Втрачене світло

РОЗДІЛ ДВАДЦЯТЬ ШОСТИЙ

Малюку, якщо хочеш бути моїм коханим,

Краще відвези мене додому,

Тому що до раю дуже, дуже далеко,

А я все ще самотня.

Еліс Купер

Гарік Хачикян припаркував своє таксі біля «Макдональдса», замовив пару біг-маків, колу і запасся такою кількістю серветок, ніби збирався косити під Фіцджеральда або переписати енциклопедичний словник. Але писав Хачикян мало. Хіба що ставив підпис у журналі, відзначаючи початок та кінець робочого дня.

Він мав слабкий шлунок. Справжнє прокляття для таксиста, особливо під час приміських поїздок. Він перепробував безліч препаратів – жоден не допомагав. А все тому, що доводилося жерти в дешевих забігайлівках. Тільки-но Хачикян подумав про домашню їжу, його шлунок плотолюбно забурчав. Але вже через десять хвилин він бурчав протестуючи, набитий чортовими біг-маками і залитий теплою колою. Поєднання вкрай нездорове. У всякому разі, Гарік відчував ситість, хоч і поставив собі запитання, чи надовго. Він видав гучну відрижку, сідаючи за кермо. Завів двигун старенького «опеля», розмальованого чорними і жовтими клітинами, наче шахова дошка, і ввімкнув радіо, по якому передавали зведення останніх подій.

Він здогадувався приблизно, про що почує. Маніяк, який отримав прізвисько Чорний Диякон, орудував уже третій тиждень. Все місто стояло на вухах. А лягаві і поготів. Число жертв учора перевалило за дві сотні. Позавчора було запроваджено комендантську годину. Траплялося, що таксі Хачикяна обшукували кілька разів на день. Він також постраждав – поки що опосередковано. Він цілком залежав від клієнтів, а тих ставало дедалі менше. Повії відсиджувалися в борделях, з вуличних працювали хіба що найвідчайдушніші. Або найбільш нужденні. Про добропорядних овець і говорити нема чого: після настання сутінків місто перетворювалося на якийсь паршивий музей. Хачикян бував у музеї. Один раз. Років двадцять тому. Йому вистачило. Він був переконаний, що музей – те ж саме кладовище, тільки трошечки чистіше.

Коли на світанку він продирав очі та готувався вирушити в гараж, дружина відмовляла його, але не надто наполегливо. Розуміла, що, лежачи поряд із нею, він багато не заробить. Чим же тоді була її балаканина, якщо не проявом споконвічного баб'ячого лицемірства? Усі люблять гроші. Все впирається у прокляті гроші. Гроші, клієнти, гроші – і жирна сука вдома, яка щовечора після зміни простягає лапу, щоб він поклав у неї чайові. Його чайові!..

Таким було замкнене коло, яке смертельно набридло Хачикяну, але виходу він не бачив. Правда, іноді його підмивало розігнати своє старе корито до максимальної швидкості та врізатися у що-небудь залізобетонне, не знімаючи ноги з педалі газу. А перед тим набити повний салон потаскух, витративши на них усі гроші. Усі до останнього папірця, знявши і перевівши в готівку банківські заощадження. Щоб нічого не дісталося жадібній п'явці!

Це можна було назвати його особистою примарою свободи, позбавленою будь-якої романтики. Романтику він залишав шмаркачам. Гарік був зрілим чоловіком і знав, що насправді ніколи не дозволить собі нічого подібного. Фантазії завжди будуть тільки фантазіями, примара не обросте палаючою плоттю. Якого біса? Накласти на себе руки йому не дозволить почуття обов'язку – звісно, не стосовно остогидлої та знахабнілої благовірної, але діти – це святе. І Хачикян працював, закусивши вудила. Незважаючи на слабкий шлунок.

