Химери Калітрасу

— Квінтусе Галіане, подбай, щоб мене не турбували найближчу годину, — наказав Кассіан, щойно за Сільваною зачинилися двері.

— Слухаюсь, Командоре.

Галіан виструнчився. Кассіан схвально окинув поглядом підлеглого.

Широкоплечий, із різкими рисами обличчя та гордою поставою ксіаліта, цей чоловік значно впевненіше почувався на полігонах чи полях битв, ніж у тиші штабних кабінетів. Кассіан помітив молодого воїна кілька століть тому, особисто курував його кар’єру й нещодавно підвищив до особистого помічника.

— І пильнуй не лише двері. Останнім часом вона надто вправно знаходить обхідні шляхи.

Квінтус схилив голову, але Кассіан встиг помітити зловтішний відблиск у його очах.

— Леді буває вкрай наполегливою…

— Леді Сільвані доступ заборонено, — різко обірвав його Кассіан. — Це моє пряме розпорядження.

Тепер Галіан уже відверто шкірився. Талант Сільвани наживати ворогів був невичерпним — не найкраща риса для тієї, хто в невизначеному майбутньому претендує посісти Крилатий Престол.

— Але спілкуватися — з усією повагою.

Галіан був надто цінним ресурсом, щоб втрачати його через примхи Спадкоємиці. Кмітливий, відданий, сміливий, проте зовсім не звиклий до підкилимних ігор придворної еліти.

— Прийнято, Командоре. Максимум поваги.

Відповідь пролунала надто швидко, у голосі відчувалися впертість і прихована злість. Якщо Галіан планує затриматися на цій посаді, йому доведеться навчитися краще приховувати емоції. Квінтус уже розвертався, щоб іти, коли Кассіан зупинив його жестом.

— У правому крилі, біля джерел, одному зі служок зле. Відправ до нього менталіста.

Галіан здивовано кліпнув, але зайвих запитань не поставив. Він мовчки вийшов, щільно зачинивши за собою масивні двері. Молодчина.

Це були останні крихти емпатії, які Кассіан міг дозволити собі сьогодні. Дратувало, що довелося витрачати їх на випадкового мор’кілана, проте покинути нещасного напризволяще після чергової витівки Сільвани було б безвідповідально.

Так само безвідповідально, як і тримати біля себе цю божевільну.

Коли він вироводжував її, Сільвана почувалася героїнею: тремтіла від збудження і чекала на схвалення. Відверто кажучи, їй було чим пишатися. Зрідка ця жінка «вистрілювала» спалахами глибокої інтуїції, і її бачення виявлялося вельми корисним. Але не ці поодинокі потрапляння пальцем у небо заважали йому відправити екзальтовану мисткиню назад до Елатріана — вищого світу «золотої молоді» імперії, до якого вона й належала.

Кассіан хотів би списати все на політичні ігри та прагматичний розрахунок, проте коріння проблеми залягало значно глибше й огидніше. Він не бажав визнавати їхню співзалежність навіть перед самим собою. Жалість. Провина. Сільвана була останнім уламком того старого світу, який він пам’ятав — зламаним, спотвореним, але єдиним.

Більшість його соратників зникли у вогні тисячолітньої війни між Селестарією та Імперією Інферно. Решта — змінилися, добровільно віддалилися, а деякі навіть назавжди зачинилися в Астеліях. Імператор не з'являвся вже кілька століть, і при дворі всім заправляла та сама «золота молодь», яскравим представником якої був сенарх Ферілан, та елатріанці — фанатичні послідовники книги так званого Творця.

Сільвана була зовсім юною, коли закінчився конфлікт — мрійлива дівчинка, що довірливо тримала Гестію за руку, прогулюючись садами Хорал-Арку. Вона дивилася на нього, зневіреного ветерана, як на справжнього героя. Вірила в Імперію.

Чи вірить вона зараз?

*****

Розібравшись із підлеглим, Кассіан подав запит через окремий канал зв’язку і почав чекати, гортаючи стрічку новин, які останніми днями сповіщали про остаточне падіння Лети і зусилля Імперії з блокування порталів до неї.

