Химери Калітрасу

Кількома годинами раніше:

Перші гелурії вже заходили у місто, на кордонах торохтіли зенітки. Через виснаження, Нола вже не могла відчувати маленькі мізки ворогів, але цього і не було потрібно. Вона повільно провела долонею по обличчю , піднесла руки до очей – пальці зафарбувало червоним.

Спроба піднятися одразу привела до миттєвого спалаху болю — голову наче прошив удар блискавки. Інфернал міцно її дістав.

Над нею схилилися збентежені солдати. Сивий ветеран тримав у руці пляшку з водою:

— Вже збиралися приводити тебе до тями. Виглядаєш хріново.

Вона знала, що зараз її шкіра набула синюшного відтінку, а судини в очах полопалися — реакція на напружену роботу менталіста. Не найкраще видовище у світі.

Але найгіршим виявилося те, чого бракувало всередині. Атака інфернала та її відчайдушний захист остаточно виснажили ментальні сили, і тепер вона сумнівалася, що їх вистачить бодай для встановлення зв’язку з сім’єю.

Паніка — потім. Тепер — пити… Горло пересохло, у роті стояв важкий металевий присмак крові.

Нола простягнула руку, схопила пляшку й жадібно присмокталася до горлечка. Тепла вода здалася нектаром. Руки тремтіли, рідина проливалася на обличчя.

Незважаючи на біль, вона таки спробувала дотягнутися до Келана, але не відчула нічого, окрім нудоти. Ледь не знепритомнівши, Нола знову впала на щось м’яке — солдати підстелили чиюсь куртку під голову.

Години на дві вона повністю відрізана від Келана та інших. І це ще в найкращому разі.

Укотре проклявши власну крихкість, підвелася на коліна. Сили вичерпані, більше ніяких спіритичних боїв. Принаймні її «Шепіт» залишався поруч.

Якщо вдасться вгамувати тремор у пальцях, вона ще буде корисною.

Минали хвилини. Солдати чекали. Дихальні вправи поступово приборкували її нерви: можливо, відновлення піде швидше, ніж вона боявся.

Ветеран вдивлявся в небо через бінокль, решта похмуро мовчали. Час тягнувся нестерпно повільно.

Нарешті…

— Літуни у зоні ураження, — ветеран чомусь перейшов на шепіт, наче ворог міг почути його крізь гуркіт канонади. — Знімеш?

Нола вдихнула, й зайняла зручну позицію. Вперла приклад у плече. Видихнула. Притулилася до наочника. У приціл чітко розгледіла до огиди знайомі зубаті морди.

Палець сам звично ліг на спуск і легко, без зусиль натиснув. Гелурій каменем пірнув вниз. Ніхто з літунів навіть не помітив втрати побратима.

— Зніму, — пробурмотіла вона, відхиляючи гвинтівку трохи вбік. Вкрай не елегантне застосування такої витонченої зброї, але вона — не Келан, щоб перейматися стилем вбивства.

Ціль є ціль.

Втім, вартувало вирахувати ватажка: безглуздо розкидатися дефіцитними набоями на рядових особин.

Ось він — найбільший, із розмашистим крилом. Летить у центрі, виставивши перед собою заслін із менших ящерів. Хитро. Але Нола теж не вчора на світ народилася.

Вдих. Затримка. Плавний рух вказівним пальцем.

Луската туша пішла штопором у піке. Ефект від цього пострілу виявився значно нищівнішим: інші вмить розгубилися, втратили стрій і почали безладно різати повітря над дахами.

— Красиво, — ветеран, не відриваючись від бінокля, підняв палець угору. — Хлопці, працюємо за схемою! Коли наблизяться — б’ємо по жирних.

І коли гелурії наблизилися на достатню відстань, почалася бійня.

Діяли чітко за наказом. Шифтери миттєво підхопили ритм, перетворюючись на єдиний злагоджений механізм. Нола вишукувала вожаків, а решту зрізали зеніткою.

