Химери Калітрасу

У світлі сонця вони разом обстежили місце, де щезла Мара — обмацали кожен камінь, кожну тріщину. Жодного сліду таємничого проходу. Пантера, висічена на валуні, уважно стежила за їхніми пошуками великими жовтими очима; здавалося, вона насміхається з їхніх жалюгідних потуг.

Після нічного кошмару Калеба все ще трусило, і він довго не міг змусити себе віддати наказ продовжувати сходження.

— Перетворення не має тривати довго, — повторював він — більше для себе, ніж для брата. — Кая он тільки глянула на герб на прапорі — і вже відростила кігті.

— Кая — такий собі приклад, — пробурмотів Рей. — Мені здається, наша руда народилася мантикорою, а вже потім, чисто випадково, перетворилася на людину.

Проте він покірно погодився зачекати. Вони поснідали й про всяк випадок заховали Марин наплічник під тотемним стовпом із химерою. Сонце повільно піднімалося, тіні ставали дедалі коротшими.

— Здається, сестричка затримується, — обережно почав Рей, коли кілька годин очікування не дали жодного результату.

Калеб дужче стиснув щелепи. Відчуття, що вони чинять неправильно, посилювалося з кожною хвилиною. Якась невидима сила ніби штовхала в спину, наполегливо вимагаючи підніматися далі. Ніяких містичних голосів, вимог, загадкових знаків. Просто наростаюча впевненість. Він намагався опиратися цьому поклику, але залишатися ставало дедалі важче.

Коли сонце почало сліпити по-справжньому, додалися й фізичні симптоми. Голову стиснув тупий біль, а у скронях гостро закололо в такт прискореному пульсу. Калеб зиркнув на Рея: той побілів як крейда й крадькома потирав скроні. Брат мовчав навіть у лінку, а це було тривожним знаком: Рей завжди нив за найменшого дискомфорту, а затикався лише тоді, коли ставало насправді зле.

Йти далі чи продовжувати боротися? Складне рішення знову мав ухвалювати Калеб.

— Немає сенсу сидіти й чекати її весь день, — він неохоче закинув наплічник за спину. — Тут не ми встановлюємо правила. Від нас хочуть, щоб ми розділилися.

Рей пригнічено кивнув. Щойно вони рушили з місця, Калебові полегшало: біль відступив, дихати стало вільніше, а повітря знову наповнилося знайомим низьким гулом скелі. Тепер він розумів, що у такий спосіб Занґома підбадьорювала й схвалювала їхній вибір.

Він перехопив лямку наплічника. Йому страшенно не подобалося, що їх ведуть, мов на мотузці, позбавляючи власної волі.

— Дивись, ми майже на середині, а ці тварюки на стінах усе не закінчуються. Вже й набриднути встигли. Хоча не заважають — і на тому дякуємо… Як гадаєш, в інших світах існує живе каміння?

Як тільки Занґома перестала тиснути на мізки, Рей пожвавився й став теревенити без зупину. Калеб ішов мовчки, дозволяючи собі розчинитися в цьому «потоці свідомості» брата.

— Нам точно мали розповідати про це в університеті Віндвіг! Але ж ти не цікавився нічим, окрім точних наук, а я був надто зайнятий!

Калеб щось невизначено мугикнув, але Реєві вистачило й цього, щоб продовжувати суперечку з самим собою:

— Ти мене лякаєш. Хоча все можливо… Усі ці історії про велетнів, що кам’яніють на сонці, тролів, ґарґулій… Мор’кілани точно щось про них знають! Або навіть володіють якоюсь магією — як драелі з деревами чи шифтери з тваринами. Ніколи не замислювався, чому весь ювелірний бізнес під ними?

