Химери Калітрасу

Моторні човни армії прикордоння на чолі зі Стратегом Ламаном Санґо тримали курс на північ.

Марш тривав уже п'ять днів. Катери оминали підтоплені міста й поселення, поодинокі будинки на високих палях та рибальські плоти. Щойно Летанга вгамувала шалену течію перших тижнів розливу і стала судноплавною, її наповнило життя. Люди рибалили, торгували, подорожували — займалися буденними справами на неосяжних водних просторах під лагідним осіннім сонцем.

Келан лежав на палубі без сорочки й чобіт, ліниво спостерігаючи за кружлянням альбатросів. Подумки він складав мелодію, яка мала б передати теперішній стан речей — крихкий примарний спокій перед великою бідою.

До військових на цих просторах ставилися дружньо: махали вслід, бажали вдалої ротації. Але в цих доброзичливих напутках дедалі частіше прослизала тривога.

День тому їх перестрів рибалка — напівголий дідуган, чия шкіра за десятиліття задубіла від вітру й сонця. Спершу він пропонував смаженого сома на вечерю, а потім насупився і видав похмуре попередження:

— Хлопці, цього року буде важко, тримайтеся там. Болотяники геть показились, нападають навіть там де раніше родичів мали. Мор’кілани покидали свої лавки, потікали у Санду і Камбулу разом з товаром.

— Щось-таки знають, щурі…— підтвердила його компаньйонка й густо сплюнула в ріку. — Ми теж плануємо сунути до Камбули, там безпечніше.

Розумні люди носом чують біду. Келан не сперечався з рибалками, не відмовляв від очевидно правильного рішення. А от до себе мав питання: а що б було, якби?

Щовечора до катерів підпливали русалки. Спочатку керманичі сердито відганяли «річкову пошесть», що розкладала армійську дисципліну, та зрештою здалися — боротися не було сенсу. Ці веселі хлопці та дівчата не визнавали себе частиною Туали, не мали ані лідерів, ані законів, і вели вільне, безтурботне життя річкових кочівників. Їхні плоти, сплетені з гілок та водоростей, іноді сягали розмірів невеликих островів, на яких постійно відбувалися гучні вечірки.

Кілька ночей поспіль Келан дрейфував на такому плоту під акомпанемент диких русалчиних співів. Хміль, жагучі тіла, відверті дотики… Обличчя коханців і коханок зливалися в розмитий калейдоскоп під нічними зорями. Тут не було вишуканого еротизму Мішікатану — лише первісна, груба й чиста пристрасть.

Для русалок кохання було грою, а спокусити консервативного дільського шифтера — найкращим трофеєм. Річковики ж у таких походеньках охоче позбувалися цноти й поверталися до своїх туальських наречених з чималим багажем нових навичок.

Ламан у ці оргії не пірнав, хоча слухав Келанові розповіді з відвертою цікавістю.

— Я чоловік жонатий, — сміявся Стратег, відмахуючись від чергової пропозиції. — Жодна русалка не варта моєї Каї.

— Еге ж, а ще в Каї кігті довші й зуби гостріші! — підколювали підлеглі, і Ламан реготав разом із ними.

Він суворо карав за пенічку під час рейду, зате до вживання ковилового пива ставився крізь пальці.

— Мій батько занадто простий і чесний чоловік, не личить йому бути Патріархом, — казав він одного вечора, перехиливши кухоль (Ламан ніколи не пив більше пляшки на день). — Я бачу це, вся Туала бачить. Він був грандіозним Стратегом, рвав піратів на півдні і таргунів на півночі. Але варто було влізти у політику…

Ламан гірко розвів руками.

— Розумію, — кивнув Келан. — Не гризи себе.

— Те, що Куало запустив справи на прикордонні — його провина, — вів далі Ламан. — Не повністю, але все ж таки. Він призначав родича на посаду, не хотів вірити, що той здатен на зраду. І йому відповідати за наслідки. І мені також.

— Як і нам, за витівки Гестії, — додав Келан. — Батьки залишили після себе купу лайна, а вигрібати нам.

Ламан кивнув, і якийсь час вони просто сиділи мовчки, споріднені у своїй відразі.

— Знаєш що… розкажи краще ще про русалок, — перебив тишу Ламан.

*****

Сьомого ранку спокійна подорож закінчилася. Плоти русалок просто зникли, наче розтанули у річковому тумані.. Келан принюхався, вловлюючи гіркуватий коктейль із диму, сирої деревини та іржі… Десь попереду мало бути місто. Прикордоння.

А за ним - Таргунія. Дика і недосліджена.

Тінь упала на Келана, вириваючи його з напівсну.