Ментальна порожнеча в голові доводила до відчаю, але вона вольовим зусиллям давила паніку. Головне — вижити зараз, а відновлюватися буде потім.

Чергове лускате тіло з гучним плескотом хлюпнуло у воду майже поруч із їхнім дахом — цього зрізали автоматною чергою. І одразу ж знизу, з вулиці, огризнулася серія пострілів у відповідь.

— Бляха, покидьки в місті! — гаркнув ветеран. — Просочилися під водою…

Нола підповзла до краю й обережно зазирнула за парапет. Серце пропустило удар. Вулицею в напрямку в’язниці просувалася група таргунів: вона одразу впізнала їхні татуйовані обличчя.

Краєм ока помітила кількох цивільних, які забилися в щілину між будинками. Бідолахи не встигли евакуюватися. Через повінь звичні підвальні сховища не могли послужити прихистком, і тепер вузький простір між водою та першими поверхами залишався їхнім єдиним шансом на порятунок. Перед очима Ноли на мить постала Тарна… Те, що ці нелюди витворяли там із мирними…

Вона відклала «Шепіт» і підхопила звичайний автомат.

— Під водою! — вигукнув солдат.

Під зеленою поверхнею ковзнула масивна тінь. Хтось полоснув по ній чергою, і вода закипіла бурим.

Було щось дивне у цій атаці. Таргуни чудово бачили їхню вогневу точку, але не поспішали нападати, зосередивши всі зусилля, щоб дістатися на іншу сторону вулиці.

Нола збагнула: вороги штурмують в’язницю. З повітря, з-під води, з суші… Все заради одного полоненого.

Вона мусила попередити Шаміру. Незважаючи на порожнечу в голові та агонію в нервах…

Гелурії вже заходили на посадку. І в самому епіцентрі зграї вона впізнала його.

Кремезна постать у червоному. Випірнула ніби нізвідки — як і раніше, огорнута в темну оболонку пустоти. Той самий інфернал, що зім’яв їх із Келаном. Вона вистрілила чергою, він відхилився.

А за секунду опинився просто перед нею. І вже піднімав руку.

Нола знала, що зараз станеться. Вона діяла на чистому інстинкті.

Єдине, що встигла — викрикнути попередження. Далі підхопилася, розігналася й шугонула з даху в масну, каламутну воду.

За мить над її головою розірвалося пекло.

Тугало

Він чекав. Минуло кілька годин відтоді, як за патріархом зачинилися важкі металеві двері. Зовні долітали гучні вибухи та гуркіт стрілянини. Це означало одне: за ним скоро прийдуть, і він мав зустріти порятунок достойно.

Перед такими союзниками, як у нього, ніколи не можна втрачати самовладання.

Невдовзі Ліам Санґо на власній шкурі відчує, як це — бути переможеним. Його спільники вже почали діяти…

Туґало лежав на холодній підлозі, вслухаючись у ритмічне биття пульсу й тримаючи себе на межі непритомності. Браслет контролю заважав ранам гоїтися, хоча перед боєм він усмоктав достатньо крові сирен, аби витримати кілька смертельних поранень.

Але й це підкріплення поступово тануло. Провали в небуття ставали дедалі глибшими, і він щоразу виринав, судомно чіпляючись за реальність. Лише за кілька кілометрів звідси, у доках, на нього чекала свіжа кров, яка миттєво поставила б його на ноги. Та до неї ще треба було дожити.

Клята носорожиха. Це була справжня несподіванка. Клята Кая Варганіс із її принципом «спершу стріляй, потім думай»… Ще з Калітрасу він захоплювався цією запальним дівчиськом і навіть запропонував би їй місце в картелі, якби не її сліпа відданість Нолі. Тут їхні погляди кардинально розходилися, і поступатися Туґало не збирався.