Біженці, волонтери, гуманітарні місії. Селестарія подавала себе героями. Навіть імператор з’явився на екрані. Не знімаючи золоту маску мовчки скорботно простояв кілька хвилин і зник у небутті. Сподівався, що хвилинної появи буде достатньо.

Кассіан давно перестав щось відчувати з цього приводу, хоча колись втрата кожного клаптика імперії болісно відгукувалася в серці. Він надто добре знав, на що ворог перетворює відвойовані регіони.

Повертаючись до місцевих проблем. Війна між Таргунією і Туалою неминуча. Розвідка відстежила рух великих груп військ біля кордонів: на знімках застигла напівдика армія шифтерів з одного боку та примітивно озброєне військо аграрної країни — з іншого. Локальний конфлікт, у який ксіаліти, небесне воїнство, не мали права втручатися.

Від якого за кілометр тхнуло інферно.

Але цього разу сценарій змінився.

З Мішікатану надійшли записи прослуховування Тугало — протеже сенарха Ферілана. Той виявився агентом нижніх. Ніхто інша як Наялі Чамакана, подруга і ймовірна спільниця Гестії, виринула з тіні, щоб передати ці розшифровки. Викриття ворожого агента на такому етапі могло відтермінувати неминуче.

Це не стало одкровенням — інфернали поводилися однаково в усіх світах, їхні поплічники часто грали подвійну гру. Проте спіймати їх за руку раніше не вдавалося. Переляканий Ферілан, побоюючись за репутацію, миттєво дав дозвіл на арешт мразоти.

Ні, їм ксіалітам, все ще не дозволено втручатися, інферналів занадто мало у війську таргунів, що визнати вторгнення повноцінним, але і визнавати болотяників своїми союзниками більше не буде.

У Терри з’явився шанс.

Кассіан змахнув убік портрет Туґало. Той був викритий — і більше не цікавий.

*****

Розкритий альбом із незграбними малюнками храмового служки лежав перед монітором на столі. Кінчиками пальців він ковзнув по обличчях зображених підлітків.

Справжні діти Калітрасу. Діти Гестії. Вони ж стояли перед ним у центральній залі — повністю беззахисні. І він сам дозволив їм піти.

Хлопець зі світлим волоссям тримав келих і сміявся. Тепер Кассіан більше не міг ігнорувати схожість. Мало хто пам’ятав, як насправді виглядав Селестіан Аурелій: Імператор належав до прадавнього покоління й надзвичайно рідко з’являвся назагал. Усі його ровесники давно спочивали в прозорих Астеліях, утомлені безсмертям. А остання мода двору — ховати обличчя за масками із золота та коштовностей — і поготів робила його постать загадковою, майже міфічною.

Проте Кассіан бачив стародавні портрети. Йому навіть випала рідкісна нагода аудієнції віч-на-віч: одразу по завершенні війни Імператор побажав власноруч нагородити його титулом Верховного Командора.

Нічого надзвичайного в обличчі Селестіана не було — симетричні риси, блакитні очі, дещо згаслі від безкінечного існування. Але тоді це здавалося неймовірною честю, тож Кассіан закарбував той образ у пам'яті настільки чітко, наскільки міг.

І все одно не розгледів спорідненості!

Яким же сліпцем він був! Як легко дозволив Гестії обвести себе навколо пальця. Втім, хто б міг упізнати риси Повелителя в обличчі звичайного мермена? Хто б не схибив на його місці?

Гестія походила з прямої лінії Ауреліїв, і її байстрюк просто випадково успадкував таку зовнішність.

Інше зображення також мимоволі притягувало погляд — мабуть, через те, що художник явно був зациклений, малюючи дівчину-мерменку знову й знову.

Попри хтивість, якої намагався надати її образу автор, усе одно вгадувалася виразна схожість як із братом, так і з Гестією. Проте в її рухах відчувалася особлива м’якість і крихкість.

