21
РОЗДІЛ ДВАДЦЯТЬ ПЕРШИЙ
Немає нічого в моїх снах,
Просто трохи огидних спогадів.
Гурт «Stooges»
У цей самий час старому снився дивовижний сон. Дивовижний – тому що в ньому фігурувало ім'я Йозеф. За це ім'я він марно намагався зачепитися і уві сні, і наяву. Воно означало щось важливе. Можливо, життєво важливе.
...Він блукав малолюдними вулицями якогось міста в пошуках вокзалу. Йому будь-що треба було виїхати з цього моторошного місця. Місто затягувало, як трясовина, і не хотіло відпускати. Квартали безликих будинків виникали за кожним новим поворотом, ніби розгалужена система тунелів або гігантські кільчасті черви, здатні розтягуватися до безкінечності. Ті рідкісні зустрічні, у яких старий питав дорогу, обманювали його. Або вони самі були обманені та вірили в те, чого не існувало. Схоже, із міста-наслання взагалі не можна було вибратися.
Наприкінці ночі, яка проминула в сновидінні, старий переконався в тому, що вокзал – це міф, красива казочка, дана на втішання. «Ти ніколи не виберешся звідси», -- злорадно шепотіли гарпії, котрі присіли відпочити на дахах будівель і обратилися в камінь. З їхніх крил обсипалася найдрібніша крихта – ще одна причина печіння в очах...
Світанок захопив його в пустельному курному провулку. Він добрався до перехрестя і почув м'який тупіт. Повернув голову вправо – і відсахнувся. Пряма вулиця тяглася до горизонту, над яким спухала сліпуча грибоподібна хмара. Старий мимоволі замружився. Але тупіт наростав, і він розплющив очі. На нього насувався величезний верблюд, білий і неправдоподібно чистий, як сніг, що тільки-но випав.
У перший момент старому чомусь здалося, що з тварини здерта шкіра. Горби, схожі на дві гірські вершини, розмірено колихалися. З губ верблюда злітала піна. Рожеві оченята альбіноса виражали лише тупу невідворотність.
Але ще страшнішим був вершник у бойовому вбранні бедуїна. Замість обличчя – череп; замість очей – чорні провали. Костлява рука скелета стискала шаблю, яка люто виблискувала в променях висхідного сонця.
Старий смикнувся в один бік, потім в інший; тікати не було куди. У будь-якому разі він не встиг би сховатися всередині будівлі – тим паче що двері були зачинені – або хоча б опинитися під захистом кам'яної стіни. Верблюд-альбінос стрімко наближався, рухаючись з гіпнотизуючою досконалістю.
За кілька метрів до жертви вершник-смерть зробив невловимий рух рукою. У повітрі промайнув якийсь темний предмет. Старий взагалі-то не відрізнявся спритністю, але інстинктивно спіймав його. Часу в нього залишилося тільки на те, щоб зрозуміти: це дерев'яна табличка, а на ній – сукупність нулів та одиниць, яка позначала слово «Йозеф» в системі «Абджад».
Старий зробив останнє у тому сновидінні відкриття: смерть використовує двійковий код. Ще б пак – мільярди клієнтів, неосяжні бази даних, надзвичайно складна бухгалтерія...
Біла гора з темною вершиною насунулася, заслонивши собою сонце. Старого накрила благодатна тінь. Клинок, який відливав синявою нетутешнього неба, миттєво і безболісно зніс старому голову. Світ закрутився, немов карусель раптово почала шалено розганятися.
Рівно секунду старий звикав до думки, що відрубана голова продовжує бачити, вирушивши в політ і при цьому хаотично обертаючись. Якогось моменту в полі зору промайнуло тіло – воно поки що трималося на ногах. З шиї поштовхами виплескувалася кров. Феєрверк таких же малинових крапель супроводжував голову в її суб'єктивно довгому польоті. Це було майже красиво. Ще одне втішало – повна анестезія. Старий ніби дивився дурнуватий, але бездоганно реалістичний кліп...
Потім наблизилася земля, кілька разів помінялася місцями з небом, і поле зору застелила хмара піднятої пилюки. Голова оглушливо чхнула. На додачу смітинка потрапила їй у ліве око. Воно почало сльозитися; голова відчайдушно заморгала, намагаючись позбутися перешкоди. Повіка смикалася, нагадуючи шторку в спрацьовуючому затворі фотоапарата. Виникло нестерпне відчуття, що рот забитий колючою ватою. Голова почала відпльовуватися – заняття майже безнадійне, з огляду на те, щотрахея з ідеально рівним зрізом опинилася зануреною в купу піску.
Допомога підоспіла несподівано – як не дивно, з боку тіла, яке незграбно притупало на пошуки голови. Крізь сірий туман простяглися два висохлі кисті. Протягом хвилини вони сліпо нишпорили по землі, доки не виявили пропажу. Старий став гірше чути – це власні долоні закрили йому вуха. Потоки крові перетворилися на окремі краплі, які залишали уривчастий слід на тротуарі.
Смерть на білому верблюді давно зникла. Тіло схопило голову під пахву і вирушило на пошуки вокзалу. Табличка з двійковим кодом була пунктуально причеплена до нагрудної кишені на кшталт бейджа. Бракувало тільки фотографії. Втім, її з успіхом заміняв оригінал, який не потребував звіряння.
Старий відшукав вокзал перед самим пробудженням.