Зі скупих розмов варти він зрозумів, що інших арештантів устигли відправити з евакуаційними катерами, тож камери в’язниці були порожніми. Самі ж охоронці лише зиркали в його бік, не наважуючись підходити до ґрат. Носорожиха заборонила. Шаміра…

Розумна дівчинка. Але недостатньо.

Справжнім стратегічним мисленням було б утекти з приреченої Діли, а не бавитися в героїню. Він завжди вчив своїх студентів: перемагають розрахунки, а не відвага. Що ж, він дозволить їй померти красиво. Шаміра заслужила на його повагу — вона гідно трималася проти нього у двобої. Досі подібний потенціал демонструвала тільки Кая.

Діти Ліама Санґо виявилися значно кмітливішими за батька. Якби Ламан залишався в Ділі, а його сестра не бавилася в матусю, ця місія не була б такою успішною. А так йому нічого не вартувало заполонити степову столицю сіткою диверсантів, які зараз доволі влучно руйнували оборону ворога.

Його партнери — люди Кривого Піта (чи «Жахливого», як цей старий ідіот волів себе називати) — з ентузіазмом долучилися до диверсій. Вони палали ненавистю до місцевих шифтерів, які перетворили їхній бізнес у пониззі Летанги на пекло.

Ім навіть вдалося видати себе за делегацію Камбули і потрапити у внутрішнє коло патріарха: у портовому окрузі влада змінювалася так часто, що Ліам Санґо не здивувався новим обличчям.

Бовдур.

Прогавив Кривого Піта, прогавив зраду Куало Санґо. Прогавив армію таргунів на кордонах.

Куало, хранитель порубіжжя, давно вже їв із рук інферно, тільки й чекав нагоди зайняти крісло патріарха. Та грець із ним. Туґало ніколи не вабила влада над цією дірою — її єдиною цінністю залишалася хіба що безліч молодих потенційних рабів на продаж.

Його імперія не обмежуватиметься однією країною — вона простягатиметься від Камбули на заході до Нокторну на сході. Кілька багатих, але кволих держав на сході Санґарлунґи не становили серйозної перепони на його шляху, а про селсарі, які засіли в Калітрасі, потурбуються…

Він уже уявляв каравани закритих фургонів, що прямують зручними східними автобанами, аби втамувати апетити лордів Нижнього Світу… Перелякані сирени, мермени й драеллі — беззахисні, ніжні, слабкі…

Він посміхнувся крізь біль, оголюючи закривавлені зуби, його член затвердів, попри крововтрату, з вуст ледь не зірвався стогін. Роки серед шифтерів, у цих диких краях, нарешті дали розкритися його природі. Темний дар розквітнув так, як ніколи не зміг би під наглядом Гестії. Можливо, варто було навіть подякувати маленькій Нолі за те, що звільнила його від служби в Храмі.

І він обов’язково подякує. Особисто.

— Чому ти радієш, Туґало? — різко озвалася Шаміра.

Унюхала його збудження?

Жінка не витримала. Заговорила. Він зрадів нагоді — теревенити вголос значно краще, ніж із самим собою. Особливо якщо співрозмовник розумний. У випадку Шаміри Туґало сумнівався, тож вирішив спочатку промацати ґрунт.

— Думаю, що робити з тобою далі, мала. Ти не в моєму смаку, але маєш міцну аніму. Хочеш до нас?

Звичайно, вона клюнула на провокацію — зробила крок ближче. Запах її крові вдарив у ніздрі солодким потенціалом: не сирена й не драеллі, але молода та міцна.

— І до чого я, по-твоєму, маю приєднатися? — Шаміра схилила голову набік. — До гільдії работорговців?

Туґало знизав би плечима, якби мав на це сили.

— Гроші непогані, — зауважив він. — Могла б підлатати бюджет діри, у якій гниєш, ти ж патріотка. Але я пропоную більше.

— Що саме?

— Стати агентом Імперії Інферно. Здобути справжню славу.

