас немає лідерів. Тобто ці лідери — не наші…

— Як це? — різко кинув Келан, але в ту ж мить знову припав до вікна.

На вулиці почався рух. Солдати виструнчилися перед постаттю, що неквапно наближалася. Чоловік у довгому чорному шкіряному камзолі та високих чоботях виглядав серед боліт абсолютно неприродно. Важка, пекуча й могутя аура зовсім не була схожою на шифтерську.

«Інфернал,— пролунав голос Келана. — Бісів інфернал…»

Темно-червона шкіра, крихітні ріжки під курчавим волоссям — ось він, той блокувальник, що прикривав ментальні поля ворога. Нола щільніше затягнула ментальний щит, накриваючи ним і дезертирів. На вулиці інфернал байдуже махнув рукою в бік берега:

— З цими покінчено, — хрипко кинув він із чужинським акцентом. — Рушаємо.

Солдати слухняно попрямували до річки. Ті, що були без одягу, трансформувалися у величезних крокодилів, решта посідали їм на спини. Забувши про обережність, Нола з останніх сил потяглася до Ламана, передаючи йому образ: інфернал на спині монстра відпливає в той бік, звідки вони щойно прийшли.

Лише коли видіння згасло, вона зрозуміла, що до болю стискає руку Келана. Брат торкнувся її обличчя — палець зафарбувався червоним. Від перенапруження у Ноли пішла кров носом.

— Як таке можливо? — прошепотіла вона крізь головний біль. — Таргуни ж були в союзі з Селсарі! А ці…

— З якої діри наш вождь їх витягнув — не знаю, — відповів Ліно з ненавистю. — Але вони не наші.

Келан уважно подивився на хлопця:

— Хто цей ваш вождь? Розповідай.

— Ми мало знаємо, — швидко заговорив Ліно. — Років п’ятнадцять тому з’явився Туґало. Він не таргун. Обіцяв славу, був непереможним… ми навіть почали перемагати на прикордонні. — Ліно на мить гордо розправив плечі. — Але потім він привів інших шифтерів. Кажуть, вони з інших світів і підкоряються тим червоним.

Туґало. Нола відчула, як кров відтікає кудись униз, а обличчя побіліло.

Хлопець не брехав. Сказане перевертало всю суть конфлікту. Якщо у війні беруть участь прибульці з інших вимірів, стратегію Туали потрібно було негайно переглядати.

— Скажи, малий… цей Туґало. Багато інферналів привів?

— Бачив двох, — пробурмотів Ліно. — Може, їх більше.

— Ти проведеш нас до їхнього табору, — відрізав Келан. — Маємо побачити все на власні очі.