Втрачене світло

РОЗДІЛ ТРИДЦЯТЬ СЬОМИЙ

Жінка-чаклунка, тримайся від мене подалі!

Тоні Джо Уайт

Вони підійшли до котеджу під номером три, виведеним фарбою на стіні. Будиночок виявився дерев'яним павільйоном з двосхилим дахом та двома прибудованими верандами. Хазяйка мала рацію: готове паливо для багаття, залишилося тільки піднести сірник. Одні двері звернені до дороги; інших, тилових, поки не видно. Судячи з товстого шару бруду та попелу на підлозі веранди, ніхто не вселявся сюди щонайменше пару місяців.

Малюк наказав старому взяти Термінал, вручив йому ключ і звелів замкнутись у дальній кімнаті.

-- Я один? – тупо перепитав старий, не вірячи в те, що його, беззбройного, залишають без охорони.

-- Боїшся темряви, татусику? – їдко підколов Хоші тонким голоском гейші.

-- Ми будемо поряд, -- підбадьорив Малюк. – Помітиш що-небудь незвичайне – стукай у стіночку. Ступай!

Відчуваючи себе черв'яком, уже насадженим на гачок і закинутим у річку, яка кишить голодною рибою, старий обійшов навколо котеджу. Позаду хтось клацнув запальничкою. Потягнуло запахом травки...

Напрочуд тиха ніч. Мало не пікнік часів його безклопітного дитинства. Він знаходився у дуже схожому стані безсилого інфантилізму. Він чекав, що ось-ось з темряви з'явиться його батько, пропахлий димом багаття і запахом смаженого м'яса, погладить по голівці, укладе спати – і можна буде ні про що не турбуватися до самого ранку. А вранці вони разом повернуться у безпечне та рідне для нього місце.

Але як він не намагався викликати в пам'яті образ батька, у свідомості виникало дещо інше – маленька скрючена тінь, силует із непропорційно великою головою без вух. Дволикий монстр у дитячій куртці з відлогою.

* * *

Він припускав, що доведеться помучитися з проржавілим замком, проте цей можна було відкрити і зігнутим цвяхом. У дальньому кутку веранди, за пластиковим столиком, вимальовувалися обриси чогось плямистого та кудлатого. Стіна відкидала глибоку тінь, тому Адам Тодт не одразу розгледів, що саме привернуло його увагу. А коли розгледів, то відчув слабкість у ногах.

Він довго вагався. Таке сусідство йому, м'яко кажучи, не подобалося. Та й кому б сподобалося? Предмети, які лежали у кутку веранди, не були знятими шкурами або дохлими собаками. То були матриці. Деактивовані – але їхній стан міг змінитися будь-якої секунди. Ще один неприємний сюрприз. Чи не пора постукати у стіночку?

Старого збивала з пантелику будь-яка невизначеність. Однак він сумнівався в тому, що Малюк захоче змінити котедж або кімнату. Адам і так випробовував сьогодні терпіння клона, переступивши межу дозволеного.

Тому Тодт шмигнув у темний отвір і замкнувся зсередини. Потім перевів дух і озирнувся. Насамперед, він шукав що-небудь масивне, чим можна забарикадувати двері, начебто всерйоз сподівався відсидітися під таким сміхотворним захистом. Але не побачив нічого підходящого – крізь щілини жалюзі єдиного вікна проникало надто мало світла.

Йому вдалося намацати на стіні клавішу вимикача. Дивовижно, але в цій занедбаній ветхій халупці, яка виглядала настільки ж ненадійним пристановищем, як картонна коробка, була електрика. Гола лампочка під стелею тихо затріщала, немов цвіркун-зомбі. При зниженій напрузі свічення червонуватої спіралі було тьмяним, але цілком достатнім для того, щоб знайти дорогу від дверей до ліжка. Тим паче що ліжко виявилося двоспальним. Старий уже забув, коли ночував із подібним комфортом.

Пару хвилин він роздумував, куди прилаштувати Термінал. У стінній шафі було пусто, але святиню треба тримати під рукою. У кімнаті знаходилися холодильник, тумба для телевізора без самого «ящика», стіл, два стільці та телефонний апарат з обрізаним проводом. Вузькі двері вели до душових, в яких залишилися тільки уламки труб і гірка битих кахельних плиток. Врешті-решт Адам поклав Термінал біля узголів'я, погасив світло і впав упоперек ліжка, не надаючи значення затхлому запаху старої ковдри і піднятій хмарі пилу.

Зазвичай він відключався майже відразу ж, начебто хтось (тепер він знав – хто) виймав із нього батарейки. На цей раз старий довго не міг заснути. Він мріяв про налиті життєвою силою принади Веспер. Потім почув тріск дерева і вовтузню за стіною. Не інакше як Міхраджан випробовував на міцність ліжко в сусідньому номері...