— Тільки славу? — запитала вона. В очах шифтерки промайнув сумнів навпіл із цікавістю.

Туґало підморгнув.

— Бачив я таких, як ти. Гроші й політика тебе не обходять. Як і мене.

— А що ж тебе обходить? — вона поклала руку на приклад автомата. — Окрім убивства маленьких дівчат?

Шаміра, мабуть, вважала, що виглядає загрозливо, але Туґало знавав по-справжньому небезпечних жінок. Обидві були тендітними напівпрозорими білявками, яких, здавалося, можна переламати одним пальцем.

— Мене збуджує беззахисність, а не вік, якщо тобі вже так цікаво. Але ми зараз не про мої вподобання. Гроші, влада, визнання… це все лушпиння. Як то кажуть, важлива не ціль, а процес. Дія. Ти ж розумієш, про що я, правда?

— Не зовсім.

Будівля здригнулася, зі стелі посипалася штукатурка. Грюкнуло зовсім поруч — мабуть, у сусідньому будинку. Шаміра мимоволі зсутулилася, втискаючи голову в плечі. А Туґало помітив дещо інше, і це миттєво покращило йому настрій.

Нарешті. Йому потрібно було лише трохи потримати увагу доньки патріарха.

— Бачиш… Мене створили в лабораторії Калітрасу, у пробірці, — почав він, дивлячись їй просто у вічі. — І я не скаржуся. Гестія подарувала мені цікаву комбінацію генів, яка дозволяє виживати у цьому милому світі. Але є нюанс: мені потрібен виклик. Ризик. Розвиток.

Шаміра підняла брови. Він і сам від себе не очікував подібного одкровення. Ділитися цим із колегами було справою марною: одні були надто тупі, інші — надто готові вчепитися в горло за будь-яку слабкість. На секунду він навіть замислився: а чи не залишити собі одну з дівчат суто для спілкування? З метою, так би мовити, саморозвитку?

Нолу. Тільки найкраще.

З Нолою в них вийшли б напрочуд змістовні екзистенційні діалоги.

— Ти хочеш сказати, що став мерзотником через… нудьгу? — носорожиха презирливо пирхнула. — Служити цим твоїм інферналам, по-твоєму, весело?

Повітря в камері набуло ледь чутного, легкого квіткового аромату, дуже знайомого Туґало. Шкода, усе гарне швидко закінчується. Співбесіда не задалася від самого початку: дівчина надто міцно вросла корінням у сім’ю та державу, щоб розгледіти велику гру. Тим не менш, він зробив останній захід.

— Хіба тобі ніколи не здавалося, що Діла затісна для твоїх амбіцій? Що родина, дитина… тримають тебе на повідку? Твій брат Ламан там, на передовій, здобуває славу, а ти стирчиш у смердючій в’язниці й чекаєш подачок від некомпетентного батька.

Реакція шифтерки на згадку про малу його спантеличила. Зазвичай жінки вибухали, щойно він торкався теми материнства. А ця — жодним м’язом не здригнулася. Туґало вирішив дотиснути.

— Маленька Чара — твій якір. Вона краде твій шанс сяяти.

Шаміра нетерпляче відмахнулася.

— До чого тут Чара? Ми говоримо про тебе. Як у твої високі амбіції вписується брудний бізнес на людях? Навіщо це тобі, якщо золото не гріє?

А донька патріарха таки не була дурепою. Вона влучила в саму суть.

— Приєднайся — і дізнаєшся, — він вишкірився в широкій посмішці. — Відкриєш для себе цілий новий всесвіт. Один із лордів Нижнього Світу влаштовує грандіозні ігри на честь свого десятитисячного року правління. Я маю честь бути запрошеним, тож можеш бути моєю «плюс один»… Може, навіть чомусь навчишся.

— Скажи, де заручники, і я подумаю, — голос Шаміри залишався рівним.

