28
РОЗДІЛ ДВАДЦЯТЬ ВОСЬМИЙ
Повзи швидше.
Підкоряйся своєму господарю.
Твоє життя згоряє швидше.
Підкоряйся своєму господарю.
Гурт «Metallica»
До Хачикяна теж повернулася здатність рухатися. До цього він незв'язно молився. Від гуркоту пострілів у нього заклало вуха. Він залишився наодинці з гулом, що розпирав макітру.
Потім гуркіт раптом обірвався. Насамперед Гаріку теж відчайдушно закортіло змитися. Навіть не закортіло – цього вимагав інстинкт, який спрацював швидше ніж мозок та м'язи. За секунду Хачикян забрався на місце водія і приготувався натиснути ступнею на педаль газу, але тут щось трапилося з його руховим центром.
Нога повисла в повітрі, ніби довкола неї застигло скло. Хачикян побачив болід, що летів над шосе і стрімко наближався до машини. Гарік мимоволі зіщулився в очікуванні удару і спопеляючої спеки, але натомість сліпуче сонце нової істини вибухнуло прямо в нього в черепі.
Хачикян вдихнув найдрібнішу скляну крихту, яка здерла з його трахеї верхній шар відмерлої тканини. Він був немов оголений зсередини і набув чутливості до мізерних коливань температури.
Після спалаху запанувала чорна осінь. Жорстокий виючий вітер обносив листя з усохлих гілок, на які перетворилися звивини. Відчуття діри в голові було настільки явним, що Хачикян притиснув мокру долоню до волосся в тому місці, де, як йому здавалося, свистів і гудів протяг.
Це не допомогло. Ураган здирав із сірої речовини родючий шар, і уривки думок пурхали, безладно кружляючи, ніби зграя переляканих ворон...
* * *
Малюк не поспішаючи обійшов машину і сів попереду, поряд із водієм. Він переключив радіоприймач на станцію, яка передавала легку до ідіотизму опереткову музику, і акуратно пристебнувся ременем безпеки. Після цього віддав безмовний наказ.
Таксі помчалося у бік міста. Хачикян не пам'ятав, як подолав решту шляху. Він жодного разу навіть мелькома не глянув на лічильник. Він не звертав уваги на дорожні знаки – всередині нього назавжди оселився надійний штурман. Несанкціонована спроба повернути кермове колесо означала страшний біль, оглушливе, ріжуче вухо волання мідної труби, смертельну загрозу, страту, катастрофу. Залишився тільки вузький коридор дозволеного: стрічка шосе, яке пролягало на дні темної ущелини, боліди, згоряючі за мить до зіткнення з машиною, і моторошна каша в голові, що цілком виключало можливість вчинити будь-яку самостійну дію.
* * *
Він висадив своїх останніх пасажирів неподалік Блокади, на площі перед університетом. Особняк Жанни знаходився за два квартали від площі. То був респектабельний район – або принаймні колись вважався таким... О десятій годині ранку буднього дня вулиці видавалися пустельними. Небезпека зустрічі з Чорним Дияконом багатьох змусила переглянути свої звички та пріоритети.
Хачикян покатався порожняком, петляючи центральними вулицями, спалюючи залишок бензину в баку та поступово забуваючи все, що сталося минулого ранку. Його пам'ять була немов колба пісочного годинника з отвором, через який висипалися піщинки певного розміру. Процес фільтрації зайняв близько години. Гарік забув майже все, що повинен був забути, крім погляду Малюка, який змушував його почуватися псом на короткому повідку. Будь-яка промашка або хоча б небажаний намір призводили до того, що зашморг затягувався і Хачикяну загрожувала задуха... І весь цей час у салоні репетував радіоприймач, включений на максимальну гучність.
Кінець кінцем таксі опинилося в безлюдному провулку на задвірках спаленої синагоги. До Гаріка поступово поверталася здатність мислити. Це заняття здалося йому вкрай стомлюючим. Хачикян ні до чого не додумався. Налинула непереборна хвиля втоми, поглинула, потягла на дно. Він пригальмував біля тротуару, уткнувся лобом у руки на кермовому колесі – голова зробилася неймовірно важкою.У темряві під віками спалахували і згасали фіолетові зірки...
