12
РОЗДІЛ ДВАНАДЦЯТИЙ
Ніщо не реальне, окрім дівчини.
Ніщо не реальне, окрім мене.
Гурт «Blondie»
«Я зітру тебе, крихітко!» -- подумав Міцар, керований безпристрасною раціональністю. Він ніколи не дозволяв собі скільки-небудь помітних емоцій, які могли зашкодити невразливості, а від своєї мовчазної помічниці він не досяг нічого, крім одноманітного поганого кіно. Сеанс продовжувався надто довго і вимагав величезних витрат вітальної енергії, а він досі не знайшов те, що потрібно. «Дай мені ключ. Дай мені хоча б натяк, тупице, і ми зможемо рухатися далі...» Його захльостували хвилі її скарг, її безглуздих та нікчемних кошмарів. Ще трохи подібного шлаку – і йому доведеться підшукувати собі іншого медіума.
І все ж таки інтуїція підказувала, що Мартіна мелькома бачила «ключ»; інформація про Мегреця загубилася десь у її підсвідомості, а він марно намагався вивудити дохлу рибку з абсолютно темної ями. «Я допоможу тобі, жалюгідне створіння, -- вирішив він через кілька хвилин. – Допоможу востаннє. Не здумай дякувати мені – адже навіть я не знаю, що ВІН з тобою зробить...»
Хлопчик напружився, зробив над собою значне зусилля, аби знову зрушити з місця фігури, які застигали, щойно він переривав реанімацію минулих подій. Майже одночасно він відчув, як активізується мозок сіамського близнюка. Після остаточного пробудження «братця» потік, що транслювався медіумом, зазнав надзвичайно сильних спотворень.
Певного моменту Міцар упіймав себе на тому, що його власне сприйняття лише заважає, забруднюючи новий канал. Усі органи чуття не викликали довіри. Йому залишалося тільки вимкнутися. Він поки що дорожив своїм розумом.
Клон Алькор почав діяти. Він був настільки потужним інструментом пошуку, що під час сеансу йому не потрібен був фізичний спокій. Він здобував інформацію незалежно від стану медіума. Він робив це з безсонними істотами так само легко, як і зі сплячими. Щоправда, після взаємодії з ним надто податливий і вразливий людський матеріал рідко був придатний для подальшого використання...
Дівчина закричала, уставившись перед собою незрячим поглядом.
* * *
...Мартіна отямилась від того, що хтось зубами вирвав шматок з її правої щоки. Вона рвонулася, але плоть вже встигла випаруватися. Крізь приголомшливий біль пробився запах горілого м'яса.
Насправді ж ніхто й не думав кусатися. Усміхнений виродок відняв від її обличчя тавро, на якому обвуглювалися шматочки шкіри. Від розпеченого металу йшов нудотний димок...
Мартіна жорстоко страждала під тортурами. Здавалося, з правого боку голови утворилася дірка, в якій палає газовий пальник. Але, незважаючи на біль і безмежне приниження, вона все-таки воліла б, щоб її таврували по всьому тілу, аби не опинитися на «сучому хресті», з очними лійками Аристарха на переніссі.
Спогади налинули негайно; вона пам'ятала майже все до того моменту, коли її саму поклали на хрест. Вона повинна була розділити долю Карнавки. Липка стрічка, лійки, кислота, «кап-кап», судоми...
Втім, цього не сталося. Мартіна знепритомніла і прийшла до тями на голому асфальтовому дворі. Поруч із нею палало багаття, розведене в мангалі. Десь поблизу вертолітні лопаті перемішували повітря, і пил навпіл з піском летів їй у вічі. Затуманеним від сліз поглядом вона подивилася навкруги. Побачила темну рамку стіни, що окреслила небо, сторожові вежі з прожекторами та кулеметами і раптово згадала, де знаходиться. Більше того, вона згадала, навіщо вона тут. Ймовірно, їй снився сон, але навіть уві сні вона не могла позбутися відчуття дежавю, а роздвоєна пам'ять збивала її з пантелику, перетворювала думки на беззмістовний кисіль. І на додачу сліпило безжальне сонце.
