Химери Калітрасу

У той самий час, коли останній військовий катер залишав доки Діли, а Кангата Туґало у своєму посольстві смакував дорогою сигарою, життя в Мішікатані пливло своєю чергою. Розлив Летанги дістався й лісової столиці: Дінайра — повноводна притока могутної ріки — підхопила частину великої води й принесла її до лісів Текумахо, затопивши яри, заглибини та низини.

Драеллі не надто переймалися підтопленнями. Вони відривалися на вечірках, злигалися у Храмі та жерли галюциногенні гриби в притонах. Настав сезон свят, і лісові люди остаточно пустилися берега.

Хвала світлу, п’яні та обдовбані компанії оминали ту частину міста, де зараз перебувала Кая, — центральний ботанічний парк Саяні. Тут здебільшого "тусили" художники, поети та сім’ї з маленькими драелятами. Перші сиділи з мольбертами й записниками і з натхненними пиками творили мистецтво. Діти ж носилися, верещали та поїдали смаколики.

Кая і собі купила ріжок — чотири різнокольорові кульки.

— Ти це все сама з’їси? — із захопленням запитав малий карапуз, що стояв позаду в черзі. — Мама каже, від солодкого зуби повипадають!

Кая озирнулася й хижо посміхнулася, продемонструвавши довгі, гострі ікла:

— Відрощу нові, малий, — заявила вона й одним махом відкусила верхню зелену кульку.

Смакувало кропом. Кая ледь стрималася, щоб не виплюнути це неподобство під ноги. Бісові драелі з їхніми кулінарними збоченнями…

— Ти шифтерка! — крикнув малий їй навздогін. — Хто твоя аніма?

Мати миттю затулила хлопцеві рота й почала винувато розкланюватися, але Кая лише махнула рукою. Безпосередність малого нагадала їй Чару, і від того на душі на мить потеплішало.

Залишивши хлопчака ковтати слину, вона попрямувала до середини скляного мосту. Сперлася ліктями на прозорі перила й почала розглядати краєвид. Під її ногами хиталися верхівки тисячолітніх дерев. Трохи далі жителі затоплених околиць метушилися, пересуваючись на невеликих човнах та навісних дорогах, прокладених між кронами їхніх будинків-велетнів.

А там, далеко за горизонтом… вона сподівалася, що Чара зараз так само їсть морозиво й радіє першому сонячному дню.

Укол ревнощів змусив її до болю стиснути пальці на склі. Пекуча заздрість до Шаміри, яка просто зараз вдає з себе матір її доньки, з’являється з нею на людях, сидить поруч на святі, тримає за руку…

Далекий горизонт розмився. Кая сердито змахнула непрошені сльози — останнім часом вона дозволяла собі занадто багато емоцій.

Це все через дощ.

*****

— Привіт, красуне! Знову скиглиш? Сонечко сяє, квітнуть сади, а від твого погляду кисне морозиво.

Кая заледве впізнала жрицю. Вона й уявити не могла Наялі без її елегантного сарі чи шовкової туніки. Звичка накручувати на себе важкі намиста й браслети нагадувала бойову броню — важко збагнути, як під такою вагою дерева й каміння взагалі можна вільно рухатися. Навіть живі квіти у волоссі не робили її смішною. Навпаки, клята відьма заворожувала, і від неї неможливо було відвести очей.

Проте цього дня Наялі змінила пишні шати на простий робочий комбінезон і скрутила густі пасма під хустку. З усіх її багатих прикрас лишився тільки тонкий чорний браслет на зап’ястку. У цьому вбранні вона нагадувала звичайну садівницю, а не володарку міста, і це робило її молодшою, і навіть більш… привабливою.

— Нічого я не скиглила, — вишкірилася Кая. — Мені просто нудно. Обіцяла зайнятися моїм прогресом, а сама кинула напризволяще. Весь тиждень тільки й роблю, що сплю та їм!

Добре хоч у джерелах більше не змушувала киснути.

