Втрачене світло

РОЗДІЛ ТРИДЦЯТЬ ВОСЬМИЙ

Тихіше, малюку, не кажи ні слова

І не звертай уваги на шум, який ти почув.

Це просто звірі під твоїм ліжком,

У твоїй комірчині, у твоїй голові.

Гурт «Metallica»

Зелений фургон з надписами на бортах «Закрите акціонерне товариство “Миловарний завод”» і виключеними фарами підкотив до мотелю на нейтральній передачі. Приладова дошка була темною, за винятком спідометра, шкала якого підсвічувалася тьмяним зеленуватим мерехтінням. Чоловіка, який сидів за кермом, це не бентежило. Його не бентежило і те, що він забрався серед ночі так далеко від міста і являв собою відмінну мишень для грабіжників караванів. Він взагалі не був стурбований власною безпекою. Він виконував завдання Чорного Диякона. Це було дуже просте завдання, і він уже впорався з ним на дев'яносто п'ять відсотків.

Зупинивши машину неподалік від заправної станції, водій вийшов і відчинив задні двері. Сьогодні у фургоні не було чотирилапих, хоча він і просмердів псиною. Крім того, букет ароматів складали запахи людського поту, крові та сечі – Диякон дотримався свого слова. У кутку фургона лежало запасне колесо, а поряд стояв контейнер кубічної форми, на одній із бічних граней якого дитячим почерком було виведено: «Нікі Перший». Якийсь жартівник із почту Диякона зробив цей корявий напис фломастерами веселеньких кольорів.

Водій витягнув контейнер назовні та встановив його на бетонному підніжжі найближчої заправної колонки. Потім натиснув кнопку на верхній панелі. Якщо не тикати навмання, помилитися важко, вибираючи з двох кнопок, які явно були запозичені з якогось побутового мотлоху. На лівій ще вгадувався напис «Stand by», на правій – трикутник, що означав «Відтворення». Коли водій натиснув праву, рівне зелене свічення індикатора, яке благотворно впливало на його нервову систему, змінилося збуджуючим червоним, набагато яскравішим.

Диякон радив водію братися в ноги після активації невідомої іграшки. Той вирішив, що так і зробить – але трохи пізніше. Спочатку він хотів насолодитися шоу, і бажано зблизька, щоб не пропустити жодної деталі. Він уже знав, на що здатний господар, -- чого вартувало хоча б недавнє побоїще в «Діліжансі»! Подібні видовища не набридали; під керівництвом Дияконом нудьгувати не доводилося. Водій фургона зі шкуродерні мав підстави сподіватися, що і за межами міста трапиться щось настільки ж карколомне.

Він забрався в кабіну з почуттям виконаного обов'язку. Щоправда, було трохи шкода, що цієї ночі для його ножа навряд чи знайдеться робота. Роль пасивного глядача не дозволяла продемонструвати абсолютну відданість хазяїну та готовність йти до кінця. Втім, йому дістався безкоштовний квиток на краще місце у першому ряду.

Водій закурив, спостерігаючи за контейнером. На дим і попіл перетворилася половина сигарети, перш ніж він помітив, що в тіні колонки теж згущується димок приємного для очей блакитнуватого відтінку. Оптичний ефект нагадував мерехтіння включеного телевізійного екрана за відсутності трансляції. Цей димок поступово набував обрисів людської фігури. Злегка розмитий по краях примарний силует був приземкуватим і розсіченим вертикальними лініями, немов нарізаний шматок сиру, а верхні кінцівки скидалися на опущені вздовж тулуба клішні гігантського краба.

-- Ах ти ж чортів ублюдок!.. -- пробурмотів водій із захопленням. Незабаром захоплення змінилося поганим передчуттям та страхом. Він виплюнув недопалок і про всяк випадок підняв скло. Через декілька хвилин він переконався в тому, що кабіна фургона не є надійним захистом не тільки від куль грабіжників, а й від Нікі.

Ніки Першого і Останнього.