За мить він уже сміявся, перемикаючись на інше:

— Як гадаєш, ми сильно змінимося, коли розбудимо свою шифтерську кров? Досі я вагався, кого в моєму коктейлі більше — шадварі чи драконіда, а тепер усе стане ще заплутанішим. З Каєю наче все гаразд: не сцить під дерева й не треться об ноги, як кішка… Але хто знає! Шаміра каже, у перші роки інстинкти просто збивають з пантелику…

— Ти й зараз сциш під дерева та трешся об усе підряд, — фиркнув Калеб.

Рей відмахнувся:

— Добре, що мама не додала в наш генетичний коктейль мор’кіланську складову. Хоча… деякі риси Каї це б пояснило. Кулаки в неї — чисті брили! Або твою щелепу, коли ти злишся.

Калеб торкнувся підборіддя. Тверде, з триденною щетиною, виразне — але ж не кам’яне! Жінкам подобалося, вони самі про це казали.

— Менше б ти свистів про каміння, а то й сам станеш тролем. Може, хоч тоді вгамуєшся.

— Ха! Я так і знав, що тебе зачепить! — розсміявся Рей.

*****

Минув полудень. Дорога звужувалася, перетворюючись на тонкий карниз над безоднею. Спочатку вони просто йшли, та згодом довелося майже повзти, втискаючись у стіну й іноді зависаючи просто над прірвою. Калеб укотре подякував собі за те, що не піддався на Аянорин вибір взуття: останній відрізок шляху пролягав по майже гладкій плиті, і його грубі чоботи з рельєфною підошвою стали вельми принагідними. У хід пішло все спорядження: мотузки, карабіни й навіть скельні гаки.

Коли вони нарешті вибралися на невеликий плаский майданчик, обидва просто впали на каміння, жадібно ковтаючи гаряче повітря. Сонце стояло в зеніті, і сховатися від його палючих променів було ніде.

— Проклята Аянора… — прохрипів Рей. — Приб’ю її. «Ритуальні халати»… стерво…Незручні, та ще й шию не прикривають. Від мене скоро саме вугілля залишиться.

Калеб змушений був погодитися: церемоніальний одяг зовсім не захищав. Обдерті руки й ноги боліли, а шкіра палала від спеки. Добре, що метаболізм химер дозволяв ранам гоїтися швидше, ніж у звичайних людей.

— Бляха… Я наче горю, — жалібно проскиглив Рей. — Калебе, дай водички…

У повітрі потягнуло гострим запахом гару. Калеб підвівся на ліктях, намагаючись зрозуміти, звідки йде дим, і те, що він побачив, змусило його заціпеніти.

— Рею! — скрикнув він, різко підскакуючи на коліна. — Та ти й справді гориш!

— Що? — Рей сів і розгублено глянув на власні ноги, з-під яких уже валив густий сизий дим. Край юкати обвуглювався просто на очах.

— Ах ти ж!.. — його шкіра почервоніла й укрилася пухирями. — Курво!

Він гарячково почав здирати з себе одяг, намагаючись збити полум'я долонями, але це не допомагало. Шкіра бралася плямами, а від тіла йшов такий жар, наче від розпеченої печі. Калеб плеснув на нього водою, проте вона миттєво випарувалася з гучним шипінням.

Вогонь жадібно обійняв чоботи й стрімко піднявся до плечей.

— Мені не боляче! — вигукнув раптом Рей. — Калебе, чорт забирай, мені не боляче! Допоможи!

Калеб завмер, і рука з пляшкою застигла в повітрі. Думки летіли, мов у лихоманці. Що робити у випадку самозаймання? Інструкцій не існувало. Згадалася лише якась маячня екзальтованих поетів… Щось про палаюче серце… Ні, аномалія повинна мати зовнішнє походження!

Він різко опустив погляд на землю під братом.

— Рею! Ти стоїш на малюнку!

— Дякую, ідіоте! — заверещав той крізь дим. — Ти про мистецтво піклуєшся?! Рятуй мене, виродку!

Калеб відповз убік — вогонь почав пекти й його. Здогадка осліпила наче блискавка.