Це місце називалось «Головна садиба». За спиною височів замок поміщика Вольдемара Підсохи. Тут все належало йому – окрім людей Аристарха, їхніх мотоциклів та полонених «монашок». Мартіна мала вагомі підстави припустити, що незабаром у неї з'явиться новий господар. І значить, новий мучитель.
Гелікоптер, який підняв пилову бурю, нарешті злетів і взяв курс на захід. Це був величезний транспортний сарай із урядовими розпізнавальними знаками. Вантаж на посадковому майданчику являв собою ящики, котрі на вигляд нічим не відрізнялися від тих, в яких зазвичай зберігають і перевозять автоматичну зброю. Це могло навести на роздуми, якби Мартіна зберегла здатність думати про будь-що, крім свого жалюгідного становища, постійного болю та невтішних найближчих перспектив.
І справді, неймовірно важко тягнути себе за волосся з болота відчаю, коли ти стоїш у нерівному ряду таврованих рабинь, гола, якщо не брати до уваги нашийник, і досі зряча – на відміну від більшості інших «монашок». Тяжкі ланцюги були прикріплені до довгої конов'язі. Мартіна спробувала повернути голову, і цей простий рух дався їй з такою напругою сил, немов вона змусила зрушити на декілька зубців шестерні заіржавілого механізму.
Карнавка стояла праворуч від неї – жахлива карикатура на янголятко з випаленими очницями. Виявляється, вціліли ще дві «монашки», зненацька захоплені на стоянці біля кана-бару, -- Смола і Печера. Перша – могутня бабище з домішкою чорної крові, друга – жирна, коротконога, чимось схожа на жабу. Обидві були засліплені за допомогою улюбленої іграшки Аристарха. Свіжі тавра виділялися на щоках пурпуровими виразками.
Мартіна почала дрібно тремтіти. Не тому, що змерзла, -- було доволі спекотно. Вона тремтіла від думки, що в неї ще все попереду. Коліна підігнулися. Вона б знепритомніла, якби не смертельна боязнь накликати на себе гнів Аристарха. В неї не залишилося ілюзій. Вона була товаром на невільничому ринку і знала, що, за рідкісним винятком, ціна життя тут визначається виключно угодою між тим, хто продає, і тим, хто купує, і будь-якого моменту ця ціна може бути онулена.
Гул вертолітних турбін затих на віддалі; настала гнітюча сільська тиша – окремі звуки ніяк не заважали помітити відсутність постійного фону. Несподівано для самої себе Мартіна усвідомила, як радикально змінилося її ставлення до поточних подій. Тепер вони ніби текли повз неї. Її охопила байдужість до всього, зокрема до власної долі. З'явилася дурнувата впевненість у тому, що нічого остаточно поганого трапитися не може. Це було б легше пояснити, якби вона вірила в різну попівську нісенітницю на кшталт душі. З нею відбулася страхаюча метаморфоза – вона відокремилася від свого понівеченого тіла. Було дуже схоже на те, що хтось швиденько вийняв з неї цю саму «душу» і відправив на орбіту навколо тремтячого шматка м'яса, цілість якого ледве підтримувалася кістками скелета. Але шматок м'яса мав органи почуттів – і незвична відчуженість від них служила свідченням того, що ними скористався сторонній.
Мартіна вперше познайомилася із виселенням. Їй дісталася роль сліпого і глухонімого носія, пов'язаного з якимось зловісним поводирем джгутом нервових волокон. Тільки дуже скоро цей «поводир» немислимим чином опинився всередині неї.
Шизоїдний двійник цікавився чим завгодно, крім турботи про збереження оболонки. Друга, чужа мережа накрила мозок, і сторонній метався там, немов дикий кіт у пастці. Очі Мартіни шалено оберталися, і при цьому незалежно одне від одного. Запахи, кольори, звуки раптом набули приголомшливої інтенсивності та мільйонів відтінків – настільки ж чітко відмінних, як цифри, написані на папері...
