35
РОЗДІЛ ТРИДЦЯТЬ П'ЯТИЙ
Я так втомився від боротьби із собою.
Проведу трохи часу в мотелі «Тьюніка».
Тоні Джо Уайт
Вантажівки одна за одною повертали з траси на величезну порожню стоянку. Бетонне поле тяглося до самого кордону території мотелю, позначеного сітчастим парканом, який був зламаний у багатьох місцях агресивною рослинністю. Чорна пляма навколо затемнених котеджів не могла бути нічим іншим, окрім як випаленою травою. Не мотель, а згарище...
Напис, накреслений у повітрі на кшталт міфічного пророцтва, не давав старому спокою. Незабаром він зрозумів, у чому річ. Букви були з'їдені червоточинами, немов гнилі плоди, і це порушувало їхню цілісність. До медіума дійшло, що напис складений із гнутих трубок. З розбитих ламп... Невже Малюк подурнів або втратив чуття? Мотель – чудова ізольована пастка. Це було ясно навіть старому йолопу. Але клон, певне, вважав інакше.
Вантажівки зайняли крайній та найближчий до дороги ряд на стоянці. Бензовоз помістився між ними, наче найдрібніший і найслабший звір у стаді. Двигуни заглухнули майже одночасно.
Старий почув тихе клацання – замки були дистанційно деблоковані. Він відчинив дверцята і вибрався назовні. Щойно він ступив на бетон, як його хльоснув незримий батіг пекельного болю. Це було примушення до дії. Тепер Міцар не церемонився. Він поводився зі своїм медіумом просто і грубо.
Довелося повернутися та взяти Термінал. Старий тримав його дбайливо, ніби величезний скарб. Втім, так воно й було...
Вилазячи з кабіни, він переконався, що рух дозволений і шлях вільний. Після чого поплентався до адміністративного котеджу, не звертаючи уваги на інших підлеглих Малюка. Тих було двоє: один – низькорослий, жовтолиций; другий – величезний, схожий на євнуха, з бородою, яка росла від самих очей.
Малюк йшов останнім. На його ангельському личку застигла переможна посмішка. Це зовсім не означало, що він недооцінює Мозкокрута. Навпаки, він вважав великою удачею, що йому дозволили дістатися хоча б до цього місця. Намагатися прорватися далі, не впоравшись з погонею, міг тільки жалюгідний боягуз або дурень.
* * *
Двома новими придбаннями клона були японець Хоші та іранець Міхраджан. Обидва – із залишків старої міжнародної гвардії Хасана, розгромленої спецслужбами Коаліції. Фанатиків на той момент винищили повністю. Вони вмирали в першу чергу; деякі – добровільно. А вцілілі колишні бойовики піддавалися радикальному «перевихованню» під пильною увагою Орбітального Контролю. Тепер це був людський матеріал, який вимагав делікатного поводження.
Як вибухівка.
Клон не довіряв ні Хоші, ні Міхраджану. Обома Міцар міг пожертвувати з легкістю. Керувати ними було цілком комфортно. Вони не ставили запитань і не скаржилися на долю. Їм промили мізки задовго до того, як відбулася їхня зустріч із клоном. Ну а Малюк позбавляв слуг навіть рудиментарного страху. Він умів підробляти свій вплив під божу волю, незалежно від того, що розумів під цим кожен із його підопічних.
Для «залучення до співпраці» Хоші та Міхраджана скільки-небудь значна психічна корекція не знадобилася. Ці двоє були цілком готові до того, щоб слідувати заздалегідь накресленим шляхом. Вони виявилися майже ідеальними солдатами. Обидва ставилися до смерті як до найвищої з усіх можливих нагород, хоч і не поспішали на той світ.
Коли чоловік, невідмінний зовні від старшого інспектора Резника, розшукав поплічників Хасана, які переховувалися в глибокому підпіллі, йому не довелося довго переконувати їх у тому, що старий хазяїн діє під новою маскою. Вистачило спільних спогадів та певних інтимних подробиць. На їхньому місці сам Хасан був би куди менш довірливим. Принаймні він дочекався б результатів зондування.
-- Звідки ти взявся? – одного разу запитав Малюк у японця. Це було контрольне питання у дусі шейха Ніззама. Що б ти не відповів, все одно помилишся.