— Сам ти ідіот! — крикнув він у відповідь. — Ти знайшов свою аніму! Сів на неї своїм лінивим задом!

На камені під Реєм була викарбувана велетенська червона ящірка з палаючими очима й шипастим хвостом. Вона обвивала кам’яний глечик, ніби щойно з нього виповзла.

— Саламандра! — вигукнув Калеб. — Ти саламандра! Тобі не страшний вогонь!

Рей жадібно ловив ротом повітря, а його тіло вже почало стрімко змінюватися й стискатися. Шкіра бралася грубою лускою, обличчя видовжувалося, втрачаючи людські риси.

— Ти трансформуєшся… — голос Калеба здригнувся. — Схоже, ця тераса чекала саме на тебе…

Раптом його прошив холодний здогад: якщо Занґома працює за тією ж схемою, що й з Марою, то майданчик зараз зникне! Калеб судомно вчепився у найближчу тріщину між камінням. Рей уже не міг говорити — з його пащі висунувся довгий роздвоєний язик. Вони зустрілися поглядами лише на мить, перш ніж підлога під ними здригнулася.

Тераса почала повільно втягуватися назад у скелю. Земля пішла з-під ніг, і Калеб завис, чіпляючись за гостре каміння. Пляшка й наплічники зі свистом зникли в безодні.

Згори на нього витріщилася вогняна ящірка, яка ще хвилину тому була його братом. І тепер вона кляла його добірним матом через ментальний лінк.

*****

Калеб висів над прірвою. У грьобаному церемоніальному балахоні. Перед внутрішнім оком миготіло життя — ніби садистські боги Занґоми вирішили влаштувати йому знущальну ретроспективу.

А загалом у нього було непогане життя. Якщо заплющити очі на дрібниці. У свої тридцять п’ять він устиг здобути ступінь магістра в університеті Віндвіг, укласти партнерську угоду з драконом, кохатися з найнебезпечнішими жінками Терри й очолити найвідбитішу родину, яку, як раптом з'ясувалося, боявся втратити понад усе на світі.

А які ж були плани на майбутнє!

Загинути зараз — у самому розквіті сил, не реалізувавши жодної мети — точно туди не входило. Тим паче у настільки жалюгідному вигляді.

Він зціпив зуби, чіпляючись посинілими пальцями за край карнизу.

«Добре, що хоч Наялі з Алією цього не бачать», — Алія, можливо, надихнулася б його ганебним становищем для створення чергового музичного хіта. А от Наялі... Краще навіть не уявляти.

Він глянув униз. Далеко вглибині пінилися води Летанги. Наплічник зі спорядженням упав нижче й зачепився за один із тотемних стовпів. Стрибати й намагатися влучити в цю хитку опору? Чи спробувати дістатися до Реєвого насісту?

Вгору чи вниз?

Ухваливши рішення, Калеб почав розхитуватися. Пальці ледь не ламалися від напруги. Намацав чоботами мікротріщини в камені — перша перемога! Підтягнувся.

Халат гучно тріснув і розлізся під пахвами. Довбана ганчірка.

Йому все ж вдалося впертися ліктями у вузьку смужку рівного каменю. Проте місця для решти тіла банально бракувало.

«Звільни насіст, — кинув він ящірці через лінк. — Причепися до стіни!»

Рей перелякано вищирився. Він не хотів полишати безпечне місце. Від нього хвилями йшов жар, наче від багаття: якщо Калеб надумає стягнути брата силою, глибоких опіків не уникнути.

«Послухай, — звернувся Калеб до його здорового глузду. — У тебе ідеальна механіка для скелелазіння. Присоски на лапах, гнучке тіло, луска . Ящірки й на гладких поверхнях зависають!»,

Але Рей лише тремтів і мотав лускатою головою. Співпраця не входила у його плани. Бісів гівнюк, знайшов час панікувати.

«Ми не вмістимося тут удвох», — пробував урезонити Калеб. І нарешті додав із відчаєм: «Можеш залізти мені на плечі».

