Втрачене світло

РОЗДІЛ ТРИДЦЯТЬ ШОСТИЙ

Твої тіні живі, вони дихають поряд.

Нема де сховатися,

Вони будуть з тобою до смерті.

Гурт «Motorhead»

Вже за десять кроків від котеджу він зрозумів, що з Малюком все гаразд. Принаймні, на цей момент. Тепла хвиля якогось почуття, схожого на нестримний потяг або радість при поверненні до рідного дому (але точно не щира любов), накрила його. Все тут було підробленим – навіть емоції, які щедро розточувалися клоном, немов штучні запахи есенцій із бутонів пластмасових квітів.

На перший погляд, нічого не змінилося. Вдалині чорнів ліс. Стрічка дороги була порожня. Тихо потріскували остигаючі двигуни вантажівок. Вивіска так само палала вкраденим болотним вогнем. Мотель видавався затишним, приємним у всіх відношеннях містечком для відпочинку, майже оазою спокою в пустелі насильства, садизму та свавілля. Тим паче дивно, що цей неймовірний заповідник досі залишався недоторканним.

До старого нарешті дійшло, якого штришку бракувало для повноти ілюзії. Бракувало охорони. Зазвичай господарі подібних не надто прибуткових закладів не могли дозволити собі найняти професіоналів. Тому найчастіше усамітнені заправні станції, мотелі, придорожні закусочні та інші привабливі для «диких» об'єкти пограбування охороняли до дрожу ненависні старому собаки. Милі собачки на кшталт тих, озвірілих, які одного разу ледве не загризли його до смерті. І загризли б, якби не Малюк. Це сталося на самому початку їхньої подорожі, на краю пустелі...

Його і справді пересмикнуло, коли він згадав про той випадок. Якби старий був уважнішим, він встиг би помітити сітку вольєра, що поблискувала на задньому дворі. Але йому було не до спостережень і зіставлень.

З котеджу долинала музика, яка йому подобалася давним-давно і так само давно була оголошена диявольським породженням і заборонена повсюди на мусульманських територіях. То був гарячий архаїчний джаз. Чорні свінгери старалися на повну силу. Гарячі пронизливі звуки мідних духових таранили вуха та жирними хвилями накочували на діафрагму. Старий відчув потужну, збуджуючу вітальний центр хитавицю навіть через двері. А коли він відкрив їх, то розплився у дурнуватій усмішці. Труп, що висів у нужнику, раптом здався нереальним, як безглузда картинка на сторінці, котра випадково вислизнула з іншої збірки недитячих казок.

Інтер'єр котеджу цілком виправдовував його найкращі очікування. Все було сповнене пристойності у доброму старому дусі. Дубова дошка із ключами; брелоки у вигляді шишок із видавленими на них номерами; десяток потертих шкіряних крісел, які прийняли обриси якоїсь універсально-усередненої сідниці; потемнілий від часу лінолеум; холодильник ери округлих форм; телевізор без отих новомодних штучок для одушевлених придатків; антикварний радіоприймач «Штромберг-Карлсон» 1932 року виготовлення; з динаміка виливався потік свінгу; нарешті, імпровізована низька стійка із зіставлених впритул один до одного трьох столів-бюро. Столи виглядали добротними виробами меблевих майстрів – за такими колись писалися безпечні замінники снодійного штибу «Олівера Твіста», «Ігри Джеральда» або «Доктора Живаго».

Головний приз стирчав по той бік стойки. Це була величезна чорношкіра красунечка – втілення сексуальних фантазій юнака, який ще не загинув у старому. Так, саме про неї він безнадійно мріяв у пору свого статевого дозрівання. Вона (або її точна копія) мешкала тоді у його кварталі. З того часу минуло щонайменше років сорок, але секс-бомба анітрохи не змінилася. Спогад про неї зберігся в пам'яті старого, як мертва комаха в бурштині. Він раптом знову наткнувся на нього під шаром безформного та безликого шлаку.

Вона погойдувала крутими стегнами в заданому оркестром ритмі пристрасного злягання; її кулеподібні груди запаморочливо тряслися, ніби два дирижаблі, що потрапили в грозовий фронт; білки і зуби блищали не гірше за відполіровану слонову кістку; губи нагадували розрізану сосиску.

