Химери Калітрасу

Мара окупувала стратегічну висоту — переднє пасажирське крісло. Тут і панорама була ширшою, і доступ до вух лідера безпосереднім, та й загалом — локація відповідала її статусу в родинній ієрархії.

Рей намагався оборонятися, використовуючи Хоук як живий щит, але Мара не гребувала брудними методами. Ще в Лірон Кеталі вона помітила, з яким екстазом дракониха ковтає мішікатанські ласощі, тож завбачливо набила ними кишені. Хоук не знала мов, але цукрова корупція виявилася зрозумілою без перекладу. Вона «купилася» за лічені секунди — і тепер вони з Нолою хрумтіли на весь салон, наче дві споріднені душі.

Дуже скоро троє на задньому сидінні дружно захропіли, і можна було спокійно поговорити.

— Я говорила з Текумі в госпіталі. Він опритомнів. Калеб ледь помітно хитнув головою, не відриваючи погляду від дороги. — Ми помилялися щодо нього. Наркоторгівля — його прикриття. Останні десять років він розплутує схеми з викрадення людей. Тож він не покидьок.

—Навіть не знаю співчувати тобі чи радіти. Мабуть, ти в ньому розчарована, — хмикнув Калеб.

— Досі розбираюся, але дякую за турботу, — відрізала Мара. — І поки ти прокручуєш у голові «навіщо мені це знати», скажу одне: ця дрянь може бути набагато ближчою до нас, ніж здається. Вона стишила голос: — Текумі вважає, що Калітрас причетний.

У Калеба сіпнулася жилка на скроні.

— Не думаю, що мати опустилася б до такого, — процідив він крізь зуби. — Я розумію, тобі кортить навішати на неї всіх собак, але работоргівля? На біса їй це?

— Згодна, не її масштаб, — Мара змусила себе розслабити плечі. — Але згадай, скільки різноманітного непотребу крутилося в храмі. Вчені з сумнівним минулим, інструктори-м’ясники, бандити і злочинці… Будь-хто з них міг налагодити паралельний бізнес прямо під її носом.

— Єдина сухопутна артерія між Заходом і Сходом контролюється Калітрасом, — Калеб схилив голову набік, ніби зважуючи аргумент. — Теоретично — можливо. Я навіть можу накидати список імен. Але навіщо нам у це встрягати? Ми самі на гачку, Маро. Зайві проблеми — останнє, що нам зараз потрібно.

Він замовк, і якийсь час тишу порушувало лише хропіння Рея. Мара дивилася на профіль Калеба, на напружені сухожилля на його шиї. Щось у Калебові завжди змушувало її випускати колючки, навіть коли вони не сварилися.

Вони були надто схожі, ось у чому річ.

— Драеллі та навіть шифтери теж стають жертвами. Звичайно, їхні зникнення можна пояснити і загальними причинами: шахраї заманюють молодь казками про славу і гроші у борделі Нокторну або в трюми піратів на островах. Таких іноді вдається повернути. Але все частіше цілі родини просто стираються з обличчя Терри. Зелена Варта зафіксувала тисячі випадків по всій Туалі.

— Жодного сліду? — перепитав Калеб.

— Жодного. Люди наче випаровуються в повітрі. Деякі мали впливових родичів, готових заплатити викуп. І вгадай, що? — Мара клацнула пальцями. — Нічого. Нуль.

Калеб постукав пальцями по керму — це був його звичний жест під час роздумів.

— Міжсвітова злочинність…– припустив він. – Якщо селсарі дізнаються, нас запідозрять у співучасті першими.

Нарешті до братика дійшло. Мара відкинулася на спинку крісла з почуттям виконаного обов'язку.

*****

Раптом густа зелень лісу обірвалася, наче темну завісу смикнули вбік. Сонце вдарило в лобове скло, і зіниці Мари болісно звузилися. Тайрен на мить пригальмував, адаптуючись до різкої зміни освітлення.

На задньому сидінні тихо зойкнула Нола.

Було від чого.

Перед ними розкинувся Великий Луг. Скільки сягало око, колихалося безкрає море ковили. Вітер гнав по ньому сріблясто-зелені хвилі, а повітря над горизонтом тремтіло від спеки.

