20
РОЗДІЛ ДВАДЦЯТИЙ
Дай мені абсолютний контроль
Над кожною живою душею...
Леонард Коен
Неприємне це почуття – коли земля вислизає з-під ніг. Особливо у фігуральному сенсі. Чоловік, широко відомий у вузьких колах як Школяр, відчував щось подібне протягом останніх двадцяти чотирьох годин. Раніше з ним такого не траплялося. Тепер причина зробился очевидною, але Школяр сумнівався в тому, що зможе швидко її усунути. Масштаб загрози, яка так довго залишалася прихованою, вражав уяву.
Він здійснював розмірені рухи з точністю маятника, затишно влаштувавшись у кріслі-гойдалці, і слухав варіант легенди про Чорного Диякона, який викладав Муса – його медіум та за сумісництвом агент «Сплавників» на державній митниці.
Аж до вчорашнього вечора Школяр не шкодував про своє недешеве придбання. Муса прикривав постачання зброї, наркотиків і алкогольних напоїв в обмін на білошкірих наложниць для гаремів. Школяр вважав це надзвичайно брудною справою, але не відчував ні найменших докорів совісті. Для нього просто не існувало альтернативи, а совість – це було щось надто людське. Його наставники з «Револьвера і Рози» могли пишатися своїм вихованцем. Він розгойдував вутлий човник Коаліції, залишаючись практично непомітним. І, як він сподівався, незамінним...
Школяр уже був знайомий із трьома варіантами легенди – із трьох різних джерел. Вони відрізнялися незначними частковостями і збігалися в основному. Жоден із варіантів не розкривав таємницю походження Чорного Диякона, але саме про це Школяр міг здогадуватися.
Не було сенсу обманювати себе. Він визнавав перевагу Диякона. Той мав здібності, які Школяру й не снилися. За іронією долі в них виявилася однакова проміжна мета – хаос та руйнація системи. За короткий термін Диякон досяг у цьому набагато більше Школяра. І все-таки це ще не було повною перемогою. Крім того, виникало питання: а що потім?
Школяр із відразою дивився на чоловіка, який корчився від спогадів. Болісна це штука – абсолютна пам'ять. Ворогу не забажаєш. Але Муса не був ворогом – у всякому разі, свідомим. Знадобився зовсім неглибокий транс, щоб весь бруд сплив на поверхню і полився з рота. Смітник, а не мозок. І це остаточний діагноз.
Вони залишилися удвох у робочому кабінеті боса «Сплавників», обладнаному за останнім словом техніки. Знаходячись всередині, важко було припустити, що сховище Школяра являє собою баржу, яка стоїть на якорях у деякому віддаленні від річкового берега. Трюм був оздоблений з усією доступною розкішшю, і стара посудина перетворилася на комфортабельний плавучий дім.
Люди Школяра підняли катер Муси на палубу за допомогою лебідок і розрізали його автогенами на частини. Останній гість боса вже став колишнім агентом і повинен був зникнути без сліду. Він ні на що не годився, хоч і зберіг усі свої органи в недоторканності – крім головного мозку. Школяр здійснив скрупульозне зондування. Він зробив би це з кожним, хто вибрався із катівень Особливого департаменту одним живим шматком.
Митник не витримав випробування. Школяр чи не вперше зіткнувся з таким досконалим пенетратором*. Незвичайно глибоке і ретельне маскування. Муса не встиг вийти на зв'язок та передати інформацію, але медіумів-ретрансляторів все одно позбавляються – і якомога швидше. Такими є правила гри, прийняті по обидва боки Блокади...
Школяр виглядав років на шість. Миле дитяче личко було напрочуд свіжим і вкритим пушком, наче стиглий персик. Великі сірі очі дивилися допитливо і відкрито, а маленькі губи часто складалися в оманливу гримасу беззахисності. У нього було чисте чоло без слідів засмаги. На очі спадало довге м'яке волосся – золотисте, як у ангелочка на дешевій листівці. Єдиною недитячою рисою його зовнішнього вигляду були сантиметрові нігті. Що стосується внутрішніх властивостей, це була розвинена «дитина». Мабуть, навіть занадто.
