Химери Калітрасу

Тук… тук… тук…

За вікном шурхотить дощ. У скло голодним оком світить Селена — вибілює порожні стіни, кидає довгі ламані тіні на підлогу.

Одна. У холодній кімнаті чекає неминучого. Безсилля. Безпорадність.

Двері зачиняти не можна — такі правила. Та і навряд чи допоможе.

Спати теж не можна. Бо він прийде. Він завжди з’являється тоді, коли вона у найбільш вразливому стані.

Залишається дивитись у жовте коло, поки очі не починає пекти — чи то від втоми, чи від сліз.

Нестерпно хочеться гукнути Келана. Він зовсм поряд, за стіною. Вихователі роз’єднали їх місяць тому, на шістнадцятиліття. Мовляв, вік вимагає окремого простору. Брат теж не спить; Нола ловить його страх кінчиками пальців, він пульсує в її скронях, як власний. Не можна. Покличеш — він порушить і постраждає.

Вона зціплює зуби й обриває тонку нитку, що зв’язує їхні свідомості.

Нола завжди програє битву за сон. Виснажене денним муштруванням тіло зраджує, м’язи викручує судомами, пальці тремтять, не здатні стиснутися в кулак. Слабкість накочується важкою брудною хвилею. Свідомість поволі зсувається у прірву.

Тінь пливе за дверима — розмитий, чорний морок. Крик застрягає в горлі, тіло втискає в матрац, нерухоме наче камінь.

«Стати б водою, — проноситься в голові. — Розчинитися. Втекти крізь щілину в підлозі». Але тіло — не вода. Залишається рахувати вдихи, як вчили на заняттях з медитації. Один. Два…

Двері скриплять. Відчиняються настіж.

На Нолу суне нелюдська постать.

Тук… тук… тук…

Важка хода. Удар пазурів об кам’яну підлогу. Тінь заступає Селену, ковтаючи рештки світла. Воно наближається.

Грубе нелюдське, обпікає гарячим подихом. Навалюється. Товста шкіра тхне болотяною гниллю; сморід забиває ніздрі, липне до гортані.

Ментальні здібності не допоможуть: цей монстр — глуха стіна.

Тиск стає нестерпним. Ребра стогнуть, готові тріснути. І нарешті проривається крик — тонкий, істеричний, надривний.

Вага зникає. До рота притискається долоня. Не звірина — людська. Пальці стискають, мнуть шкіру, немов шматок глини. Нола вигинається дугою, задихається під залізною хваткою.

Глухий сміх вібрує в її потилиці. Він завжди сміється, коли вона ламається. Тримає її однією рукою, іншою повільно ковзає вздовж живота — ніколи нижче. Дражнить. Катує очікуванням. Знає, що вона повністю в його владі.

Крики захлинаються у його мокрих пальцях.

— Ноло, що там у тебе? — Голос Мари, далекий і тонкий. — Калебе, піди перевір!

Рішучості сестри вистачає лише на цей вигук — Марі теж страшно до нудоти.

Калеб не має права виходити, комендантська година. Якщо спіймають — знову кинуть у карцер. Але двері в кінці коридору грюкають об стіну. «Що я наробила?..»

Монстр поволі відступає в тінь. На порозі обертається, блискає хижою усмішкою.

— До зустрічі, мала.

Решту ночі її вивертає жовчю. Мара мовчки гладить її волосся, притримуючи пасма. Калеб стоїть у дверях — обличчя біле, немов крейда, кулаки стиснуті до кісточок.

— Поки Гестії нема, ночуємо разом, — тихо каже він. — Байдуже на наслідки.

******

Нола сіпнулася на ліжку, ривком виштовхуючи повітря з легень. У роті застигла гіркота жовчі, тіло бив дрібний озноб. Грім зовні розірвав небо одночасно з її криком, що так і не вирвався назовні.

Серце гатило в ребра, пульс відбивався у вухах важкими молотами. Простирадла перетворилися на мокре ганчір’я, подушка просякла потом, а пасма волосся липкими зміями обплели шию.

Найгірше — запах. Болотяна гниль не зникла разом із видінням. Вона заповнила кімнату, перекриваючи кисень, змушуючи горло стискатися в спазмі.

Старий кошмар, що роками виїдав її юність, повернувся. Мерзотна яскравість кожної деталі: від шершавої текстури тканини під пальцями до ритмічного стукоту дощу. Всі ментальні блоки, вибудувані за десятиліття, розсипалися пилом. Марна праця.