Мара озирнулася на стіну лісу, що залишилася позаду. Контраст здавався разючим, ніби вони перетнули межу між двома різними світами.

Гілка одного з дерев повільно піднялася й опустилася. Мара була майже певна, що не через вітер. Спиною пробігли сироти. Забагато ботаніки для її нервів.

— Знаєш, коли на блокпості я жартувала про секс-туризм, то не думала, що це стане пророцтвом, — прошепотіла вона. — У Мішікатані... там точно щось було в повітрі.

— Квіти-афродизіаки? — Калеб всміхнувся кутиками губ. — Чарівна ліана, що обплітає місто й змушує всіх піддаватися імпульсам?

— Ну, я б не заходила так далеко в діагнозах... — Мара осіклася, перехопивши надто серйозний погляд брата.

— Стривай. Ти не жартуєш?

Текумі не соромився своїх бажань. Він не боявся її природи й спокійно дозволяв їй куштувати себе.

«Я знаю, хто ти, — сказав він тоді. — Можеш не стримуватися».

«Дуже небезпечно давати такі дозволи сангвінарці, — відповіла вона. — Я можу захопитися».

Він розсміявся, відкинувши голову на подушки й підставляючи шию її іклам.

«Впевнений, ти цілком здатна контролювати свої інстинкти.»

Він показав їй справжній Мішікатан — дурманний, небезпечний, зі своїм особливим злочинним вайбом. Притони тлімау, підпільні казино, борделі... Чи можливо, що вся ця розкішна оаза насправді підкорялася впливу чарівної рослини?

— Чому б і ні? — хмикнув Калеб. Мабуть, вона думала надто гучно, і брат почув. — Гестія роками впливала через Калітрас на всю Терру. А її подруга створила для себе ідеальне лігво, ліс Текумахо. Ми багато чого не знаємо, Маро. На що спроможні такі, як Гестія, Наялі чи Ендей Дрейкмур... Але я страшенно хочу це з'ясувати. Їхня спадщина тепер наша. І якщо ти вже намірилася допомогти своєму копу, то давай зробимо це так, щоб отримати максимум користі для себе.

Мара все ще не могла остаточно вирішити, що робити з цією історією. Вона ніколи раніше не допомагала нікому просто так, і сама ця думка здавалася чужорідною.

Вона майже фізично відчула мовчазне несхвалення, що долинало від ящика із сукулентами в багажнику. Їм явно не подобався напрямок її рефлексій.

— Будете тиснути на мене — засушу, — пообіцяла Мара.

Від цієї маленької погрози їй стало трохи легше.

*****

Перші години подорожі степом Мара мовчки дивилася у вікно.

Тайрен бадьоро шурхотів бетонною дорогою, мохове покриття лишилося позаду разом із рештою лісовою екзотикою. По обидва боки шляху височів ковил, на відстані траплялися самотні дерева — широкі стволами, з розлогими кронами, довкола яких кружляли хмари птахів.

Опівдні перетнули першу ріку — широкий, спокійний потік рівнини. На мосту сиділо кілька рибалок, які не звернули на авто жодної уваги, зайняті своєю куди важливішою справою. На берегах Мара помітила кілька будинків на палях із пришвартованими біля них човнами.

— Не видно, щоб місцеві переймалися через повінь, — озвався Келан. — Якщо вірити повідомленням, то скоро почнеться кінець світу, а вони живуть, наче горя не знають.

– Місцеві вже звикли до щорічних повеней і добре підготовлені – повідомила Нола, – Летанга розливається щороку, затоплює луг, а потім знову відходить у рідне русло у період посухи. Головне пережити перші тижні високої води, тоді у степу дійсно небезпечно.

Мара уявлення не мала, як можна призвичаїтись до подібного. Тонни стрімкої води за лічені години покривають собою всю широчінь степу безжальною ревучою масою, підминаючи під себе все живе. Тим не менш, цілі міста існують на цій рівнині, а Кая вважає степ своїм новим домом…

Мара скоріше б дала відрізати собі язика, ніж визнала вголос, що їй бракує Каї. Добра словесна баталія ідеально відволікла б її від паніки — Мара з дитинства боялася води. Точніше, не самої рідини, а її кількості у великих об’ємах.