Залити бензин у бак, поставити машину в гараж – і додому. Такою була програма дій на найближчий час. Ніщо інше Хачикяна не цікавило. З деяких пір його свідомість була надзвичайно обмежена та замкнена у трикутнику «страх – тривога – комфорт». Зараз домінувала непояснима тривога. Намацавши рукою схованку і запустивши в нього пальці, він трохи заспокоївся. Гроші були на місці.
Коли він підняв голову, то помітив тінь, що падала справа. Громіздка темна фігура, увінчана сивою головою. Місяць над скелею. Чорний довгий плащ священика – зовсім непідходящий одяг за нинішньої погоди...
Хачикян отупів настільки, що не міг зіставити найпростіші речі. Чоловік у чорному плащі опустився на переднє сидіння, на якому незадовго до цього сидів Малюк. Його рухи були відточеними та безшумними. На певну мить таксисту примарилося, нібито незнайомець складається з металевого каркаса та гумової оболонки, наповненої в'язкою рідиною. Клон Міцар, який позбавив убогу уяву Гаріка стереотипів, зробив йому сумнівний подарунок.
Пасажир простягнув руку до радіоприймача і зменшив гучність. Рука була неприродно білою, немов її володар безвилазно провів у підземеллі останніх років двадцять. Вцілілі нігті відросли і закручувалися в спіралі. Ті пальці, на яких не було нігтів, виглядали як несвіжі сосиски.
-- Де він? – спитав незнайомець свистячим шепотом.
Від звуків цього голосу волоски на жирній потилиці Хачикяна перетворилися на голки. Тривога змінилася панічним жахом. Жах означав проблеми зі шлунком. Гаріка нудило. Запахло лайном – у прямому та переносному значенні.
-- Хто? – тупо перепитав таксист, ні краплі не прикидаючись. Він справді не розумів, про кого йдеться. І не здогадувався, що зараз його почнуть лікувати від вибіркової амнезії.
Незнайомець повернув до нього своє обличчя.
Хачикян пам'ятав безліч непотрібних речей. Зокрема, він навіщось пам'ятав, якими були обличчя мармурових статуй. Але ця фізіономія належала тому, хто рухався і навіть розмовляв. Очні яблука без зіниць, мертвенний відтінок шкіри, надто гладка фактура її неушкоджених ділянок, крижана краса, яку не псували навіть шрами. Шрами здавалися невід'ємною частиною рельєфу...
Безперечно, екскурсія в музей, на яку Гарік колись вирушив, не знаючи, як убити дві години вільного часу, не пройшла для нього даремно. Дещо засіло в пам'яті дуже міцно – на відміну від того, що відбулося лише кілька годин назад.
-- Поговори зі мною, виродку, -- наказав пасажир.
Розум Хачикяна безсило тріпотів, немов птах, який потрапив у нафтову пляму. Власне тіло було огидно в'язким, незручним, некерованим – пакет, наповнений сметаною. Здавалося, йому можна надати будь-якої форми. Той, хто надавав форму, знаходився ззовні. Можливо, зовсім поряд...
Гарік раптом і справді відчув нездоланну потребу сповідатися, покаятися в гріхах, розкрити нарив, що розпирав його зсередини, ніби диякон впорскував під тиском препарат, котрий спричиняв спазми страху. Однак усі можливі гріхи виявилися замкненими в сейфі, якомусь вивернутому навиворіт ящику Пандори. Від цього сховища ганебних таємниць не існувало ключа. Хачикян залишився спустошеним і вишкрябаним дочиста. Зробився безгрішним, наче новонароджений.
-- Розкажи мені про нього! – наказав пасажир, і порожнеча почала заповнюватися образами.
Гарік замружився і знову розплющив очі. Видіння не зникли.
Вулиця попливла йому назустріч, ніби у кошмарному сні. Таксі зрушило з місця і стало розганятися, хоча водій навіть не помишляв про це. Пасажир допомагав йому згадувати.
Попереду виникла маленька фігурка, яка не відкидала тіні на асфальт, -- дитина в яскравій куртці з відлогою та написом на грудях «Однією ногою в могилі». Хачикян не міг зрозуміти, чия це дитина. Зараз він не впізнав би і власних дітей.
