Химери Калітрасу

Кап… кап… кап… З напівдрімоти Мару вирвав холод, що прошив наскрізь водонепроникну тканину наплічника. Вона обережно висунула морду з ненадійної схованки. Темрява трохи розсіялася, але блискавки все ще шмагали небо прямо над головою.

Вона була не одна.

«Мара!» — знайомі голоси вломилися в її свідомість через ментальну мережу.

«Рей? Калеб?» Мара ледь не схлипнула від полегшення - Химерне радіо знову працювало!

Крізь щільну завісу зливи до неї наближався силует велетенського птаха. І на відміну від примар Занґоми, він був цілком матеріальним: Його пір’я, темне як ніч, відливало синім неоновим блиском, ніби всотувало електричні грозові розряди, очі - яскраво жовті, а дзьоб гострий, могутній, хижо загнутий донизу.

«Наче бог грози», — мимоволі захопилася Мара, але вчасно придушила в собі поетичний пафос.

«Звичайний пернатий шифтер — орел чи міфічний підвид. А те яскраве світло в його кігтях…»

Птах приземлився поруч. У потужних лапах він стискав велику червону ящірку, від якої розходилися хвилі світла й жару.

«Чорт забирай. А я вважала свою форму вершиною досконалості. Звісно, Калеб і тут переплюнув усіх.»

Намагаючись зберегти рештки гідності, Мара якнайелегантніше виплуталася з сумки, прагнучи не показувати, що насправді тремтить від холоду й невпевненості.

І тут трапилось несподіване.

Попри всі внутрішні протести, інстинкти взяли гору: їй до болю закортіло обнюхати і птаха, і його «трофей». Її наче магнітом тягнуло потертися об лискуче пір’я, лизнути гарячу луску ящірки… Протистояти звіриній природі в такому стані було нереально.

Вона наблизилась.

Чорний гнучкий хвіст ніби почав жити власним життям, обвив кігтисту лапу, нервовими закінченнями передалося коротке повідомлення: своє…сім’я…

Вона остаточно втратила контроль і замуркотіла.

Бляха… Вони ніколи цього не забудуть…

«Ох… Калеб…» — Мара ледь не вибачилася, але вчасно згадала, що ніколи цього не робить. — «Це все нові інстинкти… Ти… орел?»

«Нюхай скільки заманеться, але спробуєш мітити — отримаєш по рогах», — голос Калеба у лінку зовсім не змінився, звучав так саме роздратовано.

«І не намагайся мене з’їсти!» — пискнула ящірка.

Рей спритно вислизнув із пазурів Калеба. Його анімаформа насправді виявилася більшою, ніж здавалася здалеку на тлі кремезного птаха. Вона була середнього розміру, як для ящірок: щось середнє між леопардовим геконом та карликовим вараном, завдовжки з лікоть.

«Схожий на ігуану, звичайний плазун»

«Я саламандра! Або перелесник! Ще не розібрався у налаштуваннях!» — ображено вигукнув Рей, прочитавши її думки. —«Міфічна істота, між іншим!».

«Твоє основне налаштування — ніколи не стуляти пельку», — буркнув Калеб і злегка підштовхнув брата дзьобом. Рей підскочив, на кінчику його хвоста спалахнула яскрава іскра.

«Бляха… Ці інстинкти — суцільний біль у дупі! Я ледь не обісрався, коли цей півень впав на мене з неба! Намагався зжерти, клянуся! А я ж йому життя врятував!»

Гнів Рея став вибуховим у прямому сенсі: хвиля жару прокотилася від його луски з такою силою, що завіса дощу навколо розступилася, а вода випарувалася в повітрі. Мара миттєво оцінила нагоду й притислася до нього, наче до грілки, аби підсушити шерсть. Блаженне тепло пройшлося тілом, і вона ледь не впала на спину, задерши лапи від насолоди.

Втрималася лише дивом — інакше довелося б придушити обох свідків своєї слабкості.

«А твоя аніма нічогенька»,— оцінив Рей, крутячи хвостом. — «Хоча навіщо пантері роги? Іклів та кігтів мало? Як пройшло твоє злиття?»

Мара завагалася.