Старий приголомшено дивився на пневматичну матусю. На вигляд та була вже далеко не молода, однак ще не розгубила тваринної енергії. Абсолютно несподівано в ньому прокинулася атавістична хтивість, що дрімала останні років десять. Він був похований у невидимій шкаралупі, крізь яку не проникали відповідні імпульси. Мартіна і Жанна теж були апетитними самичками, але старий відчував до них не більший інтерес, ніж, наприклад, до ляльок. А ось зараз шкаралупа тріснула.

Втім, за невигубною звичкою він підозрював, що і це – тільки черговий знущальний жарт клона, який злегка відпустив віжки, виходячи з якихось своїх міркувань. Троє супутників старого спостерігали за виставою, розвалившись у кріслах. Старому здалося доволі дивним, що Міцар нікого не відправив охороняти вантажівки, але незабаром він забув про цю дрібницю.

Міхраджан і Хоші сьорбали холодне пиво із запітнілих пляшок, а Малюк із дитячою жадібністю дув «пепсі-колу». Його відлога, звичайно, була натягнута на голову (і правильно – навіщо лякати даму передчасно?) Іранець поплескував себе по жирних стегнах і періодично видавав захоплене мукання.

Старий з тривогою уставився на Термінал, який лежав на підлозі. На його скромну думку, святиня заслуговувала більш делікатного поводження...

Японець був, як завжди, незворушним. Старий підозрював, що той, коли знадобиться, приріже хазяйку мотелю з таким самим байдужим виразом обличчя. Одного погляду у бік Малюка було достатньо, щоб зрозуміти: повідомляти про свою знахідку поки не варто.

Черговий номер завершився барабанним брейком і нестямним воланням дзвенячої міді, після чого темна красунечка прибрала звук і поплескала себе по литих боках, віддираючи сукню від спітнілої шкіри. Під сукнею нічого не було. Старий знову відчув запаморочення від спеки та близькості соковитого шматка розігрітої плоті.

-- Слухайте сюди, хлопці, -- сказала гостинна хазяйка, хапаючи з дошки ключі (вона навіть не поцікавилася, куди подівся четвертий водій). – Вселяйтесь у третій котедж. Там два тримісні номери, входи з різних боків. Вам місця вистачить. Вода у цистерні, нужник на дворі. Якщо з'являться «дикі», стріляти не раджу. Котедж спалять – вас підсмажать, мені збиток. За дитиночкою приглядайте...

Тут клон беззвучно засміявся.

У хазяйки трохи поменшало самовпевненості. Вона поводила очима і явно передумала ставити наступне питання, яке могло виявитися недоречним і небезпечним. Натомість вона нахилилася до хлопчика:

-- Агов, малюку! Тобі не спекотно, га?

Не дочекавшись відповіді, вона пробурмотіла:

-- Симпатичне чортеня. Не питаю чиє...

-- Правильно робиш, -- зауважив японець, дивлячись у порожнечу.

Схоже, у багатодосвідченої хазяйки склалося враження, що пацана вкрали та везуть на південь, маючи намір продати багатому любителю хлопчиків. І якщо конкуренти не сплять, чужі темні дільця могли обернутися для неї суттєвими неприємностями. Щоб розвіяти її сумніви, старий зробив крок до стійки і сказав:

-- Він зі мною.

Міхраджан видав виття, яке означало регіт.

Хазяйка уставилася на старого з несподіваним інтересом.

-- Щось ти блідо виглядаєш, татусику. Ти, випадком, не хворий?

Замість відповіді він сперся на стійку і пошарив поглядом у пошуках зброї. Нічого не виявивши, спитав:

-- Ти тут одна?

Вона осклабилася, кивнула і виставила груди напоказ, навівши на нього дві свої боєголовки. Мабуть, це означало, що вона і сама може за себе постояти. Як не дивно, він їй вірив. Але все ж таки у нього промайнула думка: тоді хто повісив того бідолаху в нужнику? Потім дівчина юнацької мрії нахилилася до самого вуха старого і прошепотіла, майже обсмоктуючи його губами:

-- А тобі мене мало? Заплатиш – і це все твоє...