* * *

Адам Тодт розплющив очі та втупився в оксамитовий морок. До цього він блукав нескінченними галереями дитячих образів; кожен із них був уламком колишнього щастя, укладеним у рамку з людських кісток (з його кісток); фрагменти відокремлювалися один від одного непроникними стінами безплідного існування. Мати (Веспер? Глюк?), закутана в іскристі хутра, дивилася на нього з портрета в кістяній рамі, потім помахала ручкою (рама при цьому перетворилася на вікно поїзда, відправленого від вокзальної платформи), нарешті віддалилася в гулку темряву (вікно виявилося квадратним зрубом колодязя)... Вода, чорна вода, бездонна глибина... Життя вийшло з води; життя поверталося у воду...

Раптом він відчув жало в потилиці. Хтось примудрився проколоти голкою ефемерну тканину сновидінь, а потім просмикнути нитку реальності в голкове вушко мріянь.

Старий не пам'ятав, коли востаннє піддавався такому незвичному випробуванню. Він ніби опинився на кордоні двох світів і завмер тут, охоплений сумнівами, який з них вибрати. Один світ видавався цілком безпечним і обіцяв легку смерть після примарного неповноцінного життя. В іншому лунав віддалений дзвін тривоги, розбиваючи гулом в'язку тишу галерей пам'яті і все більше нагадуючи биття серця у стресовому стані.

Цей «звук – відчуття – пульс» відрізнявся від звичайного сигналу клона для пробудження медіума. За наказом Міцара старий прокидався миттєво, навіть не усвідомлюючи переходу і не завжди помічаючи різницю, хоча іноді однією з ознак повернення до реальності була втома. А зараз він відчув тяжкість іншого штибу. Тягар відповідальності та свободи, який ненадовго прийняла на себе добра матуся Веспер, знову звалився на нього, коли він виявив себе в остигаючій постелі. Вже не в колисці, але ще й не в труні, а у двоспальному ліжку. Він був один. Абсолютно беззахисний. З Терміналом, покладеним у ногах, ніби ковчег зі святими мощями. У певному сенсі це і були мощі, тільки не органічні, а кремнієві. І ще в нього відібрали «соску» -- те, що породжувало позитивні емоції під час наведеного сну.

Поступово реальність оповила його, запустила в мозок сотні змій і повністю заволоділа увагою. Він побачив обриси предметів у кімнаті та почув шурхіт власного дихання. За тонкою стіною перестав дмухати вітер; принаймні зовні більше не долинало пісень, що наганяли пронизливу тугу.

Повсюди панувала тиша, і старому зробилося моторошно. Ця тиша була оманливою, неначе фальшивий діамант, який здається справжнім, поки не проведеш ним по склу.

…Хтось провів по склу.

* * *

Через кілька хвилин Адам міг метикувати достатньо складно. Зокрема він додумався до вельми неприємних речей. Він потрапив у пастку, і той, хто приготував її, гратиме з ним, кидаючи з безтілесних обіймів клона в цілком тілесні обійми Веспер, а потім у крижаний, протверезний і безвихідний вакуум інфантилізму, доти... доти, поки в ньому самому не перегорить якесь реле, призначене для перемикання свідомості зі сприйняття зовнішньої трансляції на перегляд внутрішнього «кіно». Адам Тодт був дуже близький до того, щоб зненавидіти себе і свою слабкість, однак і ця емоція піддавалася своєчасному регулюванню.

Тремтіння в руках... Тремтіння у всьому тілі... Тремтіння, що не залишає вибору. Стан, коли необхідно рухатися, інакше можна з'їхати з глузду. Неважливо, чи виявиться врешті-решт тривога помилковою або ні. Втім, хибних тривог не буває...

Він помітив слабке світло – судячи з тіней, джерело знаходилося десь унизу. Адам був упевнений, що це свічення інфернального світу, яке проникло крізь проріхи в реальності. Він перекотився на край ліжка і витягнув худючу шию.