«Ти хочеш знати. Я дам тобі бачення»

Це були останні слова, що до неї промовила пантера, але чим саме була їхня угода?

«Звірюка просто ввійшла у мене, і це було схоже… — вона намагалася підібрати точний науковий термін: – синтез, з’єднання…фузія. Саме так.»

Вона пам’ятала, як тіло почало змінюватися: м’язи розтягувались і стискались наче розігріта гума, затвердівали у новій формі. Кістки з м’яким хрускотом підлаштовуватися, хрящі в’язкі наче желе…Шкіра палала, ніби її пронизували тисячі голок…

Власний розум став її ворогом: вона застрягла між аналізом рекацій та тваринними інстинктами.

«Відпусти… просто відпусти…» — цей голос, чи то її власний, чи то Альфа Пантери лунав у підсвідомості.

Мара рвучко мотнула головою, відганяючи видіння. Обидва брати притихли. Калеб дивився задумливо, Рей — з готовністю вивалити чергову порцію коментарів.

«Ого! З тобою навіть розмовляли?» — ящірка смикнула лапою. — А я просто сів на свій тотем і загорівся! А цей псих… — він кивнув хвостом на Калеба, — узагалі таке витворив…»

«Ймовірно, кожна аніма має власні критерії випробування», — перебив Калеб. — Деталі наразі не важливі.»

«Звісно, — Мара хмикнула. — Не хочеш обговорювати власні косяки. Нічого, Рей пізніше все викладе з подробицями».

«Ти вже пробувала повернутися в людську подобу?» — Калеб незграбно переступив лапами, йому теж було ніяково у новій оболонці. Тим не менш, бути птахом йому…личило. Як і Рею - вогняною саламандрою. Всього кілька хвилин пройшло, а Марі здавалось, що стати втіленням цих анімаформ - найприродніше, що могло статися з братами, у інших подобах їх тепер було важко уявити.

Вона губилась у здогадках, що за процес стоїть за таким вибором, що насправді являє собою тваринний дух, що живе чи вселяється у шифтера. Пояснення Аянори не задовольняло її логіку вченого, і ніколи не задовольнить.

«У нас із Реєм теж не виходить»,— констатував Калеб, коли човчанка затягнулас. «Аянора попереджала, що Стан іноді консервується, і необхідне втручання ззовні або сильне виснаження».

«Або куля в голову – похмуро додав Рей – помирають всі людьми»

Калеб різко змахнув крилами його довге гостре пір’я стало дибки.

«У нас немає часу на тренування. Поки ми тут обростали хутром і лускою, у зовнішньому світі сталося багато».

Мара присіла на хвіст і схилила голову набік. Вуха мимоволі сіпнулися — точнісінько як у її кота, коли тому було надто цікаво. Звідки він знає?

«Я віддалився від Зангоми, коли перетворився. Випробовував…Крила.»

«Скеля тебе відпустила?»

Калеб клацнув дзьобом.

«Жодного спротиву. І "радіо химер" запрацювало. Як тільки опинився за межами аномалії, зміг дотягнутися до Ноли. Вона й Клан уже повернулися в Ділу. І… Маро, там війна. Таргуни на підході. Величезна армія з інферналами та підтримкою з повітря».

Коротке хутро на загривку Мари встало дибки.

«Цього не може бути!» — заперечила вона. — «Вони б не встигли. Відстань між Порубіжжям і Ділою надто велика, не менше п’яти днів ходу,

навіть якщо будуть плисти за течією.... Армія не може рухатися так швидко!»

Вона не претендувала на звання стратега, але елементарної логіки вистачало, щоб підрахувати терміни.

« До Зангоми від Діли навіть менше. Вийшли ми одночасно, і прибули в один і той саме час. Але далі все пішло дивно. Ми втратили багато часу, Маро. І продовжуємо втрачати. Тайрен чекає на нас уже кілька днів».

Чекай, він сказав…Днів?

Їх попереджали, що таке могло статися, Аянора казала, плин часу на горі інакший , що деякі втрачали місяці життя на Зангомі, але тоді це звучало як красива легенда, лякалка для юних паломників.