Він не пам’ятав ім’я. Ніла чи Нола…

Хвилини тягнулися. Попереду чекала важка розмова.

*****

Монітор заблимав. По інший бік виникло сіре приміщення камери відвідувань: стіл і стілець у центрі, вмонтовані у підлогу, жодних інших меблів. Двері відчинилися. Двоє охоронців ввели Гестію, вклонилися в бік екрана й вийшли, залишивши їх наодинці.

Вона була вдягнена у сіру тюремну туніку, волосся охайною хвилею спадало на плечі. Неволя таки залишила свій слід: Шкіра стала блідою, майже прозорою, риси обличчя загострилися. Її там морили голодом чи вона сама знову грає в аскетичну мученицю? З неї станеться: Гестія завжди володіла філігранним мистецтвом розігрувати жертву.

Сідати вона не поспішала. Повільно пройшлася кімнатою, зупинилася біля столу. Кассіан мовчав, спостерігаючи за кожним її рухом. Ні, на сьогодні роль жертви скасовується, Гестія поводилася спокійно, дивилася так само зверхньо, як і під час їхньої минулої зустрічі.

Його погляд зачепився за зап’ястки: окрім традиційного нашийника, її закували в важкі браслети контролю. Елемент тиску чи її справді вважали настільки небезпечною? У світлі останніх подій він схилявся до другого варіанту.

Кассіан вирішив не грати у мовчанку й заговорив першим:

— Бачу, тобі забезпечили достойні умови утримання. Як для державної зрадниці.

Гестія сіла за стіл і склала долоні пірамідкою. Колись давно, в іншому житті, вона завжди так сиділа навпроти нього під час свят і сімейних зібрань. Тоді її погляд світився гумором і ненаситною цікавістю; вона обожнювала слухати його історії про зовнішні світи. Привид того колишнього тепла й зараз промайнув у її світло-зелених очах — коротким, чужим спалахом.

— Дякую, Кассіане. Скаржитися немає підстав. Мене годують, забезпечують базові потреби. А що до розваг… ну, асортимент дещо обмежений.

— Можу якось покращити твій побут? — запитав він, підлаштовуючись під її стиль легкої бесіди.

— Вибір літератури у вашій тюремній бібліотеці зводиться до трьох примірників «Етерналісу»... Скажи-но, відколи це наша велична Імперія почала катувати в’язнів релігійною макулатурою?

Відтоді, коли Орден Елістрал, набувши достатньої влади, вирішив, що тепер його головною місією має бути повернення народу до “первинного світла”. Праця Творця тепер стала обов’язковою до вивчення не лише у релігійних і наукових закладах, а і у школах, університетах , і навіть у пенітенціарних закладах.

“Повернення до коренів” - так називали це вони. Огидне лицемірство тих, хто на державному рівні табуював історію, давнішу за десять тисяч років, і прирівняв невинне захоплення археологією до високої зради.

— Я подивлюся, що можна зробити, — сухо кинув він, хоча чудово розумів: цей жест лише підкине дров у багаття його конфлікту з фанатиками. Валеріан Солейн, новий Великий Майстер Ордену, і без того шукав будь-яку зачіпку, щоб скомпрометувати надто популярного у військах Командора.

— І як тобі ведеться в Калітрасі? — Гестія невимушено змінила тему, переплітаючи пальці. — Як почувається мій Храм? Я вклала в цей камінь занадто багато себе, тож сподіваюся застати його в ідеальному стані, коли повернуся.

Кассіан на хвилину задумався. Йому було байдуже до архітектури, якщо її основним призначенням не була фортифікація, але Гестія мала на увазі геть не це. Скоріш за все вона дійсно мала сентиментальну прив’язаність до цього гірського прихистку.

— Бібліотека вражає. А от Сільвана вважає місцевий інтер'єр несмаком.

— Бідолашна, — кинула Гестія чи то зі співчуттям, чи з презирством. — Залишила Еден заради тебе — і збожеволіла від побаченого. А колись була такою милою дитиною.

