Втрачене світло

РОЗДІЛ ТРИДЦЯТЬ ДЕВ'ЯТИЙ

Чому ти спиш у в'язниці, коли

навкруги простір Божої землі?

Джалаледдін Румі

Під ранок йому знову наснилося жахливе зморщене личко клона Алькора. Старий з криком прокинувся і побачив, що в узголів'ї ліжка стоїть хтось – нерухомий, як статуя, що причаїлася в глибокій ніші безмовності. Потім цей «хтось» відреагував на мимовільне почастішання його дихання, зробив крок уперед і опинився в колі світла від гасової лампи.

Адам жалібно заскиглив.

-- Я твій новий поводир, -- сказав нічний гість.

* * *

Тепер під час прогулянок монастирськими задвірками його супроводжувала маленька істота – дитина на вигляд, проте зовсім не дитина. Безстатевий карлик, одягнений у незмінну куртку із відлогою. Чергова модифікація клона, створена в монастирських лабораторіях, але цього разу, судячи з довіреної їй ролі, не найпросунутішая.

Істота невиразно нагадувала старому когось, хто залишився в минулому житті; вона спілкувалася з ним не надто ввічливо і трохи зверхньо, ніби зі звихнутим родичем, який впав у дитинство. Можливо, це було пов'язано з тим, що Адам відмовлявся вірити у очевидне. Наприклад, у своє чудове спасіння і ще більш чудове повернення. А ще він не вірив у те, що ченці порушать головний принцип безпеки.

Його параноя мала вагому причину. Він досі був єдиним гостем з-поміж сторонніх, кого брати не взяли під варту. Зазвичай таких «клієнтів» одразу ж роззброювали та розселяли по одиночних «номерах». Після цього Тодт їх більше не бачив. Те саме стосувалося караванників, німих водіїв та охоронців вантажівок, яких називали артишоками. Можливо, в кращому разі на них чекала відповідна обробка, а в гіршому – ліквідація. Ляльководи з верхівки «Револьвера і Рози» відрізнялися маніакальною підозрілістю, зведеною в чесноту. Старий зазнав зондування, яке спустошило його остаточно. І все ж їм не вдалося перетворити його на ідіота.

До останньої хвилини він не вірив також у те, що йому випаде привілей побачити Лялечку на власні очі. Його перфорована пам'ять зберігала деяку уривчасту інформацію, отриману Міцаром від інших пенетраторів. Коли старий намагався скористатися нею, на поверхню виринав єдиний образ: білий сліпий черв'як, який повзав у лабіринті підземних тунелів. Усі намагання досягти більшої ясності виявлялися марними.

Ймовірно, доглядач був приставлений до нього саме для того, щоб у потрібний момент знешкодити потенційно небезпечного пенетратора. Поки ж карлик добросовісно виконував роль гіда в тому дивовижному музеї, який являло собою спотворене минуле медіума, а також його сьогодення, заломлене тріснутою призмою сприйняття.

Коли гід довідався, чого Адам хотів би, той висловив бажання побачити Ніззама. Маленька істота отруйно засміялася:

-- Ніззам давно помер, о заслужений ветеране Джихада! Ти можеш побачити лише його кістки.

-- Якщо вони лежать шістками вгору, то чому б ні... -- пробурмотав старий собі під ніс і знову повернувся до реальності. – Хіба він не похований?

-- Такою була його передсмертна воля.

-- Відведи мене до нього.

-- Гаразд. Тільки пообіцяй, що триматимеш себе в руках.

-- Не турбуйся, щеня, я не збираюся втрачати тямку...

Вони довго йшли коридором, стіни якого були обмазані глиною, але з-під глиняного шару де-не-де стирчали дроти. Адам здогадався, що це підземний хід, який веде кудись за межі монастиря. Супроводжуючий ніс гасову лампу; старому залишалося тягти за собою свою величезну тінь.

Потім були сходи із сорока сходинок та подвійні металеві двері з масивними маховиками та написом «Радіаційне укриття. Третій шлюз». Адам насилу відчинив їх, налягаючи на маховики усім своїм хирлявим тілом. Від гіда було мало толку – той стояв поруч, ніби кажучи всім своїм виглядом: «Ти сам попросив, щоб я відвів тебе до Ніззама, -- тепер доведеться попрацювати».

Коли отвір розширився, сонячне світло наринуло лютою хвилею. Тодт заслонив очі долонею, потім дуже повільно розплющив повіки. На віях тремтіли мініатюрні веселки...

Вихід на поверхню був замаскований, однак над цим місцем, судячи з усього, потрудилися природа та час. Старий озирнувся і спробував зорієнтуватися. Шлюз знаходився приблизно за кілометр на схід від монастиря. Праворуч було видно оазис, ліворуч – жовта стіна, а далі починалося плоскогір'я. Попереду – околиця пустелі, під якою майже безперервно переміщалася Лялечка. Але була ще ряба пляма – зовсім неподалік. Клаптик землі, усипаний черепами, кістками та чорним камінням. Де-не-де навіть стирчали християнські хрести. Один великий камінь нагадував оплавлений метеорит. Повсюди бродили мерзенного виду птахи – кожний розміром із курку.