Потім тремтіння пройшло. Дівчина похолоділа, наче рептилія на заході сонця. Вона дивилася, слухала і винюхувала повітря, помічаючи і фіксуючи в пам'яті найменші дрібниці.
* * *
Замок був оточений протитанковим ровом. Міст являв собою зварну сталеву плиту, яка опускалася на дно. Внутрішній берег рову переходив у бетонований схил заввишки приблизно п'яти метрів із розміщеними на ньому довготривалими вогневими точками. Величезна гола рівнина перед замком була поділена на сектори та сегменти огорожами з колючого дроту, між якими були вузькі проходи, обладнані прихованими пастками. Вся прилегла місцевість та відкритий повітряний простір прострілювалися кулеметами з вишок. Таким чином, «Головна садиба» нагадувала не стільки ферму, скільки концентраційний табір або військові укріплення, якими їх показували у старих фільмах.
За лінією оборонних споруд починалися і тяглися до горизонту обширні поля, на яких по шістнадцять годин на добу ввихалися дауни, ні на що інше в цьому житті, на думку господаря, не здатні. Але сільське господарство та селекція були другорядними захопленнями Підсохи. Основне «виробництво» повністю розміщувалося в розгалужених багатоярусних катакомбах під головною будівлею.
Мартіна подивилася в інший бік. Цього разу вона зуміла повернути голову, нехтуючи болем, який завдавали шипи нашийника, і мухами, атакуючими незагоєні рани. Вона з трудом впізнала фургон для перевезення худоби, вже звільнений від живого товару. На пологому схилі було обладнано спеціальну стоянку, обгороджену металевою сіткою. Там же вона побачила і аристархівців – загалом близько десяти чоловік на чолі з босом – та членів інших банд, які з'їхалися на щомісячний базар. Особливо вирізнялися своїми яскравими прикидами педики з північної околиці, які називали себе «ніжними вбивцями», а також ряджені в багряні балахони клоуни з Потойбічного Авангарду. Ворогуючі угруповання уклали короткочасне перемир'я під приводом необхідності «поповнення ресурсів». Рядові здебільшого смоктали пиво і ганяли за новими порціями дебелих селянок.
Десь усередині замку пролунав удар гонгу.
На базарній площі з'явився Підсоха, одягнений у сліпучо-білий халат із шитими золотом погонами. На поясі у нього бовтався переносний програвач. З опущених на шию навушників тоненькими цівками витікали пісні Шуберта. На чалмі сяяв півмісяць; звичними рухами поміщик перебирав нефритові чотки. Блідим тонкогубим обличчям він скидався на німця. Безбарвні, глибоко посаджені очі ховалися за скельцями пенсне.
Підсоха ніколи не посміхався. Він зберігав зовнішню безпристрасність, ніколи не втрачав самоконтролю і не вбив своїми руками жодної людини. Він міг собі дозволити цей мнимий гуманізм – його могутність навіть не снилося таким, як Аристарх. Мартіні довелося побачити воістину фанатичного прихильника найжорстокішого порядку. Для незгодних його одержимість часом оберталася чимось страшнішим за анархію і хаос. Аналізуючи інформацію, Міцар відзначив безперечні симптоми психічної девіації, що мала назву «манії фараонів».
Вольдемар повільно спускався сходами. Слідом з'явилася його царствена дружина Роксана у супроводі своїх євнухів-охоронців. Трохи позаду тюпачив смуглолиций вгодований коротун на ім'я Раззам – головний розпорядник Підсохи з кадрових питань.
З'являючись на базарному майдані, поміщик ризикував менше, ніж могло здатися. У вікнах та на даху «Головної садиби» стирчали снайпери, які могли уколошкати диких гостей протягом кількох секунд. Серед останніх нерідко траплялися відморожені придурки, але самогубців, як не дивно, не знаходилося.
