40
РОЗДІЛ СОРОКОВИЙ
Ми зустрінемося там, де немає темряви.
Джордж Орвелл
Те, що він бачив дотепер, було лише ізотермічним контейнером, захисним коконом, який оберігав справжню Лялечку від впливу навколишнього середовища протягом десятків, якщо не сотні років. І тільки зараз до старого дійшло, що всі витрачені зусилля та ризик можуть виявитися марними.
Кислота часу роз'їдає будь-які перешкоди. Це питання кількості, а не якості. Цілком надійного захисту не існує. Напевно жоден із перших хранителів не розраховував, що реанімації Лялечки доведеться чекати так довго. Отже, шанси ліквідувати Ангела Безодні були мізерними. Ще гірше, якщо гра затіяна самим Ангелом з метою виявлення та знищення монастиря. У цьому разі всі, хто підготував місію, включно з Ніззамом, наблизили власну смерть.
Можливо, таким є непорушний закон еволюції? Після досягнення певної фази рух та нерухомість стають однаково самовбивчими. Вибору немає. Нинішні насельники цього дряхлого світу повинні рано чи пізно поступитися місцем новому виду. І хто сказав, що електронне псевдожиття не є наступний етап? Сходинка до надрозуму? Прямий доступ до інформаційних поясів планети, де накопичені всі скарби пізнання? Довгоочікуване визволення від кайданів плоті? Відмова від механізму розвитку, який вичерпав свої можливості? Визнання того, що колишній спосіб взаємодії з природою зробився нікчемним і згубним?..
Ким же нам судилося стати? Невже справдиться тисячолітня мрія і нам уготоване життя вічне? Але це трапиться не з причини якоїсь первісної причетності до Абсолюту. Не було нікого над нами. Ми самі викопали собі могилу. Всі ми без винятку – тіні в електронних тельбухах власних породжень. Прийміть вітання або, якщо до вподоби, співчуття. Ми навчилися розмножуватися інформаційним брунькуванням і навіть не помітили цього. Або помітили, але не надали значення. Розвиток та ускладнення системи зумовили потребу в саморегулюванні. Це не мало нічого спільного з тиранією або навіть із дияволом-ляльководом, бо немає нічого зовнішнього. Сутність визначалася досконалістю маніпулювання – і навпаки. В один прекрасний момент кількість перейшла в якість. Або ж хтось все-таки прийняв всерйоз приховані погрози – і отримав у нагороду за свою прозорливість некрополь з роєм з кількох мільярдів душ, гігантський вулик, інкубатор та утилізатор, набір солдатиків в єдиному образі для гри у війну, моторошну іграшку, чорну скриньку, вічну пекельну машинку, що виникає знову і знову в той самий момент, коли вона розлітається на шматки в день придуманого кимось Апокаліпсиса, а всередині неї все: історія, давнина, час, рух, еліксири любові та ненависті, новий Будда, новий Магомет і новий Ісус...
Старий намагався уявити собі це. Вийшло навіть простіше, ніж він очікував. Якщо відкинути дряхліюче тіло, він і був аморфним привидом, ув'язненим в тісній коробці з крихкої кістки. Можливо, причина його виникнення – тільки побічний ефект невідомого експерименту, непередбачена обставина, залишена поза увагою через його абсолютну, принципову замкнутість. Дух із машини, який придумав дух із машини, який придумав дух із машини, який придумав... І так далі, доки вистачить терпіння вести безглуздий відлік. Нескінченна вервечка мотрійок, що уособлюють метемпсихоз. А хто первинний? Поставимо питання інакше, пишномовніше: хто істинний? Цього ти ніколи не дізнаєшся, старий. Ніззам мав рацію: де гарантія, що сам ти – не глюк? І взагалі – чому це так важливо для тебе? Чи не намагаєшся ти задовольнити свої дурнуваті амбіції? Яка може бути ієрархія серед привидів, породжених чудовиськом, адже вони приречені витати у світі, чиї закони та відносна впорядкованість – не більше ніж наслідок стереотипів розуму, втиснутого в прокрустово ложе обмежених уявлень про самого себе? Треба лише служити Йому, намагатися умилостивити Його, уникати заборонених і нісенітних фантазій про Його смертність – заради того, щоб відтворюватися знову і знову, як голоси, записані на магнітній стрічці, як зображення, спроектовані на екран, як нав'язливі сни Гіпноса...