Туґало відверто милувався нею. Чому найсолодша суміш — беззахисність, щирість і відчайдушна рішучість — завжди дістається тим, з ким він не встигає вдосталь погратися? Вона дуже старалася. Хотіла врятувати дітей Туали. В інший час вони б, може, і справді домовилися.

Їх перервали. Глухий удар — Шаміра різко озирнулася. Один з охоронців щойно сповз по стіні. Двоє інших лежали обличчями на столі — жоден не встиг скористатися зброєю. Розробка відьми Міорги: повністю прозорий, майже непомітний газ. Сам Туґало вже давно здобув стійкість до цієї летючої отрути, а от решту вирубило миттєво.

Шаміра вихопила пістолет, але запізно. Зробила крок — і ноги підкосилися.

— Що ти зробив? — видихнула вона.

Дівчина розвернулася до решітки й вистрілила. Куля дзвінко зрікошетила від прутів. Вона натиснула на гачок ще раз, але зброя вислизнула з онімілих пальців і гупнула об підлогу. Туґало спостерігав, як її коліна остаточно підламуються.

*****

У дверях з’явилася масивна постать. Інфернал переступив через тіло Шаміри, підійшов до камери і просто смикнув двері. Ті відлетіли разом із петлями, наче були з картону.

— Ти дозволив цій кволій системі себе втримати? – у голосі прибульця звучало максимум презирства.

Туґало вишкірився у відповідь:

— Я мав цікаву бесіду з розкішною жінкою. А ти ввалився без стуку.

Інфернал зиркнув на непритомну Шаміру.

— Їй більше шістнадцяти. Не твій формат.

І чого це кожен зустрічний обговорює його преференції? Чи день сьогодні такий?

— Мої смаки — моя справа, — відрізав Туґало. — А зараз прояви крихту співчуття до пораненого союзника. Допоможи напитися.

Тенґо, так представлявся інфернал, скривився.

— Я тобі не лакей. Хочеш жерти — повзи сам.

Напад гніву коштував Туґало ще склянки крові, але він змушений був рухатися. Повзти. Весь цей час інфернал спостерігав за ним із садистською посмішкою. Нічого, прийде час — і йому прилетить бумерангом.

Туґало схилився над безпорадною жінкою. Вона була гарна — зрілою, вольовою красою. Високі вилиці, повні губи, витончена шия. Шкода псувати, але що поробиш — виробнича необхідність. Він нахилився нижче й уп’явся іклами в її горло.

П’янка, густа кров миттєво наповнила його. Шаміра бриніла відчайдушною волею до життя — саме тим концетратом, якого він потребував. З кожним ковтком він відчував, як стягуються краї ран, тіло наливається міццю, а тупий біль відступає. Йому навіть не довелося випивати її до дна. Залишив напівживою.Звісно, її подальша доля могла бути гіршою за смерть — його підлеглі вже нагуляли апетит до тортур, — але він обіцяв дати їй шанс. Тож шанс вона отримає.

А от її батько — інша справа. Цей зарозумілий старий точно піде на добрива. Туґало терпіти не міг неефективних політиків.

Нащастя ключ від браслетів контролю жінка зберегала при собі, тож він швидко позбавився і цієї дошкульної перешкоди.

На вулиці дощ лив стіною, вибухи й тріск полум’я звучали, мов симфонія війни. У небі кружляли герулії. Просто на його очах один із них каменем кинувся на сусідній дах, звідки миттєво пролунали крики. Тарґуни перемагали. Йому залишалося лише покінчити з Санґо, забрати сирену й отримати винагороду.

Він зробив лише крок — і в цю мить небо луснуло. Грім був такої сили, що понтон ледь не підкинуло в повітря. Туґало присів, гарячково озираючись. Тенґо теж завмер, задравши голову.

Блискавка розірвала хмари синьою стрілою. Потім ще одна. І ще. Що за чортівня?