Поряд сіла Нола. Сестра була босоніж, у легкій короткій спідниці, а на плечі накинула шаль, рятуючись від все ще палючого сонця. Виглядала сестра набагато свіжішою, ніж у Ділі: — зникла хвороблива блідість і тривожна зморшка між бровами. На щічках розсипалися веснянки, а шкіра набула золотавого, здорового відтінку.

Всього лиш тиждень у рідній стихії наповнив їх обох енергією і силою, яку вони навіть не помітили як втратили під час подорожі сушею.

— Як розважився вночі? — вона присіла поряд, і перекинула ноги через борт човна. — Похмілля не мучить?

Сестра і сама знала, відчувала його біль через лінк, але питала з ввічливості. Його забавляла ця її звичка прикидатися нормальною.

В її полі не було роздратування, лише легке підтрунювання. Нола не те щоб схвалювала його походеньки, але припинила читати лекції, як робила раніше, в морі. Компанія Ламана та інших шифтерів пішла їй на користь.

— Трохи страждаю, — відповів Келан на питання. — Якби ще хтось ковилового приніс...

— Не дочекаєшся, — беззлобно фиркнула сестра.

Що ж, спробувати варто було.

Деякий час вони мовчки дивилися на обрій, де дзеркало Летанги зливалося з блідим небом. Потім Нола знову озвалася:

— Тобі ж справді все це до душі.

Вона прикусила губу й з цікавістю вихилила голову набік.

— Що саме? Великий Луг? Дикі русалки? — Келан не зовсім розумів, куди вона хилить, але й чіплятися не хотів. З Нолою завжди так: почнеш із дрібниць, а закінчиш глухим непорозумінням. — Чи ти про холодне ковилове?

— Ні... — вона нервово розсміялася й потерла долоні. — Тобто... так. Я спостерігала за тобою. Ти зміг би так жити весь час? У мандрах і без відповідальності?

Келан знизав плечима:

— Мене все влаштовує, хоча для повного комфорту бракує джакузі й шовкових простирадл. Ну й яхти, звісно. Не забувай, Ноло, яка розкішна красуня чекає на нас у доках Камбули!

Нола важко зітхнула. Сонячні промені лагідно торкнулися її обличчя, і веснянки стали ще помітнішими.

— А що, як нам просто забути про Калітрас? Врятуємо дітей — і край. Повернемося в море.

Келан піднявся на ліктях, пильно дивлячись на неї. Вона це серйозно?

— А як же бібліотека? — примружився він. — Усі ті безмежні стоси знань? Книжки, диски, архіви. Твоя мрія пізнати все на світі? Куди ти це подінеш?

Акуратним, ніжним рухом Нола прибрала пасмо волосся з його чола.

— Не прикидайся, ніби тобі все це байдуже, — сумно промовила вона. — Пам’ятаєш, як дітьми ми натрапили на секцію поезії в бібліотеці? Хто тоді тижнями цитував: «Манили мене діви моря, і смерті не боявся я, стрибнув з русалками в глибини...»?

Вона кумедно зморщила ніс, намагаючись відтворити його тодішній пафос.

Келан розсміявся і підхопив: — «...Навіки втратив якоря».

— Не такі ми й різні, Келане, — усміхнулася сестра. — Ти просто боягуз і не хочеш це визнати.

Нола мала рацію. Безтурботне русалчине життя вабило соковитою обгорткою, але Келан знав себе занадто добре: його власні амбіції сягали набагато далі за розливи Летанги.

*****

Увечері Ламан зібрав раду керманичів.

— Більше жодного ковилового. Чергування — цілодобове, позмінне. Зброя розконсервована, на затворах. Заходимо в поселення без шуму, людей Куало знімаємо швидко й жорстко.

Ламан роздавав інструкції, низько схилившись над картою. Як менталісту, Келану було цікаво спостерігати за зміною атмосфери у стані річковиків: на зміну розслабленості прийшла сувора зібраність, дисципліна, та чітка координація.

Келану імпонував стиль Ламана. Стратег не тішив власне его, не принижував підлеглих, але керував впевнено і суворо, його звикли слухати.

На пам’ять прийшов вчитель, Адмірал Міург, під началом якого Келан і Нола служили всі роки перебування у морі. Той мав схожі методи, і недарма у Морський Конвой намагалися потрапити моряки з усього простору Безмежного Океана.

— Працюємо, панове, — бадьоро підсумував Ламан, згортаючи карту. — Вдалого полювання!

Після брифінгу керманичі розійшлися по катерам, на флагмані залишилася лише кістякова команда. Управління катером перебрав на себе керманич, а сам Ламан опустився в крісло перед панеллю зв’язку .

— Погані новини з застав, — Ламан говорив тихо, звертаючись до Келана і Ноли. — Боюсь, ми прибули надто пізно. Куало не чекав, поки ми візьмемо його за горлянку, і накивав п’ятами казна-куди. Найімовірніше — до своїх нових таргунських друзів.