Рей на мить призупинив потік лайки.

«Я тебе обпечу», — досить слушно зауважив він.

«Байдуже! — рикнув Калеб. — Розберуся, коли виживу».

Рей неохоче погодився. Обережно почав переповзати на плечі. Калеб готувався до болю, але не відчув нічого, крім ваги рептилії.

Він швидко подолав решту перепони й нарешті всівся, звісивши ноги над прірвою. Краєм пальця торкнувся Реєвої луски — й одразу відсмикнув руку. Гаряче!

Обмотавши палець обривком рукава, він повторив експеримент. Жар зник.

У Калеба аж щелепа відвисла. Ця рвань... юката... таки згодилася! Хотілося сміятися й матом крити все навколо одночасно. «Аяноро, тільки потрап мені тепер під руку...»

Тим часом засранець зручно вмостився на його плечах, ніби все життя там просидів. У принципі, так воно й було.

Калеб спробував влаштуватися на вузькому карнизі зручніше. Місця ледь вистачало для сідниць, але він не нарікав: після зависання над безоднею навіть цей клаптик каменю здавався імператорським троном. Відкинувши голову назад, він випадково вгатив брата об скелю. Той невдоволено пискнув.

Так йому й треба. Залишки співчуття випарувалися разом із потом.

Зачекавши кілька хвилин, поки заціпеніння минуло, Калеб тверезо оцінив ситуацію.

Обставини змінилися, але не надто.

З плюсів: церемоніальна юката виявилася вогнетривкою. Не забути подякувати Аянорі — шаманка не прогадала з фасоном. Але навіщо було тримати загадковий фасад до останньої хвилини? Спорядження теж підлягало порятунку. Наплічники не полетіли в прірву, а застрягли на стовпі — теоретично, їх ще можна було дістати.

З мінусів: до вершини лишалася якась сотня метрів, проте скеля тут була гладкою, мов поліроване скло. Без страховки цей підйом перетвориться на самогубство.

До того ж спрага ставала нестерпною, язик прилипав до піднебіння. Цю проблему потрібно було вирішувати негайно, інакше він втратить свідомість від зневоднення — і всі його розрахунки полетять разом із ним до біса в ту саму прірву.

Рішення в будь-якому разі впиралося в лускате непорозуміння на його плечах. Яке категорично відмовлялося співпрацювати. Доведеться діяти обережними маніпуляціями та правильним тиском.

“Сповз би вниз, води приніс…— спочатку Калеб вирішив тиснути на жалість . — Не хочеш же ти, щоб я тут заживо засох?”

У відповідь Рей осів мертвим грузом на його плечах. Прикинувся дохлим.

“Рею, рано чи пізно тобі доведеться відлипнути від мене. Ми не збираємося тут пускати коріння”.

Він дав братові час, щоб той звик до нової шкіри й вгамував паніку. Минали хвилини. Сонце нарешті сховалося за важку хмару, і в тіні стало легше дихати. Рей замовк, припинив тремтіти й лаятися.

БІСІВ ГІВНЮК ЗАСНУВ!

Калеб не витримав і розмашисто тріснув ним об камінь. Потім ще раз.

“Припини! — заверещав Рей через лінк. — Це боляче!”

“Доброго ранку, сонечко! То як щодо води? І наплічник із крюками сам себе не принесе”.

“Я боюся!”

Калеб віддер рептилію від себе, ледь не втративши рівновагу, і притиснув брата животом до вертикальної плити. Теорія підтвердилася миттєво: Рей приклеївся до моноліту так природно, наче все життя був ящіркою.

“Чорт… Я в шоці, але вийшло!”— пробурмотів він, перебираючи лапами.

Наступні кілька годин Калеб провів у виснажливому очікуванні, спостерігаючи за маневрами брата. Рей спустився до речей і довго мізкував, як за допомогою зубів та роздвоєного язика вхопити наплічник. Вага була завеликою, тож довелося тягати спорядження частинами.