Світилися відбитки босих ніг. Невеличкі та вузькі, вони, без сумніву, були залишені жінкою. Ланцюжок слідів проліг у напрямку до зовнішніх дверей і красиво мерехтів, начебто нічна гостя ненароком потопталася в калюжі рідкого фосфору. Адам раптом відчув надзвичайно сильне бажання поцілувати їх – адже це були відбитки ступень «богородиці». Дике бажання зникло так само несподівано, як і виникло. І тут зовні долинув наростаючий шум автомобільних двигунів.

«Почалося», – подумав Тодт майже радісно, отримавши підтвердження того, що він не безнадійний параноїк.

Він підхопився і почав поспішно одягатися, натягуючи на себе другу, справжню шкіру, бо його власна давно зотліла і крізь дірки задував вітер страху, що леденів нутрощі. А серце... Серце тріпотіло в потоці крові, який загрожував прорвати греблю і затопити насос... Адам застебнувся на всі гудзики, з належним острахом взяв до рук Термінал і пішов до дверей, намагаючись не наступати на світні сліди.

* * *

Пейзаж вкотре зазнавав нестерпної метаморфози. Нестерпної – тому що частина Адама Тодта, ще здатна мислити раціонально, не могла змиритися із протиріччями. Важко спростувати те, що бачиш, нюхаєш і чуєш, -- якщо тільки органи почуттів справді належать тобі. Адам уже не був у цьому впевнений. У нього виникло патологічне відчуття розпаду – нібито його вуха, ніздрі, очі, навіть смакові рецептори відокремилися та відсунулися на відстань сотні метрів від тієї веранди, на якій він стояв. Можливо, навіть високо в небі, бо йому не вистачало повітря, а зоряні промені встромлялися в зіниці. І в той же час все немов відбувалося не на відкритому місці, а у затхлому павільйоні з ідеальними декораціями.

Від котеджу номер три по хиткій землі простяглася місячна доріжка. Сам місяць уже наполовину закотився за пологий схил пагорба. Сліди Веспер вливалися в сяючу стежку, як залишки води в пересихаючому руслі річкового притоку. По стежці брела жінка. Адам бачив її зі спини; жінка була білошкірою і, судячи з тоненької фігурки, зовсім юною. Контури її ніг нагадували поцятковану бухтами та затоками берегову лінію материка на великомасштабній карті.

З-за котеджу долинав гуркіт барабанів. Стежка пролягла від підніжжя пагорба вверх по схилу і закінчувалася на чорній лисій вершині. Там не було нікого і нічого живого – суцільні попіл і гар, які означали, що Равіль Бортник все-таки встиг виграти останній раунд у завзятій боротьбі з настирливою рослинністю. На якусь мить старому здалося, що це Той Самий Пагорб, перенесений за примхою Мозкокрута в іншу епоху. Щоправда, за минулі два тисячоліття зотліли не тільки хрести, а й череп Адама. Без скріплюючих прах крові і поту пагорб піддався ерозії та перетворився на гігантську купу безплідного ґрунту.

Барабанний бій звучав безперервно, вчиняючи на старого майже гіпнотичний вплив. По чорному схилу переміщалися вузькоспрямовані промені потужних фар. Там, де вони падали на землю, розверзалися могили. З провалів вивергалися черепи та кістки, складалися в ідеограми, просторові головоломки, фрагменти скелетів, а потім створені таким чином маріонетки починали трястись і танцювати, підкоряючись ритму вібрації, якої Тодт поки що не відчував.

Він насилу відірвався від цього заворожливого видовища і почав обходити котедж, навіть не помітивши, що веранда спорожніла. Рано чи пізно Малюк все залагодить – у цьому Адам не сумнівався. Потрібно лише потрапити у сферу впливу клона, максимальний радіус якої був йому невідомий. У всякому разі, раніше у хазяїна не виникало проблем із зв'язком на відстані десятків кілометрів. Територія мотелю вимірювалася незрівнянно меншими величинами, проте старий досі не почув знайомого непереборного поклику.

Він завернув за ріг і зрозумів, що встиг якраз до початку вистави, на якій хотів би залишитися тільки глядачем.