Відверта зрада.

Патріарха попередили, і отримали дозвіл діяти на власний розсуд.

Що означало початок війни.

*****

Ніч почала вступати у свої права, напруження в повітрі густішало з кожною хвилиною.

Нола і Келан по черзі сканували периметр, але поки безрезультатно. Втім покладатися лише на ментальні сили було би надто зухвало, у кожній поважаючій себе армії існували свої методи боротьби з такими як він. Блокувальники, або навіювачі могли запросто прикрити невеликий загін розвідки. Найбільш потужні “покривали” сотню розумних істот, але такі траплялись вкрай рідко.

А ще існувала відстань. Нола була потужніша за Келана, але і її сил вистачало лише на певну дистанцію

Тому в таких рейдах більше покладалися на звичайну варту.

Перше чергування випало Зіні — новачку, зовсім юній дівчині, яка лише нещодавно маніфестувала. Вони навіть відсвяткували це просто тут, на човні. Її анімою була пума, і Зіна страшенно нею пишалася, хоча ще не навчилася до ладу опановувати звіра.

— Це буде моя перша бійка, — тихо мовила вона, стискаючи приклад автомата. — Хоч би не зганьбитися…

Келан помітив, як її кігті нервово видовжувалися й одразу зникали в подушечках пальців.

— Думай краще, як вижити, — хмикнув сусід. — А то й обійдеться…

Години минали. Мірне погойдування річки та монотонний жаб’ячий хор заколисували увагу. Тому, коли опівночі з дальнього катера пролунав крик, Келан виявився геть не готовим.

Чорт забирай, він же сканував простір нещодавно!

Тишу розірвав тріск пострілів. Темні тіні ковзали небом на тлі холодних зірок. Там, де вони каменем падали на човни, злітали відчайдушні крики.

— Клятий сюрприз… трясця! — вилаявся керманич. — Літуни!

Келан кинув ментальний промінь угору. Там було щось живе — мізки малі, примітивні, схожі на пташині. Навіть скануючи небо, він не відразу збагнув, що перед ним — розумні істоти. Сліпа жага вбивства — єдине, що відрізняло їх від диких тварин.

Шифтери-літуни. Їх було небагато, але божевільна швидкість і хаотичність рухів робили їх невловимими цілями.

На катер упала тінь. Поруч гуркотом розсипалася автоматна черга — Зіна в паніці вистрілила в порожнечу, випустивши цілу обойму.

Ламан вискочив на ніс човна, на ходу вставляючи навушник:

— Угору! Дайте світла!

Прожектори спалахнули, вихоплюючи з темряви рвані шматки неба. Але літуни виявилися спритними — вони шурхали крилами, майстерно уникаючи сліпучих променів.

— Келане, вниз! — верескнула Нола.

Він упав на палубу, прикриваючи голову руками. Просто над ним зі свистом пронеслося тіло — щелепи клацнули біля самої скроні, залишивши сморід гнилої плоті. Келан успев розгледіти морду тварюки у світлі прожектора: видовжена, луската, схожа на потворну ящірку.

Келан перекотився на спину, вихопив «Шершня» й вистрілив навмання. Пізно — тінь уже злетіла в ніч. Поруч боєць-шифтер захрипів і повалився на дошки. Кров темною плямою бризнула на палубу.

— Рух під водою! — закричала Зіна.

Човен здригнувся від потужного удару, наче в днище на ходу врізалася скеля. Новачок біля борту не встиг ухопитися за поручні — його перекинуло у воду. Крик обірвався важким сплеском.

— Гарпуни! Імпульсники! — проревів Ламан, перезаряджаючи автомат.

Зіна кинула Келану довгий металевий спис. Він перехопив його й перехилився через борт. Прожектор на мить вихопив масивне лускате тіло, що стрімко рухалося під поверхнею. З усієї сили Келан встромив гарпун — відчув, як наконечник пробив шкіру, але метал застряг. Спис вирвало з рук і потягло в глибину.

— Глуши їх! — гаркнув керманич.

У воду полетіли імпульсні гранати. Під водою глухо рвонуло — катер підкинуло на хвилі. Зіна не втрималася й полетіла за борт. Келан дивом встиг схопити її за ногу, але цієї ж миті на Нолу каменем впала крилата потвора.

— Ні! — вирвалося в нього разом із хрипом.

Келан рвонув Зіну назад, на палубу, і кинувся до сестри, але допомога вже не була потрібна — Нола впоралася сама. Одним коротким рухом вона зламала шию нападнику.

Келан важко видихнув. Навіть він іноді забував, яка сила прихована в цих тендітних руках. Нола була такою ж химерою, як і решта їхньої божевільної сімейки. Керманич, що стояв поруч, присвиснув, оцінивши швидку розправу.