Сьогодні справи йшли не так уже й погано. Він підкинув якогось чинушу до мерії, доставив парочку гомиків у заміське гніздечко і навіть був із ними ввічливий, а перед самою перервою відвіз у нічліжку музиканта, який відбомбив зміну в ресторані. У того робота теж була не мед. Дванадцять годин дмеш у мундштук, розважаючи всяку пузату сволоту і продажних дівок («Зіграй двадцять разів одне й те саме – і ти готовий клієнт для психушки», -- сказав музикант), без свят і вихідних, все це за порівняно невеликі гроші, а на довершення можна отримати по фізіономії пачкою купюр або просто кулаком... Музикант валився з ніг від втоми і спочатку відбувався меланхолійним мимренням, проте Гарік зумів би розговорити і мумію фараона. Хачикяну здалося, що він зустрів споріднену душу.

Приємно все-таки, коли хоч хто-небудь тебе розуміє! В результаті покращується настрій та навіть нормалізується травлення. У всякому разі, Гарік досі не відчував ніяких зрадницьких позивів. Він сподівався, що день закінчиться не гірше, ніж пройшла більша його частина, коли близько шостої вечора отримав наводку від диспетчера, яка означала надурочну роботу. Таксист не відразу погодився і трохи повикаблучувався – обидва знали, наскільки проблемними бувають пізні клієнти. Вечір напевно пропав, зате завтра можна буде розслабитися. Ризик, звичайно, був, до того ж чималий, але жоден маніяк не завадить Хачикяну призначити вартість поїздки за подвійним тарифом.

Він не нехтував мірами розумної обережності. Ще вранці, перед виїздом з гаража, він зняв з пальця золоту обручку і сховав її глибше в кишеню. Ручка важеля перемикання передач була знімною, а сам важіль пустотілим; таким чином, варто було Гаріку потягнути її вгору, як у правій руці опинявся стилет із п'ятнадцятисантиметровим клинком. Якщо судити з телевізійних репортажів, Диякон міг зжерти таксиста з потрухами, а стилет використати замість зубочистки, але Хачикян вважав себе як мінімум двомірним споживачем інформації і тому не вірив нічому, особливо тому, про що віщали продажні коментатори.

По радіо передавали інсценування під назвою «Міст зітхань», коли таксі в'їхало у квартал особняків, один вид яких говорив про те, що декому в цьому житті не пощастило. Гарік здогадувався – кому саме. Він заздалегідь перейнявся класовою ненавистю до чергового клієнта. Питання полягало лише в тому, хто це буде: який-небудь адвокат з гнильцем – з тих, котрих викликають, щоб «залагодити справу», або, можливо, один із лікарів-шарлатанів, які деруть останню шкуру з чесних роботяг на кшталт Гаріка, або багата вдовичка з пекінесом під пахвою, яка стікає слиною під час перегляду мильних опер. Того, що йому доведеться везти шльондру екстра-класу, Хачикян не очікував – за такими зазвичай присилали лімузини.

Власне, він нічого не мав проти шльондр. Ті іноді розплачувалися з ним натурою, і це було куди веселіше, ніж здиратися на дружину, ризикуючи переплутати складки на її неосяжному тілі. Більше того, Хачикян з гіркотою визнавав, що шльондрами є все поголовно, включаючи його самого. Хіба він не торгував собою, розкочуючи вулицями і пропонуючи свої послуги кожному вошивому плюгавцю, у якого завалялася в кишені рвана п'ятірка? Як не крути, виходило, що він, Хачикян, з розряду найдешевших потаскух...

Усі продавали себе – свої таланти, здібності, мізки, тіла, віру – усі до єдиного, знизу догори, – і чимщо вище, тим дорожче. Чесно кажучи, Хачикян був навіть радий появі Чорного Диякона. Він сподівався, що Диякон нарешті відтрахає тих удачливих альфа-самців, які забралися на саму вершину ієрархічної піраміди.