Підсоха зупинився на нижньому щаблі бетонних сходів, мелькома глянув на шеренгу голих таврованих жінок і розвів руками.
-- Аристарше, ти хворий виродок, шляк би тебе трафив! – сказав він ліниво. – Навіщо псуєш товар? Їм треба повіки зашивати, тихо та акуратно. Після тебе у них півроку руки трясуться...
Бос відокремився від купки наближених і, посміхаючись, попрямував до сходів. З його нижньої губи капала чи то слина, чи то пивна піна і бруднила куртку армійського зразка.
-- А це щоб їм нічого не хотілося. Тобі ж менше клопоту.
Він розставив десять своїх сосисок віялом і поворушив ними в повітрі:
-- Зате які пальчики! Бери, не пошкодуєш!
До Мартіни почало дещо доходити. Жінок засліплювали і утримували в ізоляції доти, поки шкіра на подушечках пальців не набувала надчутливості. З цієї ж причини серед таврованих не було нікого старше дев'ятнадцяти років. Важко уявити, яка робота чекала на них у підземеллі замку, -- мабуть, щось «інтелектуальне».
Мартіна мимоволі глянула на свої руки. Вони не звикли до вишуканих ремесел, і все ж таки це були тонкопалі руки зовсім молоденької дівчини...
Підсоха кивнув, і Раззам приступив до роботи. Роботи у нього виявилося аж по горло. Як з'ясувалося, він був місцевим венерологом, а заразом гінекологом і дерматологом. Розпочався огляд товару, який супроводжувався безплатним медичним обстеженням. Раззам натягнув хірургічні рукавички. Смола була ним забракована, і роздратований бос негайно вистрілив їй у потилицю. Він не любив обважнювати себе баластом, хоча серед аристархівців напевно знайшлися б бажаючі взяти її в тимчасове користування.
Коли черга дійшла до Карнавки, Раззам звелів тій лягти на землю і розсунути ноги. Метнув у Аристарха докірливий погляд, але нічого не сказав – про що говорити з дикунами? Потім навмисне довго й ретельно вивчав пальці на руках у грішного ангелочка.
-- Такими щупальцями можна мікробів оперувати, – прокоментував нудьгуючий Аристарх.
-- Двісті, -- неохоче буркнув Раззам.
-- Двісті п'ятдесят.
-- Ми не торгуємось. Пора б тобі запам'ятати.
-- Умовив.
-- Цю відправиш на збірку, -- кинув Раззам своєму помічникові, який відразу ж зробив позначку на лобі у Карнавки татуювальним «паркером».
Потім Раззам зупинився перед Мартіною. Його чорний вус гидливо поповз угору. В нього виникло багато запитань.
-- Якого диявола? Що за дохлятина? Це баба чи транс? Де в неї дупа? Де все інше?
-- Не жени, -- сказав Аристарх. – Вона має інші таланти. – Він красномовно відстовбурчив щоку кінчиком язика. – Твоєму господарю сподобається. Клянусь мамою.
На Роззама реклама не справила жодного враження. Він розплився в ущербній посмішці, дивлячись на Аристарха з неприхованим презирством, як на нижчу істоту.
-- Я знаю, що йому сподобається. Ти вже мені повір, чортів дикуне.
Бос зі злобною гримасою прицілився в нього середнім пальцем і смикнув підборіддям, подаючи команду одному зі своїх підручних. На шиї у Мартіни туго затягнувся колючий зашморг, після чого в неї надовго сперло дихання. Лейтенант на прізвисько Гундосий висмикнув її з поріділої шеренги і жбурнув під конов'язь. У поле зору потрапив труп Смоли з розтрощеним черепом. Її рани вже обліпили мухи.
Тепер і Мартіна чекала кулі в потилицю – з тією самою непохитною байдужістю, ніби хтось збирався зламати іграшку, яка все одно їй не належала. Незрима присутність сторонньої істоти завдавала їй не більше незручностей, ніж, наприклад, власні нутрощі. І тепер ця істота зробила черговий хід у грі без правил.
Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.
Вподобати!