Він почав згадувати, чи є в нього гроші. Досі Малюк вирішував усі проблеми, не витративши жодного шеляга. У себе в паху старий відчував достобіса приємну відлигу після довгого льодовикового періоду. Зараз він без найменшого жалю розстався б з будь-якою сумою, аби вийти зі стану муляжу з рудиментарною нервовою системою і знову перетворитися на повноцінного чоловіка. Але він надто довго копався в кишенях, і з кожною миттю зволікання його шанси танули. Зате гроші одразу ж знайшлися у Хоші. Той заплатив за котедж, випивку, стоянку та заодно за вечерю, котра, як заявила хазяйка, буде готова через годину.

Тим часом старий відшукав у задній кишені джинсів купюру великого номіналу. Вона була складена вчетверо і сильно потерта на згинах, а крім того, судячи з жолоблення, намокла і висохла як мінімум один раз. Він не міг второпати, звідки вона з'явилася. На його неабияке розчарування, купюра годилася хіба що для прикурювання. Старий все-таки ризикнув і посунув її у бік негритянки, ховаючи під долонею. Малюк спостерігав за ним з цинічною посмішкою, що дикувато виглядала на його юному чистому личку.

Хазяйка накрила суху кисть старого своєю вологою лапкою, схопила папірець і сказала напівголосно:

-- Тоді до зустрічі. Будь один, дорогенький. Я тебе обов'язково відвідаю. Приблизно об одинадцятій.

Потім відвернулася, витягла з холодильника ще три пляшки пива і спритно сколупнула кришечки. Старий оцінив її могутні крижі та мрійливо споглядав пивну піну, яка заливала стійку з вкрадливим шипінням. Він давно не чув приємнішого звуку. А незабаром він відчув смак, і це дійсно був смак самого життя.

Отже, холодне пиво, незрозуміла свобода від понукань Малюка і недвозначна обіцянка кохання, отримана від розкішної жінки, готової торгувати собою. Дві речі з трьох були явною, кричущою та небезпечною фальшивкою, але поки що гість насолоджувався сервісом...

Хазяйка підштовхнула до нього зашарпаний журнал реєстрації постояльців. Між сторінками було закладено кулькову ручку зі слідами зубів.

Він повинен був написати відповідні слова і в жодному разі не помилитися. Чому саме він? Ах, звісно – він же нібито наглядає за шмаркачем!

Старий відкрив журнал і тупо витріщився на розворот. Обидві сторінки виявилися майже порожніми, якщо не брати до уваги жирних плям та муміфікованого довгоносика. Останній запис був зроблений давно і датувався груднем минулого року. Буквочки, схожі на розчавлених комах, складали короткий нерівний ряд: «Савл, Дамаск».

Старий прочитав це і вирішив, що реєстрація не обов'язкова. Навряд чи хазяйка наполягатиме, коли двоє серйозних хлопців озброєні пістолетами. Крім того, він не пам'ятав свого імені. Вже багато років він попросту не потребував такого штибу ідентифікації. Однак ім'я (але ж чиє, чорт забирай?!) раптом випливло з підсвідомості, як уламок корабельної аварії або сундук потонулого матроса.

Адам Тодт.

Невже його справді так звали? Прокляття, скидається на поганий анекдот. «Адам» -- хіба це не звучало до кумедного одіозно?

Він обернувся. Обличчя Малюка було непроникним. Ну і жарти у цього виродливого ліліпута! Втім, навіть виродком його не обзовеш...

Старий насилу надряпав на сторінці «своє» ім'я та назву пункту призначення – місто Бейт-Ляхм. Убога конспірація... Пальці відвикли від тонкої роботи. Запис навряд чи вийшов розбірливим. Однак хазяйка повернула журнал до себе, ковзнула поглядом по його каракулях, хмикнула і сказала:

-- Я Веспер. Розслабся, любчику!

Він був не проти прислухатися до її поради. Він хотів попросити, щоб вона зробила звук радіоприймача голосніше, і трохи відпочити, сидячи у кріслі та слухаючи джаз. Вільних крісел вистачало...

«Ступай за мною!!!»

Наказ клона хльоснув по мізках, ніби хтось подав підвищену напругу на вживлені в них електроди. Ефект був збіса сильний. Ілюзія опіку всієї поверхні тіла – причому зсередини. Пляшка з рештками пива впала, вислизнувши з руки старого, але не розбилася. Хазяйка напівголосно вилаялася, мабуть, вражена раптовою зміною.