Подумки вона просканувала можливих суперників-замінників Каї. Калеб умів тримати удар, але в них панувало тимчасове перемир’я. Рея було шкода — він і так позбувся зручного сидіння. Келан? Фрустрований бідолаха. Залишалася Нола. Чому б і ні?

— Чим займаєшся? — Мара розвернулася до сестри.

Нола вчепилася в товстий фіолетовий блокнот і щось зосереджено в ньому виписувала. Вона підняла очі й здивовано кліпнула.

— Тобі цікаво? О, я... освіжаю інфернальську. Перекладаю записи Гестії. І знаєш що?

— Що? — зацікавилася Мара. З Нолою завжди було непросто вгадати.

— Щоденники мами й Наялі наштовхнули мене на думку. – Нола підняла палець. – Ми маємо вести власні хроніки.

Рей, що сидів поруч, пирснув зо сміху, а Келан серйозно закивав.

— Так, Калеб. Вона діло каже. На кораблях заведено вести бортовий журнал. Дистанція, локації, події, погода, ціни... Це допомагає не загубитися в часі.

— Ми маємо подумати про нащадків, — захоплено вела далі Нола. — У нас уже є наступне покоління. Чара...

Мара помітила, як Калеб ствердно хитнув головою. Ну звісно, він уже бачив перед собою таблиці звітності, креслення маршрутів та планування фінансів. Мара придушила смішок. От лідер здивується, коли зазирне в ці «хроніки».

— Ти повинен дати мені посаду, — звернулася Нола до Калеба. — Щоб усе було офіційно й ви не могли від мене відкараскатися. Хочу мати дозвіл на дослідження ваших спогадів... до певної межі, звісно.

— Звичайно, — ехом відгукнулася Мара. Її забавляло, куди завело просте питання.

— Особистого я не торкатимусь! — палко вигукнула сестра.

— Особисте часто переплітається зі спільним, — парирувала Мара. — Але я не проти. Якщо чемно питатимеш.

Вона з викликом подивилася на Калеба.

— А ти що скажеш, капітане?

— Не називай мене капітаном, — фиркнув той. — Але якщо це так потрібно — гаразд. Призначаю Нолу Ейвері відповідальною за ведення хронік. Сподіваюся, достатньо офіційно?

— Дякую! — Нола ляснула себе по коліну. — Починаю відсьогодні!

Мара злорадно всміхнулася — Нолі щойно видали карт бланш на копирсання у їхній брудній білизні. Отут ця мала ханжа й розгуляється.

Схоже, братам спало на думку те саме, що й їй:

— Калеб... — занив Рей. — Ти даєш їй забагато влади! Вона ж спаплюжить нас перед онуками!

— Дай і мені посаду! — кинув виклик Келан. — Хочу бути вашим стилістом-дизайнером!

— Як скажеш, — відмахнувся Калеб. — Сподіваюся, ти закупив достатньо ксіоку.

— Я в опозиції, — Мара підняла руку. — Спостерігатиму за тобою, Калебе, і чекатиму, коли ти схибиш.

— А як щодо мене?І про Каю теж треба подумати! — вставив Рей.

— Кая буде моїм особистим охоронцем, — криво всміхнувся Калеб. — А ти все ще раб, тож поки ми в Туалі, посади не отримаєш.

— Бляха, це нечесно…

*****

За вікном пролетіли ще кілька десятків сіл і річок, які Марі здавалися ідентичними копіями одна одної. Вона то провалювалася в дрімоту, то знову розплющувала очі. Від нудьги позичила у Ноли книжку, але читати під час руху виявилось незручно, ніяк не могла зосередитися на сюжеті. Гестія, селсарі та навіть нещодавні події в Мішікатані тепер здавалися блідими спогадами на тлі нескінченного степового марева.

— Здається, ти мала рацію, Маро, — озвався Келан. — Кая справді живе у чорта в дупі.

