34
РОЗДІЛ ТРИДЦЯТЬ ЧЕТВЕРТИЙ
Знайди кайдани, щоб закувати мене,
І викинь ключ.
Знайди кайдани, щоб прикувати мене.
Ніколи не давай мені свободи.
Робін Трауер
Будь-хто інший на його місці вирішив би, що все позаду. Але не старий. Втеча – це важка, виснажлива робота, просто катастрофа для знівечених нервів! І все видається вдесятеро гіршим, коли не знаєш точно, хто тебе переслідує.
Він сидів на місці пасажира в кабіні вантажівки, що мчалася геть від міста зі швидкістю близько ста кілометрів на годину. Крім нього, в кабіні нікого не було.
Малюк запрограмував бортовий комп'ютер. Судячи з того, що старий був ще живий, а вантажівка ціла, він зробив це непогано, виявивши ще один зі своїх прихованих талантів. Клон подбав також про прокладання оптимального та найменш небезпечного маршруту. Єдине, про що він не подумав, це про температуру в герметично закритій кабіні. Установку штучного клімату було відключено. Тільки Господь Бог знав, як старому спекотно! Але якщо Господь при цьому насолоджувався прохолодою у розріджених астральних висях, то бідолаха кур'єр страждав, замкнений у тісній коробці, під акомпанемент низького гулу. На додачу його пронизувала вібрація, яку створював потужний двигун. При окремих сильних поштовхах, коли вантажівку струшувало на вибоїнах дороги, старий ризикував відкусити собі кінчик язика. А невдовзі він відчув і нестачу кисню.
Здавалося б, він повинен був зрадіти, коли вантажівка скинула швидкість і почала гальмувати. Непогано б зробити коротку зупинку. Саме час прийти до тями, озирнутися, провітритися, охолонути. Заразом і відлити. А потім – далі, далі на південь, поки кошмар та причина кошмару не залишаться позаду, відокремлені лісами, річками, пустелею, горами та кордоном Коаліції. Старий прокручував це у своїх скудних одноманітних думках, немов з кожним новим метром спадало напруження, танув страх, відступала смерть. Але нічого подібного – з таким самим успіхом він міг наближатися до загибелі. Старий багато чого не розумів, однак дещо міцно засіло в підсвідомості.
Малюка не було поруч. Клон їхав у першій вантажівці. Мабуть, на той випадок, якщо виникнуть непередбачувані обставини і необхідність коригувати курс. Маленькому паршівцю напевно довелося добряче попрацювати, щоб статус недоторканності та клас «0» були присвоєні каравану, який складався з бензовозу та трьох контейнеровозів з порожніми контейнерами. І він упорався, хто б сумнівався. На кузовах та дверцятах кабін красувалися символи, що позначали радіоактивний вантаж і добре помітні майже у повній темряві в результаті фотопідсилення.
Старий не знав, на що розраховував Міцар, маскуючись таким примітивним чином. Можливо, хоча б на те, щоб убезпечити себе від мисливців Асоціації. Але ж Чорного Диякона не обдуриш...
На відміну від контейнерів, броньована цистерна бензовоза була наповнена під зав'язку. Запасу пального має вистачити на весь запланований маршрут. І навіть залишиться дещо для братів-ченців. Однак до кінцевого пункту, ймовірно, дістануться не всі.
Отже, чотири машини, жодного професійного водія та, наскільки старий розумів, жодного професійного охоронця. Ролі останніх виконували два темні суб'єкти, які з'явилися незадовго до від'їзду і були схожі на будь-кого, тільки не на найманців з ліцензією. У додаткових баках поки що достатньо пального. Тому старий не знаходив серйозного приводу для зупинки. Спека і задуха не беруться до уваги. Аби забратися якнайшвидше і як можна далі від володінь диявола.
За відсутності Міцара він почував себе значно вільніше. Приблизно як ланцюговий пес, з котрого зняли нашийник вперше за багато років. І тепер він не знає, куди бігти. І навіщо. І чи потрібно бігти взагалі...
Втім, Малюк залишив йому у спадок дещо гірше за свою фізичну присутність.
* * *
Незадовго до цього старий отримав наказ спати. Малюк, як і раніше, беріг його – значить, ще нічого не закінчилося.
Спочатку старому наснився зловісний шум – натужне дихання тисяч чоловік. І жодних супутніх звуків, ні тупоту, ні шурхоту одягу. Начебто всі ці люди кохалися в абсолютній темряві... Потім виникло місто, зіткане з туману, сутінків і наполовину стертих зображень на дешевих листівках. Прокляте місто, з якого старий втік колись, але, як з'ясувалося, повідець не обірвався, а виявився дуже довгим.
Старий рушив туди, звідки долинав шум, щоб відшукати людей у кам'яному лабіринті своєї самотності. Він мав приєднатися до кого-небудь – єдиний шанс не пропасти, не зникнути без сліду. Це було щось на кшталт заклинання реальності: «Я існую, поки інші знають про мене...»