До речі, про Апокаліпсис. Дивлячись на розколотий кокон Лялечки, Адам Тодт злякався. Моторошне передчуття завібрувало в ньому. Воно зародилося у кишках, на тваринному рівні; піднімаючись, потримало в крижаному капкані серце; подразнило мозок натяком на розуміння і сховалося в недосяжній норі. Ключа, щоб витягти його звідти, не було. Уявлення про антимесію, який посилається на перехоплення раз-другий у тисячоліття, так і не сформувалося до кінця. А втім, таких «перехоплювачів» напевно було багато протягом історії. Усілякі кесарі, варвари, фашисти, комуністи... Тепер наявність «Абраксаса» спростило їхнє завдання, можливість відтворення, копіювання – і практично гарантувало успіх у критичних ситуаціях. Ченці з «Револьвера і Рози» зробили ставку на клонів. Трагічний казус полягав у тому, що мутації клонів відбувалися не цілком передбачувано. «Не цілком» містило в собі розверсту приголомшливу прірву між здібностями середньої людини і впливом мутанта-плюса. Вистачило одного незапланованого відхилення, щоби змінився звичний порядок речей – нібито неминучий і багато в чому огидний. Нехай навіть тупиковий. Але то був наш порядок. Надлюдське – вже не людське.
Якщо це й означало вирішальну перемогу «звіра», то Адам був стурбований зовсім іншим. Існувала ймовірність того, що обман набагато масштабніший і набув глобального розповсюдження. А він – жалюгідний черв'як, роздавлений тяжкістю катастрофічних подій, -- придумував дедалі нові та нові самовиправдання. Він боявся кінця, який так наполегливо намагався наблизити. Не власної смерті, ні. Старий боявся, що світ, у якому, на його думку, він досі блукав у темряві, виявиться тотально віртуальним і незабаром зникне без матеріального сліду, буде стертий з чиєїсь пам'яті разом із самою пам'яттю – і тоді Адам втратить не тільки майбутнє, але й минуле. А Колонія, в яку потрапляєш за пільговим тарифом, так і залишиться чудовим символом усіх хибних устремлінь.
Однак що може бути гірше, ніж просте скасування? Зокрема скасування твоїх п'ятдесяти з лишком років, протягом котрих ти, як тобі здавалося, жив, любив, ненавидів і навіть – як належить тварюці, створеній за Божим образом і подобою, -- страждав? Він, який тремтів від страху перед скоєним, один з останніх і найнікчемних статистів у масовці, був причетний до знищення підмостків, де розігрувалась падлюча комедія положень, -- і все лише через те, що лукавий драматург заклав це в основу основ: хиткий камінь, надламану вісь, крихку піраміду, зруйновану відразу ж після того, як зверху був нагромаджений черговий міраж.
Самозаперечення – такою була іманентна, найглибша властивість цієї п'єси, неминуча, як Судний день; її сутності та герої зникали так само легко і без ремствування, як зникають тіні, коли вимикається світло. А тіням не дано породжувати одна одну.
* * *
Незабаром він уперше побачив Лялечку оголеною. Вона мала струнке біле тіло красуні, страждаючої на слонячу хворобу. Вверху – роздільні бойові частини під конусоподібним обтічником; внизу – потворні лапи надзвукових сопел. У її обрисах була стрімкість юної дівчини, яка вирвалася з-під жорсткої опіки і звалилася в прірву гріха, -- навіть тоді, коли вона перебувала в нерухомості. І ще парадоксальним чином у ній було щось суїцидальне та фалічне. Відрубаний лінгам. Функція без сенсу. Обіцяння злучки атомів без запліднення. Порочна невинність. Втілення милосердя, що несе смерть та променеву хворобу.
Старий і не підозрював, що його мозок здатен вибудовувати такі асоціації. Йому не вірилося, що він може самостійно думати про щось подібне. Не інакше, ці думки були навіяні йому кимось. Він ніби почув геніальну музику, яка долинала зі шкатулки. Відкрив шкатулку, а там – тільки крутяться шестерінки, обертається восковий циліндр, б'ють молоточки і рухаються мініатюрні важільці...
Занадто довго він був тупим і залежним; тепер же якісь уривки минулих фобій бродили в ньому – ті самі «мотрійки», привиди всередині нескінченної вервечки привидів.
Хіба могло бути що-небудь смішніше?