На сусідньому ліжку ворухнулася Мара. Вона піднялася на лікті, її очі блиснули в темряві.

— Ти фониш, — спокійно сказала вона. — Давно такого не було.

— Вибач… — ледь витиснула Нола крізь зчеплені зуби.

Мара не стала чекати на пояснення. Вона переповзла на ліжко Ноли, накриваючи її своїм теплом. Поступово Нолу відпустило: знайомий запах Мариних парфумів витіснив сморід стоячої води. Задуха відступила.

— Ми доб’ємо цього виродка, — прошепотіла Мара прямо у вухо, і в її голосі забриніла сталь. — Один раз прикопали, прикопаємо і вдруге. Але тепер — без шансу на воскресіння.

*****

Одразу після свята Калеб домігся розмови з патріархом.

Ліам Санґо стояв перед перед ними, як величезна похмура скеля, і важко зітхав. Ламан ходив кімнатою, зиркаючи в бік дверей Чари — його думки були про безпеку доньки.

— Чотирнадцять років тому… — обережно почав Ліам, і Нолу кинуло в жар. Він сумнівався у її словах? Келан миттєво стиснув її руку, стримуючи.

— Я цілком вірю словам Каїних рідних, — виступила вперед Аянора. — Вони жили з нами тиждень, і я склала про них власне враження. Ти повинен прибрати цього чоловіка з Діли.

Аянора перестала бути доброзичливою господинею — у її голосі зазвучав метал. Вона заступила собою Нолу перед чоловіком-гігантом, і той був змушений здати назад.

— Справа в тому, — пояснив Ліам, — що ця людина… Аянора, я точно можу довіряти цим людям?

Дружина мовчки кивнула.

– Вибачте мені. Я цілком довіряю Каї, але Калітрас…Самі розумієте, у Гестії свої інтереси. Якщо те, що ви кажете, правда — Туала у великій небезпеці. Чоловік, якого ви знаєте під ім’ям Кангата Тугало роками був нашим агентом у Таргунії. Хранитель прикордоння покладався на його інформацію про ворога. А тепер і селсарі обрали його своїм представником.

— Завжди казав, що Хранителя прикордоння необхідно замінити! — проричав Ламан. — А ти мені не вірив, батьку. Куало Санґо, може, і родич, але натура в нього гнила. Не здивуюся, якщо він сам зливає секрети нашої оборони. Тепер усе, що ми знаємо про таргунів, під сумнівом.

Ліам склав руки на грудях і схилив голову.

— Мені шкода, що вам доводиться через це проходити. Але я нічого не можу вдіяти зараз. Селсарі обрали Тугало своїм комунікатором. Він здобув довіру Крилатого Пестолу.

— Що? — Аянора аж сполотніла. — Ти допустиш цього покидька до наших дітей?

Ліам важко всівся на диван, сперся ліктями на коліна.

— Аяноро, ми на порозі великого конфлікту, — сказав тихо. — Таргуни готують напад — це вже не чутки. Якщо селсарі вдарять у спину, нам кінець. Ці лісові шмарки з Мішікатана завжди покладалися на нас. Цінеко й пальцем не поворухне, щоб нас захистити. Ми залишимось сам на сам із ворогом, технології якого у сотні раз перевершують наші. Поки є шанс домовитися — будемо лавірувати.

Він підвівся. Нола зрозуміла: рішення прийнято.

— Тепер я попереджений. Буду пильнувати його, приставлю людей. А ви, — поглянув на Калеба, — маєте віднайти свої аніми, як і домовлялися. І не потрапляти колишньому інструктору на очі. Щойно вода спаде — вирушайте до Скелі Зангома. Так ви не попадете йому на очі.

Нола напружилась. А що робити їй із Келаном? Поки Калеб, Мара і Рей будуть відсутні, вони залишаться під носом у ворога. Вразливі. Знову.

— Я не можу кинути сестру сам на сам із цим чоловіком, — Калеб прочитав її думки через лінк. — Минулого разу вона постраждала.

— Ей, — обурився Келан, — а як щодо мене? Ноло, ми можемо подбати одне про одного!

Нола не стримала посмішки. У своєму строкатому вбранні і з нафарбованими очима Келан виглядав не загрозливо, а радше зворушливо. Ліам теж усміхнувся.

— Краще, щоб ви теж зникли з Діли.Ламану може знадобитися допомога мерменів: серед наших воїнів мало річкових істот.

Калеб не виглядав задоволеним, але сперечатися не став.

