Втрачене світло

РОЗДІЛ СЬОМИЙ

Не можу повірити, що тобі так потрібне моє кохання.

Приходиш потай, намагаючись звести мене з розуму,

Вриваєшся в мої сни,

Примушуєш мене бачити те, чого я не хочу бачити.

Пітер Грін

Увечері вони перетнули кордон ісламських та християнських територій Коаліції Мрії. Старий одразу ж відчув себе краще. Спокійніше, начебто, хоча навряд чи небезпека минула. Радше навпаки. Наближалася запізніла кульмінація, а для декого услід за кульмінацією миттєво настає розв'язка. Розв'язка життя – це, як не крути, смерть. У старого і без того було стійке відчуття, що він отримав десяток років у борг. Він все ще віддавав перевагу «західним цінностям», але не зовсім здавав собі справу, що ж це, власне, означає. Можливо, він попросту розраховував, що християни стратять його більш гуманним способом?

Його супутники взагалі нічого не відчули. Кордон був уявлюваною лінією, абстракцією, яка існувала лише в захаращених людських мізках. Однак багато хто вмирав через подібні абстракції. Хлопчик знав це чудово, незважаючи на відсутність особистого досвіду. Він отримував інформацію від своїх медіумів і тому жив, не роблячи згубних помилок.

Третьою була дівчина, яка йшла за двадцять кроків попереду хлопчика, -- його недавнє придбання. Медіум номер два. Старий незмінно залишався номером першим. Генетична пам'ять забезпечила йому перевагу. Поки що хлопчику вистачало цих двох. Ролі були розподілені таким чином: старий – гід, ходячий путівник містом та околицями; дівчина – охоронець та виконавець вироків. Хлопчик був не жадібний до живих іграшок. Але ніхто не знав, наскільки великим є апетит його «братця».

У цій трійці вгадувалося щось протиприродне. Вони не могли скласти повноцінну сім'ю, і в їхніх стосунках не було й натяку на рівноправність. Сторонній навряд чи зрозумів би, хто насправді очолює нечисленну групу. На перший погляд, вони рухалися хаотично. На той же перший погляд, вони були волоцюгами та випадковими попутниками. Жоден із них не тягнув на злочинця або вигнанця, який змушений переховуватись від агентів системи. Але всі троє були підозріло чистими та здоровими – принаймні зовні.

Хлопчик виглядав років на шість. Чарівне личко було свіжим і вкритим дитячим пушком, як стиглий персик. Великі сірі очі дивилися допитливо і відкрито, а маленькі губи часто складалися так, що ставали найвиразнішою частиною зворушливої та оманливої гримаси беззахисності. Це була розвинена дитина. Мабуть, навіть занадто.

Він думав про кінець світу більше за іншого пророка. Звідав він теж чимало. Він уже знав, що це таке – забрати життя через співчуття. Ще він знав, як маніпулювати людьми. І не тільки людьми. Його навчили всьому – аби він дійшов і зробив те, для чого був посланий.

Старий, котрий фактично був його «батьком», підозрював, що насправді хлопчику близько тридцяти років. Так виходило, якщо Земля все ще крутиться навколо Сонця, а у році триста шістдесят п'ять днів. Але старий не був упевнений у цьому, бо з певного часу не був упевнений ні в чому. Точніше, з того часу, коли хлопчик, кидаючи гральну кістку, викинув шістку сто разів поспіль. На парі або просто так. Схоже, все-таки на парі. Це сталося давним-давно, в якомусь притоні під Зенджаном, і ледь не коштувало їм життя. Зараз важко навіть запідозрити таке, але тоді хлопчик був занадто юним, наївним, азартним і не міг утриматись від дешевих фокусів.

«А що ти скажеш про його нинішні фокуси, чортова кістлява дупа?» -- подумав старий, не шкодуючи для себе отрути.

При цій думці його охопило моторошне почуття своєї рабської залежності, і водночас він зрадів. Як не визнати непереборну залежність, коли він був свідком усіх подій, на які хлопчик так чи інакше вплинув, а зрадів старий тому, що ще був здатний знущатися з себе. Він чіплявся за самоіронію, як інші пацієнти всесвітньої психушки у його віці чіплялися за кисневу подушку. Для нього самоіронія була однією з ознак того, що він поки не до кінця перетворився на ходячий труп.