«Але ж я тільки вчора увійшла в печеру…» вперто пробутмотіла вона. Чомусь закортіло скластися у туге кільце і заснути, перечекати божевілля, що вирувало навколо. Знову дурні інстинкти…

«Я теж не одразу повірив,» — Рей кивнув своєю лускатою головою. – але іншого пояснення бути не може. І Тайрен ніколи б не збрехав.»

Треба було все осмислити. Якщо вірити Калебу, вони катастрофічно спізнилися, таргуни якимось чином надбали армію, і марширують бліц крігом на степову столицю Туали. Всі їхні зусилля, ігри у шпигунів, ні до чого не привели, Ділу кинули напризволяще. Нола, Келан і Чара у небезпеці…

«Краще я покажу вам свої спогади, так буде швидше ніж переповідати»

Срібний промінь потягнувся до неї, Мара смикнулася у відповідь, і її миттєво кинуло у вир: закрутило, вибило повітря з легень. Вона відчула, як падає вниз, просто в білу піну Летанги. Калеб нісся назустріч безжальним пікам, об які з гуркотом розбивалися хвилі.

З горлянки вирвалося щось між виттям і переляканим нявчанням.

«Вибач. Я ще не контролюю це добре, таким чином ми спілкуємося з Тайреном, з вами - складніше»

Він перемкнув спогад, але менш моторошно не стало. Страх висоти в Мари проявлявся оригінально: вона могла видряпатися на найкрутішу стіну з грацією кішки, кажаном зависнути над найглибшою прірвою й перестрибнути з одного даху хмарочоса на інший. Але вартувало їй опинитися в безпорадній позиції, коли безпека повністю залежала від когось іншого… Звідкісь виринала паніка, хапала за горло залізним нашийником і не давала дихати. Як зараз, коли життя висіло на вмінні Калеба втримуватися в повітряних потоках… Навіть уявних.

«Ти нічого не побачиш, якщо летітимеш із заплющеними очима»

Слова Рея змусили опанувати себе, і вона злегка прочинила око.

Вони летіли над безкрайнім степом. Унизу розгорталися вже знайомі пейзажі затоплених просторів: крони дерев, русалчинські острови й човни з рибалками.

Калеб летів нерівно — бракувало досвіду. Знову й знову Мара нагадувала собі, що це лише спогад, що якимось дивом той упертий дурень примудрився залишитися живим і повернутися на Занґому.

Інколи їх кидало вниз, майже до хвиль, орел у останню мить вивертався у явно не пташиному маневрі, і знову здіймався у хмари. Від таких повітряних гірок нудило, але робити зауваження Мара не наважувалась.

До них приєдналися Тайрен і Хоук. Тайрен облетів Калеба, оцінюючи його нову подобу, потім різко піднявся й понісся вперед, виглядаючи куди більш впевнено і граційно, ніж її поточний транспорт. Калеб прилаштувався у хвіст власного дракона, і таким чином протримався решту частину польоту, переймаючи рухи свого партнера.

Розумно.

Невдовзі вдалечі показалися обриси Діли - з такої відстані і висоти неможливо було бачити ані споруд, ні людей. Місто поставало полотном художника - абстракціоніста - квадратами синього білого і зеленого кольору

З півночі на місто сунула густа темна хмара. Калеб полетів швидше, наблизився, піднявся вище, осідлавши вітер, даючи їй можливість придивитися.

Хмара ворушилася, була живою — тисячі крил відбивали промені сонця, здіймаючись і опускаючись у єдиному рівному ритмі. Своїм новим гострим зором Мара могла чітко бачити видовжені зелені морди передньої ланки ворожої армії.

«Нола називає їх гелуріями. Це повітряний флот таргунів».

Внизу простори Летанги розрізали залізні борти військових катерів. Вони також невідворотно сунули до столиці Туали, і хоча їх було небагато, шкірилися кулемтами і зенітними установками.

«Оце так «відстала країна»… — пробурмотів Рей.

Шлунок Мари стиснувся, вона важко проковтнула слину.

«Я побачила достатньо».

І відкрила очі на Зангомі. Лив дощ, блищали блискавки, Рей сидів на плечі Громоптаха й дивився на неї не кліпаючи.

