Втрачене світло

ЕПІЛОГ

Народ, який сидів у темряві, побачив

світло величне, і тим, хто сидів у країні

смертної тіні, засяяло світло.

Від Матвія, 4:16

Адам Тодт сидів, дивився в небо і чекав, що ж буде. Променева хвороба ще не дошкуляла йому. Під час поєдинку клона з Чорним Дияконом він отримав невеличку дозу.

Його переповнювали чиста безадресна любов, туга і співчуття до приречених. Нарешті він примирився із собою. Тепер він любив усе суще, навіть дощових черв'яків і прокажених. Тепер – коли вирішальний момент наближався з кожною секундою. Можливо, він запізнився зі своєю любов'ю?..

Промовлені кимось із ченців слова «розрахунковий час польоту» не виходили у нього з голови. Ймовірно, вони означали дещо більше, ніж якусь точку на нескінченній прямій. Не виключено, що на цьому все і закінчиться. Отже, він був присутній на останньому побаченні зі світом.

Його оточував цілком звичний пейзаж: затягнуті блакитнуватим серпанком гори на далекому горизонті, зелені острівці оазисів, темний ланцюжок цяток, що позначав караван, хмари, крізь які пробивалося сонце. На тлі хмар ширяли птахи, як і тисячі років тому.

А сонце відтепер світило завжди і скрізь – навіть у найглибшій темряві. Невидиме, життєдайне сонце опівночі. Адам поклонявся йому; він був променем, посланим у вічність, якому не судилося згаснути, але не судилося і повернутися в сяюче лоно. І він відчував себе однією з незліченних і нескінченних золотих ниток, з котрих зіткані візерунки ілюзій – інколи невимовно солодких і прекрасних, іноді потворних, хворобливих і жахливих, -- але неминуче приречених на знищення.

Зараз старий бачив ознаки, сліди, відбитки життя навіть у камінні та піщаних наносах пустелі. Життя витало всюди, немов якась невловима субстанція, ефірний вітер, що пронизує матерію і наповнює лише безплотні вітрила мерехтливої свідомості...

* * *

Він трохи мріяв наяву.

Потворні гусениці, які пожирали листя, рано чи пізно перетворювалося на прекрасних метеликів, і ті випурхували, набуваючи свободи руху і зовсім іншого масштабу простору. Стадія лялечки могла бути надзвичайно короткочасною або навпаки – тривати нестерпно довго. Але що сама лялечка знає про прийдешню переміну? Тодт мав слабку надію, що і його кокон порветься.

«Залиш дерево, яке незабаром загине, перестань жерти листя! – сказав йому Ангел. – І я дам тобі світло, нектар, свободу... Твоє тіло – приречена гусениця, але твоя душа – вічний метелик. Матриця – тільки нова форма існування. Смерті нема, щаслива дитино. Лети!.. Лети!!!»

Весь світ перебував у стадії лялечки, і невідворотно наближався момент незбагненної трансформації...

* * *

По той бік хмарної пелени спалахнула нова зірка.

Кінець світу виявився трохи розтягнутим у часі. Адам Тодт, позбавлений страху, спокійно дивився на те, що відбувалося в останні хвилини.

* * *

Першими зникли птахи...