-- Священний вітер. – Коротка відповідь, непроникне обличчя. Японець викликав повагу. Такі колись спрямовували свої літаки на американські крейсери. Можливо, тепер Хоші належало вразити більш суттєву ціль.
У випадку з неграмотним іранцем навіть надкороткий діалог виявився зайвим. Зустрівши хазяїна після чотирирічної перерви, Міхраджан нічого не сказав. Він просто не міг. У нього був відрізаний язик. Колись давно Хасан зробив це особисто. З того часу він уже не хвилювався щодо вірності німого. Той став його тінню. Проста операція: ти ламаєш собаці лапу, потім лікуєш її – і собака навіки твій, душею та тілом. З людьми те саме: одних прив'язуєш до себе любов'ю, інших – болем, третіх – неминучістю. Причому кохання – найненадійніший засіб. Страждання і тортури забезпечують значно міцніший зв'язок.
Чотири роки німа «тінь» працювала прибиральником у якомусь кана-барі і терпляче зносила приниження на кшталт стусанів під зад. Такі, як Міхраджан, вміли чекати, навіть якщо для цього знадобилося б ціле життя.
* * *
Іранець та японець були озброєні пістолетами; старий не мав навіть якого-небудь жалюгідного дрібнокаліберного брязкальця. Малюк не довіряв йому зброї – і правильно робив. У медіума траплялися напади такої глибокої депресії, що він міг скористатися єдиним виходом з безпросвітного глухого кута існування. Але цей вихід клон надійно перекрив.
Крізь металеві жалюзі на вікнах адміністративного котеджу пробивалося світло. Старий не думав, що тут є постояльці. Можливо, одна або навіть дві тачки, вже нікому не потрібні, стоять в гаражі. В іншому мотель виглядав... немов рай уві сні.
Це порівняння спало старому на думку несподівано і виявилося настільки точним, що він посміхнувся. Тиша; безлюддя; прохолодний вітерець; загадкова темрява; неймовірне сяйво, яке означає щось, втрачене навіки... Ну авжеж, вельми скидається на уявлюваний рай. Не дивно, що тут не видно поки жодної живої душі.
Старий і сам не знав нікого, хто б повністю відповідав високим критеріям істинної праведності, за винятком, можливо, шейха Ніззама. Втім, Ніззам знаходився десь по той бік добра і зла... Значить, рай зі сновидіння? Що за маячня! Виною всьому ця неонова вивіска, безсоромно сяюча серед найтемнішої ночі в його житті – ночі, коли спасіння здавалося таким близьким. Холодне світло – незважаючи на розбиті лампи та відсутність електричного струму.
Зазнаючи різких перепадів настрою, то посміхаючись, то впадаючи в тугу, він доплентався до котеджу, простягнув руку до дверей і постукав, очікуючи отримати порцію розпеченого свинцю в живіт. Кишки зводило від цього передчуття...
Потім старий раптом усвідомив, що його долають позиви справити нужду. Це була невідкладна потреба, просто неможливо терпіти. Він безпорадно озирнувся на всі боки. Міхраджан, який стояв трохи осторонь, з розумінням оскалився, показавши обрубок язика, і прийняв Термінал на зберігання. По низькому лобу іранця скочувалися струмки поту і зникали в густих бровах. На правій щоці мляво ворушилася муха, намагаючись звільнитися з пастки сплутаного волосся бороди, ніби з павутини. А ще одна чистила лапки, усівшись прямо на очне яблуко. Тільки мертвий не здригнувся б. Однак іранець навіть не моргав.
Старий насилу відірвався від цього видовища. Його нудило. Малюк легким рухом підборіддя вказав йому на туалетні кабінки, що стирчали на деякому віддаленні позаду заправної станції. Старий рушив туди майже бігом, дуже задоволений тим, що незабаром звільниться не тільки від накопиченого лайна, але й від Терміналу.
Занадто просторі штанини запліталися навколо худющих ніг. Він так поспішав, що мало не впав. За його спиною заскреготів засув. Почулася музика та низький жіночий голос...
* * *
Він минув заправні колонки. Аромат бензину був слабким, ледь відчутним. Схоже, тут давно ніхто не заправлявся. Набагато сильнішим виявився запах гару, що доносився зі сторони випалених галявин. По бетону перекочувалися грудки бруду та попелу.