Поступово Адам почав розрізняти у темряві щілини жалюзі та холодильник, схожий на надгробний камінь із білого мармуру. Заснути ніяк не вдавалося. Страх і хтивість – не найкращі інгредієнти для снодійної суміші. Тиша час від часу порушувалася. То антенні трубки загудуть на вітрі, то сук трісне, то раптом пролунає дрібний стукіт маленьких ніжок, немов десь пробігала дитина. Іноді з-за стіни долинали голоси, але не можна було розібрати жодного слова.

Тодт, який був мазохістом з довгим стажем, живо уявив собі, що Веспер прийшла на запах грошей або ще гірше – потрапила під вплив клона і зараз обслуговує Міхраджана та Хоші, а Малюк байдуже спостерігає за оргією, поповнюючи свою бездонну скарбничку людських пороків, щоб коли-небудь у майбутньому скористатися цим. І головне, йому буде з чого вибирати. Рано чи пізно обов'язково виникає потреба у маніпулюванні і, відповідно, настає час смикати за струнки святості, героїзму, альтруїзму, любові або за товстезну струну гріховності. І значення набувають уже не самі вчинки, а те, що здійснюються вони за командою ззовні...

Ось хтось здавлено закричав – так, як кричать у нічному кошмарі напівзадушені подушкою. Похолоднівши до кінчиків пальців, Адам Тодт упізнав нечленороздільне утробне виття жирного іранця. Якою б не була причина цього виття, Адам не збирався вискакувати з кімнати і робитися мішенню, наче бляшаний заєць у тирі. Він тільки глибше закопався під ковдру і почав чекати гостей.

Протягом невизначеного проміжку часу він лежав, здригаючись від найменшого шарудіння і поступово втрачаючи почуття реальності.

* * *

...Вона народжувалась із темряви, як колись у давнину білошкіра красуня богиня з піни. Темрява витісняла її, розцвічуючи ліловими відтінками свої найглибші згущені тіні. Ліловими здавалися навіть білки її очей і перлини зубів, що блищали між м'якими стулками. Набухала плоть; струменіла розморожена кров... Найбільші зусилля знадобилися, щоб зіткати скручене в спіралі волосся з позамежної чорноти. Потім і волосся відділилося від материнського середовища, і на ньому засяяли крапельки вологи.

Темрява, рідка, як нафта, відступала, збираючись у калюжі, розсічені вузькими золотистими спицями світла. Це було надто яскраве світло, що пробивалося крізь щілини жалюзі. Все виглядало так, ніби зовні зійшов повний місяць. Породження Пітьми та Місяця – Чорна Ліліт – наближалося до заціпенілого Адама у всій своїй містичній силі...

Він отямився. Що це було – дійсність чи сон? Веспер стояла над ним, спираючись на спинку ліжка. Він лежав нерухомо, мов покійник, і навіть не намагався гадати, як їй вдалося подолати зачинені двері. А також про те, де вона залишила свою занадто тісну сукню. Про деякі речі краще взагалі не думати.

При кожному русі по її неправдоподібно гладкій шкірі пробігала хвиля відблисків, наче тремтіло тонке металеве дзеркало. Чергування смуг світла і тіні надавало їй абсолютно неземного вигляду. Вона розбудила у ньому художника-сюрреаліста, і він намалював собі гібридну істоту – якусь помісь кентавра та зебри. Можливо, у цієї істоти навіть були копита, як у диявола.

-- Скучив, малюку? – прошепотіла темношкіра спокусниця, забираючись у ліжко і усаджуючись старому на стегна. Мелькома він переконався в тому, що ступні в неї цілком людські. Вона, звісно, не випадково назвала його «малюком». З нею він знову повертався в минуле, знову набував цнотливості та наївності, знову втрачав невинність...

Наступні сорок хвилин здалися йому кількома годинами. За цей час він отримав усе, чого був позбавлений довгі роки, чого бракувало в юності через поспішність і дурість, і все, що тільки міг собі уявити. Втоми як не бувало. Задоволення перетворилося на надзвичайно витончене катування.

Веспер – це була оживлена і одушевлена машина бажань, яка чутко реагувала на непередбачувану зміну його імпульсів. Її здатність втілювати таємні фантазії межувала з чаклунством. Вона примудрилася ідеально відповідати навіть його скромним чоловічим можливостям. Ох, цей величезний лілово-чорний льодяник!.. Старий відчував глибоку вдячність до того, хто робить наміченим жертвам такі воістину царські подарунки, -- незалежно від того, чиє це було полювання. Він дав заманити себе в приємну пастку і вже не помишляв про спротив або втечу.

Проте під час виснажливо тягучої насолоди, коли Веспер, сидячи на ньому, показувала, чого можна досягти, пограваючи м'язами живота і паху, він помітив татуювання на її тілі – там, де починалася густа лобкова поросль. Якби по цьому місцю попередньо не пройшлися бритвою, навряд чи можна було б побачити емблему «Чорної Богородиці» – жіночої екстремістської організації, забороненої на всій території Коаліції ще раніше, ніж «диявольська» музика.