* * *
Старому дозволили спостерігати за підготовкою до запуску. Він зробив те, що було наказано. Ніхто не вимагав від нього більшого. Люди з «Револьвера і Рози» метушилися навколо пускового майданчика. Адам мимоволі відчував свою перевагу над ними. Навіть зараз вони були занурені в дріб'язкові турботи, немов мурахи, зайняті будівництвом мурашника, не відаючи про наближення хвилі, яка незабаром змиє їх разом із жалюгідним клаптиком землі.
Запрацював підйомник; його пронизливий скрегіт заглушував думки. «Пізно! – сказав собі Адам. – Занадто багато часу втрачено!» Хто міг подумати, що фатальний дефект гніздиться у найпримітивнішому елементі системи?
Але цей елемент ще не зруйнувався і система поки не виявила своєї вразливості.
Підйомник повільно втягнув Лялечку на стартовий стіл. Тепер вона була занурена у вертикальний колодязь шахти – немов гігантський невтомний фалос юного Бога Смерті у лоно старої Матері. Остаточний інцест. Останнє злягання напередодні Армагеддона. Незадоволене тіло Землі залишалося холодним і нерухомим...
Тривожно заблимали червоні лампи. Пролунав сверблячий звук, схожий на стогони пораненого собаки, розділені правильними проміжками. Вгорі засяяло світло. Промінь, що крадькома проник у підземелля, перетворився на подобу водоспаду – його струмені пронизували райдужні вітражі свідомості. Кришка шахти, здатна витримати пряме влучення авіаційної бомби, відсувалася вбік.
-- Три хвилини до старту! Загальна евакуація! – прогавкав із динаміка спотворений голос.
Адам здригнувся від несподіванки, але не сприйняв сенсу повідомлення. Він невідривно дивився, як у паніці розбігаються брати-ченці. Однак «панічна втеча» відрізнялася дивовижною злагодженістю. Насправді все було відрепетирувано десятки разів – розпочався головний ритуал у їхньому житті, схожому на кошмар. Те, що мріяв побачити кожний. Те, заради чого жили та вмирали у тортурах попередні покоління...
Подвійний запас часу і включені після тривалої перерви ліфти служили гарантією того, що жодна людина не постраждає. Хтось потягнув Адама за рукав. Це вивело його зі ступору. Чернець, одягнений у світловідбивний комбінезон з емблемою у вигляді схрещених револьвера і рози на довгому стеблі, показував вгору. Його обличчя було настороженим. І старий знав, що причина цього – не загроза життю. Причина – у ньому самому, у медіумі, який не повинен був повернутися. Усі дивацтва у його поведінці ченці мали право витлумачити з урахуванням обґрунтованих підозр – адже як-не-як він побував у місті. Тільки зараз до Адама дійшло, що його могли вбити ті, хто посилав туди Міцара і супроводжуючого гіда, -- просто щоб не ризикувати найдорожчим, що в них залишилося.
* * *
Коли Лялечка стартувала, Адам уже був на поверхні, на безпечній відстані від шахти, і з жахом відчув тремтіння землі.
Вниз вдарив руйнівний струмінь, і застигле підземелля ненадовго прокинулося перед загибеллю. Ствол вигорів повністю. Горизонтальний тунель обрушився, поховавши залізничну гілку та платформу, на якій перевозили контейнер із ракетою.
Високочастотна вібрація пронизувала все довкола. Вона передавалася тілу, серцю, мозку. Здавалося, ось-ось розсиплеться ізсушене тіло, зліплене з глини та праху...
Спочатку Лялечка піднімалася неправдоподібно повільно, прориваючи невидиму сіть тяжіння; потім, у міру визволення, рвонулася вгору, ніби вогненний палець, який легко проткнув ветху тканину хмар, і поринула у приховану за ними порожнечу.
Ченцям залишалося тільки чекати. Не вперше на шальках терезів були життя і смерть, але, можливо, востаннє. Щасливе життя; страдницька смерть. Або навпаки – повне страждань життя; смерть, що позбавляє їх. Все залежало від справності Терміналу та самої Лялечки – як колись все залежало від непідробності Грааля.
Наступні декілька хвилин увібрали в себе цілу епоху. Старому вони здалися не такими вже довгими. Для нього епоха зводилася до історії його трагічних помилок. Він немов тріпотів у порожнечі, втративши почуття часу, поки Лялечка здійснювала свій політ у напрямку до Ангела, який обертався на стаціонарній орбіті.
А потім вона досягла цілі.
Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.
Вподобати!