Ніхто не знав, яким є його вік насправді. Школяра оточувала завіса спотвореного часу та хибної пам'яті. Він з'явився в банді «Сплавників» тільки чотирнадцять місяців тому, але навряд чи хоча б один із «диких» пам'ятав про цей простий факт. Йому знадобилося лише шість тижнів, щоб встановити повний контроль над угрупованням та позбутися потенційних конкурентів. Він без вагань жертвував вітальною енергією, і ця «щедрість» приносила вражаючі результати. «Дикі» вважали його мутантом-плюсом; він швидко набув репутації найвпливовішого з баронів підпілля.
За будь-яких обставин він волів залишатися у тіні. Його найближчі колеги з'являлися з цієї тіні надзвичайно рідко і тільки для того, щоби взяти своє. Безперечно, Школяра насправді не цікавили наркотики, гроші, комфорт, зброя, дівчатка, влада. Великою мірою він не надавав значення навіть власній долі. Так його «виховали». Він був ходячою психотронною бомбою практично необмеженої потужності. У всьому шестимільйонному мегаполісі його цікавила по-справжньому одна-єдина річ – Термінал. А люди, які мали пряме або опосередковане відношення до цієї «іграшки», були не більше ніж витратним матеріалом.
* * *
Вогонь палав у каміні та відкидав хиткі відблиски на стінки кабінету. Маленьке тіло скрючилося в глибині крісла-гойдалки. Школяр був одягнений у шорти і майку з написом «Юридична академія». Праворуч від нього стояв столик із келихом темно-пурпурової рідини – суміші «кагора» і щойно зцідженої крові. Школяр зовсім не був збоченцем. Він просто споживав продукт, який сприяв ефективному зондуванню та швидко відновлював сили.
Крісло розгойдувалося, наче маятник годинника. Почався відлік останніх секунд медіуму. Підлога кабінету була покрита дубовим паркетом із маєтку колишнього губернатора. Школяреві подобалося дерево – теплий природний матеріал, який не створював перешкод для енергетичного обміну. Дошки паркету видавали жалібні скрипи. Ще жалібніше звучав слабкий людський голос. Мусі, який перебував у дивовижному напівсні, здавалося, що комусь прищемило пальці...
Він розповів Школяру про те, як легко Чорний Диякон розібрався з людьми Атабека. Потім він відчув біль. Вона зароджувалась у кінчиках пальців, під нігтями, і колючими сороконіжками пробігала по руках. Стіни кабінету і навіть постать хазяїна уявлялися Мусі напівпрозорими. Це була тільки пелена, яка приховувала минуле. Простір-час трансформувався у вимір «X», де свідомість могла переміщатися під чужим контролем. І ніхто, крім Школяра, не міг скасувати наростаюче печіння в кінцівках. Біль постійно нагадував про себе – жорстока розплата (а може, компенсація) за епізоди життя, прожиті двічі.
Муса знову «бачив» це: трупи бойовиків Атабека, що висять на ліхтарних стовпах; довговолосого красунчика із почту Диякона, що розстрілює заскочених зненацька повій; Мормона, що спалює лавки міняйлів та паперові гроші; зграї бродячих собак, що пожирають калік і виродків, які не встигли забратися з Тротуару Жебраків; старий чорний автомобіль без водія, невразливий для реактивних гранатометів та великокаліберних кулеметів...
Обличчя Школяра залишалося по-дитячому безтурботним, незважаючи на те, що пам'ять медіума відтворювала не цілком правдоподібні речі. Спогади могли бути спотворені або замінені майстерно впровадженою фальшивкою. Якщо вірити Мусі, Чорний Диякон був чимось середнім між Мікі Маусом та Бетменом – персонажами старих коміксів для недоумкуватих підлітків. Але, як не дивно, Школяр вірив. Він умів викачувати достовірну інформацію та відфільтровувати пізні нашарування. Без цього він не міг би виконати своє завдання. Первісна інформація коштувала найдорожче. Іноді, як у цьому випадку, -- дорожче за життя використаного медіума.
Муса повідав хазяїнові навіть про те, про що сам не підозрював. Наприклад, про людину, яка прямувала до федеральної в'язниці для проведення інспекції. Чиновник за межами Блокади – це майже завжди носій вкрай податливої свідомості...
Школяр дозволив собі трохи розслабитись. Тепер він знав, на кого зробить чергову ставку і яким буде наступний хід. Він поміняє фігури місцями. Здається, це називалося рокіровкою. У термінах глюка – пересадкою матриці.
Школяр зневажав гру у шахи. Дивлячись на дошку, він ніколи не міг подолати спокуси маніпулювати шістнадцятьма ферзями одночасно.