Він зупинився перед кованою огорожею і посигналив. Жінка, яку він побачив майже відразу ж, здалася йому втіленням наївних юнацьких мріянь. І як це було мило з її боку, що вона не примусила на себе чекати! Красунечка йшла до нього короткою алеєю, злегка похитуючи стегнами (не вульгарно і не зухвало, а так, що у Хачикяна перехопило подих). Її струнку постать огортали сутінки, ніби найніжніше дорогоцінне хутро; обличчя було осяяно блакитними відблисками ліхтариків, розвішаних в алеї, через що воно здавалося зітканим із місячного світла і загустілої нічної пристрасті. На дівчині була сукня, пошита не для того, щоб спотворювати досконалий силует натяками на спідню білизну. Але у Гаріка відключилася сексуальна фантазія. Явлення феї зайняло якихось вісім-десять секунд, і протягом цього часу він долучився до чистого мистецтва.

Потім він побачив через бічне скло її груди, немов зроблені з найтоншої порцеляни, і відчув, що по його скронях стікають струмки поту. Нетутешнє створіння опустилося на заднє сидіння, залите колись пивом, і схрестило неописаної краси ніжки, попираючи каблучками підлогу, три дні тому забруднений блювотиною вщент п'яного клієнта. Роздутих ніздрів Хачикяна торкнувся чудовий аромат, якого він просто не міг оцінити, бо ніколи раніше не мав справи ні з чим подібним. Напевно, саме так пахли в раю заборонені плоди... А по радіо, в паралельній реальності, в цю хвилину страждалець плентався через Міст зітхань і оксамитовим баритоном скаржився на життя своєму кату.

Хачикян зрозумів, що пройде багато ночей, перш ніж спогад про цю жінку вивітриться з голови і він зможе спати спокійно. Вона примудрилася розбити йому запливле жиром серце, -- мимоходом, як розбивають, випадково доторкнувшись, дешеву вазу, -- не шкодуючи про те і навіть не помітивши втрати.

Вона нахилилася до нього і спитала (о, цей голос! Від нього у Хачикяна солодко занило всередині):

-- Як вас звати?

-- Гарік, -- промимрив він, вчепившись у кермо і не відриваючи погляду від дзеркала заднього виду.

-- А мене Жанна, -- сказала вона весело. – Будемо знайомі, Гарік. Нам доведеться провести разом довгу ніч. (Чорт! Вона сміялася з нього! Точніше, не надавала значення своїй балаканині). «Дуби Сіону» – знаєте це місце?

Хачикян кивнув. Він знав – і навіть надто добре. Він був упевнений, що розчарування неминуче, але не очікував, що воно настане так скоро. Він неодноразово возив шльондр у маєток із хитромудрою назвою і ще більш хитромудрими господарями, проте жодна з них не годна була і в слід ступити Жанні. Втім, зараз він був не в змозі судити неупереджено.

«Чорт забирай! – міркував Хачикян. – Чому світ улаштований так підло? Чому одні створені для брудної роботи та безпросвітного життя, а інші – для того, щоб лапати солоденьких баб?» Він розумів, що через кілька годин повернеться в задушливу трикімнатну конуру і уляжеться в ліжко зі своєю свиноматкою, а приблизно в той же час який-небудь ублюдок з липкими рученятками розстебне штани і зверхньо дозволить цій Афродіті обслужити себе... От лайно! Краще про подібне і не думати.

-- Тоді поїхали. Чого ви чекаєте, Гарік? – запитала вона без найменшого натяку на зарозумілість.

-- Охоронців, -- буркнув він, намагаючись не розм'якнути остаточно – адже він ще мусив здійснити нелегку поїздку з ризиком для здоров'я.

-- Я одна, -- оголосило це диво природи, місце якому вже точно було в музеї, під ковпаком із куленепробивного скла.

Хачикян ледве не підстрибнув із сидячого положення, ризикуючи ткнутися головою в дах. Потім він обернувся і витріщив очі.

-- Ви що, дамочко, з глузду з'їхали? Нас же уколошкають одразу за окружною!

Вона безтурботно усміхалася йому. Гарік був готовий зараз же померти, якщо це не усмішка ангела. І яка жахлива наївність! Непередаване поєднання...

-- Нас зустрінуть, -- сказала вона. – А вам добре заплатять. Поїхали?