Незабаром він побачив ворушливу сіру масу. Її переміщення нагадувало уповільнене накочування свинцевої хвилі. Вулиця впадала у величезну площу, вимощену бруківкою і обставлену похмурими будинками, схожими, залежно від освітлення, або на уражені карієсом зуби, або на кісточки доміно. Уві сні масштаб сприйняття безперервно змінювався, що дратувало і здавалося доволі стомлюючим. Старому уявлялися то мурахи, повзаючі по ігровому столу під скляним ковпаком – не надто достовірною імітацією небесного зводу, -- то гіганти-атланти, які прогулювалися серед руїн мегалітичних споруд.
Вийшовши на площу, старий зупинився. Колона складалася з тисяч людей з просвітленими обличчями, які повільно брели повз. На нього ніхто не звертав уваги. Звук людського дихання далеко розносився у нерухомому затхлому повітрі. Як і на початку сну, тільки дихання – немов усі вони привиди, нанизані на дихальні апарати. Якщо відволіктися від цього, у ході не було нічого екстраординарного. Старий уже зустрічав таких одержимих і раніше. Судячи з їхнього вигляду, ці належали до неокомуністів і здійснювали щорічне паломництво до мавзолею одного зі своїх вождів. Усі вони, включаючи жінок, були одягнені у напіввоєнні сірі френчі. В очах рябило від нашивок з написом «Йозеф» -- проклята скабка, яку неможливо висмикнути з пам'яті! Крім того, старий розгледів мішечки з червоного оксамиту, в яких паломники носили уламки іншої святині – першого і давно зруйнованого сховища незрівнянних мощей. Якби всі уламки були, як стверджувалося, справжніми, з них можна було б побудувати середньої величини хмарочос.
Сіра змія, складена з сегментів-Йозефів, здавалася цілісною, незважаючи на зазори між тілами. Старий зрозумів, що йому навряд чи вдасться подолати цю живу річку...
Коли масштаб сновидіння вкотре змінився, він побачив, що колона рухається кільцевою вулицею, яка оперізує площу, а споруда, схожа на мавзолей, знаходиться в середині. Причому не обійшлося без якогось топологічного фокусу – його суть вислизала від розуміння, але візуальний ефект полягав у тому, що «кільце» в новому ракурсі вже здавалося вісімкою, петлі якої не перетиналися, а нібито повисали на різних рівнях.
Старий стояв, читаючи: Йозеф, Йозеф, Йозеф... Марно. Ніщо не пробилося крізь незриму шкаралупу. А потім і місто розчинилося, і звук дихання змінився рокотінням двигуна...
* * *
Термінал виявився сміховинно маленьким – не більше портативного комп'ютера. Ця штука, схожа на сірий кейс з вогнетривкої кераміки, знаходилася за півметра від старого і була доступна як ніколи. Якби було бажання, він міг би доторкнутися до неї, щоб знову і знову переконати себе у її реальності. І не тільки доторкнутися. Втім, заборонене бажання виникало ненадовго.
Часом його так і підмивало відчинити замки і заглянути всередину кейса. Важко повірити, що заради такої незначної за розмірами речі дехто віддав життя. Однак причина його занепокоєння була, звісно, не в розмірах – старий і справді отупів, але не настільки. Причина була в тому, що Термінал міг виявитися пошкодженим. Від цієї думки темніло в очах. Невже все марно?!
Він довго боровся зі спокусою розвіяти свої сумніви, але так і не наважився. Хто він такий? Що він розуміє у Терміналах? Хіба він зуміє відрізнити пошкоджений від цілого? Старий відмовився навіть від наміру злегка погладити керамічну оболонку кінчиками пальців – чомусь вона уявлялася йому теплою, як людське тіло. Подібна вільність була б величезним блюзнірством – все одно що випити кока-коли з Грааля в спекотний день...
(Але ж і справді спекотно. Здається, плавиться мозок.)
Він витер пересохлі губи вологою від поту долонею і змахнув солоні краплі з вій. Зовні темніло. Попереду, як і раніше, сяяли дві криваві зірочки – габаритні вогні головної вантажівки. У дзеркалах заднього виду розпливалися райдужні плями – відблиски фар бензовоза, який рухався слідом. По обидва боки дороги мелькали дерева рідколісся. Чомусь це змушувало старого нервувати. Він надто звик до відкритих просторів. Чи Малюк привчив його? Медіум все ще почував себе використаною рукавичкою. Тепер, після кількох нейрохірургічних операцій, рукавичка вже не була стерильною. І що з нею зробить Малюк? Викине – або?..
Ще одне гризотне питання: чому Термінал довірили найслабшому в групі? Клон цілком міг підставити його під удар, пожертвувати вразливою ланкою. Старий був не настільки самонадіяним, щоб думати, ніби Міцар відчуває до нього хоча б найменшу прив'язаність. Нічого, крім байдужості або холодного презирства. Для клонів не існувало сентиментів, не кажучи вже про «синовні» почуття. Це була ще одна причина, щоб не торкатися священного ящика.
Попереду зліва з'явився широкий просвіт, заповнений слабким неоновим сяйвом. Тієї ж хвилини вантажівка почала гальмувати, підкоряючись зовнішній команді, переданій по радіо. «Якого біса?» -- прошепотів старий. Частокіл стовбурів, що мелькали праворуч, розпався на окремі вертикальні смуги. Дерева виглядали мертвими і, якби не суччя, нагадували б телеграфні стовпи.
