Втрачене світло

РОЗДІЛ ДЕВ'ЯТИЙ

Я заплющу очі та молитимуся, щоб це пройшло.

Ти прожив лише хвилину свого життя.

Мабуть, я сплю.

Будь ласка, припини кричати.

Еліс Купер

...Світ заново народжувався із сутінків. Предмети набували кольору та третього виміру. Вони набухали, як весняні бруньки, і починали відкидати тіні. Башта вітряка, що підпирала небо, простягла в напрямку заходу довгий чорний палець. Вказівний перст...

Ледве зазорів світанок, руки Міцара, які покоїлися в нього на стегнах, ворухнулися, а потім повільно, ніби два заворожені звірки, поповзли вгору. Застебнули «блискавку» на відлозі. Тієї ж секунди, коли зникло з поля зору потворне личко Алькора, Міцар розплющив очі. Перехід від сну до пильнування був майже миттєвим. Малюк не позіхав і не моргав, звикаючи до блідого свічення, яке проникало через дверний отвір. Він підняв температуру тіла, прискорив серцебиття та кровообіг, енергійно скочив на ноги та вийшов відлити.

Погода не змінилася. Слабкий західний вітер приніс хмари, але на землю не пролилося жодної краплі дощу. Куди не глянь, всюди тяглися сумовиті пагорби. У пилюжних наносах збереглися нещодавні собачі сліди. Клон не надавав їм значення. Загроза була вчасно виявлена, після чого довелося знищити зграю... Все, що трапилося близько опівночі, здавалося тепер проекцією туманного сновидіння, та й саме сновидіння призначалося не йому. Це було послання для його темного боку; краще, щоб воно залишалося похованим там.

Клон був трохи розчарований. Мартіна не виправдовувала надій та витрат енергії. Під час останнього сеансу вона нічим не допомогла йому і не намагалася вийти за рамки своєї пасивної ролі, а всі її потаємні устремління зводилися до повільного саморуйнування. Не обов'язково фізичного. Вона була дурненькою слабкою сучкою. Усе найважливіше залишилося за порогом її сприйняття. Вона приділяла занадто багато уваги власному болю і дозволила Аристарху зламати себе. Втім, Міцар розумів, що мало хто здатний без плачевних наслідків витримати те, що довелося пережити бідолашці Мартіні.

До «зустрічі» з ним вона була тільки розчавленою жертвою, -- чого ж вимагати від жертви?.. Настрій Міцара поступово покращувався. Він із задоволенням подумав про те, наскільки сильним і благотворним був його вплив на цю жалюгідну пригноблену істоту. Тепер вона стала майже бездоганним медіумом. Препаруючи чужі спогади, клон витягував із них те, про що вона не підозрювала. Наприклад, інформацію про людину без імені та навіть без достовірного голосу – голос у телефонній трубці, безсумнівно, був синтезований. Аристарх теж не знав цієї людини в обличчя, хоч і отримував від неї накази. Міцар міг би добратися і до Аристарха. Напевно, це було б цікаво – все одно що досліджувати помийну яму, -- але явно передчасно. Спочатку потрібно потрапити до міста та з'ясувати, що трапилося з Мегрецем.

Клон підбивав підсумки.

Минула ще одна ніч, а він досі не виявив слідів присутності іншого клона. Мегрець прямував у місто, і, як і раніше, важко уявити, що могло перешкодити йому досягти мети. Міцар нічим не відрізнявся від нього. Отже... «Майже нічим», -- поправив він себе. Неможливо забути про моторошне створіння, яке викрадає половину твого часу та фізичних сил...

Навряд чи обстановка у місті сприятиме пошукам. Шумне містечко, смердюче містечко... І все ж таки хлопчик покрокував на північний захід, а обидва його медіуми пленталися слідом за ним, немов прив'язані невидимими мотузками. Клон знав, що станеться протягом найближчих годин: спочатку буде довга безглузда гонка за вкороченими тінями, потім післяполуднева спека і, нарешті, довгоочікуваний відпочинок у відносній прохолоді якого-небудь випадкового укриття.

Ще один шанс для дурненької слабкої сучки.