Її риси втратили м’якість. Зараз вона дивовижно скидалася на саму Сільвану, більше ніж на власну доньку, мрійливу дівчинку з альбому. Не дивно: їхні роди походили від єдиного імператорського древа Ауреліїв. Якби Гестія пройшла випробування, втримала серрат… хто знає, імперія могла б отримати гідну спадкоємицю. А він — достойну наречену.

Годі порожніх жалів.

Перед ним сиділа холоднокровна лиходійка. Кассіан підніс альбом Ніка до об’єктива, почав повільно гортати сторінки.

— Щодо дітей… Сільвана все ж виявилася корисною, — зауважив він. — Завдяки її розслідуванню я отримав вельми цікавий документ.

Гестія розсміялася.

— Ой, мені подобається, коли ти такий офіційний.

Проте її погляд міцно вп’явся в малюнки.

— Бачу, тобі став відомий мій маленький секрет. Хтось зобразив моїх дорогоцінних нащадків у доволі фривольних обставинах…

Кассіан різко зачинив альбом. Гестія розчаровано зітхнула:

— Не будь таким сердитим. Дай ще трохи помилуватися. Я за ними дуже сумую.

Чи була вона щирою? Можливо.

Він не знав, якої реакції очікував: сам факт того, що вона стала матір’ю, не був злочином чи чимось незвичайним. Зрештою, лише селсарі пишалися чистотою бездітності — решті рас доводилося страждати, продовжуючи рід. Але щось у цій історії не давало йому спокою. Навіщо приховувати дітей?

— Драконіди, мермени, сангвінарка й шифтерка — та, що кинулася на Сільвану. Я не експерт у визначенні віку, проте вони здалися зовсім юними — не досягли й столітнього рубежу. Це означає, що ти практично одночасно…

Він кілька секунд мовчки дивився їй в очі. Подейкували, що найзапекліші вороги Імперії не витримували його крижаного погляду. Гестія ж лише всміхнулася:

— Звинувачуєш мене в розпусті? — мовила вона й грайливо підморгнула. — Ну що тут скажеш. Винна. У мене була фаза експериментів.

Кассіан мимовільно сахнувся, хоч їх і розділяла відстань у кілька поясів. Як вульгарно!

«Фаза експериментів». Вона перекрутила його звинувачення у щось особисте, навмисно провокуючи. Те, що ця жінка досі здатна викликати в ньому подібний відгук, породжувало водночас і огиду, і майже забуте збудження.

— Сподіваюся, ти розумієш, що тепер їх оголосять у розшук. Їх знайдуть і відправлять слідом за тобою — як свідків твоєї змови.

Гестія похитала головою.

— Сподіваюся, подібна доля їх не спіткає. Я створила їх з іншою метою.

«Створила»? Не народила? Не виховала? Який дивний вибір слів. Вона помітила його здивування й знизала плечима.

— У створення цих істот я вклала більше, ніж частину себе. Я б із задоволенням відповіла на всі твої питання, якби ти прийшов як старий друг, а не як Командор ксіалітів, і не розмахував своїм жезлом перед моїм носом.

— І яка ж твоя мета, Гестіє? — це питання він ставив знову й знову, і жодна її відповідь його не задовольняла. – питаю як колишній друг, не як ксіаліт.

Гестія вміла годинами плести плетиво з напівправди, майстерно оминати прямі відповіді й при цьому здаватися абсолютно відвертою. Зараз вона знову зіграла за цим сценарієм: зручніше вмостилася на жорсткому стільці, наче на троні, закинула ногу на ногу й підхопила давню пісню:

— Чому ти мені не віриш, Кассіане? Це так сумно… Мені здавалося, колись давно ми чудово розуміли одне одного. Усе, чого я прагнула, — дістатися істини.