-- Ось і наше кладовище, -- оголосив гід.

-- Чому так далеко?

-- Щоб не смерділо, коли вітер дме у бік монастиря.

Адам з огидою зиркнув на падальників, які були зайняті своєю справою і ніяк не відреагували на появу людей, потім – із сумнівом – на свого супутника.

-- Піди погуляй, синку.

Маленький негідник похитав головою:

-- Мені наказано тебе охороняти, старий.

-- Від кого?

-- Від тебе самого. Від кого ж ще?

-- Котися до дідька! Ні, стій. Спочатку покажи, де лежать кістки мого улюбленого вчителя Ніззама.

Шмаркач підлувато захихикав і тицьнув пальцем вліво:

-- Там, у печері.

Адам глянув на жовту кам'яну стіну, в якій зяяло декілька чорних провалів.

-- У якій із них?

-- Ти відчуєш.

Тодт знизав плечима і попрямував у бік печер. Дорогою йому траплялися фрагменти не повністю закопаних тіл. Іноді – зовсім свіжі. Судячи з кількості нових могил, за час його відсутності смертність серед ченців набула загрозливих масштабів. Сморід дійсно стояв такий, що паморочилося в голові. А потім старий вийшов із тіні.

Опинившись під променями палючого сонця, він ледве не порушив обіцянку «тримати себе в руках». В очах потемніло; стіна похитнулася; темні роззявлені пащі печер на мить захлопнулися... Коли він випростався, чорні діри знову були на своїх місцях. І непереборно манили до себе.

Гід не обдурив його. На відстані двох десятків кроків від стіни Адам раптом відчув приємний аромат. Принюхавшись, він визначив, що з третьої зліва печери витікає невидимий потік свіжості. Навіть стало трохи прохолодніше. Якесь чисте тонке дзенькотіння розливалося в повітрі, немов вітерець ніжно чіпав невідомо ким розвішані дзвіночки на нетутешніх засніжених гірських вершинах...

Біля входу в печеру лежав камінь, схожий на циклопічний квайлюд. На камені виднілися сліди зламаної печаті. Адам увійшов під низькі склепіння, у благодатний суморок, і йому знадобилося кілька секунд, щоб звикнути до темряви.

Печера виявилася невеликою та абсолютно сухою. Проте старий купався у хвилях тієї ж невимовної свіжості, які обдавали його в такт диханню. Посеред печери валялося щось схоже на фрагменти розбитої яєчної шкаралупи і водночас – на залишки роздертої ляльки розміром з дорослу людину. Адам нахилився. Це були тільки злиплі та затверділі уривки матерії, колись рясно просоченої сумішшю зі смирни та алое...

Не інакше, речові докази того, що Лазар вийшов геть, підкорившись наказу.

На кам'яному уступі в дальньому кутку печери стояв глечик, а під ним – довгастий ларець, схожий чи то на іграшкову труну, чи то на колиску з кришкою. Поблизу акуратною гіркою були складені кістки. Череп знаходився в середині окружності, утвореної фалангами пальців. Поруч лежав лічильник Гейгера з тріснутим корпусом.

Адам рушив туди, щоб як слід роздивитися натюрморт, складений із реліквій.

Глечик був звичайнісіньким на вигляд, якщо не зважати на те, що ненароком розлити рідину було неможливо. Попередньо потребувалося заткнути пальцем спеціальний отвір. Адам зосередив свою увагу на ларці, який напевно бачив раніше, але не міг згадати – де і за яких обставин. Він провів пальцями по гладкій дерев'яній поверхні, на них залишилося лушпиння відшарованого лаку. Потім відкинув позеленілі гачки і підняв кришку.

Усередині ларця покоїлося те, що старий прийняв спочатку за випрямлені та висушені обрубки зміїного тіла різної довжини, з'єднані між собою. Але шкіра «змії» була чорною з надзвичайно тонким золотим візерунком. І нічого схожого на луску.

Адам доторкнувся до гладкої поверхні. Замість очікуваної прохолоди він відчув страх – ніби дотик увімкнув інший, нематеріальний рівень чутливості.

Напад клаустрофобії був короткочасним, але дуже сильним. Тодт у паніці обернувся, сподіваючись, що гід вилікує його глузуванням або своєю знущальною зарозумілістю. Але карлика не було видно; той вирішив залишитися зовні і, мабуть, відсунувся убік від входу до печери. Адам раптом второпав, що його страх – це тільки почуття, яке неминуче супроводжує процес згадування, а отже, йому протипоказано згадувати...

Проте він впорався із наростаючим жахом.

Для нього закінчився період болісної невизначеності. Він тримав у руках флейту шейха Ніззама, яка носила власне ім'я «Спляча смерть». Звуками цього інструмента вчитель, за чутками, відганяв гулів* та іншу нечисть. Але тепер Адам знав, що ніяких злих духів не існує. Усі демони – мешканці таємного звіринця, ангели-перевертні, і кожен – сам собі Мозкокрут. Ефемерні відображення у нереальних дзеркалах. А єдиний підходящий для цієї ролі зовнішній об'єкт має розкладні «крила»-панелі, густо усіяні фотоелементами сонячних батарей.