Вона майже попросила. І ось що дивно – вона нехтувала не тільки охороною; у неї не було в руках навіть жіночої сумочки.

І він поїхав. А що він міг зробити? Напевно, так диявол отримує душі – їх не продають йому, а віддають добровільно. Приносять у дар і благають взяти...

Хачикян ніколи не передбачав, що це виявиться легко і просто. Окрім усього іншого, він навіть не подумав про те, навіщо мертвецеві гроші.

* * *

Звісно ж, за окружною їх ніхто не зустрічав. Однак їм пощастило – вони якимось дивом проскочили без затримок стокілометрову ділянку Східного шосе. Хачикян, по-перше, старанно молився; по-друге, був упевнений, що присутність янголятка і справді приносить щастя; по-третє, грабіжники караванів виходили на полювання трохи пізніше. На логічні висновки він був, очевидно, того вечора не здатний.

Коли закінчилася радіопостановка (власника соковитого баритону все-таки відправили на той світ), залунала якась симфонічна какофонія. Іржаве повискування скрипок змушувало Гаріка хворобливо морщитися. Він потягнувся до ручки налаштування, щоб змінити станцію, але Жанна попросила його залишити все як є. На додачу він дізнався від неї, що хлопця, який створив цю тягомотину, звали Моцарт. Зараз він із задоволенням погодився б на те, щоб самому назватися Моцартом, аби сподобатися їй...

Решту часу вона сиділа тихо, неначе мишка. Розумна, вихована та освічена мишка. Щоправда, сіренькою її ніяк не назвеш. Вона не курила, не нюхала кокс, не розпатякувала про всяку нісенітницю і не дражнила водія, як би ненароком показуючи, що там у неї знаходиться між ніг. Хачикян навіть засумнівався, а чи не поквапився він із висновками, але всі його спроби зав'язати розмову «щиро-відверто» виявилися безрезультатними. Вони розбивалися об ватну стіну її м'якості. Загадковість цього нічного метелика, який випадково запурхнув у його убогу тачку, заводила Хачикяна ще сильніше.

Вже майже стемніло, коли таксі повернуло з шосе на приватну дорогу. Через сотню метрів воно минуло помпезну і колись білу арку, увінчану рельєфною зіркою Давида і загиджену численними графіті, переважно нецензурного змісту. Ще через п'ятдесят метрів фари висвітлили шлагбаум і парканчик, який міг би стримати стадовище скажених слонів, не те що байкерів. По інший бік бетонного укріплення росли пресловуті «Дуби Сіону». Гарік був необізнаний з ботанікою, однак, на його думку, «дуби» сильно скидалися на звичайні клени та липи.

Товстоморді охоронці засліпили його потужними ліхтарями, заглянули в багажник і навіть під капот, але з красунечкою обійшлися ввічливо, тому Гарік їм все пробачив. Він вважав, що цілком заслужив премію у розмірі тижневої виручки та хороше їдло. Повертатися сьогодні до міста він не збирався – хіба що під дулом пістолета. Залишатися у «Дубах Сіону» на ніч йому доводилося не вперше. Він навіть знав декого з місцевих хлопців, з ким можна перекинутися в карти. Персонал у маєтку був вельми чисельний; крім того, щовечора змінювався цілий взвод зовнішньої охорони.

Попереду показався фасад величезного будинку. Хачикян об'їхав навколо фонтану, в центрі якого пускав кволу цівку маленький мармуровий педик, і проторохтів по майданчику, викладеному шестигранними плитами. Судячи з кількості припаркованих віддалік автомобілів, гостей було небагато. Вечірка для вузького кола. Вишукане товарицтво чистоплюїв, які смакують депресію та віддаються декадентським забавам. Таємниче світло пробивається з-за штор, приглушені звуки долинають з парку, невиразні тіні ковзають у напівтемряві...

Холуй, одягнений краще, ніж Хачикян у дні відвідування церкви, вискочив навперейми і відчинив задні дверцята. Перед тим, як вийти з машини, Жанна ще раз нахилилася до водія, і той відчув її тепле дихання неголеною шиєю.