Капот автомобіля без найменшого звуку та струсу протаранив глюка. Якусь частку секунди голова хлопчика висіла перед лобовим склом, відокремлена від тіла, немов кегельна куля, яка летіла назустріч. Потім Гарік заглянув у порожні очниці.
Він побачив два тунелі, розділені переніссям. У темних провалах очниць перекочувалися гральні кістки. Після того, як кістки зупинилися, виявилося, що всі вони лягли шістками догори.
«Покажи їм, синку! Викинь-но ще разочок “шістку”!..»
Черговий спалах. Коли сліпуче світло згасло, почали складатися силуети з утвореного попелу. Красунечка в розірваній сукні, з-під якої сипався білий порошок. Короткий останній танець Ховраха з кулею в голові. Старий лунатик безцільно шкутильгав по шосе... І тільки хлопчик залишався тінню, відкинутою у внутрішню темряву. Тим, чого не можна побачити. Зате можна відчути сторонню присутність. Він і був самою Присутністю – заіржавілим гачком у пам'яті, слідом хірургічного втручання, незнищенним шрамом. У той момент, коли Диякон добрався до нього, ввімкнувся механізм «переселення».
Таємна мрія Хачикяна здійснилася. Він був нарешті вільний від боргів та зобов'язань. Він оцінив цей привілей – свободу жити так, як хочеться.
Таксі перевищило допустиму швидкість, і сирена вуличного радара люто верескнула. Хачикян не почув її. Поряд із ним сиділа Жанна; він віз її туди, де не бракує чарівного порошку. Там лежать цілі кучугури коксу; «сніжок» сиплеться вічно, і безпечні примари блукають у холодній ліловій напівтемряві...
* * *
Деренчачи і розсипаючись на ходу, колимага розігналася до ста тридцяти кілометрів на годину. Таксі проскочило перехрестя, зачепивши крилом патрульну машину, дивом не перевернулося і залишило два трупи на тротуарі біля вуличного кафе. Зім'ятий бампер виявився закинутим у вітрину продовольчої крамниці. Пізніше один із поліцейських, який став очевидцем зіткнення, скаже, даючи інтерв'ю, що, на його думку, за кермом сидів «геніальний придурок».
Хачикян не був ні генієм, ні недоумком. Він перетворився на самодостатню і цілеспрямовану істоту. Диякон розчинив перед ним двері, від яких Гарік раніше інстинктивно тримався подалі. Багато хто б ні за що не повірив, але водієм керувало виключно бажання досягти спасіння.
Потім настав короткий та останній період просвітлення. Хачикян знову «побачив» не тільки фантомів, що роїлися в його понівеченому мозку, а й породження набагато витонченішої свідомості. Хлопчисько в куртці з відлогою котив на роликових ковзанах зустрічною смугою і невиразно нагадав йому не дитину, а карлика. Цей карлик був найгіршим із лих, скабкою в дупі, причиною всіх бід і нещасть...
На той момент таксист уже перестав бачити будь-що, але продовжував тиснути на повністю втоплену педаль газу.
Відчуття швидкості було приголомшливим. Вітер змін перетворювався на ураган.
У тому, що Гарік направив таксі на заправну станцію, була рука Провидіння. Або, радше, рука Диякона, який сидів поряд і прийняв образ розкішної шльондри. Розкішної та абсолютно недоступної.
Нарешті усе зникло у вогненному смерчі. Хачикян «переселився» миттєво та майже безболісно. У свої останні секунди на Землі він був майже щасливим. Але в Колонії він набув істинного, всеосяжного щастя. Його душа позбавилася якорів, які утримували її в темряві.
* * *
Диякон піднісся до неба в клубах диму. Для нього це був тільки черговий перехід у розріджений енергетичний стан, зміна структури, але не формуючого коду. Він не міг загинути.
Через кілька хвилин Ангел Безодні воскресив його, транслюючи на поверхню планети повні матриці всіх істот, які стали жертвами глюка-мисливця протягом його місії. Таким чином, у Хачикяна теж з'явився шанс коли-небудь воскреснути.
Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.
Вподобати!