Вона кокетливо зморщила ніс — так, ніби обговорювала світські плітки Елатріана:

— Мене не влаштовує те, що нам розповідають про всесвіт. Від нас приховують важливу інформацію, замовчують або відверто брешуть. Вся моя юність минула у впевненій вірі, що справа Едена праведна, а наша війна з Інферно — священна. Але коли вороги стояли біля воріт імперського Хорал-Арку, коли ми готувалися загинути в їхньому полум’ї… Тоді я вперше замислилася. А що як усе було не так, як описано в «Етерналісі»? Що як ми не такі вже й всемогутні Перші Діти, покликані вести за собою інші народи? Я дісталася закритих секцій імператорської бібліотеки, десятиліттями вивчала матеріали про Джерело… І вже тоді вирішила зректися серрата й залишити Еден…

Лють накрила його раптовою хвилею. Енергія спалахнула навколо тіла, крила розгорнулися із сухим електричним тріском, заповнюючи простір важким гулом.

— Досить із мене цієї маячні! — гаркнув він, розуміючи, що програє битву за самоконтроль. — І ти, і я знаємо: ти гірко шкодуєш, що виявилася негідною! Прагнеш піднятися вище межі, призначеної долею. Заради цього ти перетворила Терру на свій полігон і проводиш заборонені досліди? Отримати серрат, отримати безумовне безсмертя!

Він говорив це — і сам собі не вірив. Зречення серрата не вкладалося в жодні межі його сприйняття.

Вона заздрила.

Прийняти таку мотивацію було легше, ніж те, про що торочила ця божевільна. Він уже вдосталь наслухався її теорій і про Джерело, і про таємний пояс Гекати.

— Твої закиди про заздрість просто смішні, — голос Гестії втратив грайливість, ставши крижаним і байдужим. — На мій погляд, селсарі жалюгідні й стоять на межі самознищення. Подивися на себе. На Сільвану. На мене. Постав собі запитання: чому в Імперії заборонені експерименти з генетикою? Невже ви, всемогутні боги, боїтеся, що я у своїй лабораторії виведу істот, сильніших за вас? А ваше так зване піклування про інші народи? Я створила на Террі те, про що ви давно забули навіть мріяти.

Кассіан із зусиллям опанував себе. Вона мала рацію. Як не боляче було це визнавати, він бачив результати її правління: Терра вирізнялася серед інших колоній гармонійною моделлю співіснування багатьох рас. Конфлікти траплялися, але справжніх руйнівних воєн планета не знала цілих п’ять тисяч років.

Ще один привід для гіркоти: якби таких, як Гестія, допускали до спадкоємництва…

Кассіан потер скроні. Потрібно було закінчувати цю розмову. Гестія скористалася нагодою, щоб знову заплутати його.

— Інфернали скоро знищать твою перлину — так само, як знищили сусідні світи. І привів їх на Терру твій колишній підлеглий — Кангата Туґало.

Це був його останній козир.

Почувши ім’я, Гестія зацікавлено схилила голову набік:

— Кангата Туґало був моєю помилкою, — повільно промовила вона. — Я надто довго давала йому свободу, але зрештою мої діти з ним розібралися. Кажеш, він вижив?

Кассіан відклав аналіз її реакції на потім. Він не мав наміру відповідати. У грудях піднялося давнє, майже дитяче бажання — вколоти її сильніше, щоб вийти переможцем з цієї дуелі.

— Я розшукаю твоїх дітей. Тепер це моя місія — з’ясувати, яких монстрів і для чого ти створила.

Гестія підвелася й підкреслено ввічливо кивнула:

— Тоді бажаю успіху, старий друже. Рада, що змогла додати сенсу твоєму існуванню.

Клята жінка.

Кассіан завершив сеанс і відкинувся в кріслі. Лише тепер, відчувши, як заклякли м’язи, він дозволив собі розслабитися, розглядаючи тіні на стелі. Напруга повільно відступала. Губи самі собою склалися в незвичну, широку усмішку.

Було вкрай непрофесійно шукати приводи для спілкування з нею. Але, чорт забирай, яке ж це було задоволення…

Гестія мала рацію. Вона надихала. І колись він обов’язково їй за це подякує.

Якщо доживе.