Стоянка перетворилася на арену. Вантажівки та бензовоз знаходилися на колишніх місцях. Тепер до них додалися довгий чорний лімузин з непрозорими стеклами, мотоцикли «диких» і нісенітна легкова машина старовинної моделі, яка випромінювала таке ж гнильне сяйво, як сліди жіночих ніг на підлозі котеджу. На щоглі блискавковідводу похитувався темний рваний силует, іноді набуваючи віддаленої схожості з флюгером. Кілька «сучих хрестів», поспіхом збитих з дощок, було встановлено на кордоні землі та бетону.

Адам Тодт підходив усе ближче і ближче, почуваючи себе найстарішим і наймлявішим у світі метеликом, який летів у відкритий вогонь крізь павутину, котру марно намагався сплести його ослаблий розум.

Спочатку його увагу привернула фігура величезного темношкірого чоловіка у білому костюмі – той біснувався у центрі кола, залитого електричним світлом. Ритмічний гуркіт долинав із гучномовців, розвішаних на стовпах. Ці пристрої рупорного типу, значно пошкоджені на вигляд, колись були частиною системи оповіщення мотелю. Звук вони видавали відповідний – сирий, брудний, утробний, начебто на барабани натягнули щойно зідрану шкіру.

Інші учасники нічного зборища нечисті виглядали так, що можна було розсміятися, однак не викликали в Адама Тодта навіть натяку на посмішку. Навколо «білого костюма» утворилося подвійне живе кільце. У внутрішньому хороводі впритул одна до одної рухалися свині (саме так уявляв собі їх Адам, читаючи про те стадо, у яке увійшли біси); по зовнішньому кільцю швидко, безперервно і безцільно бігали рожеві собаки. Вони мали скляні очі – подоби кульок, наповнених кров'ю. Але ще дивовижнішим виявилося інше: через кілька секунд до старого дійшло, що тіла тварин напівпрозорі.

Несамовитий танець жерця продовжувався і після того, як його зіниці закотилися, а з вух, куточків очей і рота потекла кров, яку він розмазував долонями. Пролунав оглушливий тріск, що на мить перекрив гуркіт барабанів. З таким звуком могла б тріснути шкаралупа яйця розміром з хмарочос.

Бетон розколовся; з-під нього з'явився і плавно піднімався чотиригранний моноліт. Від граней моноліту пролягли зміїсті тріщини в чотири сторони світу. На цьому вівтарі корчилася Веспер, прикута до металевих петель поліцейськими кайданками. Вона рухалася так, немов її ґвалтував невидимий демон. Чорна красунечка на очах у Тодта перетворилася на самку шакала, а потім вивергнула зі свого роздутого черева потворного дитинча, яке негайно вознеслося в клубах диму та пилу.

Обличчя і фігури продовжували мелькати, ніби карти з розсипаної колоди. Адам відчував, що це частково реально, але частково є результатом проникнення стороннього у його спогади. Втім, він досі не бачив головного претендента на роль психічного вівісектора, і терзався питанням, куди подівся Малюк.

Старого охоплювала паніка. Шукати захисту не було в кого. Людиноподібна істота з клешнями замість рук на млі ока розібралася з Хоші та Міхраджаном, які чесно намагалися відпрацювати свою пайку, проте їхні вогнепальні іграшки виявилися абсолютно неефективними.

Маленьке особисте пекло, уготоване старому його дитячими комплексами та пізнішими нашаруваннями в результаті варварських експериментів із вмістом черепної коробки, тепер було спроектовано назовні. Чимось це нагадувало репетицію кінця світу – поки що лише репетицію. Тут було багато чого: і знамення, і втілення фобій, і розверста земля, і до нудоти остогидлі символи Апокаліпсиса, і тотемні тварини, і сяйво всевидящого Ока, яке виходило з дірки в небі, обрамленої кільцевою хвилею біжучих хмар.