* * *
Відчуваючи чисте і абсолютно нове почуття – величезну подяку до живого генератора щастя, Муса лежав на столі, пристебнутий десятком ременів та хомутів, і дивився у шкіряне небо. Біля горизонту на заході шкіра здавалася йому особливо гладкою; вона лиснілася і набувала красивого лілового відтінку. Муса вирішив, що там знаходиться одна з божественних сідниць, проткнута позолоченим шпилем (або голкою шприца?) головної вежі університету. Бог робив собі ін'єкцію. «Прихід» -- і блискавки заблимали в хмарах...
Муса не міг поворухнути кінцівками, навіть якби захотів. Але з чого йому робити це? Відчуття щастя і самодостатності було таким гострим і всеосяжним, що він і не помишляв про опір.
Потім він виявив, що йому стає важко дихати. Широкий ремінь стискав живіт і вичавлював кишки вгору, до діафрагми. Муса спробував підняти руки, але хомути тримали мертвою хваткою.
Навіть тепер голка страху не досягла його мозку. Трапилася суто фізіологічна реакція, однак Муса не зумів помочитися. У паху скручувався в спіраль розпечений дріт...
* * *
Один із «Сплавників», які брали участь у підготовці до екзекуції, спустився вниз. Він дістав із холодильника банку з пивом і розвалився в тому кріслі, де до нього нещодавно сидів Муса.
-- Не розумію, навіщо ти з ним морочишся... -- Він зробив красномовний жест, чиркнувши ребром долоні по горлу. – І за борт.
-- Мені потрібні люди, -- кинув Школяр із темряви.
-- На мою думку, цей зайвий.
-- Скажи, що ти робиш лівим мізинцем?
-- В якому сенсі?
-- Стріляєш? Міняєш обойму? Тримаєш ложку? Пишеш? Може, трахаєш баб?
-- Н-ні.
-- Тоді твій мізинець зайвий. Що ти скажеш, якщо я його відріжу?
«Сплавник» заткнувся.
-- Іди нагору. Дивися на обидва. Я чекаю гостей.
* * *
Муса, як і раніше, посміхався, наче кретин під час приємної процедури в лікарні.
Пейзаж розгойдувався, немов вібрувала відеокамера, вмонтована в спорожнілий череп. Тьмяне зображення відрізнялося до того ж поганим наведенням на різкість.
Чорнота ринула зверху, з космосу. То був кінець світу для єдиного глядача. Муса трохи наблизився до неба, доторкнувся маківкою до шкіри темного бога, а потім його кинули вниз, туди, де простір був каламутним і в'язким.
Тепер, коли видіння минулого припинилися, Школяр «від'єднався» від медіума. Мусі здалося, що з нього висмикнули кабель живлення, перерізали пуповину, яка ненадовго зв'язала його з матір'ю вічності. Кошмар обрушився на нього отруєною лавиною. Задоволення миттєво змінилося панікою, спазмом, паралічем. Гумова, чорна, повітронепроникна стіна безвиході зімкнулась довкола і накрила обличчя тягучою липкою плівкою. Він був знекровлений, живцем замурований у цементний блок, а слідом за тим – утоплений. Забагато для однієї людини... Не в силах розліпити губи, замість крику він видав здавлене, придушене мукання. Його розсудок, який не знаходив опори, похитнувся.
І все-таки йому не дали збожеволіти. Хтось, схований за горизонтом, спробував використати його востаннє. Біль був спопеляючим, зате потім Муса позбавився болю навіки. Якийсь час він ще дещо пам'ятав і тільки тому боявся майбутнього, яке приготував для нього Школяр. Майбутнє було сліпуче, неправдоподібно прекрасним.
Йому здавалося, що його вуха перетворилися на зяброві щілини, а всередині голови ворушиться сіра губка, фільтруюча кисень. У зорових нервів, судячи з усього, з'явилися продовження. Тіло не належало Мусі повністю. Хтось протидіяв клону, «лікував» пацієнта від штучно спричиненої амнезії, але це вже не мало сенсу. Школяр вискоблив його мозок дощенту. У свідомості була лише нескінченна послідовність кімнат, стерильних і порожніх... Все, що Муса бачив зовні, це волохатий від водоростей борт баржі нижче за ватерлінію та імлисте світло, яке сочилося крізь рідку, спотворювальну і розсіювальну лінзу... Його змусили повернути голову.
Перед його очима пропливала спроектована назовні галерея залишкових образів: люди, імен яких він уже не міг би згадати навіть під загрозою смерті. Це було щось подібне до особистого музею, приреченого на недовге існування. У ньому зберігалися експонати його пам'яті на різних стадіях розпаду. Ієрогліфи з втраченим змістом. Мумії замість живих.
Фігури сиділи та стояли на цементних постаментах; деякі роздулися до неймовірних розмірів; у других були підняті руки; треті витягували їх за напрямком течії, немов кістляві флюгери; четверті полоскали у воді клапті власного одягу; п'яті вже давно перетворилися на скелети – членисті головоломки з кісток, які обросли водоростями та були скріплені вапняними відкладеннями...
Потім Муса перестав бачити примарні картинки. Він зайняв місце серед бойовиків, які чергували на палубі. Підбір вірних людей, котрі не відають сумнівів і мають знижену чутливість до больових впливів, -- це було єдине хобі Школяра.
Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.
Вподобати!