— Ти стала спокійнішою. Це і є прогрес, — відрізала Наялі.

Кая хмикнула. Наялі думає, ніби її неспокій виривається лише тоді, коли вона з кулаками кидається на храмову обслугу? Біс забирай, вона давно навчилася стримувати гнів!

— Дівчинко, я дала тобі те, чого ти потребувала найбільше. Усе твоє життя було суцільним хаосом: вишколи в Калітрасі, здичавіння, пологи… війни. Тобі була необхідна пауза. Поглянь, як ти розквітла: їси морозиво й дивишся на веселки!

«А у снах підпалюю бур'яни, які ти мені підсовуєш для ознайомлення».

Наялі тихо розсміялася, але вдала, що не прочитала думку.

— У моїх бідах винна Гестія, а ти була її найкращою подругою, — пробурмотіла Кая. — Тож не будь такою зверхньою.

Поки вони сперечалися, морозиво почало танути, і кілька крапель впало на долоню. Кая витерла руку об штани. У словах Наялі ховалася дрібка істини: її життя й справді було бурхливим. Але клята відьма не мала права її повчати!

Наялі блиснула чорними очима й простягнула Каї сіру хустку — точнісінько таку, як у неї самої.

— А втім, ти слухаєшся. Вбралася просто, як я й радила, — жриця окинула Каю оцінювальним поглядом. — Прибери волосся — і будемо готові.

— Гей! Це мій звичайний одяг! — Кая прикрила долонею свіжу пляму на штанах.

— Справді? Тоді вибач. Обов’язково переговорю з Ліамом Санґо — йому варто краще піклуватися про невістку.

Кая відчула, що зараз придушить цю стерву.

— Ти мені не мати, щоб вказувати, що носити, — буркнула вона й пов’язала хустку. Вийшло кудлато: пасма волосся одразу вибилися з-під тканини й полізли в очі.

Жриця підняла брову й посміхнулася:

— Це ще з якого боку подивитися, — протягнула вона. — Для твого створення я надала Гестії власні клітини. Тож у тобі є й моя частинка, люба химеро.

Вона підморгнула й, ніби не щойно скинула інформаційну бомбу, махнула рукою:

— Ходімо. У мене для тебе сюрприз.

*****

Розум відмовлявся приймати почуте, а Наялі вже плавно рушила через міст.

— Стій! — Кая зірвалася з місця, наздоганяючи її широкими кроками. — Ти не можеш просто кинути таке і піти!

Кая могла кричати скільки завгодно — з досвіду вона знала, що це марно. Тож поки Кая відпустила – Наялі ніколи нічого не казала просто так, тож згодом сама все пояснить.

Міст вивів їх до ділянки з мертвою, відцвілою гліцинією. Вони проминули низькі кущі самшиту та похмурі хвойники, назви яких Кая принципово не запам’ятовувала, і невдовзі опинилися в порожньому секторі саду. Саяні вражав масштабами — справжній квітучий ліс, замкнений усередині іншого лісу; лабіринт, де можна блукати тижнями й щоразу натрапляти на щось нове.

Дорога вперлася у високий глухий паркан із гострими металевими піками. Тут не було ні роззяв-туристів, ні вишуканих рослин. Тільки лишайники, мох та убогі ромашки.

Наялі зупинилася біля непомітних дверцят, витягла з кишені чіп і приклала до панелі. Стулки плавно розійшлися, відкриваючи зів темного тунелю.

— Востаннє я бачила такі замки в маминій лабораторії, — пробурмотіла Кая, і обережно зазирнула через плече жриці. — Не довіряю таємним ходам.

Наялі коротко засміялася й першою зробила крок у темряву.

— Тут ми тримаємо тих, хто занадто небезпечний для необізнаних відвідувачів. Заходь.

Кая ступила слідом — і миттєво провалилася в інший світ.

Їдкий, солодкувато-гнильний сморід вдарив у ніздрі. Як вона могла не відчути його раніше зі своєю чуйкою хижака? Не інакше, якість високотехнологічні поглиначі були встановлені по периметру паркана, щоб не привертати зайвої уваги.