— Ноло, Келане, поїдете з Ламаном, — сказав він, коли вони залишилися самі. — Наше завдання — пережити перші дні повені й не привертати уваги. Як тільки дочекаємося Каю - рушаємо далі за маршрутом.

— Тільки не кажіть їй, — кивнула Нола. — Знаючи її, вона помчить сюди всіх рятувати й не опанує рослину.

*****

Тож вони “не світилися”. Нола рідко покидала кімнату, Мара й Келан завжди були поруч. Йти все одно не було куди: почалася повінь.

Вода прибувала, злива не вщухала ані вдень ні вночі, вітер гудів загрожуючи зірвати все на шляху, і іноді йому це вдавалось . Течія несла дерева й уламки споруд; усе це, впереміш із сміттям, пропливало повз вікна, забиті металевими ставнями.

Через тонку шпарину Нола спостерігала за невблаганним потоком, на її очах творилося диво, і іншим часом вона була би раділа від того що їй випало стати свідком цьому потужному природному явищу. Зараз же хотілося лише одного - забратися з Діли якнаймога далі, втекти. За цю слабкодухість Нола починала себе ненавидіти.

Старший брат ходив мов хмара. Нола знала: він шукає вихід, і жоден варіант його не влаштовує. Випадково вона почула його розмову з Келаном.

— Туґало повинен зникнути. Він став надто впливовим, — тихо казав Калеб. — Кассіан… може, й зарозумілий покидьок, але співпраця з убивцею дітей — не в його стилі. Ми можемо підкинути йому інформацію через треті руки. Але Ліаму він не повірить, вирішить, що той хоче позбутися опіки Селестарії.

— Що каже Наялі? — спитав Келан.

— Вона чекає доказів, — відповів Калеб після паузи.

Серце Ноли пропустило удар. Поки вона сиділа й страждала, Калеб уже діяв. Знову взяв на себе відповідальність — і хто знає, що пообіцяв тій лісовій відьмі… Вона мусить взяти себе в руки. І швидко. Досить жаліти себе й бути слабкою ланкою. Вона вже не підліток, спроможна подбати про себе й захистити інших.

Тож вона робила максимум того що могла - намагалася відволіктися і аналізувала. Занурилася у важкі спогади, щоб зрозуміти що пропустила тоді, у Калітрасі. Зачіпки, які допоможуть здолати монстра. Записи Гестії допомогали зосередитися.

Тим часом, життя у домі Санґо швидко повернулося у звичну колію. Звістка про вбивцю спочатку струсонула родину, але замкнений простір, купа хатніх справ і дитина під боком змусили всіх удати, ніби нічого не сталося.

Рей продовжував фліртувати з Шамірою, Аянора розчинилася в обов’язках голови сімейства. Келан покинув пити й усю енергію спрямував на будівництво яхти, що чекала в Камбулі. Його компаньйон Айзек уже отримав вантаж меоті та ксіоку — судячи з коротких повідомлень, він був у захваті від матеріалу.

Чара готувалася до свята Зміни. Дівчинка вчила пісні Алії й гасала кімнатами у новій сукні з мікрофоном у руках.

Шаміра відібрала у малої кинджал і скальпелі — подарунки її ненормальних родичів, чим спричинила скандал. Мара владнала все по-своєму.

— Нікому не кажи, — підморгнула вона племінниці. — Приходь до мене, я навчу тебе змішувати отруту.

— А навчиш метати ніж, як справжня піратка? — підвищила ставки Чара.

За інших обставин Нола б висварила обох, але тепер ігри з дитиною лишалися єдиним, що викликало радість.

Врешті вона повернула собі рівновагу й подолала напади паніки. Але не цієї ночі.

У двері постукали. Келан.

— У нас усе гаразд, — Мара прочинила стулку, не даючи брату зайти. — Нолі наснився кошмар.

Келан усе одно проштовхнувся всередину й усівся на ліжко. Його присутність подіяла на Нолу як заспокійливе, і вона втомлено схилила голову йому на плече.

— Потерпи ще трохи, — Келан міцно обійняв її. — Течія зараз у піку, але скоро піде на спад. Після свята одразу поїдемо звідси.

— Досі не розумію, як він вижив, — прошепотіла Нола в плече брата. — Я ж сама закидала його камінням…

Вона змусила себе знови пережити той день. Ту ніч.

*****

Чотринадцять років тому…

У Намсалі зникла туристка. Радіо сповіщало що скоріш за все дівчина зірвалась зі скелі під час сходження, але вони знали правду. Тендітна мерменка з блакитними очима, що дивилась з сторінок газет, схожа на Нолу наче сестра-близнючка.