Ніби на підтвердження його слів, бетонка раптово обірвалася, колеса вперлися в ґрунт. Тайрен підстрибнув на вибоїні, проте одразу вирівнявся і помітно подався вгору.

— Він що, перевзувся на ходу? — Келан присвиснув, висуваючись з вікна. — Ти не казав, що він так вміє!

— Тайрен вміє багато чого, про що ти навіть не здогадуєшся, — спокійно відгукнувся Калеб. — Підлаштуватися під рельєф не важко: достатньо автоматично змінити жорсткість ходової, тип коліс та амортизатори...

— О ні, тільки не починай! — застогнав Рей. — І так мізки плавляться. Ноло, ти ж наш навігатор. Скажи, що столиця — це нормальне місто, а не просто скупчення курників!

Калеб злегка набундючився. Мара його розуміла: сама рідко знаходила співрозмовників, здатних оцінити витонченість різних типів хірургічних швів.

— Які ж ви невігласи, — зітхнула Нола, не відриваючись від блокнота. — Діла — величезний мегаполіс, просто він інший. Якби ви в дитинстві хоч іноді зазирали в підручник географії, а не планували пограбування винних льохів, то не ставили б таких питань.

— А кабріолетом Тайрен може стати? — перебив її Келан, витираючи піт із чола. — Бо тут жарко, як у чорта в гузні!

Салон під ними різко здригнувся, і Келан із глухим гуркотом вліпився головою в стелю.

— Я ж казав: ставтеся до нього з повагою, — втомлено пробурмотів Калеб, навіть не обернувшись на стогін. — Він не прислуга, щоб виконувати ваші забаганки.

Він різко загальмував, здіймаючи хмару рудого пилу.

— Гаразд. Привал. До Діли ще вісім годин, але ви й двох не витримаєте. Поводитеся як діти.

— Ура! — Рей підстрибнув на місці, підтвердивши діагноз. — Ви не розумієте! Цей маніяк здатен не випускати кермо двадцять годин поспіль. Дай йому волю — мочилися б у пляшки, аби не зупинятися.

— Так, так, розкажи про свої страждання, — Калеб закотив очі, але все ж спрямував Тайрена на ледь помітну степову стежку.

Привал зробили під розлогою кроною дерева-гіганта. Мара вилізла з салону останньою, нерішуче ступила у траву, що сягала їй до колін. Земля пашіла жаром, а густий, пряний аромат обійняв тіло липкою хмарою. Довкола монотонно гули комахи.

Неподалік неквапом крокувало стадо жирафів. Мара бачила їх лише в підручниках, тож тепер заворожено спостерігала за плавними рухами великих елегантних тварин. Вона нагадала собі, що в Туалі будь-який звір міг виявитися шифтером, і спробувала уявити себе істотою, що мирно щипає траву під сонцем Великого Лугу. Тіло відгукнулося протестом. Ні, її інстинкти кричали про інше: вона — мисливець.

Біля підніжжя дерева дзюркотіло джерело, від якого нарешті потягнуло живою прохолодою. Калеб і Келан відігнали сімейство диких кішок, що ховалися в затінку. Ті сердито зашипіли, вищиривши дрібні ікла, але таки поступилися місцем більшим хижакам.

Мара вмостилася в тіні, зняла чоботи й занурила ноги в прохолодну воду, й відчула шалене полегшення. Як тільки Калеб захлопнув багажник, Тайрен обернувся, хлопнув крилами і злетів високо в небо. Хоук кулею рвонула за ним, і обидва дракони розчинилися у гарячому мареві.

Рей покірно поплентався готувати обід, бурмочучи про важку долю. Його ментальний блок не працював, і серед хаотичних уривків про Хлою та «воно того варте» Мара легко склала картину. Нічого нового: Рей знову вляпався через жінку. Келан скривився на її не надто елегантний спосіб охолодження, але згодом і сам скинув мокасини.

Нола витягла свій фіолетовий блокнот і почала малювати, наспівуючи під ніс. Вона надто серйозно сприйняла свою нову «посаду» й строчила з таким завзяттям, що Марі стало цікаво.

— Це що, сердечко?

Нола почервоніла й рвучко захлопнула книжку.