Адам підніс «Сплячу смерть» до губ і приклався до неї. Це була старовинна поздовжня флейта. Старий не вмів грати, і у нього були слабкі легені, однак він без особливих зусиль здобув густий низький звук.

Майже одразу ж він відчув, як заледенів живіт. Одночасно Адам згадав ще дещо важливе. Незагасаюче відлуння повернулося через десятки років, і він зрозумів, що натрапив на черговий уламок свого розбитого життя. Йому був знайомий цей звук, у минулому – один тужливий акорд, дійсно здатний вбити радість і змусити зів'янути квіти. Старий чув щось подібне в дні своєї юності – в пісні вельми знаменитого тоді американського поп-гурта, точну назву якого він, звичайно, забув, але вона напевно була пов'язана з релігійним культом, з вірою, святою водою та відродженням. А пісня називалася «Зображення».

Звук розтинав легку мелодію, немов поклик з-під землі, який долинув до слуху щасливих закоханих під час весілля. Щоправда, цей звук видавали струни. Багато років по тому Адам знову почув його в період пильнувань з Ніззамом, коли залишався з учителем на ніч у пустелі, а демон Пазузу, оповитий ветхою плоттю вітру, починав споруджувати хиткі спіралі з піску...

Але флейта породила той самий жахливий звук, який проникав у саме нутро, гулом віддавався під склепінням миттєво спорожнілого черепа. Ця зловісна мантра змушувала вібрувати нервові провідники усередині хребетного стовпа. Щось тріпотіло в клітці з ребер, ніби живцем проковтнутий птах з бляшаними крилами, а вібрація згасала набагато повільніше, ніж можна було очікувати.

Над вузьким горлечком глечика заклубився голубуватий димок. Адам Тодт зареготав як божевільний, відчуваючи одночасно полегшення та ненависть до дурнуватих чудес. Мандруючи з Малюком, він вдосталь надивився на них, і вони встигли йому смертельно набриднути. І це лише ті, які він був спроможний зафіксувати! До того ж димок нагадував йому про затишні курильні та навіяні опіумом солодкі марення...

Флейта ще звучала на межі чутності, коли димок згустився і перетворився на трохи розмитий людський силует, який, безумовно, був схожий на Ніззама, якщо не брати до уваги його густого фіолетового кольору та космічної темряви в очницях.

А потім пролунав голос Ніззама – з флейти (звідки ж ще?!).

-- Якого диявола? – спитав учитель таким невдоволеним тоном, ніби старий відірвав його від післяполудневого сну. – А, це ти, черв'яку... Чого тобі треба?

-- Я прийшов сказати, що виконав завдання.

-- Невже? (Звичайний сарказм.) Ідіоте! Ти хочеш померти?

-- Ти обіцяв, що помре Дух Безодні...

-- А що я ще обіцяв? – вкрадливо запитала флейта «Спляча смерть» найгіршим із голосів Ніззама.

Старий відчув себе обдуреним і загубленим, немов трирічний молокосос, забутий у тумані безтурботними батьками. Навколо згущувалися тіні – страшні та невизначені, як наслідки фатальних помилок...

Адам кинув флейту, повернувся і побіг до виходу з печери, який раптово відсунувся кудись у далечінь і став майже нерозрізненим.

-- Чому ти не помер, ведений чоловік? – Питання, послане вслід переляканому старому, наздогнало того на півдорозі.

-- Ще не пізно... -- прошепотів він, ковтаючи солодкуватий дим у марній надії на забуття і розганяючи його руками в пошуках сонячного світла.

-- Чому ти не помер? Чому ти не помер? – твердила «Спляча смерть».

* * *

Біля виходу з печери Адама чекав високий товстий чернець з-поміж молодих і незнайомих йому. Гід зник, не залишивши на піску відбитків маленьких ніжок. Кладовище також зникло. На його місці тепер розстилалося невелике пасовище, по якому бродили кози і щипали скудну траву. Але пекуче сонце, близька пустеля, плоскогір'я, оазис і стіни монастиря були видні та, можливо, навіть реальні...

-- А де шмаркач?

-- Який шмаркач?

Адам відкрив рота і виявив, що не може описати вигляд гіда. У пам'яті залишилося тільки щось на кшталт посмішки кота зі старої казки...

-- Що це було? – приголомшено спитав він, озираючись і намагаючись розгледіти димок у печері.

-- Вітаю, старий! – сказав нахабний товстун. – Ти щойно пройшов завершальну перевірку.

-- Що це було? – повторив Тодт. – Говори, сволото!

-- Схоже, ти зовсім здичавів, проклятий маразматику. Давай назвемо це детектором брехні. Тобі подобається така інтерпретація?

-----------------------------------------------------------------------------------

* Гуль – в арабському фольклорі міфічна істота, яка живиться мерцями на кладовищах, але може нападати і на живих людей, зокрема самотніх мандрівників, а також здатна набувати жіночої подоби.