Потім з'явилася фігура Чорного Диякона – він летів за кілька метрів над землею тунелем, утвореним променем світла, і здавався потворною тінню Ангела Безодні, який ширяє десь у недоступних висях, тінню, відображеною в такій же потворній плоті. Схоже, більше не було потреби економити енергію. Диякона супроводжувало сонмище інших, вторинних тіней, використаних посланцем «Абраксаса»: Картафіл, Мормон, Бортник, Веспер, Гурбан, Жвирбліс, десятки та сотні нерозрізнених. Збившись у фантасмагоричну зграю, епігони, болванки, матриці, заготовки істот із синтезованої органіки рухалися слідом за тимчасовим хазяїном, ніби ляльки, зібрані в прозорий мішок, або рукавички, котрі можна вдягнути будь-якої миті, або інструменти, призначені для відповідної операції...

Адам Тодт навіть не уявляв, як можна протистояти цьому воїнству, здатному на нескінченне відтворення по частинах і в цілому, -- до тієї хвилини, поки його хаотично блукаючий погляд не натрапив на знайомий напис «Однією ногою в могилі». Куртка Малюка перетворилася на лахміття, проте всі букви вціліли, і старий зумів скласти з них фразу, яка маячила в нього перед очима протягом усього довгого виснажливого шляху. Але що зараз означали дим, запах гару та паленого волосся?

Перед верандою палаючого котеджу лежало те, що Адам прийняв спочатку за понівечений і обгорілий труп. Хтось звернув бідоласі шию. У всякому разі, старому здалося, що голова повернута на сто вісімдесят градусів відносно нормального положення. Раптом мрець заворушився.

Він повільно став на коліна, а потім підвівся на ноги, злегка хитаючись, немов з незвички. Звіряючи його вигляд з тим, який зберігся в пам'яті, старий натикався на безліч дрібних невідповідностей, але не міг усвідомити, що означають ці спотворення.

Істота стояла до нього у профіль. Відлога була здерта, і це дозволяло роздивитися голову краще, ніж раніше. Видовище заворожило старого і прицвяхувало до місця. Він відмовлявся вірити у очевидне. Мабуть, продовжувався кошмар із наведеним сприйняттям. Якийсь жартівник підсовував йому неякісне, змазане тривимірне зображення його дволикого бога.

Янус-недоносок явно перебував не в кращій формі.

* * *

Обличчя клона Міцара було мертвим, уже отверділим, застиглим у передсмертній гримасі болю і стягнутим у пожовтілу маску. У внутрішньому куточку осклянілого ока запеклася кров. Зате з протилежної сторони черепа ще жило інше обличчя – недоліплене в штучній утробі, воно являло собою жахливий і разючий результат генетичного більярда, доведений до потрібної кондиції за допомогою пізнішої хірургічної операції. Обличчя «брата»...

Тонке дитяче волосся завішувало його майже повністю і на додачу воно росло на повіках і плоскому носі, котрий нагадував зім'яте свиняче рило, обрамляло бахромою косу щілину безгубого рота. Ця щілина виглядала точно як рвана рана від цвяха, яким була розпорота шкіра на потилиці. Огидна щетина стирчала навіть із правого очного яблука, затягнутого слизовою плівкою. Але дещо подіяло на старого сильніше. Він зіщулився під поглядом лівого, зрячого ока. Цей каламутний погляд не виражав нічого зрозумілого, одразу вбивав надію на візуальний контакт, був абсолютно далеким від будь-яких емоцій і мав надприродний вплив на Адама.

Старий Тодт раптом усвідомив, що любить цю істоту. Його любов народилася з ненависті, яку він відчував до Малюка, і зі сторони могла здатися страшенним збоченням, але насправді вона була набагато міцнішою, ніж спонтанна прив'язаність, обумовлена інстинктом продовження роду, іноді навіть взаємна. Любові Адама Тодта була притаманна сліпа, аж до самопожертви, вірність собаки своєму хазяїну.

Клон Алькор, який отримав нарешті тіло хлопчика у повне й безроздільне користування, зробив перший самостійний крок. Він рухався спиною вперед нісенітною стрибаючою ходою, через що фігура дитини набувала гротескної схожості зі зламаною маріонеткою, підвішеною на невидимих нитках. За інших обставин його судомні посмикування могли б навіть здатися кумедними, але нечисленним живим свідкам тих дивовижних подій було не до веселощів.