Після імпульсного удару бійка швидко вщухла. Над темною водою почали спливати тіла. Як і всі шифтери, після смерті вони поверталися в людську подобу, тому Келан не відразу збагнув, ким саме були їхні крилаті вбивці. Без підтримки з води повітряна атака захлинулася — дільці добили вцілілих літунів з автоматів.

*****

Ранок застав річковиків за похмурим підрахунком втрат. Ніхто не думав про святкування перемоги.

Літун, якого вбила Нола, виявився зовсім юним хлопцем — змарнілим, недогодованим підлітком. Ящірка з крилами — ось на кого він скидався у звіриній подобі. Віддалено він нагадував Тайрена, але не мав і крихти граційної елегантності дракона; скоріше, якийсь далекий родич.

Нола важко зітхала, розглядаючи мертвого хлопчину. Вона не наважувалася висловити співчуття вголос — річковики навколо закипали від люті й жадали лише крові за кров.

Плечі та руки сестри були посічені пазурами, шкіра набрякла й почервоніла.

— Не хвилюйся за мене, — вона зневажливо відмахнулася, у відповідь на його тривогу. — Рани поверхневі, мене перевірили на отруту. За день заживе. Ми ж химери — найживучіші мутанти на Террі.

Вона мала рацію. Але Келан відганяв ці думки. Він не хотів, щоб вона взагалі ризикувала собою у ближньому бою.

— Дуже смішно. Могла залишитися без ока, — буркнув він, обробляючи її подряпини антисептиком.

— Ну, ми ж хотіли бути піратами, — криво всміхнулася вона. — Хтось із нас мусить ходити з пов'язкою на оці, інакше нас не сприйматимуть серйозно.

На катері Ламана був один загиблий — той самий боєць, що впав за борт, перекушений таргуном навпіл. Його тіло підняли, щоб поховати з почестями. Ще троє полягли на інших човнах.

Інший попоранений, накачаний знеболювальними, приглушено ридав у трюмі, розуміючи, що він відпрацьований матеріал і його списують у тил.

Зіна сиділа на палубі, обхопивши коліна. Від неї хвилями розходився сором.

— Я підвела всіх, — прошепотіла вона, коли Келан поклав руку їй на плече. — Якби не ти… Дякую.

— Для першого разу ти чудово впоралася, — відповів він, не відриваючи погляду від трупа таргуна.

Ламан, хмурий і блідий, сидів у рубці перед пультом зв’язку.

— Вони ніколи не нападали з повітря. І в нас, і в них літунів обмаль, зазвичай їх бережуть для розвідки, — сказав він Келану. — Вони змінюють тактику. І це мене до біса бентежить.

— Якщо в них раптом з’явилося крилате підкріплення, то чому б його не використати? — знизав плечима Келан.

— Ти не уявляєш, наскільки ці фанатики ненавидять усе нове, — відповів Ламан. — Вони прийшли в ці краї тисячу років тому, а досі живуть за канонами пращурів. Якщо їхня богиня велить воювати так — вони гинутимуть тисячами, але не відступлять.

— Вважають нас єретиками, — кивнув один із капітанів. — Я вивчав їхню культуру, коли працював із полоненими.

— Думаєш, селсарі ними маніпулюють? — припустив Келан.

Ламан похитав головою:

— Селсарі — чужинці на Террі. Таргуни не стали б довіряти їм так швидко. Ні, тут щось інше. Зміни почалися давно, а наша розвідка проґавила загрозу.

Він на мить замовк, втомлено потер пальцями скроні. Нола багатозначно глянула на Келана.

«Туґало… », — передала вона через лінк. Келан відчув, як по спині пробіг холодок. «Зі своєю філософією права сильного він міг запросто стати пророком у їхньому примітивному суспільстві», — додала вона. — «Пам’ятаєш Калітрас? Навіть серед нас були ті, хто поважав його. Навіть Кая…»

Келан пам’ятав. Туґало вмів справляти враження і вести за собою.

— У будь-якому разі, притримуємося попереднього плану, — вирішив Стратег. — Пильнуємо небо, воду і землю.

Він повернувся до одного з капітанів:

— На тобі важкі поранені. Відвези їх до найближчого русалчиного поселення й одразу назад. Сигнал у Ділу вже пішов, вони вишлють санітарний катер.

— Дим на горизонті! — пролунав раптовий крик із наглядної щогли.

Всі обернулися. Далеко попереду, де ріка зливалася з небом, здіймалася важка темно-сіра хмара. Ламан вискочив із рубки на ніс і довго вдивлявся в бінокль.

— Там селище. Тарна! — рикнув він, і обличчя його скам'яніло. — Таргуни атакували цивільних…