Чотири кабіни стояли рівною шеренгою. Це були стандартні примітивні коробки зі зварним каркасом із сталевого кутика та обшивкою з листового металу, з отворами, прорізаними автогеном, і накриті загальним навісом. З них теж давно вивітрилися всі специфічні запахи. Три двері з чотирьох були широко розчинені.
Старий і сам не зміг би пояснити, чому він не поткнувся в жодну з вільних кабін, хоча мав вагому причину поспішати і скоротити шлях до мінімуму. Іноді його боягузливість проявлялася у вигляді доволі дивних вчинків. Він витратив пару зайвих секунд на те, щоб дістатися до найдальшої, закритої кабіни, вставити палець в отвір і смикнути двері на себе. Ті відчинилися з іржавим стогоном.
Невже він очікував, що який-небудь придурок стирчатиме тут, почувши шум вантажівок, які не проїхали повз та завернули на стоянку? Звісно, ні. Ще менше він розраховував побачити всередині кабіни адміністратора мотелю.
Точніше, колишнього адміністратора.
* * *
Равіль Бортник не сказав гостю «Привіт!», «Ласкаво просимо!» або «Сподіваюся, вам у нас сподобається!». Він навіть не сказав «Забирайся звідси, чортів педику!». Він не міг нічого сказати. У його легенях вже почався процес розкладу, і незначна кількість повітря, що залишилася в них, була добряче розбавлена продуктами гниття. Бортник висів на власному поясному ремені, який глибоко врізався в горло. Ця обставина до невпізнання змінила обличчя трупа, перетворивши його на синій роздутий мішок.
Равіль не повісився, а був повішений. Старий чітко вловлював різницю, оскільки спочатку побачив понівечені босі ноги Бортника, і там, де той шаркав підошвами по стінках, сіпаючись у петлі, залишилися сліди обідраної іржі. По виваленому язику і відкритим очам мерця повзали мухи. Це відразу ж нагадало старому незворушного Міхраджана. Але Міхраджан був живий, чого не скажеш про бідолаху в тісній кабінці. Трупом Бортника цікавилися не тільки мухи: до нього вже підбиралися працелюбні мурахи, спускаючись по ременю з навісу над нужником.
Старий не міг визначити, скільки часу минуло з моменту смерті. Правду кажучи, він ні про що таке і не подумав. Йому навіть вдалося зберегти звичайний ритм дихання. Неймовірно, але він не видав жодного звуку і не побіг стрімголов назад, під захист клона і чужих пістолетів. Натомість він швидко розстебнув штани, діловито завернув за ріг і облегшився з такою швидкістю, немов страждав на кривавий пронос. І тільки потім скорчився від чорного жаху, що наринув на нього, і довго не міг розігнутися.
Зовнішність повішеного закарбувалася в його свідомості в найдрібніших деталях і час від часу безконтрольно з'являлася в уяві, начебто в полі зору тріпоталася фотографія, приліплена скотчем до лоба. Навіть неонове сяйво, яке служило тлом для всього цього кошмару, трохи померкло. У підроблений рай увірвався ураган страху і пронісся, залишивши по собі вихори їдкого попелу і хмари дохлих ворон, а ті, що вціліли, галасували про смерть і руйнування.
Старий обхопив руками череп, щоб вичавити звідти наслання, і захлопнув рота, щоб не заволати. Це раптом стало найголовнішим – не заволати. Мовчати будь-якою ціною, не наволікаючи на себе ще гірше лихо...
У тиші та паралічі пройшла вічність, протягом якої він відчував себе підпаленою рослиною. Вогонь ледве не дістався до єдиного капіляра всередині крихкого стовбура, яким струменіли життєдайні соки. «Рослина» струснула обпалене листя, вирвала з землі коріння, позбулася кори, що стискала її, і знову перетворилася на майже людину.
Старий невірним кроком рушив у напрямку адміністративного котеджу, сподіваючись, що через хвилину чи дві буде не надто пізно забратися звідси... якщо його супутники ще живі. Про інший, цілком можливий, варіант він боявся навіть думати. Без підтримки та керівництва з боку клона він був абсолютною нікчемністю.
Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.
Вподобати!