Повітря всередині було важким, вогким і липким. Товсті, вузлуваті ліани зміїлися вздовж кам’яної стежки, а м’ясисті бутони звисали зі склепіння, ледь не торкаючись плечей. Від цих квітів віяло загрозою.

— Тримайся доріжки й не зачіпай зелень, — тихо попередила Наялі. Її голос у цьому вологому мареві звучав глухо. — Не варто її провокувати.

Провокувати зелень? Дивно, але Кая повірила. Вона й уявити не могла, що її — природжену вбивцю — лякатимуть квіти. Здавалося, ліани й бутони ледь помітно ворушаться, підлаштовуючись під ритм її кроків. Велика біла квітка поруч ліниво розкрила пелюстки, оголюючи рожеві нутрощі з гострими шипами. Кая ледь стримала інстинкт зашипіти у відповідь.

Наялі йшла легко і впевнено, її постать у зеленому комбінезоні зливалася з оточенням. Кая струснула головою, намагаючись відігнати солодкий дурман, що застилав розум, і прискорила крок.

Секція виявилася значно масштабнішою, ніж здавалося ззовні. Вони йшли довго, повітря ставало дедалі важчим, аж поки Кая не відчула, що плаває у власному поті. Шлях закінчився на березі великого озера. Вода в ньому була каламутною, густо вкритою ряскою та зеленуватим слизом.

Наялі зупинилася, і Кая ледь не врізалася їй у спину.

— Куди ти мене притягла? — простогнала вона, рвонувши вниз блискавку комбінезона, щоб бодай трохи освіжитися. — Тільки не кажи, що я маю лізти в цю калюжу. Вона виглядає як кошмар.

Наялі похитала головою й вказала на клаптик іржавої трави біля води:

— Присядь, якщо ноги не тримають. Клімат тут виснажливий, але для місцевої флори — ідеальний. Ці хлопці й дівчата — гості з інших світів. Моя приватна колекція.

Кая опустилася на траву, важко відсапуючись. Вона рідко знала, що таке втома, але те, що відбувалося зараз, було сенсорним перевантаженням. Повітря гуділо від вібрацій, запахи дражнили дику частину її єства, а нерви безперестанку зчитували загрозу. Рослини ніби шепотіли на межі слуху, ворушилися на периферії зору, але варто було подивитися прямо — завмирали, прикидаючись невинною зеленню.

— Зазвичай пошук синхронізації з рослиною у нас, драеллі, не забирає багато часу, — промовила Наялі. — Ми народжуємося й дорослішаємо в культурі взаємозалежності.

Жриця плавно провела рукою вздовж товстого, вкритого слизом стебла, що стирчало з води. На подив Каї, воно хитнулося назустріч пальцям, — наче ластилося до господарки.

— Ми інстинктивно тягнемося до свого кондуїта, — Наялі відпустила стебло й присіла навпроти Каї, схрестивши ноги. — Але це не твій випадок, люба. Ти вперта, бунтівна. Не приймаєш слабкості, відштовхуєш її. Ти — хижачка.

Вона зробила паузу:

— Дуже схожа на мене.

З Каї вже було достатньо.

— Пробач, мені й однієї божевільної мами вистачає, — сказала Кая, намагаючись відсунутися. — Не треба натякати на наш «особливий зв’язок».

Кая навіть уявляти не хотіла, що насправді коїться в голові цієї жінки. Така ж навіжена, як і Гестія. Тільки ще й хтива. У пам’яті мимоволі спливли ті її «ритуали» в джерелах із Калебом…

— Твоя аніма — мантикора. Як ти зрозуміла, що саме вона — твій звір? — Наялі схилила голову набік, її очі блиснули щирою цікавістю.

Це було перше питання про шифтерський досвід — досі жриця старанно уникала цієї теми, і Кая була впевнена: це через зверхнє ставлення драеллі до «напівтварин».