* * *

Старий розплющив очі і не відразу зрозумів, де знаходиться. Тепер йому здавалося, що він провів ніч у наглухо замкненій шафі, в яку не просочувалися навіть уривки сновидінь. Або, краще сказати, у холодильнику. Темному, відключеному від електричної мережі холодильнику, який зберігає тільки один незнищенний запах – старості. Міллю – ось ким був старий. Міллю, вмираючою в нафталіні...

Незграбно рухаючи затеклими ногами, він переступив через поріг і раптово зупинився. Потім обернувся і нахилився, щоб краще розглянути те місце, на якому всю ніч просидів хлопчик.

Там лежали жирні білясті личинки. Вони не були розчавлені, незважаючи на те, що утрамбована земля здавалася дуже твердою. Сходило сонце, і його світло розтікалося в напівтемряві башти прямокутною калюжею розплавленого металу. У міру того, як промені підбиралися до личинок, вони зіщулювалися, чорніли і розсипалися на порох...

Старий заворожено дивився на швидко висихаючі вологі плями – відбитки маленьких сідниць хлопчика. Личинки були тільки тут – і що це означало? Черговий безглуздий фокус клона? А може, той просто розширював коло своїх дивовижних захоплень?

Старий простягнув руку до однієї з личинок. Він навряд чи метикував, навіщо робить це. Коли він нахилився нижче, в очі ринула темрява, ніби він занурився у нафтове озеро... Старий випростався і квапливо зашкандибав навколо башти в пошуках усамітнення. Іноді в ньому прокидалася хибна сором'язливість.

Він спорожнив сечовий міхур біля пожовклого чагарника, щоб хоча б його волога не пропадала задарма.

...Дві фігури віддалялися від нього, рухаючись по безжиттєвій шахівниці, розкресленій на квадрати межами занедбаних полів. Одна – струнка, як офіцер, друга – маленька, як пішак. Але то був прохідний пішак. І коли він дійде до місця призначення, для декого партія закінчиться. Старий не розумів, але передчував це. Самого себе він звик вважати фігурою, призначеною для пожертвування. І добре, якщо жертва виявиться недаремною. Цілком можливо, що люди зі Святої землі були нікудишніми гравцями...

Відстань між ним і клоном збільшувалася, і тужливе почуття посилювалося, перетворюючись спочатку на фізичну незручність, роздратування, свербіж, а потім і на гострий біль. «Що вони зі мною зробили?» – спитав старий у своєї тіні, а потім у неба. Він мало не заплакав від безпорадності та загубленості.

Небо відповіло йому сплеском сліпучої блакиті та кришталевим дзвоном у бездонній порожнечі.

* * *

(Несподівано його пам'ять зробила стрибок у минуле. Це була приємна забаганка, не позбавлена до того ж практичної цінності – як спалах світла у темній кімнаті, через яку треба прокрастися босоніж, а підлога посипана битим склом.

Інша бесіда з Ніззамом. Колись Ніззам дошкуляв йому своїми дурнуватими парадоксами. Та й чи відбувалося це насправді? У всякому разі, він пам'ятав декорації: оазис, оточений піщаними дюнами; захід сонця; нерухомі верблюди; неонове світло над караван-сараєм. І навіть меланхолійне бренькання якогось щипкового інструменту...

-- Що це таке? – спитав Ніззам з робленим комічним переляком, вказуючи на жирну тінь, яку старий топтав ногами. Той вже знав, як треба відповідати.

-- Це тінь Демона.

-- Тільки одна?

-- У Демона мільйон тіней. Найбільша накриває Землю.

-- Найбільша – це черв'як, який жере потроху твій мозок.

-- Ні, -- заперечив старий простодушно.

-- Приклади вухо до голови – і почуєш дуже тихий хрускіт.

-- Чиє вухо? До чиєї голови?

-- Твоє вухо, твоя голова, дурний старигане!..)

* * *

Він ішов по слідах клона і дівчини, поки полуденне сонце не почало плавити йому маківку. Старому здавалося, що він справді чує «дуже тихий хрускіт»... А потім знову був привал, сон без сновидінь у прохолоді льоху, мимовільні стогони загіпнотизованої дівчини і жахливий погляд з-під відлоги – на щастя, спрямований повз нього.