У кюветі лежала перевернута вантажівка з причепом, схожа на здохлого динозавра. Судячи з глибоких вибоїн в асфальтовому покритті, автокатастрофа була жахливою. Поблизу виднілися свіжі сліди траків. Мабуть, потужний бульдозер очистив трасу зовсім недавно.
Неонове сяйво посилювалося. Невдовзі показалася величезна плішина, посеред якої стирчали котеджі. До дороги примикали відстійник та заправна станція. Сяйво виходило з нерозрізненого простору над єдиним котеджем, який міг зійти за придатний для проживання. Напис «Мотель “Лісова галявина”» висів у повітрі, наче хтось розписався флуоресцентною фарбою прямо на тьмяно-сірому фоні сутінків...
Щось неправильне було у всьому цьому.
Старому знадобився певний час, щоб усвідомити боязкі підказки своєї інтуїції. Його охоплювала паніка. «Не треба зупинятися!» -- майже проскиглив він, заклинаючи долю і випадковість, а головним чином того, хто розпоряджався його душею та тілом. Якщо Малюк і вловив це жалюгідне скиглення, перебуваючи в незбагненному зв'язку з медіумом, то, очевидно, не надав значення безсилим протестам.
Старий абсолютно щиро вважав, що зупинятися тут і зараз – це чисте безумство. Занадто мала відстань відділяла їх від міста. Вони їхали тільки яких-небудь пару годин. «Вже темніє, ідіоте! Підвищений рівень небезпеки, невиправданий ризик», -- нагадав йому майже механічний голос автомата з довідкового бюро, який розміщувався в раціональній частині свідомості та вцілів незважаючи ні на що – навіть на «психотерапію», проведену клоном. У цій частині вже не можна було нічого порушити. Або два рази по два, як і раніше, дорівнює чотирьом, або медіум годиться лише для божевільні.
Справді, ніхто, окрім смертників та найвідчайдушніших придурків, не їздить уночі. Але хіба зараз – не крайній випадок? І хіба команда Малюка складалася не з відчайдушних придурків?..
* * *
Спека та час.
Два фактори, які заважають належним чином сконцентруватися. І якщо перший діє далеко не завжди, то другий є постійним та практично непереборним.
...Вони сиділи у вузькій тіні мінарету. Сонце палило так, що повітря здавалося рідким і навіть думати було важко. Але тоді старий ще міг дозволити собі надзвичайне зусилля. Він був молодим, наївним, легко збудливим і ще не зрозумів, що у боротьбі проти Темного Ангела всі засоби хороші.
Коли доступні методи не допомагали, він повторював набір завчених фраз, які поступово, з плином часу, перетворилися на заклинання. Це були «позитивні» заклинання. Адже він усім бажав добра та свободи...
Отже, він говорив і дійсно вірив у те, що говорив. Шейх Ніззам слухав його зі зневажливою посмішкою, ніби школяра, який навчився рахувати на пальцях до десяти і на цій підставі почав розпатякувати про бездонні глибини Чисел. Але, крім натуральних, були ще десяткові, не кажучи вже про від'ємні.
Старий (тоді повний сил чоловік, а не старий) усвідомлював те, що найжахливіші речі, та ще подані з єлеєм майстерної пропаганди, здатні викликати в слабких людських душах солодкий трепет, сліпе поклоніння, темне захоплення. Він наводив приклади: приголомшливі для юнацької уяви ритуали нацистів, помпезну імперську естетику комуністичного монстра, брутальні контори, створені начебто в інтересах державної безпеки, але насправді – інструменти масового терору. Авжеж, від подібних проявів тотальної влади мимоволі охоплював трепет, який язик не повертався назвати священним. Це було б блюзнірством, втім, цілком нешкідливим... У кожному живе маленький убивця, боягузливий і безпощадний звір, позбавлений комплексів та моралі. Інстинкти кличуть і підштовхують його у темряву. Хтось підкоряється поклику, хтось блукає у сутінках, хтось повертається до світла. Але ніхто не застрахований від непоправної помилки. І де воно, істинне світло?
Темне захоплення? Саме так. А ще – завороженість. Хіба надсила не заворожує? Це особливо стосується абсолютного зла. Абсолютним злом він вважав тоді щось непереборне, навіть якщо воно було тільки химерою, породженою запамороченою свідомістю. Але, ймовірно, подібні химери – це і є найстрашніше? Люди починали добровільно або під примусом служити тому, чого вони не в змозі перемогти. Це була найгірша і найвульгарніша «новина» з тих пір, як купка неврастеників-бюрократів, намагаючись ублажити натовп, розп'яла Ісуса Христа.
Ніззам посміювався, слухаючи одкровення учня.
Вони сиділи дуже довго, і щось було не так, а потім старий раптом помічав, що тінь мінарета перестала переміщатися.
-- Час... -- шепотів Ніззам. – Ох вже цей час...
Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.
Вподобати!