— Ти казав, по цей бік немає високих технологій! — Тенґо дивився на Туґало вже без усмішки. — А я вже зіткнувся з двома менталістами! І наші підводники годують риб через драельську магію.

Туґало сковтнув клубок у горлі.

— Ці люди не з Діли, — різко кинув він.

Знову гримнуло так, що заклало вуха. Синє павутиння блискавок ширилося небом, опускаючись все нижче. З хмар почали сипатися обвуглені туші герулій. Один шубовснув у воду прямо перед ними — він згорів живцем, навіть не встигнувши перекинутись.

Туґало застиг, не вірячи очам.

«Твою ж… У малих із Калітрасу з'явилася нова іграшка?»

Ні. Це селсарі. Дізналися, що інфернали вдерлися в місто, і вирішили втрутитися.

Але ж у нього була домовленість із сенархом…

– Трясця… – вилаявся Туґало – а нам же ще ту Алію забирати.

Без грьобаної співачки дорога у Еркал для Тугало закрита, йому ясно дали про це зрозуміти.

– Висувайсмося…

Дорогою перестріли загін дільських солдатів, шокованих і розгублених. Бовдури, замість стріляти, тикали пальцями в небо і панічно щось викрикували. На сусідній вулиці тарґуни стояли на колінах, заворожено дивлячись на електричне пекло.

Битва перетворилася на некерований хаос. Місто поглинала паніка. І тепер Туґало вже не був упевнений у перемозі..

Однак, коли вони з Тенґо увірвалися до резиденції патріарха, там усе вже було під контролем. Кароліна, одна з байстрючок Кривого Піта, почала було щось щебетати про домовленість, але Туґало відмахнувся. З нього вистачило сильних жінок на сьогодні, а ця не викликала навіть професійного інтересу.

Ліам Санґо на прибулих не дивився — він витріщався на мертву дружину з виглядом побитого пса. Жалюгідне видовище. Тріумф Тугало, війна, падіння Діли – тепер усе це не мало для старого жодного значення.

Він навіть не думав чинити спротив.

Кілька коротких черг — і Туала залишилася без голови, Ліам Санґо, народний улюбленець та харизматичний вождь, перетворився на купу м’яса й мокрого одягу на підлозі.

Звичайна доля ідіотів.

Чомусь вигляд поваленого патріарха не приніс очікуваного катарсису. Втім, з Туґало так бувало часто: здійснивши «акт справедливості», він миттєво втрачав інтерес. Попереду чекали нові виклики.

— Що з сиреною? — сухо кинув він мерменці. — Чому у неї синці на обличчі?

Якщо подряпини виявляться перманентними, тупа корова відповість власною шкурою.

Кароліна не відповідала. Туґало простежив за її поглядом: вона не могла відірватися від тіла патріарха.

— І це все? — розчаровано видавила Кароліна. — Ти навіть не поглузував із нього? Так ніхто не робить — він же твій головний ворог!

Туґало байдуже знизав плечима.

— Ти перечитала мор’кіланівських романів, — хмикнув він. — На сьогодні я вже вичерпав ліміт філософських розмов.

У сусідній кімнаті ожила рація.

— Ліаме, відповідай! — цей голос був йому знайомий. Ламан. — У нас порядок. Прорив ліквідовано. Центр — зачистка. Східний периметр — зачистка.

Туґало і Тенґо перезирнулися. Щось пішло не за планом… Очікуваної перемоги не вийшло.

І тут погляд Туґало вихопив фігуру у кутку холу.

Доля таки не до кінця покинула старого бідолаху Канґато. Брендовий тренч з правлячої шкіри, сорочка за всі талани світу, блондиниста пика паразита, що вічною тінню торкався поряд з Нолою…

— Так-так… Дешевого альфонса я бачу… А де твоя сестричка?

Малий гівнюк мовчав. Але Туґало знав: Нола десь поруч. Вони ж наче зшиті, не можуть одне без одного. Як же важко було відділити їх у дитинстві, коли йому потрібен був доступ до дівчинки!