Це пояснювало не все, але багато чого: зокрема, наявність трупа в нужнику та відсутність охорони. Старий раптово прозрів. А причина прозріння полягала в маленькій деталі – кількох краплях туші, введених під шкіру. І тепер він уже не був упевнений, що розважається з глюком. Рідкісний випадок, коли він вважав за краще стати об'єктом впливу Мозкокрута, якби йому дозволили вибрати менше лихо.

«Богородиці», які завзято практикували різні форми терору, прославилися патологічною жорстокістю по відношенню до представників білої раси, особливо чоловічої статі. Тодт розумів, що він не має жодного шансу вціліти, коли діло дійде до справжньої розплати. Втім, якби Веспер цього хотіла, вона б давно його прикінчила. Він не відрізнявся ні швидкістю, ні скільки-небудь значною фізичною силою.

Виходить, гра набагато складніша, а ставка в ній – не його жалюгідне життя. Майже напевно Веспер тут не одна. Її спільниці могли ховатися і вичікувати зручного моменту для нападу в десятку затишних містечок. Якщо «богородиці» теж полювали за Терміналом, то старий не мав ілюзій: скоро вони отримають бажане і досягнуть мети будь-якою ціною.

Він вивільнив руки і постукав у стіну, не дуже сподіваючись, що хтось прийде йому на допомогу. Веспер чиркнула сірником і запалила цигарку. За ту пару секунд, поки горів вогник, її обличчя здалося Тодту маскою, викраденою з музею. У прорізах йому привиділося мерехтіння чогось потойбічного, нібито чужинна сутність виявила себе всередині механізму з кісток, м'язів, м'яса та крові.

Муляж не був досконалим. В одних місцях шкіра лисніла від поту, а на тих ділянках, де її покривав пил, поверхня була матовою і виглядала розділеною на фрагменти мертвою оболонкою.

Раптом задзвонив телефон. Адам ледве не підскочив від несподіванки, але коханка придавила його ноги своїм розкішним тілом. Вона ліниво потяглася до слухавки, немов розкормлена лінива пантера, а він не міг відвести очей від обрізка проводу, що звисав з апарата.

Він почув деренчання мембрани і тонкий, майже дитячий фальцет. Так звучав голос Хоші, коли той відкривав рота, щоб вимовити яку-небудь фразу, котру старий приймав за погрозу. Траплялося це доволі рідко, але щоразу незмінно викликало такі ж відчуття, як дотик небезпечної бритви.

-- Все гаразд, -- сказала Веспер у слухавку, випускаючи дим із ніздрів і стаючи схожою на дракона з очима зі слонової кістки. – Відчепися.

Вона кинула слухавку на важіль, підняла ногу і кілька разів напружила м'язи, наче вивчала їх розташування та принцип дії.

-- Ненавиджу жовтопузих, -- заявила вона раптом. – У тих, що мені траплялися, були мікроскопічні члени. А щодо цього твого приятеля-товстуна... Хто йому язик відрізав?

Адам знизав плечима. Він справді не знав.

-- Кепська справа! Виходить, ти тут, любчику, єдиний повноцінний мужик. – Вона зухвало потрясла стегнами. – Б'юся об заклад, що тобі сподобалося. Може, побавимося ще разок?

Але він уже почував себе сухофруктом, на додачу запеченим у мікрохвильовій печі. Він апатично стежив за «богородицею», не розуміючи, чого вона чекає. Його можна було брати голими руками, а Малюка з нікчемними охоронцями спалити живцем прямо в котеджі.

Натомість вона зробила неймовірну річ: обійняла його своїми великими м'якими руками і тихо заспівала пісню, яку в дитинстві співала йому мати, щоб він скоріше заснув. Він думав, що давно забув і мелодію, і слова, однак відразу впізнав їх, і на очі навернулися сльози. Мотивчик простенький, можна сказати, примітивний, але пісня далеко не колискова: про корабель, що згинув у морській безодні, зниклих моряків і жінку, приречену чекати без надії на далекому березі...

На мить він дійсно повірив, що потрапив у якусь моторошну машину часу і повернувся в минуле, у ласкаві материнські обійми. Веспер мала навіть запах матері та голос матері, хоча в темряві він не розрізняв ні рис її обличчя, ні кольору її шкіри. Все зливалося, струменіло і обпливало в рідкому тумані сліз. І тепер уже чудесним здавалося не повернення в затишну дитячу постіль, а страшний сон про доросле життя та подорож крізь роки.

Ще більшим чудом було те, що після цього він все-таки заснув, заколисаний старою сумною піснею, ніби видихнув із себе страх, а добра матуся Веспер здатна була захистити його від будь-якої небезпеки, від прийдешнього зла.

Він не бачив, як її темне гладке обличчя перетворилося на зморшкувату маску білої старухи. Дуже білої. Білої, як колір погибелі...

Старуха задерла голову до місяця, немов даху не існувало зовсім, і голосно завила по-собачому.

Зовні пролунало у відповідь виття десятка песіх глоток.

* * *

До опівночі Адам Тодт знаходився під владою приємних кольорових сновидінь, під час яких змінювали одна одну статичні картинки, схожі на мальовничі полотна примітивістів.

О п'ятій хвилині на першу почали прибувати гості.