Кая вдала що їй байдуже, і знизала плечима. Хоча глибоко в душі вона пишалася тим, як швидко їй вдалося зрезонувати з такою могутньою істотою. Шифтери з великою шаною ставилися до носіїв міфічних анім, вважали їх провідниками і лідерами.

— Мені навіть не довелося пертися до їхньої довбаної скелі з тотемами, — фиркнула вона. — Побачила мантікору на гербі Туали й одразу зрозуміла: це я. На відміну від твоїх бур’янів, звір прийняв мене миттєво — і з радістю.

Наялі проігнорувала колючість у її голосі.

— Аналога цій істоті в природі немає. Легендарний монстр, згадки про якого дійшли до нас крізь віки. Мантикора — така сама химера, як і ти, можливо, навіть штучно створена в забутих лабораторіях минулого.

— Не знаю, — Кая з викликом подивилася жриці в очі. — Це ти мені скажи. Ти ж живеш довго і знаєш, хто й звідки взявся. Що до мене — я відчуваю, що вона завжди була частиною мого єства. Красива. Сильна. Непереможна в бою…

— Чому тобі так важливо бути непереможною? — перебила її Наялі.

Кая запнулася.

Хіба це не очевидно? Навіщо взагалі обертатися на звіра, якщо він слабкий і вразливий? Хіба природа не вчить, що виживає лише той, хто зверху?

Наялі важко зітхнула, ніби спілкувалася з нетямущою дитиною.

— Обернись, — наказала вона. — Стань мантікорою.

Кая застигла.

— Що… прямо тут? Зараз?

Не те щоб їй не хотілося. Солодка спокуса піддатися тваринним інстинктам завжди чатувала десь на межі свідомості, але…

— Ти ж сама веліла не привертати уваги! Твої «екзоти» тільки й чекають, щоб хтось кинув їм виклик!

Наялі піднялася й спокійно струсила землю із робочих штанів. На відміну від Каї, вона навіть не спітніла в цій парні.

— Твої інстинкти тебе не підводять. Тутешні мешканці справді жадають крові. Вирвані зі своїх світів, де вони щодня боролися за виживання, ці рослини нудьгують у мирному Мішікатані. Ти вже відчуваєш їхній голод — бажання поглинути тебе, підкорити, перетравити. Що ж, подивимось, хто насправді на вершині харчового ланцюга: флора чи фауна.

Повільно, не зводячи очей із жриці, Кая піднялася. Розстебнула комбінезон, скинула білизну. Розв’язала хустку — і важка хвиля волосся впала на плечі. Тіло вже почало змінюватися під впливом адреналіну: кістки з хрускотом видовжувалися, м’язи наливалися знайомою вибуховою міццю. Вона нахилилася, вп’ялася кігтями у вологий ґрунт і глибоко вдихнула місцеві запахи.

Зчитала ворожі наміри.

Таких супротивників вона ще не зустрічала. Повільні, напівсвідомі мисливці — і саме через цю неквапливу впевненість, вони здавалися по-справжньому жахливими.

Наялі мовчки спостерігала за її перевтіленням. Коли Кая остаточно змінила форму, перетворившись на грізну отруйну бестію, жриця підійшла впритул і без тіні страху поклала долоню їй на загривок.

— Прийми виклик моїх хижаків, мантикоро, — прошепотіла вона прямо в чутливе вухо. — Залишаю тебе тут, серед твоїх нових братів і сестер. Виграєш — зустріну біля воріт. Програєш… що ж, вони сьогодні смачно пообідають.

Сказавши це, Наялі просто розвернулася й пішла тією самою стежкою, якою вони прийшли. Жодного разу не озирнувшись.

Каю ж наче приклеїло до землі. Вона не могла поворухнути лапами, як не намагалася, — тіло зрадило її, перетворившись на нерухому статую. Рик застряг у горлі, очі безсило спостерігали, як зелена завіса закривається за спиною жриці.

Бісова менталістка причарувала її, залишивши на розтерзання саду.