«Я не кину їх», — заявила ящірка. — «Шаміра, Аянора, Ламан… Ми мусимо їм допомогти».

«Нам треба повертатися,— погодився Калеб. — Витягнути Нолу й Келана».

Про інших він не згадав. Мара це помітила.

«І Чару, — додав він. — Чара — це сім’я».

«Бляха… — вилаявся Рей.— Форма у нас зовсім не бойова. Вижити в такій зарубі шансів небагато».

Мара була згодна. Що зробить рогата кішка чи ящірка проти цілої армії?

«І не забуваємо про відстань. Все може вже закінчитися, коли ми прибудемо!»

«У мене є ідея щодо Герулій». — промовив Калеб, і загадково замовк. У дитинстві Мара терпіти не могла, коли він так робив, часто за цією його мовчанкою слідувала найбезглуздіша і найризикованіша афера… яка втім спрацьовувала… «Ваша задача — рятувати тих, кого встигнете.»

Ну що ж. Іншого плану вони все одно не мали, і Мара несподівано відчула полегшення.

Хай бере відповідальність, якщо так хоче.

«А як щодо відстані?»

«Я швидкий. Якщо зловлю потрібні повітряні потоки, буду в Ділі ближче до вечора. Тайрен допоможе перенести вас обох. Але…»

«О, звісно, є “але”», — протягнула Мара.

«Дракони не можуть подолати бар’єр, що оточує Занґому»

Мара зрозуміла куди хилить Калеб, і їй це ані краплі не сподобалось.

«Довірити своє тіло людині, яка задля розваги стрибає зі скель — драматичним голосом проскиглив Рей,— поклянися, що не впустиш мене…нас, що не будеш ризикувати нашими життями!»

Калеб повністю проігнорував Рея, натомість звернувся до Мари.

«З місця я тебе підняти не зможу, сил не вистачить. Тож доведеться стрибати. Я перехоплю тебе у повітрі»

Серце Мари упало в живіт. Ні! Від паніки її відволік істеричний регіт Рея.

«Він каже, ти заважка! Менше б налягала на пиріжки Аянори!»

Це було занадто. Цього разу Мара не пручалася інстинктами – грізно зашипіла й посунула вперед із твердим наміром відкусити дурну лускату голову.

«Кале-е-еб! Вона мене з’їсть!» — заверещав Рей і сховався під пташине крило.

«Знаєш, хто тут виглядає як маленький гарячий пиріжечок?» — солодко муркнула Мара. — Калебе, я придумала, як ти понесеш нас разом…»

Птах зиркнув на неї сердито, підхопив ящірку дзьобом за загривок і змахнув крилами, здіймаючись у небо.

«Готуйся, — кинув він їй. — Може бути… інтенсивно».

Мара помчала до краю обриву, лаючи все на світі. Сварка з Реєм допомогла, але головне зараз — не вагатись, не думати і не дивитися вниз.

Свист. Удар. Залізні лапи стисли ребра так сильно, що вибили з неї все повітря. Шалена сила рвонула вгору, і вона безпорадно зависла над прірвою.

«Так буде швидше, сучий ти син… швидше… більше ніколи тобі не повірю…»

Мара встигла помітити далекі буруни біля підніжжя. Калебу було важко, але він тримався — якимось дивом не полетів униз разом із нею. Порив вітру підхопив їх і поніс убік від піків, геть від клятої Зангоми. Вона фізично відчувала, як магія скелі лишається позаду.

«Тільки спробуй впасти! Тільки посмій… Я тебе обскубу і зжеру, довбана ти курко!»

Тайрен опинився під нею, його могутні крила повністю перекрили ріку. Дуже обережно Калеб розтиснув пазурі, і Мара впала на спину дракону, розпласталася на лускатій поверхні й вчепилася з усіх сил. Один змах крил, другий… М’язи під її лапами напружено працювали — якщо Тайрену й було боляче, він не дав знати.

«Можеш не хвилюватися, Тайрен тебе не скине», — пролунав голос Калеба.

Хмари розірвались.

Мара примружилась.

Небо спалахнуло блискавкою.