За вікном знову гухнуло. Рація Тенго ожила, він притулив її до вуха.

— Кінчай його і валімо, — гиркнув Тенґо. — Ми втратили повітряний флот. Битву програно.

Туґало знав цей тон. Нічого хорошого він не віщував. Поразку інфернал уже планував повісити на нього, а правосуддя в Нижніх світах діяло швидко й без зайвих розглядів. З Тенґо доведеться розібратися до того, як той озвучить свою версію подій.

— Ти! — Туґало вказав стволом на Кароліну. — Виводь сирену й малу, саджайте в катер.

Він підійшов до колишнього учня, нахилився. Смазливий чорт… Сирена, та ще й чоловік. Рідкісний екземпляр. За такого в Нокторні відвалили б гору золота. Але Тенґо вже віддав наказ… А без свідка він не зможе передати послання Нолі.

Прокляття… Чого тільки не зробиш заради пристрасті. Тенґо цього ніколи не зрозуміє.

— Ти, — він звернувся до Келана, — передай сестрі: вона може виміняти себе на Чару в південних доках. Чекатиму недовго.

Нола завжди підставляла спину за молодших. Може, і цього разу клюне.

— Пішов ти, — процідив шмаркач.

У відповідь Келан отримав по кулі в плече та коліно. Не смертельно, але достатньо, щоб полежати і поміркувати над манерами.

На катері Кароліна продовжувала випробовувати його терпіння. Дівчисько уявило себе безсмертним і вчепилося, наче кліщ.

— Ти обіцяв мені кар’єру, і місце в Еркалі — шипіла вона. — Тепер ти мій боржник. Доповіси батькові про мої успіхи.

— Що спільного в Алії з виродками Калітрасу? — перебив він. — Вона чиясь підстилка?

— Поняття не маю, — відмахнулася мерменка. — Я обіцяла тобі Алію, і ти її отримав. Разом із патріархом та його онукою.

Мермен, один із людей Кароліни, ніяк не міг завести двигун. Вони застрягли посеред площі. Туґало нервував. Якщо їх засіче снайпер — буде кепсько.

— Мала Чара, донька Шаміри Санґо… Щойно мав задоволення поспілкуватися з її матір’ю.

Він звернув увагу на дівчинку ще на прийомі. Планував залишити собі на десерт, нижні лорди все одно не цікавляться шифтерками.

— Вона не донька Шаміри, — виправила Кароліна. — Її батько — Ламан, а мати — та скажена руда мантикора.

Туґало завмер, на мить забувши про небезпеку. Руда мантикора. Чув про таку, але тільки тепер склав два і два. Так ось хто тероризував бідолашних піратів…І Чара…

— Це… правда? Звідки знаєш?

— Вмію слухати. То що там про мого батька? Замовиш слівце?

Посмішка сама собою розповзлася по обличчю Туґало. День виявився значно кращим, ніж здавалося.

І у той же момент Тенґо підняв руку, вказуючи на балкон резиденції. Туґало знав, що за цим жестом слідує розряд, і вчасно пригнувся.

Два вибухи пролунали майже синхронно. Тільки от Тенґо не влучив. А малий гівнюк Келан, який якимось дивом звільнився — мабуть, використав власну кров як мастило для мотузок, — виповз на балкон із гранатометом. І він влучив точно в ціль.

Удар. Звук вибуха навіть не почув, на кілька секунд просто втратив слух. Озирнувся.

Шматки того, що щойно називалося лордом Інферно, розлетілися навсібіч, заляпали весь катер. Двигун нарешті чхнув і завівся. Вони рвонули з площі.

Ось так, буденно і зовсім безславно закінчив свою кар’єру його друг і напарник.

«Хм… Не такі вже ці лорди пекла й безсмертні…»

Туґало задумливо провів долонею по щоці і злизав чужу кров із пальців. На смак вона була як попіл.