Спершу він приніс пляшку з водою. Калеб пив великими ковтками, відчуваючи, як тепла рідина повертає йому здатність мислити й функціонувати. Згодом Рей, уже впевненіше, забрав мотузку і поповз угору, зникнувши за верхнім карнизом.

Залишалося тільки чекати.

Небо остаточно набрякло свинцем, почався дощ. Спершу м’яка мжичка приємно холодила обпечену шкіру, але скоро розверзлося по-справжньому.

Пролунав грім струснувши скелю, блискавки прорізали небо, і камінь під Калебом став слизьким від води.

Повернулося відчуття, що його знову підштовхують, вимагають рухатися вперед. Тепер він не сумнівався: погода підлаштовувалася під них. Аномалія Зангоми вела за одній лише їй відомим сценарієм.

Що хотіли сказати йому духи гори?Одне він знав точно: якщо шторм посилиться, його просто змиє в прірву.

“Рею, швидше…” — прошепотів він у порожнечу.

*****

Кінець мотузки вдарив його по голові саме тоді, коли пальці почали зісковзувати з каменя. Калеб судомно схопився за рятувальний канат і перевірив натяг — тримає. Залишалося сподіватися, що вузол, який Рей зв’язав за допомогою ящіркових щелеп і язика, не розв’яжеться в найгірший момент.

Ноги й руки затерпли від нерухомості, тож він спершу розім’яв м’язи короткими ривками.

«Намотав на стовп,— передав Рей. — Витримає».

Калеб почав підйом, швидко перебираючи руками. Гуркотів грім, вібрація від якого віддавала просто в кістки. Долоні палали від тертя, шкіра здерлася до м’яса, але він не зупинявся, поки не торкнувся краю плато.

Холодний камінь впився в груди, коли він нарешті перевалився через виступ. Кров із роздертих рук окропила скелю — і Калеб завмер, спостерігаючи, як пориста порода наче губка вбирає в себе червону рідину.

Голодний хижак, що нарешті дочекався своєї жертви.

«Харчі залишилися внизу, — на диво тверезо зауважив Рей. — Наплічник висить на стовпі, я не зміг його витягти».

Калеб не зважав. Він підставив обличчя під зливу, жадібно ковтаючи воду просто з неба. Сили поверталися, а разом із ними — дивний потяг. Гора кликала йти далі.

Він подумав про Мару. Як вона там, у темряві печер? Чи вже перевтілилася? Яке випробування зустріла?

Вогняна ящірка завмерла на кам’яному стовпі.

«Здається, я застряг у цій формі, — прохрипів Рей. — Просто не знаю, як знову стати людиною!»

Калеб підійшов ближче. Від брата йшов чистий, нерозбавлений відчай, і Калеб не знав, як зарадити… хіба що заспокоїти. Він невпевнено простягнув руку й погладив лускату спину. Кращої ідеї в голову не прийшло.

«Твою ж… — вилаявся Рей, хоча хвіст його смикнувся. — Дякую, звісно, але я не кіт! Не треба мене пестити!»

Попри протести, він усе одно притулився до теплої долоні — маленьке тіло дрібно тремтіло.

«Моя аніма не витримує холоду. Візьми мене на руки, бо я тут застуджуся до смерті…»

Калеб хотів огризнутися, але вчасно згадав, як відчайдушно брат щойно витягував його з прірви. Він важко зітхнув і підставив шию.

— Тільки спробуй почати ловити комах чи линяти — викину в річку, — пригрозив він для порядку.

У ту ж мить небо розколола сліпуча блискавка. Калеб здригнувся від гуркоту, а Рей від переляку так стиснув його шию хвостом, що мало не придушив.

— Відчепись, ідіоте! — Калеб силоміць просунув пальці між лускою і горлом. — Гора натякає, що нам варто поспішати.

Хвала Світлу, подальший шлях виявився ширшим і не таким крутим — без смертельних пасток чи обвалів.