*****

Як тільки драеллі зникла, невидимі пута розпалися. Кая смикнулася вперед, ледь не впала, але встигла втримати рівновагу. Проте шлях уже був закритий: переплетене гілля та ліани вибудували перед нею живу стіну, а сама стежка на очах затягувалася високою травою.

Яке випробування їй влаштувала Наялі? Вона має битися, але з ким? І як? Навіщо доводити все до такого абсурду?

Опустивши голову, мантикора з тривогою помітила: клаптик безпечного суходолу під її кігтями стрімко звужується. З усіх боків до неї тяглися м’язисті щупальця ліан, усіяні багряними квітами та зазубреними шипами. Від них тхнуло тим самим нудотним смородом гнилого м’яса, який вона зачула ще на вході.

Одне з щупалець, спритно обвило її задню лапу. Кая люто рикнула, готуючись перекусити стебло навпіл, але рослина зреагувала миттєво: вона виструнчилася, мов розлючена кобра, розчахнула бутон і показала ікла — жовті, гострі, не менші за мантикорячі.

Кая встала на дибки й з розмаху вдарила кігтями. Бризнув густий червоний сік, підозріло схожий на кров. Він залив усе навколо, забризкавши Каїну морду та груди. Сморід посилився вдесятеро. Ворсини шерсті злиплися, а шкіру обпекло так, наче на неї хлюпнули кислотою.

Вона ледь втрималася, щоб не закрутитися від болю. Ліани наступали, і Кая відступала, перебираючи варіанти.

Стратегія! Їй потрібна стратегія.

Вороги не діяли бездумно. Її відтісняли до озера. Повільно, але наполегливо штовхали. Вона ж била наосліп, розриваючи квіти на шматки, втрачаючи час і енергію. На місці кожного понівеченого бутона відростав новий, і Кая й уяви не мала, чи відчувають вони біль!

Довго в такому темпі не протриматися.

Вона озирнулася на воду. Стрибнути в озеро? Але зелена гладінь перестала здаватися спокійною. По воді пішли важкі кола, угору здійнялися бульбашки болотного газу. Здавалося, якась туша піднімається з глибини. На поверхню виринуло щось подібне до оброслої слизом колоди з жовтими пухирями.

Кая не встигла відскочити — один із наростів із рохканням лопнув, вистріливши в неї їдкою жовтою рідиною. Гриву наче підпалили. Ні, в озеро вона точно не піде.

Які ж це рослини? Вони не просто росли — вони думали. Вони були голодні. Вони вийшли на полювання. І вперше у житті Кая відчула на власній шкурі, що це таке — бути здобиччю.

«Добре. Зачекайте. Мені потрібно подумати».

У відчаї вона почала озиратися, відбиваючись хвостом від спроб ліан затягнути зашморг на шиї. Замість того щоб ув’язуватися в безнадійний бій, Кая рвонула вперед. Вона перелетіла через ікласті пащеки квітів і помчала стежкою, яка ще проглядала під бур’янами. Якщо бігтиме швидко, можливо, наздожене жрицю біля виходу…

От якби кляті крила працювали…

На голову посипався град дрібних гострих горіхів. Вони заплуталися в гриві, впилися в шкіру. Кая завила, високо підстрибнувши, коли один із паразитів зачепив око. Світ вибухнув болем і темрявою.

Вона помчала навмання, здіймаючи хмари отруйного пилку. Свербіж був нестерпним, кожне місце контакту пекло. Мантікора трясла головою, але в цьому хаосі втратила орієнтир. Бездоганний нюх, на який завжди покладалася, підвів — повітря було перенасичене чужими, агресивними запахами.

Вона летіла навпростець, не розбираючи дороги, врізаючись у дерева та кущі-пастки.

«Наялі!», — закричала вона подумки, сподіваючись на ментальний відгук. — «Клята стерво, я все зрозуміла! Твої бур’яни круті, визнаю! Без зброї мені їх не подолати!»