* * *
Біль ставав домінуючим фактором. Після кожного його сліпучого спалаху навіть страх зливався з невиразним емоційним тлом. Останній, найгірший спогад Муси: так і не народжена семимісячна дитина, яку привезла в рюкзаку людина на мотоциклі, -- закривавлений та мертвий зародок, що пливе повітрям у руки Диякона; короткий ритуал жертвопринесення; лисий темношкірий здоровань за кермом заляпаного багнюкою лімузина... Фрагменти абсурдної мозаїки, скласти які у медіума не залишилося часу. Це зробить за нього хазяїн. А зараз головне – зберегти пальці, охоплені холодним вогнем...
Крізь розмиті контури химерного минулого проступило невідворотне сьогодення: пляма тремтливого вогню у каміні; стеля плавучої металевої труни; чоловік-хлопчик у кріслі-гойдалці – цуценя, якого за інших обставин Муса міг би задушити однією рукою... якби зумів наблизитися до нього хоча б на метр.
Потім він опустив погляд нижче і виявив товсту голку, що стирчала з вени. Одноразова система для переливань була заповнена кров'ю. Під час трансу проклятий шмаркач викачав з нього не менше, ніж півтора літра. Тепер Муса відчував страдницьку слабкість, голова йшла обертом; все, що він бачив, було зернистим, як на поганій фотографії...
Але звідки узявся цей біль, що вгризався в нерви в унісон з коливальними рухами крісла? Він насилу підніс пальці до обличчя – суглоби були розчавлені; на долонях залишилися багряні сліди від чогось на кшталт полозів або розпечених прутів. Найгірше, що він не пам'ятав, де і коли так сильно постраждали його кисті. Втім, через хвилину і це перестало мати будь-яке значення.
Школяр натиснув довгим нігтем одну із клавіш на пульті дистанційного керування. Він виглядав надто втомленим, щоб підвестися. Виявляється, пульт весь час валявся під його худою дупою.
Муса здогадався: за ним прийшли. Він не розчув чужих кроків – пульсуючий галас у голові був єдиним достовірним звуком. Хтось висмикнув голку з вени. Двоє «Сплавників» поставили його на ноги та витягли назовні.
Муса настільки ослабнув і втратив волю до опору, що зробився покірною жертвою. Нижче пояса він взагалі нічого не відчував, а тулуб нагадував мішок із висівками. Небо здалося йому шматком брудно-лілової шкіри, знятої з того самого доробала за кермом лімузина. Світ був перекошеним та невпізнанним – наслідок травмуючого впливу Школяра на його сприйняття. Навколо баржі плескався темний бруд, усіяний відблисками світла. Мимо з ревом пронісся патрульний катер – легко, немов ніж крізь масло. Гранітні береги зісковзували назад і зникали з поля зору, ніби відокремлена від тулуба голова Муси лежала на стрічці конвеєра... Праворуч з'явився кутастий силует – підвішений на гаку лебідки наполовину розібраний двигун, який колишній митник прийняв за величезне серце, стікаюче чорною кров'ю...
Побачивши, чим зайняті «Сплавники» на палубі під імпровізованим навісом, Муса ледве не розсміявся – але навіть на таку просту дію йому не вистачило сил. Його нижня щелепа відвалилася, по підборіддю потекла рожевувата слина – він і не помітив, що відкусив собі кінчик язика під час сеансу в кабінеті Школяра. Муса все-таки видав тоненьке хихикання, проте воно було більше схоже на судорожне квакання.
«Кого ви зібралися оперувати, недоумки?» -- він адресував беззвучне запитання «Сплавникам», які метушилися навколо столу з фіксаторами для голови та кінцівок. Чомусь їхнє заняття видавалося йому надзвичайно смішним – тут, на металевій палубі баржі, яка стояла на якорях посеред річки.
Нудота, що виникла від перебування у вертикальному положенні, не зіпсувала йому настрою. Школяр зробив його щасливим пацієнтом. Ось що, виявляється, потрібно для цього – зцідити трохи крові, зняти напругу, зменшити тиск до мінімуму. Жодних наркотиків. Жодних гарантій майбутнього одужання. Жодних обіцянок вічного життя. Ти віддаєш кров; хлопчик із очима тисячолітнього вбивці причащається – і все. Ні з чим не порівнянна ейфорія...
-------------------------------------------------------------------------------------
* Пенетратор – агент, призначений для проникнення на ворожу територію.
Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.
Вподобати!