На камінні серед малюнків вони вперше помітили птахів. Цілком логічно: вони були майже на самому піку. Де ж їм ще бути?

Ворони, лелеки, фламінго — викарбувані в такій самій хаотичній непослідовності, як і звірі внизу. Страус сусідив із пінгвіном, полярні сови — з крихітними колібрі. «Цікаво, чи можуть шифтери ставати чимось настільки малим?» — розмірковував Калеб, розглядаючи різнокольорових пташенят завбільшки з мізинець.

Рей не відповів. Брат провалився в дрімоту, його тіло швидко хололо, і Калеб не знав, чи варто цьому радіти, чи час починати тривожитися.

Ще дві години під безжальним дощем — і ось вона, вершина. Калеб завмер на краю велетенського кратера застиглого вулкана. Так ось чим насправді була Занґома — живою загрозою, вирваною з іншого світу! Під ними гула Летанга, над ними розверзлося сіре вечірнє небо. Занґома ховала свою верхівку в самому серці шторму.

Піднявшись на найвищу точку, Калеб спробував дотягнутися до родини. Мара не відповідала. Ані Тайрен, ані Хоук, ані Келан із Нолою не озивалися. Він не відчував навіть слабкого відлуння їхньої присутності. Це нагадувало часи, коли Гестія обірвала зв’язок між ними. Калеб до болю стиснув кулаки. Треба було негайно закінчувати з цією маніфестацією — порожнеча в голові дратувала дужче за холод.

Він озирнувся. Він прийшов саме туди, де скеля чекала на нього.

Широкі штучні сходи вели вниз, до круглої арени, що являла собою кам'яний пташиний базар. Тут розмістилися скульптури всіх можливих пернатих, про яких Калеб знав, а про існування деяких навіть не здогадувався. Невідомі різьбярі перевершили самі себе: на відміну від примітивних малюнків на ярусах нижче, тут кожне перо, кожен вигин дзьоба були опрацьовані з ювелірною точністю. Чи то працювали майстри вищої кваліфікації, чи до пернатих ставилися з особливим трепетом.

У центрі кратера-амфітеатру дощова вода утворила неглибоке озеро. Калеб почав спускатися, занурюючись у крижану воду. Він повільно пішов між рядами застиглих постатей, торкаючись холодного каменю. Серед тисяч варіантів він був упевнений, що знайде той самий, єдиний, що відгукнеться до нього. Він уже чув його призов, залишилося лише торкнутися.

Рей уже навіть не тремтів. Треба було терміново знайти прихисток, сховати брата від дощу, зігріти, але навколо не було нічого, крім мокрого каменю та розгніваного неба.

«Гей, шифтерські духи! — подумки вигукнув Калеб у порожнечу. — Ви ж не змусили його пройти через випробування, щоб просто заморозити у фіналі?»

Звісно, ніхто не відповів. Єдиним виходом було поспішати. Він міцніше притиснув до себе холодну саламандру й рушив далі крізь стіну води.

Посередині арени його увагу прикував стовп, на якому поважно всівся велетенський птах із розправленими крилами. Калеб підійшов ближче, занурюючись у воду, і торкнувся кігтя міцної лапи.

Резонанс ударив миттєво. У вухах загудів низький, мелодійний звук, що відгукнувся десь у самому серці. Волосся на потилиці стало дибки. «Ось воно…» — був упевнений він.

Хвилина. Друга. Він чекав. Нічого не відбувалося.

Рей спалахнув і перетворився одразу, щойно торкнувся свого тотема. Чому ж у нього не виходить? Калеб підвів голову, намагаючись зустріти погляд птаха, але камінь залишався мертвим. Створіння гордовито сиділо й витріщалося кудись у небо, ніби ось-ось збиралося зірватися назустріч грозі.

Небо спалахнуло. Блискавка вдарила в край скелі. Запахло розпеченим металом. Калеб бачив, як порода плавиться й стікає вниз вогняними сльозами. «Що ви намагаєтеся мені показати?»