Хлопчик не мав людського імені. У монастирі ордену «Револьвера і Рози» клонам присвоювали арабські імена зірок. Того, хто вів старого в місто, називали Міцаром. Колись старий допустив явну дурість – придумав шмаркачу ім'я, яке здавалося йому звичнішим і простішим. Але тепер навіть у своїх скудних спогадах він називав хлопчика не інакше як «малюк». Це було схоже на примітивну спробу боротися з ураганами та демонами, даючи їм ласкаві прізвиська... Правду кажучи, слово «Міцар» просто стерлося з пам'яті старого – ще одна нікчемна абстракція, від наявності чи відсутності якої нічого не змінювалося. Більше того, старому ставало ніяково, коли він згадував про своє «батьківство». Гіркота розтікалася в роті та отруювала існування: в порівнянні з хлопчиком він був безмозким немовлям.

Зараз малюк виглядав як точна копія хлопчиська, закарбованого на дивом збереженій дитячій фотографії його «татуся». Що ж це, якщо не надзвичайно сповільнений процес старіння? Ченці переконували старого в тому, що тривалість життя клонів складе щонайменше двісті років (про недорозвинених сіамських близнюків ніхто не міг сказати нічого зрозумілого). Усі вони були на сто відсотків стерильними. І кожен носив у собі «генетичну бомбу», яка могла бути активізована будь-якої миті за допомогою спеціального коду. Старий не знав коду; натомість його знав сам хлопчик.

Старий здогадувався: щось пішло не так, як хотілося б цим чортовим реформаторам. Руйнівники основ, чорт би їх узяв! Все було не так, починаючи з неконтрольованого поділу клітин та закінчуючи зникненням клона на ім'я Мегрець, посланого у місто на пошуки Терміналу. Той не виходив на зв'язок уже понад півроку. Можливо, був викрадений або мертвий... І ось тепер Міцару належало здійснити провалену місію і знайти зниклого клона. Термінал був необхідний, щоб реанімувати Лялечку. Назва не випадкова, напрошувалася асоціація з останньою стадією перетворення комах, хоча старий, звичайно, не сподівався побачити метаморфозу лялечки на імаго. Ще невідомо, яка мета важливіша. Старого надали в допомогу хлопчику, як у давнину забезпечили б посланця хорошим конем або колодою карт для ворожіння. Ченці нічого не втратили. У монастирі зберігалося достатньо генетичного матеріалу.

Монастир знаходився у Святій землі. Те, що люди зі Святої землі могли трагічно помилятися, не додавало старому ні віри, ні оптимізму. Рух – ось і все, що в нього залишилося. Але він зустрічав багатьох, хто не міг похвалитися навіть цим.

* * *

(...З вечірньої бесіди шейха тариката Низзама з клоном, німим свідком якої був колись старий:

-- Демон старіє і слабшає, -- говорив Ніззам. – Коли він одряхліє остаточно, ми спробуємо знищити його. Для цього призначена Лялечка.

-- Хіба Демон може померти? Хіба Дух Безодні не вічний? – ставив хлопчик свої запитання.

-- Демон вічний. Саме тому ми повинні прагнути до недосяжної мети. Мета кожної гідної людини – покінчити з присутністю Демона всередині себе. Але потім він неминуче повернеться знову. Він завжди повертається, ретельно замаскований і перетворений до невпізнання, і ще не було випадку, щоб йому не вдалося обдурити наступні покоління людського племені...

-- І ми знову вб'ємо його?! – запитав хлопчик з неприхованою радістю. Він побачив якусь надію у можливості перемогти Демона – нехай ненадовго і без гарантій його чергового відродження.

-- Дурний шмаркачу! – засміявся Ніззам. – На той час навіть ти помреш. Це буде не твоя турбота.)

* * *

У клона був гладкий блідий лоб, якого не торкалися сонячні промені. Під незмінно натягнутою на голову відлогою звисало на очі довге і м'яке волосся. Золотисте, наче в янголятка на дешевій листівці. Єдиною недитячою рисою в його зовнішності були довгі нігті на пальцях обох рук.

Він був одягнений у потерті чорні джинси та куртку фан-клубу гурту «Однією ногою в могилі». Куртка вирізнялася величезною кількістю «блискавок». Дві, вшиті горизонтально, були навіть на відлозі – старий дорого дав би за те, щоб ніколи не побачити їх розстебнутими. Міцні черевики на півтора розміри більше за необхідне залишали на сирому ґрунті рельєфні сліди, схожі на відбитки протектора велосипедної шини. За плечима хлопчик ніс зморщений шкіряний рюкзак із запасом консервованої їжі та води.