Троє вже стояли за дверима, чекаючи на нього. Він вийшов слідом за ними, і поривчастий вітер, що дмухав уздовж траси, миттєво висушив сльози, які виступили на очах від короткочасного болю. Вітер нагадував про південь, про далекі місця, що заміняли йому батьківщину. Цей вітер часто ставав причиною посухи, але зараз, наприкінці квітня, він приніс вологе тепло та свіжість.

Оскільки старий не міг позбутися нав'язливої підозри, що саме тут йому й доведеться здохнути, він уважно дивився на всі боки. Тепер, коли зовсім стемніло, «Лісова галявина» здавалася декорацією до давно знятого фільму, яку забули розібрати. Тривожні сновидіння, запізніле пробудження, зустріч із юнацьким коханням... Солоденька мелодрама, але з поганим фіналом.

Котеджі виглядали занедбано і моторошно. Точнісінько розмножені будиночки людожера з казки «Хлопчик-мізинчик». Хлопчик давно виріс, але так і не відшукав у лісових хащах дорогу додому... Вивіска виточувала рівне світло, яке нагадувало сяйво місяця, прихованого хмарами. Вітер обтікав порожні трубки, і вони видавали жалібні стогони. Знову починалася тужлива пісня, що начебто лилася з чорноти космосу і колись зводила Равіля Бортника з розуму.

Тепер Бортнику було байдуже. Він висів у туалетній кабінці на поясному ремені і навряд чи зумів би вилізти з петлі без сторонньої допомоги, навіть якби раптом почався позачерговий Судний день і звук небесної труби закликав би його до посмертної активності. Але старий не поступався йому щодо вразливості. І в того й іншого подібні звуки викликали напади параної. Крижані голочки встромлялися в спинний мозок. Всюди мерещилися глюки...

Старий тюпачив за Малюком, намагаючись не відставати. Вибравши момент, він нахилився і повідомив кудись у темне жерло відлоги:

-- У нужнику труп.

Клон навіть не сповільнив кроку.

-- Ну то й що? Відколи ти почав боятися жмуриків?

Це риторичне питання збило старого з пантелику, але ненадовго.

-- Ми всі тут здохнемо, -- сказав він приречено та упевнено.

Міцар зупинився, потім наказав старому опуститись на коліна і скрючитися.

Тепер їхні обличчя знаходилися на одній висоті. Старий заворожено дивився, як ворушаться черв'яки... ні, губи. Під відлогою відбувалося щось моторошне. Можливо, це Алькор злегка «посунувся» уві сні, проектуючи назовні свої кошмари...

-- Повтори, -- зволів клон.

-- Ти хочеш здохнути тут? Я – ні, – тихо промимрив старий, обмираючи від жаху. Він порушив правило гри, яке не варто було порушувати в жодному разі. Він не заверещав тільки тому, що Малюк не дозволив йому цього.

-- Дурню, це чудове місце для смерті! – сказав клон з такою безтурботністю і такою зневагою до життя (свого та чужого), що пройняло навіть такого неповноцінного в емоційному відношенні чоловіка, як старий. Той усвідомив, що є не більше ніж живою іграшкою. Поки що живою. Іграшку можна зламати та викинути у будь-який момент – і про неї навряд чи варто жалкувати... Якщо йому судилося померти тут, то лише тому, що Малюк не надає жодного значення факту його існування. У клона свій сценарій. Авжеж, ці святоши з «Револьвера і Рози» виростили справжнє чудовисько, причому зробили це з добрими намірами – щоби продовжити життя, ощасливити людство. Вкотре вже з часів геніального студента Франкенштейна благодійники припускаються подібної помилки? Але тепер вона стане фатальною...

Старий повільно вивільнявся з лещат жаху. У паху було мокро. Зате принагідно з'ясувалося найголовніше: мотель – дійсно пастка. І Малюк у курсі справи. Для когось із його супутників це означало смертний вирок. А заразом перепустку в рай.

Старий з тугою подумав про те, наскільки легше йому було раніше, коли він належав клону цілком – душею та тілом.