У відповідь — лише тиша. Глуха, вогка тиша живого саду, що вбирала кожен звук.

«От почекай, я виберуся звідси, паскудо!», — погрозила Кая порожнечі. Адже Наялі не бажала їй смерті… правда?

Через годину безперервного бігу вона вже не була в цьому впевнена. Каї вдалося підібрати ритм, аби потвори не встигали обплутувати лапи; дихання вирівнялося, і навіть свербіж вщух. Проте вона розуміла: її витривалість не безмежна. Рослини влаштовували засідки, намагалися заарканити пагонами, прицільно пирскали соком. Доводилося рухатися зиґзаґами, витрачаючи сили на кожне ухиляння.

Настанови інструкторів спалахували в пам’яті обривками:

Використовуй переваги місця, де б’єшся. Тікай, якщо програєш. Не недооцінюй супротивника. Дій розумом.

Але розум ніколи не був її головною зброєю. Кая воліла покладатися на рішення інших. У Калітрасі за неї думав Калеб, у Ділі — Ламан. Її влаштовувало бути м’язами групи!

Зрештою, її інстинкти ніколи не зраджували…

Зараз же інстинкти суперечили один одному: вимагали битися й тікати одночасно. А до всього — вона заблукала. Сад мав би закінчитися, але ні парканів, ні доріжок не було видно. Чи то Наялі застосувала магію, чи джунглі гіпнотизували, водячи її нескінченним колом.

Минула ще годину. Потім ще одна. Час розчинився у в’язкій втомі. Кая зголодніла — для підтримки форми мантікори була необхідна енергія, але вона боялася пробувати бодай щось у цьому отруйному світі.

Залишатися беззахисною було ще небезпечніше.

— На вигляд ви їстівні, покидьки, — проричала вона до велетенських квітів кольору сирого м’яса. — То що, ви отруйні?

Найближчий бутон підморгнув їй ікластою пащею — мовляв, спробуй, дізнаєшся. Кая ризикнула. Смак гнилого м’яса, перемішаного з тирсою, наповнив пащу, але вона змусила себе ковтнути. Їдкий сік обпік горло, викликаючи напад кашлю.

«Краще за слимаків у Лірон Кеталі», — вирішила Кая й понеслася далі. Перекус купив їй ще кілька годин бігу.

Коли обдерта, змучена мантікора повернулася до озера, вона вже не розуміла — чи та сама це водойма, де її покинула Наялі, чи інша. Їй було байдуже. У пащі пересохло, язик прилипав до піднебіння. Вона опустила голову й почала ковтати рідину, незважаючи на присмак брудних ганчірок і нудоту.

Вона пила, поки шлунок не заволав у протесті.

А потім вляглася на слабкі передні лапи, роздивляючись віддзеркалення Селени й Мірри в мутній воді, поки хижі ліани повільно обплітали її тіло.

Більше вона нікуди не піде.

«Тут і вода отруйна…» — вона сіпнулася всім тілом, в’яло спробувала вирватися, але марно. Біль зник, думки загубилися у летаргічному тумані.

Водорості приєдналися до бенкету, що влаштували ліани, витягли з каламуті зелені нитки, присмоктуючись до шкіри. Кая відсторонено спостерігала, як їхні тонкі голки впиваються глибше, як водорості наливаються багрянцем — її кров’ю.

Разом із кров’ю вона втрачала мантікору. Хижачка всередині неї згорнулася клубком. Ще трохи — і від неї нічого не лишиться. Тіло повертало людську подобу, і це означало, що час вичерпано.

З останніх сил Кая перевернулася на спину — не хотіла помирати обличчям униз.

— Ламане… Калебе… — прошепотіла вона. — Чаро… Будь ласка…

Рослини виграли. Виявилися сильнішими. Хто б міг подумати?

«Чаро, твоя мама — ідіотка. Не повторюй її помилок…»

У момент повного прийняття поразки вона почала чути їхню пульсацію. Ритм.