Старий зазвичай плентався поряд з хлопчиком або за крок позаду нього – беззубий пес, який понад усе в світі боїться загубитися. Рідке сиве волосся обрамляло вузьке, зморшкувате і коричневе обличчя, схоже на гірську країну, якою та зображується на рельєфному глобусі. Темніше волосся вибивалося з вух та ніздрів. Супутнику клона чомусь час від часу здавалося, що волосся росте на язику, на яснах, у глотці, -- так важко було членороздільно розмовляти, а іноді й дихати.

Старому нещодавно виповнилося п'ятдесят сім, і він виглядав виснаженим до святості. Через занадто світлі очі та хитливу ходу його можна було прийняти за сліпого. Насправді він чудово бачив без окулярів та контактних лінз – на своє лихо. Він кілька діб не голився, і щетина бруднуватого відтінку старила його ще більше.

Суха ламка фігура, схожа на богомола, була закутана в плащ захисного кольору. На худючому заду бовталися широкі й колись білі джинси – як ганчірка, що сигналізує про капітуляцію. Старий не відчував ні спеки, ні холоду. Іноді йому снилося, що його тіло поступово муміфікується, і це був чи не найнейтральніший із його снів. Він переконувався в тому, що до муміфікації ще далеко, коли пережовував і ковтав їжу або справляв нужду.

Сни були головним його надбанням. А можливо, й єдиним. Сни надавали сенсу його довгому вигнанню, перебуванню в полоні, поверненню на батьківщину, руху через землі з вишкрябаною маткою від мертвих міст до ще живих. Молодість, історія, зловісні причини та вбивчі наслідки – все це піддавалося реанімації у його сновидіннях. Старий і сам оживав у них.

Міцар користувався цим. Коли йому була потрібна інформація, він без особливих зусиль занурював старого в більш-менш глибокий транс. Наяву старий перетворювався на маразматика. Нічого дивного – хлопчик повільно викрадав його розум та пам'ять. Іноді старому було дано відчути це – на якісь кошмарні миттєвості. Він починав думати, що клон, ймовірно, страждав на комплекс Махді*. Це було б найгірше. В такому разі останній похід старого обернувся б фарсом.

Дівчині навряд чи спадали на думку подібні побоювання. Вона б з радістю розлучилася з більшою частиною своїх спогадів. Наприклад, про те, що зробили з нею в банді Аристарха Очні Лійки. Але клон діяв вибірково. Він був диявольськи витончений, цей жахливий карлик! Він розумів її одержимість і ніколи не знищив би основний мотив. Він намертво прив'язав її до себе і залежність доходила до того, що у дівчини взагалі не могло бути інших супутників чоловічої статі, крім істоти з незрозумілою фізіологією та старого імпотента. Ці двоє врятували її, а клон не дав остаточно з'їхати з глузду.

До занадто близького знайомства з Аристархом дівчина стріляла непогано. Потім їй почало здаватися, що якщо тільки вдасться заволодіти вогнепальними іграшками і підібратися до цілі на відстань пострілу, то вже тоді вона не промахнеться. Після своєрідної терапії, проведеної клоном, її здібності у поводженні зі зброєю зробилися феноменальними.

Вона перетворилася на ідеального ката, і навіть якби усвідомлювала це, то не мала б нічого проти. Вона цінувала заступництво клона, хоч би як воно називалося мовою людей відносно вільних – контролем, підпорядкуванням або духовним рабством. Він легко міг знищити свою підопічну, не торкнувшись пальцем, – для цього потрібно було б тільки влаштувати їй аудієнцію з його темною половиною.

Дівчина була одягнена занадто тепло, ніби не відчувала різниці між прохолодною весняною ніччю та зимовими заморозками. Під час квітневої повні її коротке і просторе чоловіче пальто виглядало нісенітно – особливо у поєднанні з вузькими шкіряними штанами, які обліпили стрункі тонкі ноги. Єдине розумне пояснення полягало в тому, що вона ховала під пальто якийсь предмет. Черевики армійського зразка на товстій підошві та з високою шнурівкою робили її сантиметри на три вище.

Зазвичай погляд старого розсіяно блукав на всі боки. Але коли він натикався на дівчину, зароджувалась примарна, але тривожна емоція. Бідолаха страдницьки намагався пригадати щось важливе. У перегорілому мозку виникали думки.