Подібне траплялось і раніше, один чи два рази на рік, але цього разу - вже четверта. Нола знала, що це послання для неї. Знала, і нічого не могла вдіяти.

Гестія була відсутня, зв’язок вона заблокувала, як часто робила під час своїх таємничих подорожей. Туґало, якого вона залишила за головного, втратив всякі межі, вважав себе повністю безкарним.

Будні перетворилися на пекло: тренування без їжі та перепочинку від світанку до ночі. Біг, стрибки, багнюка. Повзти, лізти, терпіти. Увечері в голові гуло від порожнечі, руки й ноги ставали немов чужими. Вони рухалися, як заведені механізми, уже не розуміючи — навіщо.

Особливу увагу інструктор приділяв їм шістьом. Не дивлячись на те, що Гестія приховувала ідентичність своїх дітей, цей хижак на рівні інстинктів виділяв їхню групу серед інших.

— Моя мета, — вишкірявся він на плацу, — зробити з вас суперсолдат. Я не разочарую Верховну Жрицю. Ви шестеро — мій особистий проект. Я або виховаю вас, або вб’ю.

Інші інструктори відводили очі. Решта учнів зітхали з полегшенням — садизм інструктора тепер мав конкретну ціль.

— Хоче зламати нас, — казав Калеб дорогою до гуртожитку.

— І в нього виходить, — похмуро відповідала Мара. — Тільки Кая ще тримається.

— Я просто хочу жерти, — простогнала Кая. — Калебе, якщо не знайдеш шматок м’яса, я відкушу тобі зад.

Сміх вийшов натягнутим і сухим.

Туґало не зводив очей з Ноли. Липке, болотяне бажання — єдина емоція, яку він транслював у її бік, — зводило з розуму. Знаючи, що на нього не діють сили менталістки, він глумився. Приходив до неї вночі. Щоразу завдяки злагодженим діям їм вдавалося відбитися, але це була лише відстрочка.

— Ти можеш це припинити, мала, — прошепотів він якось, притиснувши її до стіни. — Прямо сьогодні. Вимкнеш своїх захисників своїм магічним фокусом — і ми пограємо.

Нола подивилася на нього з огидою, і тоді його прорвало. Він почав називати імена. Усіх дівчат, що зникли за ці роки. Він описував, що з ними робив, смакуючи кожну жахливу деталь. Вибирав тих, кого ніхто не шукатиме: випадкових туристок, сиріт із притулку. Поки Гестія гралася в богиню, він задовольняв свої потреби. За його словами вона знала, і їй було байдуже.

— Ти у моєму смаку. Будеш слухняною — залишу інших у спокої.

Келан почув і передав Калебу. Тієї миті Туґало підписав собі вирок. План був простим. Монстр занадто впевнився у своїй владі. Він гадав, що вже підім’яв їх під себе. Бути приманкою для вбивці у шістнадцять років…

Перший план справжнього вбивства, перший спільний злочин.

Нола планувала поховати цей спогад під камінням Тенґлару назавжди.

Тієї ночі вікно було відчинене. Шум зливи ковтав кроки п’ятьох виснажених підлітків, що скрадалися коридором. Нола не пам’ятала, хто вдарив першим. Лише застиглий подив у чорних очах… і те, що він більше не посміхався. Його туша втисла її в матрац, поки Кая й Калеб гатили його кийками. Гаряча кров бризнула їй на обличчя, заповнюючи рот металевим присмаком.

Потім вони тягнули його до вікна всі шістьох — тіло виявилося важким. Можливо, через аніму бегемота, а можливо, вони просто ослабли. Спуститися, викопати яму й закидати його камінням у яру було вже простіше. Туґало сам розпустив варту тієї ночі, і їм ніхто не завадив вислизнути з гуртожитку.

Мокрі, подряпані й німі від усвідомлення того, що вони накоїли. Але тієї ночі Нола вперше спала без кошмарів.

Зі спогадів у реальність її повернув голос Келана. Руки брата були теплими й надійними.

— Я добре пам’ятаю… він мав здохнути, Може, ми чогось не враховуємо? Ким насправді був наш інструктор?

Мара приобійняла Нолу з іншого боку, і від її долоні шкіра взялася дрібними сиротами.

— Будь-яка потвора безсила проти вогню або відтятої голови, — посміхнулася, зблиснувши іклами. — Наступного разу просто постараємося краще.

.