Істота спрямувалася назустріч Диякону, позабувши про координацію рухів, вірніше, не надаючи значення цій дрібниці. Його голова безладно розгойдувалася з боку в бік. Гострі лікті стирчали, неначе розщеплені дерев'яні суглоби. Ця заводна іграшка, виготовлена в далекому монастирі, вже відпрацювала свій ресурс і на додачу дійсно сильно обгоріла. Крізь дірки в порваних штанинах місцями виднілися оголені кістки.

Проте ще рано було скидати з рахунку незворотно пошкоджений механізм. Програма управління передбачала можливість експлуатації носія практично у будь-якому стані, а він був далеким від остаточного руйнування.

* * *

Завмерши в нерухомості, старий спостерігав за стрімким зближенням двох монстрів, які гнали перед собою хвилі спотворень. Збаламучена реальність, увергнута в хаос, розсипалася, немов картковий будиночок, знесений ураганом. Розколота земна кора провалювалася в зловісну чорноту, але й саме небо вкривалося тріщинами, перетворювалося на ущербну мозаїку, розпадалося на фрагменти, які перемішувалися, падали в безодню, ніби скинуті зі стола кісточки доміно.

Розпечена стіна магми присунулася впритул; на обличчя опустилася палаюча подушка. Адам Тодт зробив судорожний і, як він встиг подумати, останній вдих. Темрява всмоктала його, гігантські губи видали оглушливе цмокання, а сотні безтілесних пальців проникли в мозок, намагаючись здійснити остаточну корекцію...

Ймовірно, це вдалося. У всякому разі, Адам Тодт почав знову усвідомлювати себе тільки тоді, коли опинився в відносній безпеці за кілька кілометрів від монастиря. Це не можна було назвати черговим «пробудженням». Він увімкнувся, знайшов себе всередині кабіни вантажівки, яка розігрілася мов духовка.

Він був на межі теплового удару.

Кондиціонер та впускний клапан системи повітрообміну не працювали. У напівтемряві яскраво сяяв вузький прямокутник – чи то світло в кінці тунелю, чи то зруб колодязя, чи то вихід із чорного коридору. Хоч би чим це було, його розміри не змінювалися. Світна пляма нібито летіла назустріч, але момент занурення в неї весь час відсувався. Зображення на екрані?.. Ще один електронний міраж?..

Старий тупо вирячився на оманливу картинку. Для нього вона могла означати лише одне: вхід у недосяжний рай. Бракувало тільки туманних силуетів вознесених душ.

Адам судомно дихав – переляканий кролик, замкнений у герметичному ящику. Очі – дві вирви в порожнечі, які жадібно засмоктували світло, і поступово світло розтоплювало чорний лід. Під дією тепла відроджувалося щось, раніше заморожене у внутрішньому льодовику.

Через кілька хвилин Адам знайшов у собі сили потягнути за важіль на панелі керування та розблокувати клапан. Він нічого не пам'ятав про отруйні гази. Хтось (Малюк? Улюблений «синок» Алькор?) вкотре подбав про нього.

Зовні сонце спалювало землю. Повітря доводилося пити, як загустілу рідину.

Раптово Адам зрозумів, що знає, як називається те, що він бачить крізь вузьку щілину між щитками, які прикривали лобове скло. Він не намагався згадати забуте і не давав назв предметам; він наново створював реальність. Він почав з простих речей – «камінь», «земля», «небо», «пісок», «пустеля», -- але каверни розміром з океан швидко заповнювалися, і незабаром він відшукав усередині себе матеріал для формування складніших понять, наприклад, «переднакресленого шляху», «невідбутної самотності», «радості існування», «нездійсненої надії», «набутого світла»...

Час ставити головні питання ще не настав. Він залишився один. Ні попереду, ні ззаду не було ні машин, ні живих істот. Жодних перешкод. Ні натяку на сторонній шепіт. Він втратив хазяїна та супутників. Зате поряд з ним, на пасажирському сидінні, лежала реліквія, яка коштувала йому втраченого розуму.