Старий з гіркотою думав про те, що життя швидкоплинне, а юність взагалі ефемерна. Він знав про це не з чуток. Для нього час виконав майже немислимий фокус – він немов пригальмував після того, як старому стукнуло п'ятдесят. І це також пояснювалося, найімовірніше, втручанням клона Міцара. Старий сумнівався, що дівчина доживе хоча б до тридцяти, але не брав на себе сміливість судити, який термін вважати за достатній. Він не міг уявити її усміхненою, розслабленою, задоволеною. Хоч убий, не складалася проста картинка, на якій вона б годувала дитину груддю. Хтось викрав її юність – і наступний період молодості з усіма радощами, прикрощами та оманами. Їй залишили тільки її біологічний вік. Здалеку вона і виглядала на свої сімнадцять. Але зблизька ставало ясно, що доля зіграла з нею жорстокий жарт.

У неї була бліда чиста шкіра, як у мертвої нареченої Дракули, і очі допотопної старухи, котра зазирнула в пекло. Внаслідок недбало виконаного брендинга права щока дівчини була понівечена опіковим шрамом у вигляді особистого тавра Аристарха Очні Лійки. І все-таки вона здавалася старому красивою. Це була сумна краса звіра в клітці, занепадного портрета, місяця, що закотився в стічну канаву... У рідкісні моменти просвітлення старий відчував до дівчини щось на кшталт співчуття, але потім йому ставало до неї байдуже. Її особиста трагедія розчинялася в океані тотального озвіріння та жахливих злочинів, які відбувалися щохвилини.

Вони йшли разом четвертий день – відколи клон дивом поставив її на ноги. Вона вкрай рідко відкривала рота, проте Міцар з'ясував усе, що вважав за потрібне знати про неї. Методи маніпулювання були досить різноманітними. Третьому «партнеру» хлопчисько навіщось повідомив, як її звуть, і додав, що вона народилася в сім'ї чеських емігрантів. Старий називав її Мартіною (коли несподівано для себе згадував це ім'я). У решті випадків цілком підходили слівця штибу «дорогенька», «жінка», «ця сучка» або просто «гей, ти!».

Клон ніяк її не називав. Він проникнув у її сутність надто глибоко і підтримував контакт із нею на невідомому старому рівні. Їхні особистості були сплетені сильніше, ніж організми сіамських близнюків. А крім того, незалежно від наявності або відсутності зовнішніх проявів, Міцар практично безперервно керував обома супроводжуючими.

Але іноді свідомість старого прояснювалося настільки, що він насмілювався поставити собі запитання: хто керував Міцаром?

* * *

Сонце потонуло в багряній калюжі, що розплескалася на заході. Простір на сході застигав чорним вулканічним склом навколо місячного жерла. Якісь бліді крапки нагадували про зірки.

Можливо, цієї ночі погода зміниться. Вітер та дощ – вони були б зовсім не зайвими. Від малюка несло потом, навіть від старого припахало, хоч його тіло і нагадувало висушений труп, а в дівчини на додачу почалася менструація.

Троє попутників зробили привал на занедбаній фермі. Клон вибрав місце для ночівлі всередині башти вітряної електростанції. Міські дауни насамперед лізли туди, де могло зберігатися продовольство. Не те щоб клон боявся когось. Просто він уникав зайвого галасу – наскільки це можливо. Його стихією була безмовність внутрішніх просторів і уявлювані голоси, здатні зіштовхнути з рейок поїзд розуму.

Ферма виглядала обчищеною до голих стін, але й голодні здичавілі волоцюги траплялися дедалі частіше. Вітряк не годився під продовольчий склад. Здалеку він нагадував грубу подобу хреста з косою поперечиною. Для старого це був символ... всього. Непоправної дисгармонії в людській свідомості, природної асиметрії, похиленої світобудови, спотвореного стану речей, повернення до напівзвірячого існування.

Вітряк був зламаний. Лопаті заклинило; залишки ізоляції зжер грибок. У кутках башти попискували миші. Іржаві двері, зірвані з петель, валялися біля входу.

Клон увійшов першим і усівся на землю обличчям до отвору. Він бачив чіткий прямокутник, розділений навпіл лінією горизонту, -- небо в синцях і землю в плямах зеленого лишаю. Схоже на акації. Або вже не акації. Хоч би чим були ці дерева, вони демонстрували дивовижну життєздатність.