— Я саме писала про Рея і Хлою! Серце — символ кохання, воно пасує до атмосфери Мішікатану…

Мара похитала головою. Ні, тепер офіційно заборонено випускати пару на Нолу. Хтозна, що вона потім впише про неї у хроніки для нащадків.

Калеб використав перепочинок максимально по-своєму: відкинувся на стовбур дерева й заснув. Мара крадькома глянула на його розслаблений писок. Мішікатан явно пішов йому на користь: темні кола під очима зникли, легка посмішка блукала на губах. Рукав його комбінезона закотився, і Мара помітила червоний шрам навколо зап’ястка, прямо під новеньким чорним браслетом. Ось про чиї «сердечка» вона залюбки почитала б у записах Ноли, а не про Реєві ванільні романи. Але цей гад тримав блок на замку міцно, наче сейф нокторнського банку.

Біля джерела вони провели всю другу половину дня. Калеб спав, Тайрен полював, і ніхто не поспішав повертатися у тісний, розпечений салон. Вони вже доїдали рагу з бруньок і коренеплодів, коли здалеку почулося гудіння мотора. Спершу не звернули уваги: дорога на те й дорога. Та чим ближче наближався звук, тим чіткіше ставало зрозуміло, що двигун глухне — машина сповільнювалася.

Мара, як і всі інші, напружилася. «Шершень» легко ліг у долоню. Навряд чи це таргуни — ті надто консервативні для автівок, — але степ приховував чимало інших загроз.

Мара примружилася.

До них наближався масивний червоний квадроцикл. Агрегат впевнено маневрував звивистою дорогою, підстрибувала на вибоїнах і пірнав у високі хвилі трави. Біля їхнього дерева різко загальмував, з нього зіскочив високий чоловік, рушив прямо до них.

Прибулий вирізнявся міцною статурою; був коротко, майже налисо підстиженим, але носив коротку доглянуту борідку, яка пасувала його широкому обличчю. У його рухах відчувалася плавність досвідченого мисливця. Шифтер, і найімовірніше — хижак. Мара коротко зиркнула на Калеба — той ледь помітно кивнув, підтверджуючи її здогадку.

Чоловік підняв руки долонями вперед, демонструючи мирні наміри.

— Вітаю в Ділі! — промовив він глибоким, оксамитовим баритоном. — Ви часом не та сама компанія на сріблястому позашляховику? Мені доручили вас зустріти.

— Вітаю, — стримано відповів Калеб. Мара помітила, як він про всяк випадок тримає руку в кишені комбінезона, намацуючи руків’я пістолета. — Ми справді їдемо до Діли, але не впевнений що ми “ті самі”.

— Ви, напевне, Калеб Дрейкмур, — чоловік широко посміхнувся. — Мене звати Ламан Санґо. Кая багато про вас розповідала. Радий нарешті познайомитися!

Його обличчя випромінювало таку доброзичливість, що Мара здригнулася. У Нокторні подібна відкритість зазвичай була ознакою або божевілля, або дуже ретельно спланованого підступу. Проте Нолі цей Ламан явно припав до душі — вона вже робила крок назустріч.

— Ти — чоловік Каї? — запитала сестра, зустрічаючи посмішку шифтера своєю власною.

Ламан стиснув кулаки й підняв угору великі пальці. Очевидно це був місцевий еквівалент ствердної відповіді.

— І батько найкращої дівчинки на цій планеті! Приємно познайомитись! Ти, мабуть, Нола?

«Он воно як…» — Мара відступила на крок, оцінюючи Ламана вже під іншим кутом. Нічогенький. І якщо спромігся вижити поруч із Каєю протягом десяти років - заслуговує на високий ступінь поваги. Мужності йому точно не бракувало. Або ж він був запеклим екстремалом із потягом до самознищення.

Мара повільно зняла палець з запобіжника. Калеб теж розслабився і простягнув руку для вітання.

Келан і Рей теж взяли участь у конкурсі посмішок, Марі здалося — ще мить, і в повітрі над степом матеріалізуються веселки. Їй стало майже ніяково від цієї навали позитиву, але навіть вона мусила визнати: чоловік Каї виявився справді гарячим шматочком.