Не такий, як у живих істот — повільний, плавний, невблаганний. Вони мали весь час світу. Спраглі, але розважливі. Стратеги, а не тактики. Їхній сік проник у її жили, отрута злилася з густою червоною кров’ю. Кая заплющила очі.

*****

Минали хвилини… Або години?

Вона все ще була жива.

Не завдяки власній силі — її не залишилося; і не завдяки волі — зараз Каї понад усе хотілося просто заснути. Аура саду пульсувала навколо, заколисувала, дозволяла дихати. Єство не стало менш хижим, просто зачаїлося, здобувши перемогу, і тепер чекало на визнання.

Кая повільно перевернулася й стала на коліна. Вперлася руками у вологу землю, поповзла вперед. Сантиметр за сантиметром. Повільно.

І сталося диво: зелені зарості почали розступатися, слухняно звільняючи дорогу.

У ніздрі вдарив аромат — тонший і водночас сильніший за всі інші. Він манив її до себе, одинокий і різкий, наче свіжа хвоя серед задушливого лісу троянд. Кая вдихнула його на повні легені, і в голові прояснилося. Вона торкнулася шипастого стебла, провела рукою до хижо вишкіреної червоної квітки — і в ту ж мить її накрило чужим, рослинним болем.

Крізь кінчики пальців Кая відчула таку жагу до життя й такий глибокий відчай, що в неї перехопило подих. Це не були її власні почуття — це квітка кричала до неї, виснажена самотністю та вічною боротьбою за кожен ковток світла.

Рослина почала пульсувати в долоні — вдячно, задоволено й живо, наче нарешті знайшла ту, хто здатна її почути.

— Маленька моя, — прошепотіла Кая, вражена цієї спорідненістю. — Чекала тут одна… Поки я опиралася. Поки не хотіла тебе визнавати… Нічого, тепер мама про тебе подбає. Вибач мені.

У відповідь бутон зімкнув щелепи на її зап’ястку, глибоко прокусивши шкіру.

— Добре… — виснажено розсміялася Кая. — Я заслужила. А тепер… виведи мене з цього пекла.

Перед нею одразу пролягла доріжка. Як вона раніше її не помічала? Дерева й ліани розсунулися, і далеко попереду Кая побачила гострі піки залізного паркану. Вона підхопилася на тремтячі ноги й попленталася до воріт, міцно стискаючи в долоні свій скарб — з десяток насінин, якими поділилася з нею квітка.

Наялі зустріла її біля воріт саду — з широкою усмішкою й оберемком чистого одягу. Вона обійняла Каю, і та, приголомшена, навіть не подумала опиратися.

— Я хвилювалася за тебе, — голос Наялі ледь чутно тремтів. — Дванадцять годин наодинці з найнебезпечнішими хижаками мого світу… Я знала, що твоя мантікора не прийме кондуїт, якщо той не виявиться достатньо могутім. Але я й уявити не могла, скільки часу це забере. Ще трохи — і я сама пішла б тебе витягати. З рослиною чи без.

Дванадцять годин? На небі холодно сяяли обидва супутники, але Кая відчувала: світанок уже близько.

— Чекай… — прошепотіла вона, горло надто пекло, щоб говорити нормально. — Ти… справді збиралася мене рятувати?

У відповідь Наялі довго й мелодійно сміялася — без жодної краплі сарказму чи зневаги.

— Бідне дитя, — мовила вона, відсміявшись, і лагідно погладила Каю по голові. — Гестія, певно, надто добре навчила тебе не довіряти нікому.

Вона відсторонилася й уважно вдивлялася в Каю, ніби заново вивчала.

— Усе могло завершитися швидше, якби ти не була такою впертою, — у голосі Хранительки Мішікатану Кая вперше почула неприховану гордість. — Але ти впоралася. Шадварі, дитя Гестії, мантикора, дитя Великого Лугу, драеллі, дитя Лісу Текумахо… Які ще секрети приховує створіння, яке зветься Каєю Варганіс? Залюбки буду вивчати тебе й надалі, моя люба дитино.