Мартіна привалилася до стіни праворуч від входу і байдуже втупилася в хлопчика. Потім розстебнула штани і без тіні збентеження змінила саморобний ватний тампон. Старий сходив за башту – він ще відчував потребу в усамітненні, щоб справити нужду, -- і повернувся, роздратовано смикаючи застряглий слайдер «блискавки» на джинсах. Він знову побачив те, до чого ніяк не міг звикнути. І сумнівався, що взагалі коли-небудь звикне.

Щойно він став свідком поспішної втечі мишей із башти. Звірки бігли точно на південь, дотримуючись ідеально прямої лінії, ніби їхні сірі тільця були нанизані на невидимий промінь...

Клон витягнув із рюкзака банку консервів і передав дівчині. Та дістала з-під пальта великий універсальний ніж і розкрила банку енергійними, до міліметра вивіреними рухами.

Клон з'їв приблизно половину. Зі спеціями на консервній фабриці явно перестаралися. Він запив надто солоне та гостре м'ясо водою із пластикової пляшки.

Старий мляво поколупався в банці неслухняними пальцями, намагаючись не думати про те, ким були ці консерви раніше. Чи попискували вони, наприклад...

Мартіна їла без задоволення і без відрази – вона просто відновлювала сили. Вона виконувала певну роботу навіть тоді, коли сиділа нерухомо або спала. Завдяки Міцару вона повною мірою опанувала мистецтво перерозподілу енергії. Старому подобалося дивитися, як вона бездумно облизує свої гострі пальчики, особливо смертоносний вказівний. Це було вельми сексуально.

Коли вона спустошила бляшанку, старий відвернувся. Він зустрів погляд мерехтливих очей клона і майже миттєво задрімав. Його маразматичне кіно на сьогодні закінчилося. Найлегше дихання не коливало навіть волосків у ніздрях.

Дівчина не наситилася, але й не скаржилася. Вона заснула, не змінюючи пози, тільки руки сховала у складках пальта.

Деякий час малюк дивився на них обох з незбагненним виразом. Після цілого дня безперервної ходьби він не відчував жодної втоми. Він відпочине потім, коли досягне кінцевої мети. А зараз він повинен був зробити дещо важливе. Витягти інформацію. Клон ненавидів відповідну процедуру. Це було як... як переливання крові. Можливо, почасти це нагадувало й пересадку мозку.

До населеної зони залишалося трохи більше п'ятдесяти кілометрів. Урядовий сектор мав статус закритого – це означало, що, найімовірніше, у них виникнуть труднощі з проникненням.

Клон перемістився ближче до виходу із башти. Він присів на порозі, повернувшись спиною до тьмяних зірок Козерога та Водолія, а обличчям – у похмурий, затхлий та замкнутий простір, у якому знаходилися старий і дівчина.

Міцар теж заплющив очі. Він опинився у світі сплячих. Він подолав межу вразливості. Він мав ключ від нематеріальних дверей, за якими зберігалася родова пам'ять. Дещо неописанне, але реальне, як саме минуле.

Робота хлопчика віддалено нагадувала відновлення зовнішнього вигляду динозаврів за їхніми скелетами. До того ж найчастіше йому траплялися неповні «скелети». Не можна було ручатися за абсолютну достовірність його реконструкцій. Але завжди залишався час, щоб виправити можливу помилку у новій реальності.

Повільно, немов у стані самогіпнозу, Міцар підняв руки. Нігті блищали в місячному світлі, як панцирі травневих хрущів. Він розстебнув горизонтальну «блискавку» на відлозі з тихим дряпаючим звуком. З темної щілини вибилися пасма волосся, схожого на пух. Щось було під волоссям на потилиці – там, куди не заглядав місяць. Щось гірше, ніж кошмар. Обличчя недорозвиненого клона, який отримав у монастирі ім'я Алькор.

Хто знає, наскільки потужним було наслання? Залишалося тільки гадати, які видіння транслював маленький монстр. У всякому разі, старий заскиглив уві сні. Обличчя дівчини моторошно, разюче змінилося, ніби всередині порожньої ляльки раптово утворився вакуум. Шкіра туго обліпила череп. Очниці спорожніли. Під губами, що стали тонкими, як цигарковий папір, можна було перерахувати передні зуби.

Клон приміряв на себе її сплячу свідомість – немов здер шкіру з руки і натягував ще живу тремтливу рукавичку, сплетену з нервів, на холодний металевий каркас протеза.

----------------------------------------------------------------------------

* Махді – у мусульманській міфології «відома» людина напередодні Страшного суду, коли вся земля сповнена зла і зневіри.