-- Все гаразд, чи не так? – спитала вона лукаво, і вперше в житті жіночі витребеньки не здалися Гаріку огидно брехливими. – Завтра вранці... -- шепнула вона йому таким тоном, немов їх поєднувала якась таємниця. На потилиці у Хачикяна заворушилися короткі волоски. – Чекайте мене близько дев'ятої години.

Він навіть не згадав про гроші, що було для нього абсолютно нехарактерним. Хіба це створіння могло обманювати? Без сумніву, могло, але Гаріку несподівано для нього самого сподобалася гра, в якій він був найнікчемнішим пішаком без найменших перспектив...

Він спостерігав за Жанною, поки вона не увійшла до будинку, і не на жарт страждав. Зі спини вона теж виявилася незрівнянною. Моргаючи від поту, він витріщився на запаморочливі сідниці, що описували уявлювану вісімку, зворушливо-беззахисні лопатки, гладкі тендітні лікті. А ніжні, як у дитини, п'яточки і западинки під колінами старому дурню раптом нестерпно захотілося поцілувати.

* * *

За чверть до дев'ятої машина вже стояла перед парадним входом із прогрітим двигуном. Ранок був туманний; зрідка з туману виникали морди ротвейлерів, що ронили слину. День обіцяв бути сонячним. У сонному парку кричав якийсь птах. Одного разу до вух Хачикяна долинув чийсь кошмарний регіт. «Дуби Сіону» і справді нагадували фешенебельну заміську психушку.

Гарік мав час утихомирити свої сексуальні фантазії та повернути собі душевну рівновагу. Тепер він занепокоївся про те, як би не упустити чесно зароблені грошенята.

П'ята хвилина на десяту. Жанна ще не з'явилася. Хачикяна це анітрохи не здивувало. Цілком ймовірно, янголятко ще спало, відтрахане найпрозаїчнішим чином, в алькові, пристосованому для відеозйомки, а компанія вуайєристів насолоджувалася живою дорогоцінною цяцькою в атласній оправі...

Він побачив її о дев'ятій двадцять. Вона виглядала свіженькою, ніби вмилася росою. Її супроводжував сивоволосий старикан у білому халаті до п'ят і з набряклими мішками під очима. Вона тримала його під руку, а він дружньо поплескував її по зап'ястю своєю висохлою лапкою. Нитка перлів поблискувала на її шиї (єдина вишукана прикраса, мабуть, коштувала більше, ніж таксист заробляв за рік). Сяючи керамічною посмішкою, «білий халат» посадив Жанну в машину. Потім простягнув водієві дві купюри.

Коли Хачикян роздивився портрети та цифри на папірцях, його тонус підскочив до максимуму. Може, день і справді буде чудовим? Аби вдалося благополучно дістатися до міста... Щодо охорони Гарік уже не заїкався, тільки непомітно для пасажирки засунув обидві купюри в потаємний куточок. Для подібних цілей у його тачці було влаштовано три схованки.

-- Як справи, Гаріку? – спитала Жанна, коли вони виїхали на шосе і Мозкокрут почав плести по радіо звукову павутину ескапістської музики. Напевно, для тих заблукалих овечок, які могли переплутати день із ніччю.

-- Нормально, -- бадьоренько обізвався Хачикян. – Як ви?

Вона замріяно усміхнулася у відповідь, немов побувала на небесах. Таку дурнувату і світлу усмішку Гарік зрідка спостерігав на обличчях тих, хто був щиро закоханий.

-- Гарна погода. Вам щастить.

-- Ще б пак!..

В кого ж закохана вона?

Йому залишалося гадати про це яких-небудь десять хвилин. Після закінчення цього часу з путівця навперейми таксі вискочив патрульний поліцейський автомобіль з увімкненими мигалками. Коротко завила сирена.

Хачикян подумки вилаявся і звернув до узбіччя. У нього з'явилися сумніви в тому, що день буде аж таким чудовим. Невеличкі сумніви – немов хмаринка у чистій блакиті безкрайнього простору.