Аянора казала: резонанс можливий лише через повне прийняття. Відкинути все зовнішнє. Вимкнути раціо.

Калеб ніколи не любив копирсатися в собі — вважав це нудною й марною справою. Він просто приймав власні дивацтва й працював із ними. Але сьогодні Нола б ним пишалася: він відчайдушно намагався «пізнати себе».

Він заплющив очі. Спробував забути про Рея. Про Мару. Про Калітрас. Сім’ю та амбіції вдалося відсунути, але на їхнє місце прийшли жінки. Перші пристрасні ночі в Намсалі… Витончені інтриганки Андейї… Алія. Наялі. Останні, хто розбудив у ньому щось більше за звичайну цікавість.

Наялі… Чорт. Холодний камінь під пальцями ніби зник, коли накотило гостре бажання. Шрам на зап’ястку запульсував — чи то була лише гра уяви? Може, не варто було так швидко її відштовхувати? Чому його так тягнуло до неї?

Її сила була як океан, у якому хотілося розчинитися, забувши про все: про обов'язок, братів, сестер, Гестію… Просто бути. Як у його дитячих снах про грози — коли він здіймався в небо й літав разом із блискавками.

Поряд важко гримнуло. Калеб не розплющував очей, занурюючись ще глибше. Аніма мала стати дзеркалом його єства. Якщо він прагне розчинитися в чомусь більшому, що водночас дарує владу й вимагає покори… Якщо це приносить таку насолоду, що перехоплює подих… Як перетворитися на істоту, що контролює шторм і віддається на волю стихії?

«Прошу. Вкажи», — звернувся він до тотема.

І тоді камінь ожив. Голова птаха з рипінням почала розвертатися. Масивний дзьоб тепер вказував прямо на край обриву. Калеб подивився в той бік — і серце пішло в п'яти. Він зрозумів, чого від нього вимагають.

Не думати — діяти. Якщо почне раціоналізувати, Занґома його ніколи не відпустить. Він це знав: його кров сподобалася місцевим духам, і вони вимагали повноцінної жертви.

Він обережно перемістив Рея на голову кам’яного птаха. Та була теплою, і Калеб сподівався, що цього тепла вистачить, щоб ящірка не заціпеніла від холоду. «Подбай про нього, поки я повернуся», — прошепотів він своєму тотему.

Востаннє стиснув кіготь можутьньої лапи, перетнув арену й піднявся на край. Птах стежив за ним — живо, пильно, не кліпаючи. Раптовий порив вітру вгатив у спину так сильно, що Калеб ледь не зірвався. Там, унизу, чатували гострі зубці скель, скажені хвилі Летанги й неминучий кінець. Смерть.

Але й свобода. Шалена. Всеохопна. Серце пропустило удар. Це могла бути його найбезглуздіша й остання авантюра.

Не думати. Діяти.

Він відштовхнувся обома ногами, розкинув руки й полетів назустріч білій піні річки. Вітер ударив у груди — не збив, а підхопив, немов велетенська невидима долоня.

Калеб не відчував болю, але чув, як кістки тріщать і видовжуються, як шкіра вкривається гострим холодним пір’ям. Мить — і він уже не падав. Він ширяв. Тіло перетворилося на досконалу аеродинамічну машину, створену для підкорення штормів.

Змах. Невмілий, важкий... Повітря навколо вибухнуло тисячами водяних бризок. Другий змах — і блискавка розірвала небо над самою головою. Час розтягнувся: кожна електрична іскра тепер світилася для нього як окрема зірка.

Грім розірвав світ — і Калеб закричав. Чи від болю, чи від екстазу — він і сам не знав. Крик розчинився в бурі, вмістивши в собі все: страх, тріумф і звільнення. Блискавки били навколо, і кожен помах крил робив його частиною грози.

Він більше не був людиною, чоловіком чи братом. Він став самим штормом.