Втрачене світло

РОЗДІЛ ДВАДЦЯТЬ П'ЯТИЙ

Я покажу тобі, що до чого.

Я пристрелю тебе сьогодні ввечері.

Не хочу тебе лякати,

Але я зроблю так, щоб тобі стало добре.

Гурт «Motorhead»

Диякон забрав клона у морок. Вони падали разом – все ще відділені світловими роками від небуття. Крила, що пахли сирою землею і безпам'ятством, несли їх над планетою, засипаною попелом, над океанами, в яких тонули галактики планктону, -- під знаком сатани, фальшивої місячної монети, котра летіла крізь ніч по фатальній дузі. Навколо пурхали нетопири-альбіноси – породження чаклунства. Дуга описувала сплески віри та безвір'я, надії та відчаю. Її кінцевою точкою було тотальне знищення. Мегіддо, місто диявола, кладовище сновидінь...

Якщо це смерть, то смерть здалася Мегрецю не такою вже паршивою штукою. Все те ж саме, що й по інший бік, тільки позбавлене суєти, сумнівів і очікувань, -- скинута маска, відсутність намірів, розсипана на порох квітка, закреслене ім'я в Книзі Долі.

Трохи пізніше клон виявив, що він знову залишився на самоті. Диякон (дракон, ворон, кажан, шибеник у непромокаємому савані) зник, злився з ніччю, зробився тінню вбивці, який причаївся у підворітті, шерехом під ліжком у дитячій спальні, відблиском небезпечної бритви, тишею після передсмертного крику...

Диякон вніс остаточне спотворення. Останнє, що пам'ятав колишній Мегрець, -- це палаючий приплив, який поглинув його за лічені миттєвості. Після цього він перетворився на когось іншого. На істоту, яка гостро усвідомлювала свою неповноцінність, але абсолютно інфантильну.

* * *

Він плавав усередині якогось м'якого гумового мішка, наповненого теплим бульйоном. Серце тріпотіло в грудях, немов перелякана канарка, затиснута в кулаку. Він був сліпий і глухий. Звуки доходили до нього у вигляді вібрацій, які струшували все тіло. Було дивовижне відчуття, що його невагомі руки та ноги плавають поруч із тулубом, прикріплені до нього гумовими джгутами. І зовсім вже неймовірна штука: частина його органів нібито знаходилася зовні – по той бік шкіри. Стан був би близьким до ейфоричного, якби не нав'язливі думки («Де я?», «Що твориться зі мною?») і страх, породжений сліпотою.

Потім до нього дійшло, що поживний бульйон – це, найімовірніше, кров. Чужа кров. Таким чином, клон досяг фізіологічної досконалості. Але він тут був ні до чого. Образ Чорного Диякона виник на периферії свідомості, немов напівзабуте сновидіння. Накотила крижана хвиля жаху. Кульмінація катування власною уявою. Мегрець забився, натикаючись на пружні стінки, які оточували його з усіх боків. Псих у «м'якій» палаті? Гірше, набагато гірше.

Його сон (колишній сон?) дійсно був пророчим. В обіймах Діви Реальності – ніжних та непереборних – він повернувся до свого початку.

Він не підозрював, що це буде таким кошмарним – виявитися безпорадним шматком м'яса з мозком старика, штучно поміщеним у жіноче черево. Для когось – перша колиска, а для нього – остання в'язниця. Автономна труна... Пуповина з'єднувала його з матір'ю – він відчув це, коли почав ворушитися. Все найгірше зосередилося в нових образах, які витіснили Диякона, -- у самиці шакала, вагітній мерзенним дитинчатком; у шльондрі, котра проливає під хрестом крокодилові сльози; у жертві насильства, приреченій таскати всередині себе ненависний плід. Плоду було тісно. Він хотів прогризти шлях назовні, але не мав зубів. Він тільки роззявляв пащу у в'язкій темряві...

Для цього різновиду клаустрофобії не існувало назви. Хто-небудь відчував щось подібне до нього? Навряд чи. Він був піддослідним кроликом для людей з «Револьвера і Рози», однак Диякон затіяв з ним куди більш жорстокий експеримент.

Низка супутніх відчуттів: він переміщався разом із матір'ю, його забезпечували киснем чужі легені, він поглинав їжу, вже перетравлену чужим шлунком. Вони мали спільну кров; він сприймав випромінювання її мозку. Він був контрабандним товаром, який належало доставити на Землю потай від «Абраксаса». Матір виявилася тільки кур'єркою, яка не підозрювала про його і своє справжнє призначення і, проте, смертельно ризикувала.

...Вона торкалася себе руками. Може, пестила його? Мегрець здригався від невідомої йому раніше похоті. Потім рухи рук стали енергійними та наполегливими. Вона хотіла позбутися його, вигнати з теплої затишної печери у ворожий зовнішній світ. За це він зненавидів її ще більше.

Якась стороння сила проштовхувала його крізь тунелі з податливими стінками, але податливість була обмежена, і Мегреця дедалі тісніше стискав вологий кокон. Це нагадувало обійми Діви з пророчого сну. Кокон пульсував у такт биттю її величезного серця; криваві припливи та відливи супроводжувалися спалахами видінь, породжених отруєним розумом.

Його думки були страдницькими. Він – пересаджена свідомість, безплотний свідок тортур у тілі безсилого ідіота, медуза в роті, викидень – але не матері-природи, а її збочених наступників, які змінили генетичний код. Тоді чому він відчуває нестерпний біль? Його нівечили м'язові спазми; шкіра відпадала риб'ячими лусочками; м'які кістки черепа деформувалися; грубий вплив на різні зони мозку прирік Мегреця на пекельне марення.

Потім настало раптове визволення, його вижбурнуло у розріджений простір. Холод, пітьма, вразливість, непередаване почуття знедоленості...

Колишній клон зробив перший вдих. Його відторгнула остання носійниця життя, і він повис у порожнечі. Хтось тримав його за ноги. Спереду бовталася пуповина, за яку він марно намагався вхопитися своїми дитячими ручками. У мозку народжувалися химери. Сліпота і глухота сприяли ізоляції та дезорієнтації. Тільки сила тяжіння була безсумнівною.

У цьому стані Мегрець був абсолютно беззахисним. До нього пробився слабкий поклик іншого клона – як тьмяний промінь далекого маяка крізь густий туман. Це означало, що невдовзі все повториться – з невеличкими варіаціями, але, загалом, до смішного схоже. Мегрець почав передавати інформацію. Він робив це ретельно, немов копіював фрагмент за фрагментом власну тінь, відкинуту кудись за обрій.

Від іншого клона, який знаходився поза зоною спотворення, цілком залежав успіх нового втілення. Однак їм обом не вистачило часу. Неймовірно, але Мегрець почув голоси...

* * *

-- Ну й вилупок, пробач Господи! – промовив чоловічий голос, що належав старій і розчарованій людині. І водночас це був голос Ніззама – ось що найгірше! Судячи з легкої іронії, шейх не був ні засмучений, ні здивований.

-- Проклята радіація... -- додав голос таким тоном, наче йшлося про посуху.

Десь поряд захихикала жінка. Схоже, вона відчувала полегшення від того, що витримала чергове болісне випробування. Не вперше вона народжувала вилупків. Чоловік забракував і цього.

-- Ти знаєш, що з ним зробити, -- сказав він.

* * *

Клон Мегрець «переселився» до Колонії відразу після закінчення сеансу дальнього зв'язку.